ІІІ. Зернини пам'яті людської

(Продовження. Початок на сторінках Блогу "Зернини пам'яті людської" та "ІІ. Зернини пам'яті людської") 

Відділення поштового зв’язку

   Воно діє з 1934 року. До Другої світової війни і після неї сальницькі поштовики обслуговували кілька сусідніх сіл: Гнатівку, Лісогірку, Мар’янівку, Сулківку, Скаржинці, Торчин.

   Поштарі цих сіл майже щоденно ходили пішки до Сальниці за кореспонденцією. Рідко коли вони могли скористатися попутним транспортом.

   Згодом у тих селах було відкрито свої поштові відділення. Тепер Сальницьке відділення поштового зв’язку обслуговує місцеве населення і мешканців Гнатівки. Листоноші надають своїм клієнтам різні послуги. Одна з них найважливіша – це доставка пенсії 702 особам. Окрім того, мешканці Сальниці та Гнатівки отримують щомісячно 3090 різних періодичних видань. Одне слово, листоношам відпочивати не доводиться.

   За час функціонування поштового відділення на ньому працювало багато сальничан. Відділення, зокрема, очолювали Віра Іванівна Слободянюк, Людмила Вікторівна Боженова і Тетяна Олександрівна Столярчук, яка трудиться дотепер, маючи 43-річний стаж роботи на одному місці. Гадаємо, в області мало знайдеться таких поштовиків.

   Тут же трудилися і деякі працюють досі на посаді операторів, до числа яких можна віднести Людмилу Мар’янівну Янківську, Людмилу Феодосівну Кондратюк, Любов Тимофіївну Мотрич, Галину Олексіївну Чорну, Наталію Володимирівну Савчук.

   Своє трудове життя пов’язали з поштою і листоноші: Йосип Костянтинович Полонський, Ганна Захарівна Томашова, Килина Юхимівна Павленко, Надія Юхреміна Стороха, Лариса Петрівна Руда, Олена Степанівна Кожушко, Лукія Терентіївна Тимчук, Людмила Степанівна Кондель, Олена Григорівна Григориця, Леся Іванівна Григориця, Марія Терентіївна Гриньова, Валентина Платонівна Білик, Людмила Вікторівна Матіяш, Яна Володимирівна Косменюк, Валентина Антонівна Гавура, Ольга Іванівна Сташук.

   Серед названих листонош найбільше запам’ятався мені Йосип Костянтинович Полонський, який працював у перші повоєнні роки і до самого виходу на пенсію. Його дочка Ніна Йосипівна працювала в середній школі старшою піонервожатою. З її ініціативи було створено хор із старшокласників. А коли в 1950 році вийшов на екрани кінофільм «Кубанские казаки», Ніна скопіювала один кадр з хороводом російських дівчат, які брали участь у концерті для колгоспників. Молоді козачки, взявшись за руки вервечкою, ходили по сцені й тихо, з ліричним відтінком, співали:

Ой цветет калина в поле у ручья,

Парня молодого полюбила я.

Парня полюбила на свою беду,

Не могу открыться –

Слов я не найду…

   Ця невимушена картина на шкільній сцені викликала у присутніх бурхливі оплески. Заводійкою цього дійства була Ніна Полонська.

   Закінчивши педінститут, Ніна Йосипівна до кінця своєї вчительської кар’єри працювала в Мар’янівській середній школі викладачем математики. Кілька років тому вона пішла із життя.

   Ось про що нагадало мені прізвище її покійного батька.

На старті життя

   У перші повоєнні роки у Сальниці діяли дитячі ясла. А в 1955 році на їх базі було відкрито дитячий садочок «Ромашка» у новозбудованому приміщенні.

   Першою завідувачкою цього закладу було призначено Марію Станіславівну Кізь разом з вихователькою Ганною Марківною Ковтун.

   Частина вихованців обслуговувалися за державний рахунок, а частина за рахунок колгоспу.

   Було трохи тіснувато. Та з роками кількість діток зменшилася.

   Марію Кізь змінила Надія Пилипівна Слободяник, а в 1985 році керувати садочком доручили Любові Петрівні Крикун.

   Тепер садочок відвідують 50 малюків, які перебувають у двох змішаних групах. Їх навчають за програмою «Малятко» виховательки: Галина Капітонівна Дубинчак, Валентина Анатоліївна Олійник, Леся Анатоліївна Струтинська.

   Крім них, маленьких вихованців обслуговують дві няні, кухар, праля, двірник і музичний керівник.

     У 2005 році працівників «Ромашки» було відзначено Почесною грамотою і грошовою премією, а колектив садочка занесено на районну Дошку Пошани.

   На території дитячого закладу росте могутній дуб, якого не можуть охопити колом з десяток малят. Дехто із місцевих людей жартує: мовляв, дуб є, шкода, що немає «лукомор’я» і золотого ланцюга на гілках з русалкою. Жарти, звичайно, жартам, а дуб-таки символізує місце, де робить перші кроки в життя сальницька дітлашня. Нам залишається лиш побажати щасливо рости їм і бути фізично міцними, ніби той дуб. Щоб вороги спершу подумали, чи нападати на Україну, чи не слід цього робити.   

ПРАЦЕЮ ПРОСЛАВИЛИ СЕЛО

1.  Мулярчук Петро Євлампович, зав. фермою.

2.      Гриньова Ольга Андріївна, зоотехнік.

3.      Павленко Павло Петрович, обліковець.

4.      Гавура Степан Гнатович, ветлікар.

5.      Слободяник Степан Давидович, ветлікар.

6.      Гриньов Михайло Петрович, зав. фермою.

7.      Гриньов Володимир Петрович, вагар.

8.      Дем’янчук Антон Миронович, зав. фермою.

9.      Мулярчук Петро Петрович, зоотехнік.

10.  Павленко Костянтин Остапович, зав. фермою.

11.  Павленко Ганна Корніївна, доярка.

12.  Кондель Ніна Олексіївна, доярка.

13.  Макодай Лідія Іванівна, свинарка.

14.  Павленко Григорій Іванович, ветлікар.

15.  Павленко Марія Володимирівна, телятниця

16.  Петриченко Надія Яківна, телятниця.

17.  Павленко Володимир, кухар.

18.  Гавура Феофан Іванович, їздовий.

19.  Плахотнюк Володимир Юхтимович, їздовий.

20.  Герасимчук Надія Юхтимівна, телятниця.

21.  Томашов Борис Устимович, механізатор.

22.  Бистрик Петро Омельянович, механізатор.

23.  Бойко Антон Прокопович, завгосп.

24.  Бойко Трохим Прокопович, бр. город. бриг.

25.  Базь Раїса Антонівна, агроном.

26.  Мулярчук Іван Дмитрович, агроном.

27.  Корнійчук Юхим Сергійович, голова профкому.

28.  Червоненко Петро Петрович, бр. трактор. бриг.

29.  Крикун Панас Васильович,  бр. трактор. бриг.

30.  Мулярчук Василь Никифорович, бухгалтер.

31.  Колос Олексій Артемович, бригадир.

32.  Павленко Павло Омельянович, обліковець.

33.  Чехівська Людмила Гнатівна, ланкова.

34.  Луценко Надія Прохорівна, ланкова.

35.  Мулярчук Ганна Миронівна, ланкова.

36.  Мулярчук Микола Іванович, шофер.

37.  Кондель Петро Павлович, бригадир.

38.  Сухіна Надія Григорівна, зоотехнік.

39.  Мельничук Марія Пилипівна, бухгалтер

40.  Ридванюк Олександра Прокопівна, економіст.

41.  Молдован Іван Антонович, голова колгоспу.

42.  Іваниця Іван Петрович, голова колгоспу.

43.  Кондель Олексій Єрмолайович, голова колгоспу.

44.  Чехівський Петро Арехович, бригадир.

45.  Кондель Василь Іванович, їздовий.

46.  Кожушко Тихонович, їздовий.

47.  Шахворост Олександр Андрійович, зав. МТФ

48.  Павленко Степанина Онуфріївна, свинарка.

49.  Павленко Іван Онуфрійович, догл. свиней.

50.  Павленко Петро Петрович, їздовий.

51.  Павленко Петро Павлович, бриг. город. бригади.

52.  Чехівський Михайло Миколайович, шофер.

53.  Ридванюк Ніна Іванівна, доярка.

54.  Шнайдер Антоніна Федорівна, доярка.

55.  Кожушко Михайло Юхимович, механізатор.

56.  Дубинчак Микола Анатолійович, бригадир.

57.  Корбут Павло Цезарович, їздовий.

58.  Васильківський Леонід Ульянович, механізатор.

59.  Кізь Іван Павлович, парторг.

60.  Собчук Дмитро Никифорович, бригадир.

61.  Гавура Михайло Степанович, облік. трактор. бриг.

62.  Мазур Леонід Федорович, ветеринар.

63.  Собчук Іван Миколайович, механізатор.

64.  Янчук Корній Романович, зоотехнік.

65.  Слободянюк Василь Іванович, бригадир.

66.  Павленко Йосип Петрович, електрик.

67.  Шпорта Іван Андрійович, їздовий.

68.  Власюк Євген Максимович, електрик.

69.  Собчук Семен Юхремович, їздовий.

70.  Чорноброва Ганна Зотівна, ланкова.

71. Мазур Тетяна Іванівна, доярка 

72.  Павленко Микола Панасович, їздовий.

73.  Шиманский Костянтин Миколайович, доглядач.

74.  Корбут Богдан Цезарович, різноробочий.

75.  Струтинський Петро Йосипович, бриг. будів. бригади.

76.  Бойко Павло Маркович, ветфельдшер.

77.  Шпорта Семен Іванович, майстер-наладчик.

78.  Шнайдер Вадим Арсентійович, механізатор.

79.  Грабарчук Андрій Лукович, механізатор.

80.  Кондрацький Степан Панасович, електрик.

81.  Захарчук Лука Зотович, голова колгоспу.

82.  Павленко Ольга Григорівна, ланкова.

83.  Бабій Євгенія Арсентіївна, доярка.

84.  Кондрацька Наталія Прохорівна, доглядач ВРХ.

85.  Гриньов Олексій Олександрович, парторг.

86.  Бойко Харитина Савівна, доярка.

87.  Корбут Марія Гілярівна, доярка.

88.  Шнайдер Паша Петрівна, рахівник.

89.  Степаненко Ганна Іванівна, рахівник.

90.  Столярчук Андрій Степанович, бухгалтер.

91.  Гавура Галина Михайлівна, телятниця.

92.  Гавура Надія Мусіївна, доглядач ВРХ.

93.  Собчук Степан Никифорович, їздовий.

94.  Андрієвська Беніор Францівна, доярка.

95.  Соколівський Казимир Дем’янович, їздовий.

96.  Бабійчук Михайло Давидович, касир.

97.  Герасимчук Василь Арехович, зав. кадрами.

98.  Мазур Михайло Корнійович, шофер.

99.  Сташук Петро Григорович, механізатор.
100.  Матіяш Адам Оксентійович, комірник.

101.   Янчук Степан Фокович, комірник.

102.   Люблінський Григорій Степанович, член ревізкомісії.

103.   Люблінський Григорій Григорович, зоотехнік.

104.   Люблінський Юстим Стахович, коваль.

105.   Павленко Михайло Казимирович, коваль.

106.    Пахолюк Микола Юхтимович, бригадир трактор. бригади.

107.    Чехівський Петро Петрович, бр.трактор. бригади.

108.    Дубинчак Іван Сильвестрович, бригадир.

109.   Собчук Костянтин, пасічник.

110.    Собчук Петро, пасічник.

111.    Петраш Михайло, пасічник.

112.    Павленко Григорій, пасічник.

113.   Павленко Григорій Григорович, пасічник.
114.  Степаненко Сергій Миколайович, механізатор.
115. Собчук Анатолій Степанович,  механізатор.
116. Собчук Дмитро Степанович, механізатор.
117. Чехівський Петро Сергійович, механізатор.

Продовжувачі роду українського –

Матері-героїні

1.      Войцещук Мотрона Іванівна

2.      Гавронська Марія Іванівна

3.      Гусар Тетяна Станіславівна

4.      Герась Марія Михайлівна

5.      Долгіх Ганна Тарасівна

6.      Конгурцева Веліна Михайлівна

7.      Кожушко Антоніна Євдокимівна

8.      Лиса Надія Петрівна

9.      Лівінська Антоніна Семенівна

10.  Мединська Марія Якимівна

11.  Плахотнюк Зінаїда Петрівна

12.  Собчук Ксенія Романівна

13.  Собчук Олена Олександрівна

14.  Собчук Валентина Володимирівна

15.  Савчук Лідія Гнатівна

16.  Тимчук Ніна Федорівна

17.  Чехівська Ольга Миколаївна

18.  Шиманська Марія Прокопівна

Усі мешканки села Сальниці

19.  Мазур Ганна Юхимівна

20.  Омельчук Ганна Марківна

21.  Олійник Ольга Федорівна

22.  Поліщук Меланія Яківна

23.  Руда Лариса Петрівна

24.  Слободянюк Антоніна Михайлівна

25.  Сташук Тамара Іванівна

26.  Стороха Ірина Олександрівна

27.  Слободянюк Раїса Сергіївна

28.  Шинкарук Марія Євдокимівна

29.  Зла Ольга Федотівна

30.   Мазур Ольга Амбросіївна

Усі мешканки села Гнатівка 

Газифікація села

   У 1949 році я навчався, як уже згадувалося, у восьмому класі Сальницької десятирічки. Знаючи про те, що у тамтешніх селян немає палива, влітку із своїм ровесником Павлом Паламарчуком накорчував у лісі Охрімовича дві підводи дубових пеньків. Адже мали намір на зиму влаштуватися у когось на квартиру, заплативши згаданим паливом. Це говорить про опалювальний дифіцит. Бо ж лісів у розпорядженні сальничан не було. Щоправда, частково виручав торф, але коефіцієнт корисної дії був досить мізерний. Тліє у грубках чи печах, у хаті витає неприємний запах, а тепло не відчувалося.

   Коли в 1948-1949 роках крізь колгоспні землі проліг газогін Дашава-Київ, надія поліпшити опалювальне становище зросла. Дехто дивувався: як це так – під самим носом діє газопровід, а скористатися газом – зась!? Це була істинна правда. Держава про селян не дбала. Вона лише цікавилася хлібом та іншими продуктами, які виробляли колгоспні раби.

   Нарешті в середині 70-х років у деяких селах і селищах України почали до осель підводити газ. Це наболіле питання колгоспні керівники неодноразово піднімали перед райкомом партії та райвиконкомом. Там обіцяли допомогти у розв’язанні гострої проблеми. Навесні 1977 року в Будинку культури відбувалися відкриті партійні збори, на яких був присутній другий секретар Хмільницького райкому партії В.С. Бондарчук.

  

На це зібрання зайшов безпартійний, активіст Іван Трифонович Сапун (на фото). Постало нагальне питання: кому б доручити втілити цей задум у діло? Тут потрібно знайти винахідливу і наполегливу людину. Назвали одне, друге прізвище. Для Івана Сапуна вони не підходили. Бо, на його думку, завалять серйозну справу. Секретар парторганізації Леонід Павленко запитав:

-          --- То може, ти візьмешся вирішити газове питання?

-          --- А що ж, можу і я, якщо допомагатимете. Сам же не потягну.

-           ---  Тоді дерзай! Без допомоги не залишимо.

   Іван Трифонович зіткнувся з найголовнішим питанням: хто може виготовити документацію? Хтось порадив звернутися до Вінницького інспектора котлонагляду, який займався такою ж справою у селі Комсомольському Козятинського району. Той дав адресу інституту «Київгірпроінжпроект». І через годину вийшов на інженера Алевтину Добрянську, яка погодилася виготовити проект.  

   У той же день Іван Трифонович через близьких знайомих познайомився із завідувачем відділу капітального будівництва «Мінмонтажспецбуд» нафтогазової промисловості УРСР В.П. Мельником.

   Після обіду у ресторані він зателефонував у Вінницьке БУ-524, яким керував Юрій Іванович Іванов (майбутній голова облдержадміністрації). Так і так, мовляв, треба цьому чоловікові надати необхідну допомогу.

   Юрій Іванович виявився чуйним керівником. Постійно надавав розумні поради Сапунові, познайомивши наполегливого сальничанина із головним інженером Миколою Свіриденком, внаслідок чого було виготовлено документацію щодо потреби газу на село. Але ще не було проекту щодо розрахунку газу. Цей проект розробляв інститут на основі рішення Держплану УРСР. Проте ця установа не затвердила згаданий проект.

   Іван Сапун поїхав до керівництва Хмільницької районної ради. Там підготовили листа до начальника Держплану з проханням допомогти. Аналогічне прохання надіслали і керівники Вінницького облплану. Бажане зрушення сталося. Інститут приступив до виготовлення документації з розрахунку газу на колгосп «Червоний партизан». А в цей час БУ-524 вивезло труби в обсязі 300 метрів. Нарешті відбулося (1978 рік) засідання колегії Міністерства сільського господарства і Міністерства нафтогазової промисловості. Через тривале обговорення проблему було розв’язано.

   Узимку 1978 року в Сальницю надійшла перша частина проекту газифікації, після чого її було зареєстровано у Вінницькій інспекції «Міськгазкотолнагляд».

   Навесні БУ-524 привезло екскаватора і трубоукладача та необхідних спеціалістів. У парку поставили вагончик для зберігання інструментів. А через три дні сюди навідався Юрій Іванов з Миколою Свіриденком. Будівництво газогону розпочалося.

   Залишилось придбати Автоматичну газорозподільну станцію – АГРС. Виявилося, що цей «товар» можна дістати тільки через дозвіл Ради Міністрів Союзу. Виходу не було, і Іван Сапун поїхав до Москви із писемним клопотанням керівництва «Київтрансгаз». Москва дала відношення до Ташкента, де виробляються згадані агрегати. Не відкладаючи справу «на потім», наполегливий сальничанин полетів і туди. Справу було уладнано. Дефіцитну техніку завантажив у потяг, який ішов до Києва. Нарешті АГРП вантажівкою було доставлено у село.

   З ініціативи Івана Трифоновича було створено газову службу під його ж началом. До неї увійшли: інженер з газових питань (він пройшов спеціальні навчання) Олександр Собчук, слюсарі Василь Мулярчук, В’ячеслав Лабенський, Іван Слободянюк,  Борис Павленко і Володимир Павленко.

   Незабаром спорудили й будинок для оператора. (Силами будівельників під орудою Петра Струтинського). Почалася прокладка труб. На Базарній вулиці толокою спорудили будинок для АГРП.

   У наступному 1979 році при сприянні головного інженера Бердичівського УМГП придбали спеціальний кабель завдовжки 400 метрів, який з’єднав будинок оператора з АГРС.

   Неспокійним виявився 1980-й рік. Розпочався він з пошуку катодних станцій для захисту трубопроводу від корозії. За одним рипом необхідно було й придбати шафну-установку. Її купили у Кіровоградській області. Лаборанти із Вінниці перевірили шви зварювання труб, після чого заробили їх ізоляцією.

   Турботи продовжувалися у пошуках фахівців для будинку оператора. Їх готували у Харкові, проте охочих їхати на навчання не знайшлося. Порадившись із досвідченими керівниками, місце для навчання знайшли у Бердичеві. Зрештою, вмовили подружжя Хитриків – Андрія і Надію. Ті дали згоду на тримісячні курси, і через згаданий термін із посвідченнями повернулися у село.

   Клопоти різних напрямків тривали довго. Адже необхідно було газифікувати й Гнатівку. Роботи наближалися до завершення. 11 листопада 1982 року було створено спеціальну комісію, яка мала прийняти останнє рішення щодо пуску газу. До її складу увійшли інспектор «Київтрансгазу», інспектор «Міськгазкотлонагляду», начальник Бердичівського ЛМУМГ, представники держпожнагляду, екологічної і комунальної служби та інших держустанов.

   Пробний пуск газу відбувся 18 листопада 1982 року о 18-й годині.

   На честь такого торжества у їдальні відбулась вечеря за участю 40 осіб. Першим запалив газ у своїй оселі І.Т. Сапун, наступного дня «голубий вогник» запалав у квартирі голови колгоспу М.П. Кондрацького та інших керівників, останні дві квартири отримали газ навесні 1983 року.

   Газифікація села за рахунок держави тривала до 1990 року. За цей час прокладено 36 кілометрів газогонних труб і газифіковано 475 домівок. У 1996 році цим паливом скористалося 16 господарств на Черемисівці.

   Аналогічні роботи було проведено і для газифікації Гнатівки, де прокладено 800 метрів газових труб. Загалом уся газифікація протягнулась на 40 кілометрів. З розвалом Союзу роботи припинилися. Трохи пізніше ще 4 кілометри газової магістралі було прокладено за рахунок людей.

Про  воду  теж  не  забули

   Сальничани, як і їхні діди та прадіди, користувалися криничною водою. На кожній вулиці до їх послуг діяли колодязі. Так було заведено і в інших селах. Але цивілізація бере своє. Якщо, скажімо, у сусідніх селах діють артезіанські колодязі, то чому б їх не мати у себе?

   Цю місію знову було доручено Іванові Трифоновичу. Мовляв, набив руку на газифікації, то продемонструй своє вміння на проведенні водогону. Іншими словами, належало забезпечити земляків централізованою подачею води. Ця ідея виникла в середині 1989 року.

   Іван Сапун не відмовився. Незабаром поїхав до Вінниці, де зустрівся з директором підприємства «Гіпроводгосп» Віктором Єремеєвим і начальником відділу капітального будівництва області Миколою Черненком. Ознайомившись із «проблемою», ті допомогли побачитися з начальником Хмельницької ПМК-525, яке займалося бурінням артезіанських свердловин Вацлавом Малиновським.

   Поїздка до Хмельницького не забарилася. Вацлав Іванович запропонував Іванові Трифоновичу пройти кваліфікований інструктаж, після чого він мав скласти іспит. Тоді ж було підібрано фахівців, які виготовили проект на прокладання водогону. Опісля підшукали місце буріння свердловин на Базарній площі і на березі в районі Шпиля.

   У наступному 1990 році Вацлав Малиновський відправив до Сальниці два гусеничні екскаватори. Впродовж місяця екскаваторники проклали 6 кілометрів траншей. При подальшому сприянні хмельничан було змонтовано на таку ж віддаль поліетиленові труби. Дебет свердловини становив 2,2 кубометра води за годину.

   На наступний 1991 рік запланували прокласти 1,1 кілометра водогону на вулиці Ватутіна і на Шпилі. Але зробили значно більше – 9 кілометрів. Другу свердловину пробурували на Шпилі з таким розрахунком, щоб закільцювати село із фермою. Цього разу дебет становив 2,8 кубічних метрів за годину. Усі ці заходи виконали за рахунок держави…

   Колгосп розрахувався з виконавцем робіт, а після здачі водогону в експлуатацію держава цілком повернула витрати.

   Таким чином, 15 кілометрів водогону до цього часу обслуговує сальничан. Ініціатива і наполегливість принесли бажані плоди.

 РОЗДІЛ ШОСТИЙ

«Співучий Шпорта з добрими очима»

(Максим Рильський)

                                                   Ярослав Шпорта

 Життєві шляхи-дороги поета

   Ярослав Гнатович Шпорта народився 15 вересня 1922 року в селі Сальниці колишнього Уланівського району Вінницької області. 

   Сільське дитинство на лоні подільської природи виховували в ньому захоплення навколишнім середовищем, викликало ліричні почуття.

   Родина Шпортів належала до числа бідняків. Голодними очима заглядала кожна весна у вікна батьківської хати. Тому Гнат Макарович і хилився до Радянської влади, бо бачив і вірив у ній порятунок для своїх дітей.

   У 1922 році в Терешполі (теперішній Хмільницький район) було створено сільськогосподарську комуну ім. Леніна. Почувши про це, Гнат Шпорта почав агітувати сальницьких бідняків створити й собі таке господарство. Його обрали головою комітету незаможних селян. Згодом він стає членом ТСОЗу, а в 1931 році одним із перших вступає в колгосп.

   Гнат Шпорта був активістом. Цікавився політикою і господарськими справами, багато читав, мав власну невелику бібліотеку, яка складалась із творів Шевченка, Коцюбинського, Панаса Мирного, Марка Вовчка та інших класиків української літератури.

      Ось що згадував про ту бібліотеку О.Д. Маремпольський – директор Маркушівської школи: «Під час німецької окупації я часто приїжджав до Анатолія Шпорти (сина Гната Макаровича). Порозмовляємо на наболілі теми, а потім наберу книг і повертаюсь додому. Читав сам, давав читати сусідам».

   Батько з малолітства прищеплював дітям любов до праці, до землі, часто брав дітей у поле. Старші Марія та Георгій водили коней у борозні, а Ярослав з Анатолієм сиділи на возі. Малий Славко міг годинами дивитися у небо, на повислих у його блакиті жайворонків. Потім спав, розкинувши руки на прогрітій ріллі, мов на перині.

   А восени, коли йшли дощі, він не розлучався з матір’ю Параскою Пилипівною, яка в сінях плела з качанів кукурудзи вінки, розповідала безліч подільських легенд, казок, історій, бувальщин, співала пісень. 

   Любив Ярослав і довгі зимові вечори, особливо ті, коли в хаті збирались жінки і дівчата з усього кутка кужелі прясти, рушники вишивати. Здавалося, що в такі вечори змішались пісні зі всього Поділля. Заколисаний ними, Ярослав непомітно засинав у креселку.

   У неділю, бувало, згадує сестра Марія, мама брала дітей на базар з розвинутим кустарним виробництвом. Вона з Георгієм розглядали горшки, гладушки, всілякий посуд, виготовлений місцевими гончарами, спостерігали, як ворожать цигани, як дядьки торгуються за коней, а Ярослав стане біля лірника і уважно слухає його думи-пісні про запорожців, козака Байду та інших легендарних особистостей – Івана Сірка, козака Голоту, Богдана Хмельницького, Устима Кармелюка та інших…

    Із спогадів сестри Марії і брата Анатолія, дізнаємося, що Ярослав успадкував від батька запопадливість до роботи, впертість у відстоюванні своїх думок, веселу вдачу, а від матері – гостинність, доброту і любов до пісні.

   Не тільки сім’я, але й ті зміни, що відбувалися на селі, формували світогляд у майбутнього поета, юнацьке захоплення поезією, що оспівувала обпалену боями юність, коли щойно народжене слово перевірялось на міць вогнем і сталлю.

   Перші вірші Ярослава Шпорти було надруковано у Вінницькій обласній газеті «Більшовицька правда» в 1939 році. Редактор газети Тимофій Одудько, будучи сам поетом, зразу помітив обдарованість юнака і надавав йому всіляку підтримку. Про цей випадок неодноразово згадуватиме Ярослав.

   Закінчивши в 1940 році Сальницю десятирічку, Шпорта подав документи до Вінницького учительського інституту, але вчитися там не довелося. Восени того ж року його призвали до Червоної армії.     

   Йому не було ще й дев’ятнадцяти, коли чорна рука фашизму з розчепіреною свастикою кинула тінь війни на половіючі жита України. У нього за плечима була лише школа-десятирічка та менше року дійсної служби в Червоній армії.

   Пізніше Ярослав Шпорта так передає свої почуття, з якими він, рядовий боєць, вийшов на бій:

                                                           Я і ще стидався взять на руки

                                                           Дівчину веселу і просту,

                                                           А уже через степи і луки

                                                           Міномета ніс важку плиту.

                                                           Ніс, бо знав, що треба буде жити,

                                                           Щастя будувать в своїм краю,

                                                           Ніс, бо знав, що треба захистити

                                                           Землю рідну, зоряну мою.

   Він пройшов шлях воїна від перших до останніх днів радянсько-німецької війни. Але воював з ворогом не тільки кулею чи снарядом. Воював і піснею вірною, надійною подругою.

У хвилини роздумів

   Він бере участь в обороні Києва. Біля села Білогородка одержав перше поранення. У важкому бою під Пирятином був поранений вдруге, після чого довелося лікуватись   у шпиталях Харкова і Середній Азії. По одужанню знову воює на Західному фронті.

   Перебуваючи на фронті, поет не просто час від часу заносить до свого записника нові вірші, а й піднімає пісню як грізну зброю. У газеті «Комуніст» (орган ЦК КП(б)У від 7 жовтня 1942 року з’являється його вірш «Полонянки», підписаний червоноармійцем Ярославом Шпортою. А в 1942-1943 роках у журналах «Українська література» і «Україна» було надруковано його поезії «Залізняк», «Ненависть», «Відпочинок», «Олеся» та інші. Українська радіостанція ім. Т.Г. Шевченка з міста Саратова доносить мужнє слово юного поета на тимчасово окуповану територію. У Москві виходить в перекладі на російську мову колективний збірник молодих українських поетів-фронтовиків «Зеленые побеги» з передмовою Павла Тичини, в якому зустрічаємо й ім’я Шпорти.

   До речі, про випадок з віршем «Олеся», який згадується вище. В 1943 році над окупованою Вінниччиною з літака було скинуто радянські агітаційні листівки і один номер журналу «Україна», де надруковано вірш «Олеся». Цей примірник потрапив до рук гестапівців і хтось із запроданців доніс, що батько автора вірша проживає у Сальниці. Гітлерівці схопили Гната Шпорту і кинули в тюрму. Тільки наліт партизанів врятував йому життя.

   Восени 1943 року Ярослава Шпорту як активного поета і кореспондента командування направляє літпрацівником в дивізійну газету «Боевой клич». Ставши воєнним журналістом, наш земляк знову на передовій лінії фронту, пише нариси і статті про героїчні подвиги своїх бойових побратимів, сам бере безпосередню участь у боях…

   З редакцією газети він проходить бойовий шлях Білоруським, Ленінградським, Прибалтійським фронтами і закінчує війну у Східній Прусії. За героїзм і мужність командування нагородило його орденом Червоної Зірки, медаллю «За відвагу» й іншими державними відзнаками.

   Після закінчення війни, разом зі своєю частиною, журналіст Шпорта продовжує службу в Середній Азії. Там він заочно навчається в Ашгабадському університеті. Восени 1947 року високий, стрункий лейтенант з’являється на порозі видавництва «Радянський письменник» і несміливо пропонує рукопис першої збірки віршів. А на початку 1948 року він уже служить у Києві в одній із армійських газет.

   У видавництві «Радянський письменник» у тому ж році виходить перша збірка поезій «Світлий день». Тоді ж Ярослава Шпорту приймають до Спілки письменників України.

     1950 рік був досить знаменний для поета-подолянина: у світ виходять дві нові книжки поезій – «Твої літа» й «Іранський зошит». З виходом «Іранського зошита» ім’я поета появляється на всесоюзній арені. Популярний журнал «Огонёк» друкує цілий розворот його іранських віршів. Після цього його поезії все частіше друкуються у центральній періодиці російською мовою. Не стояло осторонь і видавництво «Советский писатель», де теж в перекладі на російську мову появилась книжка Шпорти «Незабываемое».

   Влітку 1951 року на декаду української літератури та мистецтва в Москві він їде з щойно виданою Держвидавництвом України книжкою «Лірика», в якій було підбито перший підсумок своєї творчої праці.

   Починаючи з 1948 року Ярослав Шпорта виступає і як талановитий перекладач. Рідко яка поетична збірка, що виходила в київських видавництвах, обходилася без його перекладів.

   У наступні роки Шпорта багато подорожує по Україні. Крім рідного Поділля він об’їздив усі Карпати, побував на Подніпров’ї, Донбасі, Поліссі, Буковині, в Криму; глибоко вивчав життя і працю робітників, колгоспників, інтелігенції, вивчав українську природу і героїчне минуле рідного краю.

   Як результат цих подорожів виходять книжка за книжкою: «Запорожці» (про сталеварів), «Ти в серці моєму» (про братерство донецьких шахтарів і подільських колгоспників, а також про історичне минуле українського народу); «Дубове листя» (про людей Полісся, Криму, Прикарпаття, Туркменії).

   1956 рік, як і попередні вісім років, був у Ярослава Шпорти дуже напруженим. Ще не встигли вийти у світ книжка «Дубове листя», а вже в нього була майже готова нова збірка поезій.

   У кінці жовтня 1956 року Ярослав Шпорта, як завжди усміхнений, зайшов у видавництво «Радянський письменник», з якимсь особливим хвилюванням взяв у руки щойно видану книжку в голубій коленкоровій обкладинці. Це була книжка «Дубове листя», якій судилося бути останньою книжкою, виданою за життя поета.

   На світанку 13 листопада 1956 року, розбитий паралічем, лежав Ярослав Шпорта з стишеним навіки серцем, безмовними вустами, на яких застигла остання іскорка його живої усмішки… Він пішов у засвіти у віці тридцяти чотирьох років…

Чи знаємо ми Шпорту?

   Збірка «Світлий день», як уже згадувалося, вийшла у 1948 році. Але до неї ввійшло чимало віршів, написаних безпосередньо на фронті. Один з них – «Гармати розставлено в ряд по чотири», наприклад, був ще надрукований в 1942 році під назвою «Відпочинок» у журналі «Українська література». Якось непідроблено хвилюючим словом поет уловлює биття солдатського серця і разом з солдатами промовляє як бойовий девіз, що провів їх крізь смертоносні бої і негоди: - Москва!

                        Ми співали «Москва моя» в хащах курляндських боліт,

                        Ми несли її в серці, в боях, обійшовши весь світ.

   Від віршів «Весна в землянці», «Гармати поставлено в ряд по чотири», «Від самокатів – синій димок і гусеничні сліди» віє солдатським важким походом, безсмертям і згарищем, на якому пробиваються зелені пагінці весни, як вісники перемоги життя над смертю. Героїчний подвиг рядового солдата (вірш «Парторг»), що підняв батальйон у наступ, зворушує до глибини душі. Може, і боєць Шпорта ішов у тому наступі, а таки йшов, бо, щоб так правдиво написати, треба відчути подвиг у своїй його величі.

   Дальші наступи радянських військ постають із віршів «Ми билися під Шауляєм», «В Клайпеді», «До Кандави з Янпілса шлях знайомий нам до болю», «Над нами небо, зорі, ніч безкрая». Це шлях Прибалтійського фронту.

   У баладі «Скарб», де показано солдата, що пройшов свій бойовий шлях і повертається додому, як визволитель. Питали солдата в чужині, який же він скарб здобув своїм героїзмом, з яким завойованим багатством повертається на Батьківщину. Міг же він стільки золота здобути, пройшовши тисячу воєнних доріг. Усміхнувшись, відповідав солдат, що не треба йому золота…

-          Є у мене скарб цінніший, його зберіг я в грізні дні.

В тім скарбі – домен ясний жар,

Будови, зведені до хмар.

Моя Радянська Батьківщина, я – син її і володар.

   І з гордістю за свій подвиг, і з пересторогою для нових паліїв війни, яким, можливо, заманеться напасти на нашу Батьківщину, солдат говорить:

                        Я відстояв її в бою.

                        Гарячу молодість свою.

   А буде треба – то у битві ще як воїн постою.

   Баладою «Скарб» автор перекидає міст у мирний сонячний день, який наступив після важкої, кровопролитної бійні.

   Розділ «Сонце над Батьківщиною» починається віршем, який своєю назвою визначає тему: «Встає величний день над визволеним краєм». У цьому розділі і в наступному «Квітує жито» - показано, як колишні воїни приступили до мирної праці, до відбудови заводів і людських житель, шкіл і лікарень, хоча їм ще мариться:

                        Очі закрию – гримить криця

                        Танки і коні, і кров, і пил…

   Вже шум пшениць, сповнює життя людини. Вже заграва домен, а не полум’я бою, надихає на трудовий подвиг; вже золоте сонце у чистому небі, а не розпечене ядро в чорних хмаринах, освітлює шлях до перемоги.

   Доречно звернути увагу на вірш «Олеся». Це хвилююча лірична розповідь про дівчину, яку лиха година загнала на фашистську каторгу і яку він, її ровесник, звільнив з полону. Але й колишній полонянці, що знесла стільки мук, і наруг, всміхнулася доля.  Вона щасливо повертається додому, її приймають з радістю у дівочу ланку:

Олеся

                                               Ми з тобою знайомі із школи –

                                               І веселі, малі і смішні.

                                               Я не думав, Олесю, ніколи,

                                               Що прийдеться співати мені.

                                               Про неволю твою, про розлуку,

                                               Про далекі дороги війни.

                                               Тільки знав, що потисну ще руку

                                               Молоду, загорілу, міцну.

                                               Знав, що стріну тебе, яснооку,

                                               Що побачу тебе наяву,

                                               Що як пісню, підіймеш високо

                                               Свою славу живу, трудову.

                                               І минулого згадка тривожна,

                                               Як на тілі рубець, зажива,

                                               І замовчати про тебе не можна,

                                               Найдорожча моя, ланкова.

                                               Може голос проб’ється луною

                                               Без благань і журби, і жалю…

                                               Де б не був я – ти знай, що я

                                               Смуток і радість з тобою ділю.

   Відомо й те, що прообразом Олесі послужила поетові його ровесниця Леся Порфирівна Олійник з Мазепинець (теперішня Лісогірка), з якою він навчався у Сальницькій середній школі. Ярослав міцно дружив із цією симпатичною дівчиною, але війна їх розлучила. На щастя, Леся Олійник не перебувала у німецькому рабстві, не була ланковою. Усе життя працювала у молодших класах Голодьківської середньої школи, що неподалік Хмільника. Ярослав Шпорта мав право на художній вимисел, щоб таким чином оспівати подругу юності.

   Про це мені розповідав близький приятель і небіж Лесі Порфирівни – Руслан Морозовський, колишній випускник Сальницької десятирічки. До речі, в 1999 році я зустрічався з цією вчителькою на квартирі Морозовських у Києві. Коли зайшла мова про її працю у школі, Леся Порфирівна пригадала про один кумедний випадок. На її запитання, як Ленін ставився до буржуазії учень-третьокласник з обуренням відповів: «Якби він міг, то розірвав би на куски усю буржуазію…»

   … В поезії збірника «Твої літа» тематично переважають героїзм праці, а не військових походів. Це закономірно, бо йшов уже п’ятий післявоєнний рік і основною темою був труд, відбудова, боротьба за мир у всьому світі.

   Якщо у фронтових баладах славились подвиги солдатів (для прикладу можна згадати «Баладу про танкіста Матвія Синицю), то у післявоєнні роки образами балад стали танки, сталь, граніт, алмаз, світло.

                                   Знайшов солдат у полі шматок чужої сталі,

                                   На неї глянув пильно та й зупинивсь в печалі, -

(Так починається «Балада про сталь»). Промовив до заіржавілої сталі:

   «Ти думала – нікому тебе збороть несила?»

   І тут сталь, замість відповіді, стала пишатися своїм рурським походженням, тим, «що я вбила немало», стала просити солдата, щоб зробив з неї гвинтівку чи хоча б кинджал, щоб знову змогла вбивати. «та взяв солдат кусок той, одніс його до кузні», і зробили з сталі чересло для плуга…

   «Балада про граніт» оспівує безсмертя солдатського подвигу в ім’я життя на землі. «Лежав граніт тисячу літ», над ним проносилися грози війни, дощі і хуртовини, а він – непорушний. А прийшли люди, потурбували тисячолітній спокій граніту і зробили з нього пам’ятник. 

                                               Буде граніт тисячу літ

                                               Стоять на площі між буйних віт,

                                               Усмішка буде сіять з лиця

                                               Хлопця відважного ще й бійця,

                                               Що обійшов у боях увесь світ.

 

   Ожив у солдатському пам’ятнику суворий граніт і житиме віками, як слава бійця, що поліг у битві за визволення Вітчизни. В образі граніту поет передав міць і незборимість нашої землі, над якою хоч і проносилися різні негоди, а вона оновлюється, міцніє, звеличується людьми.

   Тема звитяжної праці пронизує здебільшого поезію повоєнних років. Але трудівник не тільки мудрий на самій ниві, а й у житті. Їде з Переяславщини Герой Соціалістичної Праці Олена Хобта в Польщу не тільки як знатна ланкова, що виростила високий урожай кукурудзи та картоплі. Вона разом з усіма народами будує соціалізм, вбирає землю буйними врожаями, щоб багатшала, міцніла держава – і про це знають у братній Польщі.

-          Бабусю, - зовуть у селі внучата,

-          Учителько, - старші говорять їй.

   А Олена Семенівна справді, як вчителька, зауважує: «що ж це ви, люди, тримаєте межі? Краще одну тут у вас артіль». І вона їм малює картину колгоспного життя, де пливуть по нивах трактори і комбайни, де котять безмежним потоком хвилі пшеничних ланів.

   Книжка «Твої літа» також оспівує силу братерства радянських народів, які допомагають Україні піднятися із руїн і зацвісти садами, відбудованими селами і містами.

   Такі книги, як «Два потоки», М. Тихонова, і «За синім морем» А. Малишка, як «Друзі і вороги» К. Симонова та «Англійські враження» М. Бажана, як вірші про Індію Мірзо Турсун-заде відіграли на той час велике значення, як зброя за мир. До цих книжок можна сміливо додати й «Іранський зошити» Ярослава Шпорти, який розкриває ще одну сторінку історичного процесу боротьби за утвердження миру на планеті.

   Ярослав Шпорта з кожною книжкою розширював коло тем, знаходив нові художні прийоми, нові образи, збагачував поетичний словник; глибшала думка, мужніло слово. Так збірка «Запорожці» внесла у поезію подолянина нову «робітничу, так мало оспівану» тему, як зазначає він у вірші «Сталева книга». Робітнича тематика чомусь мало приваблювала поетів. Дехто вважав, що дзвін сталевого листа менш поетичний, ніж дзвін коси у полі. Але це ж не так.

   Книжку «Запорожці» відкриває присвята: «Славним металургам орденоносного заводу «Запоріжсталь» з любов’ю присвячую». І справді цей твір відображає життя і працю робітників-металургів.

   Автор змальовує портрети трудівників: літнього сталевара, який прожив дев’яносто літ і не може залишити своєї роботи, заводського лікаря – ровесника заводу, кранівниці Христини, що «несе понад цехом важкі болванки, як щастя свого сонячні злитки»; професора металу, що разом з сталеваром про нові плавки марить; оператора слябінга, що працює і заочно вчиться в інституті; Онисю, що приїхала з села до свого коханого і сама стала працювати на заводі. Малює і матір сталевара, яка піклується про здоров’я сина. Рядом з цим віршем – спогад про шахтарювання рідного батька в давні часи.

   Як узагальнюючий образ металурга постає підсумкова строфа «Балада про першого сталевара»:

            За вісім годин роботи хвилинки не мав спочить,

            Він знав, що уся планета слідкує за ним у цю мить.

            Як варить метал для миру нового віку трудар,

            Перший на Запоріжжі і в світі сталевар.

   Багато віршів Ярослава Шпорти присвячено братерству народів Радянського Союзу показом конкретних життєвих подій. Хвилюче звучить «Слово про матір-росіянку», три сини якої полягли на полі бою: один в Україні, другий в Білорусії, а третій «спить в могилі з грузинським братом у своїй, у руській стороні». Але три менші сини, що підросли, теж не сидять дома, а роз’їхалися на побудови Дніпра і Волги. Величною хвалою і вдячністю звучать слова:

            Я російський матері-матусі

            Низько, низько в ноги поклонюсь,

            За синів, яких вона зростила,

            Як орлиця підняла в політ,

            За братерство, у якого сила

            І за дружбу кріпшу, ніж граніт.

   З кожним віршем ширшає коло братерства, до якого входять – колгоспники з Хашурського району і колишній командир одного з полків ковпаківського партизанського з’єднання Давид Бакрадзе (Грузія), дівчина Вєлта і балтійський рибалка (Латвія). У коло дружби також входять народи світу: албанський студент, болгарки, що танцюють «Коло» в Києві, румунський селянин Михай Ческу, корейські воїни, які відстояли честь своєї Батьківщини, грецька мати, сина якої кинуто до в’язниці, індуси, що приїхали вперше до Києва.

   Чільне місце в поезії нашого земляка відведено і донецьким шахтарям, показу їхньої важкої, але благородної праці. Про це розповідається у віршах «Лампочка горить у темноті», присвяченому почесному шахтареві С.Л. Романкевичу, «Ліричне», в якому оспівано долю колишнього шахтаря, а нині співця Донбасу Павла Безпощадного.

   До шахтарських приєднуються поезії про річку Рось і славне місто Богуслав, про людей рідного села Сальниці і про карпатські краї.

   З фронтових спогадів особливо хвилюють: «Милий друг мій лежить на рівнині», «Я мріяв весь вік мандрувати», «Хоч тебе не раз металом били» і «Вікно». До речі, «Вікно» стосується не тільки фронтової теми, а й піднімає значення поета в житті. Хитрий маленький співець біля цього вікна писав «про любов до рідної землі», а коли наступила грозова година, «у тил, в Алма-Ата чкурнув».

   У 1954 році вся Радянська країна відзначала знаменну дату в історії – 300-ліття возз’єднання України з Росією. Багато з’явилось творів про героїчне минуле українського народу, про вікову дружбу українців та росіян. Відгукнувся на ту подію і Ярослав Шпорта, вмістивши окремим розділом вірші в книжці «Ти в серці моєму».

   Рокоче бандура співця-кобзаря про зловісне лихо, яке насувається на українські землі, стогнуть у неволі побратими і сестри – і тоді підіймається великий гнів народу, несучи розплату пану-шляхтичеві, татарину-бусурманові, оттоманцю-туркові – споконвічним ворогам українського народу, той гнів:

            Йому скорилася трава,

            Йому скорились дерева,

            Висока туча грозова,

            І навіть вітер і орли.

           

            Не покоритись не могли.

            Він з військом мчав, він військо вів,

            Мого народу грізний гнів.

            Великий гнів.

   Гадаємо доречним прокоментувати поняття «возз’єднання України з Росією».

   За часів радянської влади цим поняттям полюбляли смакувати компартійні політологи. Ніхто не задумувався, що означає віддієслівний іменник «возз’єднання».

   Якщо вникнути у суть сказаного, то виходить, що Україна з давніх-давен входила до складу Росії, якої 1654 року ще не існувало. Московське князівство з’явилось на світ тільки в 1277 році і вважалося звичайним улусом Золотої Орди. А якщо не входила, то її ніхто не міг роз’єднати з Росією. На час підписання угоди між Богданом Хмельницьким і російськими боярами термін «возз’єднання» не вживався. То була угода про військову допомогу Україні. А насправді приєднання України до Росії без згоди українців.

   Та й у XXI столітті, Росія знову намагається приєднати Україну. Її зверхники забули про минуле братство, оспіване поетами і перемогу народів Радянського Союзу над жахливим ворогом – німецьким фашистом.

   … Дубовим листям були облямовані петлиці фашистської уніформи, й орден був «Дубове листя». Але не золотом, а кров’ю лисніло те листя, що ворог узяв за емблему, «кров’ю братів моїх милих, сестер». Відкотилися бої, на руїнах зазеленіли сади, а в полях – лісосмуги зашуміли дубовим листям, гаї і діброви.

            Та ми не дозволим ніколи,

            Щоб знову гриміла війна,

            Щоб знову чужі генерали

            Ці листя в петлиці вплітали.

   Такий зміст програмного вірша книжки «Дубове листя».

   Слід нагадати й про таке: у книжці «Дубове листя" Ярослав Шпорта помістив і балади про карпатський край, який добре знав і любив. У цих поетичних творах йдеться про чарівну Гуцульщину, з її пишною природою, героїчним минулим. Так «Балада про Довбуша» та інші відображають нескорений дух карпатців, зокрема,  про легендарного ватажка опришків Олексу Довбуша.

   Окрім балад, у творчому доробку Ярослава Шпорти використано такий літературний жанр, як поема. Одна з них – «Мар’яна» - опублікована в журналі «Жовтень» за 1954 рік. Це лірична розповідь про радість і щастя молодої матері. Молода шахтарка Мар’яна народила сина. Перед її очима пробігла рідна Буковина, де вона виросла, звідки після школи приїхала працювати на Донбас. Ось перед її очима промайнула перша зустріч з білочубим Ванюшою, який теж приїхав на Донбас здалеку – з Уралу. Хоча вона ще така молода:

            Чуєш? Не дівчатко ти, а – мати!

            Слово це яке! На цілий світ!..

   Побачивши в газеті, якою були загорнуті квіти, вбитих корейських хлопчиків, Мар’яна спохмурніла. Їй за якусь мить згадалися окупація, вбивства дітей і стариків. Але вона побоялася поділитися своїми переживаннями з Ванюшою. Щоб їхнє спільне свято не затьмарилося. Це говорить про внутрішній світ героїні, робить її вольовою жінкою, яка за свою дитину може постати супроти будь-якого лиха.

   Їх зустрічає дружня гірницька сім’я, щастя молодих батьків подвоюється. Образ Мар’яни змальовано тепло, з радістю за людське щастя, з глибоким знанням людської душі, з любов’ю до матері.

   Ярослав Шпорта оспівує не тільки сталеварів Запоріжжя, а й запорізьких козаків та їхні битви з ворогами за визволення України. Він також часто звертався до тем і легенд східних народів. Він не тільки автор чудових ліричних віршів, балад і поем, а й талановитий перекладач ліричних творів Гете і Гейне, Пушкіна і Лермонтова, сатири Маяковського і Дем’яна Бєдного, поезій Михаїла Емінеску і Адама Міцкевича. Він також перекладав багато віршів таджицьких, туркменських, киргизьких, чуваських та багатьох інших поетів світу.

   Ці майстерні переклади розширюють творчу біографію талановитого українського поета. На жаль, переважна більшість українців досить мало знає про видатні природні здібності нашого земляка. Коли думаєш про це, мимохіть пригадуєш рядки із вірша Володимира Маяковського «Долг Украине», де він запитає:

-          Знаете ли вы украинскую ночь?

   Нет, вы не знаете об украинской ночи…

   Так і собі кортить запитати: «Чи знаєте ви Ярослава Шпорту?" Ні, ви не знаєте Ярослава Шпорту…

   Він залишив цю грішну і водночас красиву землю на початку розквіту неабиякого таланту, згорівши ніби той смолоскип від напруженої праці. І не випадково класик української літератури Максим Рильський називав його «співучий Шпорта з добрими очима». Ясна річ, патріарх української поезії мав на увазі не гарний музичний голос молодого колеги, -- він бачив у Шпорті людину, яка оспівувала усі сфери тодішнього життя. Так, Шпорта вірив ідеалам Комуністичної партії, як і мільйони його ровесників. Пройде час, і найширші верстви населення колишнього Союзу збагнуть, де правда, а де звичайна брехня. Шкода, що поет не дожив до проголошення незалежності України.

 Поезія Ярослава Шпорти

Балада про танкіста Матвія Синицю

                                                           Я того бою не забуду,

                                                           Синам і внукам оповім,

                                                           Як брали ми стосоту Буду,

                                                           За кроком – крок, за домом – дім.

                                                          

                                                           Траншеї риті-перериті,

                                                           Воронки, надовби і пні.

                                                           Згоріли трави соковиті,

                                                           Тополі скорчились в огні.

           

                                                           За блиском, скреготом і громом,

                                                           В пекельнім сяєві зорі,

                                                           Між бліндажем і крайнім домом

                                                           Палає танк на пустирі.

           

                                                           Розбита права гусениця,

                                                           Повзуть фашисти навкруги,

                                                           І вже танкіст Матвій Синиця

                                                           Не натиска на ричаги.

                                                           Уже розпечене залізо

                                                           Солдата смалить гаряче,

                                                           І на колінах фарба сиза

                                                           Кипить, і плавиться й тече.

                                                           Уже обпечені долоні.

                                                           Уже вогонь сяйнув до брів,

                                                           І гоготить в комбінезоні,   

                                                           Шолом в мазуті обгорів.

                                                           Хитнувсь вперед – осліпли очі,

                                                           Рвонув рукою – сила є.

                                                           І ось вже рація до ночі

                                                           Його слова передає:

                                                           -Іще живий, іще живий

                                                           Підбитий танк передовий!..

                                                           І просить він його згадати

                                                           У переможний день і час.

                                                           Він, як належало солдату,

                                                           В бою згорів, але не згас.

                                                          

                                                           Як руки в муках, у загині

                                                           Здіймав, неначе вугілля,

                                                           Як довго слухали в частині

                                                           Знайомий голос іздаля:

                                                           -Іще живий, іще живий

                                                           Підбитий танк передовий!..

                                                           Ішли на виручку танкісту

                                                           Радянські танки з двох сторін,

                                                           «Катюші» били в ніч по місту,

                                                           Та їх не чув, не бачив він.

                                                           Горів бензол. Їдка резина

                                                           Диміла, наче смолоскип,

                                                           І люди чули щохвилини

                                                           Кривавий стогін, віщий хрип:

                                                           -Іще живий, іще живий

                                                           Підбитий танк передовий!..

Х       Х       Х

                                   В нас завзяття доволі – мільйони натруджених рук.

                                   На стрімких риштуваннях луна молотків перестук,

                                   Муляри, виконроби стрічають зорю вечорову.

                                   Поїздів з України, із Волги привітливий гук:

                                   Ти вугілля прийми, ти граніту візьми на обнову!

                                   Над тобою чигала на крилах сталевих біда,

                                   Тільки ти не старієш, стоїш у віках молода,

                                   Бачу зір твій гарячий у помислі, в праці, у мрії.

                                   В мене світла мета, хоч дорога до щастя крута.

                                   Тож ітиму з тобою – і збудуться добрі надії.

Молодість

                                                          

Путь походів ще не забута,

                                                           Хоч лишилася в далині…

                                                           Наша молодість в битвах кута,

                                                           Нескорима, в труді не гнута.

                                                           Неспалима в страшнім вогні.

                                                           Підіймає гарячі руки,

                                                           Кличе громом із далини…

                                                           На лани чи веселі луки

                                                           Після битви, після розлуки

                                                           Повернулись, прийшли сини.

                                                           Відгукнеться до мене вранці,

                                                           Добре бачу її, дзвінку,

                                                           Нашу молодість у шанці,

                                                           Як виходить вона із шанців

                                                           У солдатському кожушку.

                                                           Бачу посмішку, теплі очі,

                                                           Від поранень – живі рубці,

                                                           Як приходить вона щоночі,

                                                           В буйнім серці вогнем клекоче,

                                                           Сонцем світиться на лиці.

                                                           Не сидиться їй у спокої,

                                                           І в гуртожитку – не до сну.

                                                           Повернувшись з передової,

                                                           Хлопців кличе в Донбас, в забої,

                                                           На роботу, як на війну.

                                                           З шахтарями веде розмову,

                                                           На дозвіллі – пісень співа.

                                                           Про походи згада на слові,

                                                           Щоб у подвигах Лукичова

                                                           Наша слава була жива.

                                                           Вилітає на дальній обрій,

                                                           В дніпрельстанських горить вогнях,

                                                           Йде, як в битву солдат хоробрий,

                                                           Тепловієм в світанок добрий

                                                           Хилить буйні жита на шлях.

                                              

                                                           Підіймає над цілим світом

                                                           Надя Кошик дзвінкі літа.

                                                           І уже червіньковим літом

                                                           В ріднім краї кипучим квітом

                                                           Наша молодість зацвіла.

                                                           І цвіте, і живе з грозою,

                                                           І шумить до зорі й багрянь.

                                                           На роботу йде з ланковою,            

                                                           І гукає мене з собою,

                                                           І веде у щасливу рань.

                                                           Ви чули, як дзвенить у полі

                                                           Колоссям овес до зорі,

                                                           Як вітер бринить на роздолі?

                                                          

                                                           Ви бачили ниви квітучі,    

                                                           Де сріблом блискоче роса,

                                                           Де жайворон пада з-під тучі

                                                           Послухать мотив у вівса?

                                                          

                                                           Отож, облетівши півсвіта,

                                                           Під шелест пшениць, ячменів,

                                                           Мотив той на фронті три літа

                                                           У серці моєму дзвенів.

Х       Х       Х

                                                           Намокли сукні оторочені,

Тепленькі кофти на дівчатах.

                                                           В колгоспі людям не до відпочинку,

                                                           Ще буряки лежать в кагатах,

                                                           Стоять калюжі, наче заводі,

                                                           На всіх шляхах, розлитих в сльоту,

                                                           Шофери, як завжди у злагоді,

                                                           Кричать, пригадують піхоту.

                                                          

                                                           Тут до соші, а там свистіло б лиш.

                                                           До цукроварні путь знайома,

                                                           Під скати хлопці рвуть тугий спориш,

                                                           Намоклу кидають солому.

                                                           Вертатимуть назад вибоями

                                                           На лан, як до передової.

                                                           Шоферів зватимуть героями,

                                                           Отож, вони й мої герої. 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

ТАЛАНТИ   ТВОЇ,   САЛЬНИЦЕ…

                                                     Війна випробовує сміливця,
  гнів –

                                                                          мудреця, нужда – друга.

                                                                                                                      (Східна мудрість).

Родина Собчуків

   Їхнє прізвище чи не найпоширеніше в Сальниці. На запропонованому фотознімку – цілий взвод Собчуків. А всього Петро Володимирович із Ксенією Романівною настаралися 12 дітей. З них троє померло ще маленькими. Усі діти навчалися у школі й дружно допомагали батькам.

На знімку:  Андрій,  Михайло, Василь, Іван, Микола, Петро, Павло і Петро Володимирович (батько).

   А під час літніх канікул допомагали в роботі колгоспникам. Найстарша дочка Катерина теж була колгоспницею, її сестра Надія працювала завідувачкою музею Ярослава Шпорти, Петро вивчився на механізатора широкого профілю, Андрій та Микола стали агрономами. Останній працював на Київщині. Як видно, показав себе з найкращого боку, бо незабаром Микола Петрович очолив колгосп села Устимівки Васильківського району. Його здібності і старання помітили в столиці України. І це стало приводом для обрання молодого сальничанина членом Політбюро ЦК Компартії України (1989-1991 роки).

   Коли Україну було проголошено Незалежною державою, Миколу Собчука висунули на посаду Генерального директора асоціації спільного підприємства «Наваско» з Голландією та «Агропрогрес» (Англія).

   Іван присвятив себе педагогічній праці. Коли навчався у Вінницькому педінституті, був головою профспілки студентської молоді у тому ж навчальному закладі. Павло також став учителем.

      Сини та дочки подружжя Собчуків теж можуть гордитися своїми батьками і особливо матір’ю, яка стала матір’ю-героїнею серед багатьох жінок Сальницької сільської ради.

  

Школа гордиться випускником

     Собчук Михайло Петрович народився 4 червня 1959 року в с. Сальниці.

   У 1983 році закінчив Харківський політехнічний інститут за фахом «Турбінобудування». Того ж року розпочав трудову діяльність у Пангодинському ЛВУМГ (Ямало-Ненецький національний округ).

   З 1983-1999 роки пройшов шлях від змінного інженера газокомпресорної станції, до начальника газокомпресорної служби. Брав участь у будівництві компресорних станцій на газопроводах Уренгой-Помари-Ужгород, Уронгой-Петровськ, Уренгой-Новопсков.

   Протягом 1999-2007 років Михайло Собчук працював у Пролетарському ВУПЗГУМГ «Харківтрансгаз». Спочатку був начальником газокомпресорної станції, а з 2001 року  головним інженером філії УМГ «Харківтрансгаз».

   Михайло Петрович здійснює загальне технічне керівництво об’єктами філії, забезпечує надійну експлуатацію її діяльності. Він також займається реконструкцією об’єктів філії УМГ «Харківтрансгаз».

   У 2009 році за безпосередньою участю Михайла Петровича було оперативно вирішено безперебійне і надійне газопостачання споживачів України в умовах припинення надавання газу з Росії. 

   Михайло Собчук – один з розробників організації і виконання технологічних переключень «реверсного» подавання природного газу та поновлення його транспортування у країни Європи. Є співавтором деклараційного пакету України «Спосіб вирівнювання потужностей утилізаційної турбодетандерної установки та газоперекачувального агрегату», патенту України на корисну модель «Спосіб стиснення природного газу, що використовується як дизельне паливо».

   За внесок у розвиток газотранспортної системи та сумлінну працю був нагороджений почесними грамотами ТОВ «Тюменьтрансгаз» Пангодинського ЛВУМГ, УМГ «Харківтрансгаз», ДК «Укртрансгаз», НАК «Нафтогаз України». У 2005 році удостоєнний Почесної Грамоти Кабінету Міністрів України. У 2009 році Михайло Собчук отримав нагрудний знак «Лідер паливно-енергетичного комплексу – 2009» у номінації «Підприємство» Сальницька середня школа по праву гордиться своїм випускником, справжнім патріотом Незалежної України.

    Незважаючи на високу посаду, Михайло Петрович, як кажуть, не загордився. Ніколи не забуває про рідне село, значну матеріальну допомогу надав на ремонт школи та придбання всього необхідного для навчального процесу.

   Учні школи -- неодноразові призери обласних конкурсів та предметних олімпіад. У цьому в значній мірі заслуга Михайла Петровича. Адже діти з задоволенням працюють у комп’ютерному класі, подарованому ним рідній школі. Радісно всміхаються сонечку у вінка школи, подаровані Михайлом Петровичем. Тепло в класі і приємно на серці, що є на Землі такі люди, які свято люблять свою землю, своє село, своїх земляків.

                                                                                                          Тетяна Павленко,

                                                                                              однокласниця М.П. Собчука

     Сальничани не забувають свого односельця. Його колишній однокласник Валерій Фаринюк розповідав, що Михайло Собчук гарно учився, дотримувався зразкової поведінки, чемно ставився до людей старшого віку, з предметів найкраще любив точні науки – математику, фізику, хімію, брав активну участь у різних шкільних гуртках, цікавився новинами техніки, вміло виступав перед учнями та вчителями з цікавими політінформаціями.

      Після закінчення середньої школи Михайло вступив на навчання до Харківського політехнічного інституту, який успішно закінчив. Спочатку працював інженером, зарекомендувавши себе грамотним і сумлінним фахівцем. І це дало підстави висунути його на відповідальну посаду директора УМГ «Харківтрасгаз».

   Пропонуємо його виступ з нагоди ювілею з часу створення цього підприємства:

  "Шановні працівники, ветерани підприємства, колеги!

      На сьогодні наше підприємство – це 10 544 км магістральинх газопроводів (МГ) з робочим тиском 55-75 атмосфер, з них частка газопроводів діаметром більше 500 мм – 69% (крім цього, ще 48 км є на обслуговуванні). Довжина газопроводів з терміном експлуатації понад 30 років – 63% від усієї довжини. У складі УМГ є 14 компресорних станцій (КС) загальною потужністю 756 МВт, 3 підземні сховища газу із загальним об’ємом активного газу 2,12 млрд. метрів кубічних і фондом свердловин 417 одиниць, на обслуговуванні є 383 газорозподільні станції (ГРС) із сумарною проектною продуктивністю 21,5 млн. метрів кубічних / год. (14 ГРС знаходяться на тимчасово окупованій території в АР Крим).

   Пропускна здатність нашої газотранспортної системи (ГТС) на вході складає 165,8 млрд. метрів кубічних, на виході – 71,6 млрд. метрів кубічних. Ми забезпечуємо газом понад 25% населення України, подаємо газ у 5 із 10 найбільших міст. Експлуатацію нашої ГТС, яка складає близько 30% від ГТС держави, здійснюють 11 структурних підрозділів зі сферою діяльності в 9 адміністративних областях України".

Людям на добро

   Глибокий смисл закладено у словах східної мудрості, нужда випробовує друга. Цю істину кілька років тому цілком відчула на собі скаржинецька сільська громада. Якщо сказати відвертіше, Скаржинці споконвіку не вважалися багатим селом, як і безліч сусідніх сіл. А на початку проголошення Незалежності та після кучмівських реформ соціальне становище скаржичан ще погіршилося.

   Те, що вони нажили працею кількох поколінь, пішло прахом.  Майже півтори тисячі гектарів розпайованих земель почали заростати бур’янами, захиріла і соціально-побутова сфера. Не таланило селу і на розрекламованих реформаторами інвесторів.

   Люди зневірелись у своїх можливостях змінити щось на краще. Та несподівано приїхав уродженець села, в якому минули дитинство та юність, Іван Куровський(на фото) – заслужений будівельник України і народний депутат Верховної ради України. Він близько до серця сприйняв усі біди земляків. Спочатку взявся, може видатись, за другорядне – реконструкцію фельдшерсько-акушерського пункту, який перебував на межі закриття. З того часу мешканці Скаржинець отримують медичні послуги на належному рівні.

   І справді, для безкоштовного лікування селян обладнано стоматологічний кабінет, маніпуляційну та процедурну кімнати. Є кілька ліжок для денного стаціонару. Не забув Іван Іванович і про придбання автомобіля швидкої допомоги, на якому черговий лікар може виїхати до хворого у будь-яку пору доби. Він виділив кошти на медикаменти і утримання медпрацівників. Стало можливим за його ж гроші поліпшити фахову перепідготовку на піврічних курсах при Вінницькому медичному університеті ім. Миколи Пирогова.

   Особливу турботу проявлено і про наймолодших громадян. Тепер вони розкошують в оновленому дитсадку, який нічим не поступається аналогічним міським закладам.

   Через відсутність коштів у досить складному становищі опинилася сільська дев’ятирічка. Довідавшись про це, Іван Куровський прийшов на виручку – відремонтувавши приміщення, оснастивши класи комп’ютерами і різноманітним унаочненням, подарував школі автобус для потреб учнів та вчителів.

   Не минуло багато часу, як на вулицях Скаржинець запалало освітлення у вечірні години, а в православній церкві та костьолі появився пригодний газ. Завдяки доброзичливості колишнього односельця вулиці покрились асфальтом; добротну асфальтовану дорогу прокладено від Скаржинець до Сальниці.

   Іван Іванович розпайовану для селян землю теж, як ото мовиться, взяв під свій контроль, виділивши їм по 7 відсотків орендної плати. Це найвищий показник у Хмільницькому районі.

   У переддень святкування Дня Перемоги у Другій світовій війні вітає її ветеранів, вручаючи грошові подарунки. 

    Соціально-матеріальне становище села значно поліпшилося, зникла для молоді залишати село у пошуках кращої долі. Юнаки та дівчата мають роботу в селі.

   Суттєву допомогу Іван Іванович надав також школі сусідньої Сальниці, де в молодості здобув середню освіту. Тут впорядковано шкільну територію, придбано меблі. Доброчинна діяльність Куровського стала належним прикладом для фельдшерсько-акушерського пункту й дитячого садочка мікрохвильову піч, телевізор, магнітофон, холодильник.

   Іван Іванович регулярно відвідує сальничан, при нагальній потребі приходить на виручку. Наслідки його доброчинної діяльності люди відчули і в інших селах України. Дехто вважає Куровського дивакуватим чоловіком. Мовляв, упродовж багатьох років очолює в Києві успішне з великими фінансовими можливостями підприємство «Житлобуд», а шукає собі зайвий клопіт у найбідніших селах.

   У відповідь Іван Іванович зауважує:

-          Маємо, зрештою, збагнути просту істину: не буде села, не буде й міста, не буде й держави. А для розору сіл дуже багато хто доклав рук, необхідно його рятувати. Мені пощастило трохи розжитися на копійку, хай буде й моя певна частка в добрій справі. Є чимало й інших вихідців із села, для яких воно було чарівною колискою і які можуть віддячити своїм землякам. Не варто скупитися на добро для цієї колиски…  

 Ось такий вигляд має дорога від Скаржинець до Сальниці збудована Іваном Івановичем Куровським кілька років тому.

«Він був старанним учнем»

(Спогади колишньої вчительки М.А. Лісової).

   "Іван Куровський – наш випускник, навчався у класі, де я була керівником. Прийшов із Скаржинець в 1964 році після закінчення семи класів. Разом з ним навчалися школярі із Скаржинець, Торчина, Митинець, Лип’ятина, Гнатівки. Всього 27 осіб. Юнак легко знайшов спільну мову із ровесниками, ніколи не порушував дисципліни, ретельно відвідував уроки, уважно слухав викладачів, серед решти школярів виділявся наполегливістю.

   За роки навчання Іван Куровський не пропустив жодного дня і жодного уроку. Незважаючи на важкі погодні умови (на заняття ходив весь час пішки). Мої предмети – математику, фізику – вивчав сумлінно, за що отримував гарні оцінки. Його відповіді завжди були послідовні, глибоко продумані.

   Відомо й те, що мій вихованець виростав у простій селянській родині, будучи підлітком, пас худобу, заготовляв для корови сіно та інші корми, з Мар’янівського лісу носив на плечах на зиму паливо. Як бачимо, до праці звик змалку". 

        Розповідаючи про свого підопічного, Марія Андріївна пригадала і такий випадок: кілька років тому Іван Іванович, будучи народним депутатом Верховної ради України, вирішив привітати свою вчительку з днем народження. Адже перебував у справах в Хмільницькому районі. По дорозі до Сальниці його автівка застрягла в болоті після проливного дощу. Ледве-ледве вибрався із липкої твані. Дістався до іменинниці із запізненням і в грязюці.

    Подарувавши Марії Андріївні букет квітів, вибачився за вимушене запізнення і сказав:

-          Я зроблю дорогу до самого Вашого подвір’я…

   Настала весна, перецвіли дерева, і Куровський розпочав обіцяну справу. Заасфальтував всю вулицю, подвір’я Марії Андріївни, обгородив його металевими штахетами, розбив місце для квітника.

        -- Ну як можна не гордитися таким вихованцем? – з материнським теплом у голосі запитує щаслива учителька.                                                                                   

                                       

                                             Вклонися вдові фронтовика

   Сільська рада і первинна організація ветеранів давно виношували намір збудувати пам’ятний знак, на якому викарбувати прізвища вдів, чоловіки яких загинули на фронтах Другої світової війни. Нарешті цей намір здійснено.

1.      Кутц О.Ф.

2.      Безсмертна О.С.

3.      Власюк М.М.

4.      Гавура Г.О.

5.      Гавура М.Є.

6.      Гавура М.І.

7.      Гавура Н.К.

8.      Гавура О.Т.

9.      Гавура А.Ф.

10.  Гавура Ф.В.

11.  Гавура Ю.С.

12.  Герасимчук Я.П.

13.  Герасимчук І.Г.

14.  Грабарчук Л.К.

15.  Гриньова О.П.

16.  Голуб Г.П.

17.  Голубчук М.О.

18.  Данилко Г.Ю.

19.  Дубинчак Г.Ю.

20.  Іщук С.С.

21.  Іщук С.У.

22.  Козак Г.А.

23.  Козерук М.Ю.

24.  Козерук Д.А.

25.  Кожушко Г.І.

26.  Кожушко Г.М.

27.  Кожушко У.І.

28.  Кожушко М.І.

29.  Ковтонюк Г.В.

30.  Ковтонюк П.С.

31.  Коломієць Є.Г.

32.  Коломієць М.М.

33.  Коломієць В.А.

34.  Коломієць В.М.  

35.  Ковтонюк М.В.

36.  Крученюк А.Ф.

37.  Косменюк Г.В.

38.  Колос О.М.

39.  Кондель Є.А.

40.  Кондель Л.З.

41.  Кондель М.А.

42.  Кондель О.Є.

43.  Кондель Я.А.

44.  Луценко О.М.

45.  Люблінська А.Д.

46.  Мазур Г.К.

47.  Мартинюк К.М.

48.  Мартинюк П.С.

49.  Мединська О.М.

50.  Мар’євич Г.Є.

51.  Мар’євич О.Г.

52.  Мар’євич С.І.

53.  Мар’євич С.А.

54.  Мар’євич Х.Є.

55.  Мулярчук П.А.

56.  Мулярчук П.М.

57.  Мулярчук В.І.

58.  Олійник М.Т.

59.  Павленко Г.П.

60.  Павленко З.М.

61.  Павленко Л.Н.

62.  Павленко Н.С.

63.  Павленко П.І.

64.  Павленко У.П.

65.  Папірник Г.Р.

66.  Петраш М.С.

67.  Петрунько Д.С.

68.  Плахотнюк К.Д.

69.  Плахотнюк Т.П.

70.  Плахотнюк А.М.

71.  Поліщук В.М.

72.  Поліщук Г.І.

73.  Поліщук Г.М.

74.  Поліщук С.С.

75.  Поліщук Є.К.

76.  Полонська О.П.

77.  Полонська Г.В.

78.  Підреза Ю.С.

79.  Ридванюк О.М.

80.  Ридванюк Я.П.

81.  Руда Я.Я.

82.  Савчук Є.З.

83.  Савчук Л.І.

84.  Савчук М.К.

85.  Савчук М.П.

86.  Савчук М.В.

87.  Савчук О.К.

88.  Собчук Г.В.

89.  Собчук О.

90.  Собчук А.К.

91.  Собчук А.В.

92.  Собчук А.С.

93.  Собчук С.І.

94.  Сікорська М.Н.

95.  Степанюк Л.Є.

96.  Стороха Г.К.

97.  Тимчук Л.Н.

98.  Томашова М.Д.

99.  Фаринюк М.Н.

100.  Фесюк М.М.

101.  Цимбал С.І.

102.  Хитрик М.Л.

103.  Чехівська Є.С.

104.  Чехівська Є.К.

105.   Чехівська М.Ф.

106.   Чехівська Т.М.

107.   Чехівська М.С.

108.   Чехівська Ф.В.

109.   Чехівська Я.З.

110.    Чехіра Н.К.

111.     Шахворост М.М.

112.     Шахворост О.М.

113.    Шиманська Д.П.

114.     Шнайдер Б.М.

115.     Шнайдер С.Ю.

116.      Шпорта Є.К.

117.     Швайківська А.Й.

118.    Шпільчевська М.Я.

119.     Юнкевич М.Д.

120.    Янківська М.К.

121.    Янчук М.П.

122.     Савчук Г.Д.

   Ці молоді дружини не дочекались коханих чоловіків, а діти -- батьків, батьки -- синів… Рідко котра із них вдруге вийшла заміж. Гірка вдовина доля супроводжувала їх до кінця життя.

   Нині живі сальничани з вдячністю вшанували їхні імена, викарбувані на гранітних плитах, посеред яких почесне місце відведено скорботному віршові «Вдова», автором якого став мешканець сусідньої Мар’янівки,  самодіяльний поет Леонід Луцков.

Вдова

                                                           Стоїть зажурена Маріка

                                                           На перехресті за селом,

                                                           Чекає з фронту чоловіка,

                                                           Землі торкнулася чолом.

                                                           Стоїть одна на видноколі

                                                           Край свого рідного села,

                                                           Він вже не вернеться ніколи,

                                                           Його й могила заросла.

           

                                                           Одна дітей своїх зростила,

                                                           Старалась, щоб були людьми,

                                                           В самої коси побіліли,

                                                           І стали схожі до зими.

                                                           За трудодень трудилась довго,

                                                           Щоб діточок прогодувать,

                                                           А ввечері молилась Богу,

                                                           І змучена лягала спать.

                                                           Косила і орала в полі

                                                           Завжди для рідного села,

                                                           Щоб хліба в нас було доволі –

                                                           Такою вдівонька була.

                                                           Молотаркою молотила,

                                                           В’язала вдосвіта снопи.

                                                           Косою ще горох косила,

                                                           Щоб жили я і ти.

                                                           Тепер лишилася самою…

                                                           Куди із дому вирушать?

                                                           -То, мамо, їдемо зі мною …

                                                           -Жаль свій куточок залишать…

                                                           Так і пішла за село в поле,

                                                           Туди, де предки всі лежать,

                                                           Хоч натрудилася доволі,

                                                           Тепер вже буде спочивать. 

Пам’ятний знак відкрито 28.10.2016р. – на день визволення України від німецько-фашистських окупантів.

Ода Сальниці

                                               Сальниця, Сальниця, чим ти славишся?

                                               Подив в подяку прийми.

                                               Місто чи селище в славі сприймаєшся,

                                               Салом та хлібом – людьми.

                                               Сниводу-річку та інші без назви,

                                               Пестить, приваблює Буг;

                                               Крізь верболози шепчеться Мавками,

                                               Ревність єднає подруг.

                                               Сальниця, Сальниця – славою славишся,

                                               Зріс біля шляху чумак.

                                               Бог тебе вигадав, я – тільки вичитав,

                                               Ваш недалекий земляк.

                                               Хмільник, Уланів, поряд – Воронівці,

                                               На сході стять Остріжки,

                                               Щоб наша зустріч тут відбувалася –

                                               Всі ми здавен земляки.

                                               Сальниця, Сальниця – славою славишся,

                                               Подив в подяку прийми,

                                               Селище рідне – в славі сприймаєшся,

                                               Салом та хлібом – людьми.

                                                                                              Микола Мельничук,

                                                                                                          1998 р.

                                                Побажання молодим

                                               Будьте здорові, як вода; багаті, як земля;

                                               Робочі, як бджоли; красиві, як весна!

                                               Віку довгого, розуму ясного,

                                               Неба блакитного, роду привітного!

                                               Даруємо вінок часнику,

                                               Щоб любилося до смаку.

                                                Даруємо на калині ягоди,

                                               Щоб жили в мирі та злагоді.

                                               Даруємо з джерела чисту воду,

                                               Щоб були довго гарні на вроду.

                                               Даруємо молодій ціпка дорогого,

                                               Щоб не заглядала на другого.

                                               Даруємо корець гречки,

                                               Щоб не було між вами суперечки.

                                               Даруємо сім кіп проса,

                                               Щоб не ходила жінка боса.

                                               Даруємо гороху повні відерця,

                                               Щоб обом не зрослися реберця.

                                               Даруємо скатертину на чотири канти,

                                               Щоб мали четверо синів, і всі музиканти.

                                               Даруємо на щастя-долю скриню,

                                               Щоб родилися дочки-господині.

Послідовники кіборгів

   Не можуть змиритися кремлівські зверхники із думкою, що врешті-решт, через три з лишком століття Україна здобула незалежність. Як же їм, «бідним» жити, без покірних хохлів? Недарма Ленін-утопіст застерігав: «Потерять Украину, все равно, что потерять голову», і, уже вкотре в історії, озброєні до зубів росіяни полізли на українські землі. Як то було, скажімо, в 1918 році. Щоправда, під началом більшовиків їм тоді було значно легше – без особливих труднощів п’яна матросня розправилася з необстріляними гімназистами під Крутами.

   Взявши Київ, московська сарана розбрелась по місту і розстрілювала «хохлов» у вишиванках чи за портрет Кобзаря на стіні, за українську мову… Путін нахвалявся випустити з тюрем 300 тисяч кримінальної шпани і кинути їх в Україну, як це зробили у вісімнадцятому Ленін і Троцький.

   Там, де не можна взяти силою, російські вожді вдавалися і вдаються до брехні або підступності. Пригадується один характерний випадок: в 1552 році Іван Грозний тривалий час не міг здобути Казані, щоб розправитися із тамтешнім ханом. Навіть облога міста не допомогла росіянам. Тоді «царь-государь» пустив у хід випробуваний метод: у присутності представників татарської верхівки, вельмож і мусульманських священнослужителів присягнув на Євангелії, що подарує життя захисникам Казані й відпустить усіх на чотири сторони, якщо вони складуть зброю і відчинять ворота фортеці. Оборонці Казані повірили, склали зброю, і московське військо увійшло до міста. Цар таки «дотримав» слова – дозволив обезброєним татарам іти, куди вони забажають, але після того як понівечать кожного оборонця, наказавши відрізати йому язика та вуха.

   З часу тієї трагедії минуло понад 400 років, але тактика російських можновладців майже не змінилася. Їхня влада і досі існує завдяки насильству й брехні. Російські офіцери теж дали «слово честі» не стріляти по тих, хто виходитиме з оточення, а потім вбивають у «коридорі смерті» і чужих, і своїх, як це сталося під Іловайськом. Чи як було в Донецькому аеропорту, де наші кіборги дозволили забрати їхніх убитих й поранених, натомість росіяни скористалися перемир’ям і спочатку потруїли наших вояків газом, а потім, коли це не допомогло, підірвали аеродром.

   Отже, дух їхньої нації не міняється століттями. Звичка росіян до загарбання чужих земель й досі в крові; українці все життя захищають свою землю, нерідко тримаючи в одній руці чепіги плуга, а в другій – зброю. Така їхня доля, вони тепер воюють за свободу, як і їхні предки. Коли «старші брати» окупували Крим і Донбас, тисячі чоловіків різного віку без особливих закликів стали на захист Вітчизни. До числа таких патріотів долучилися і сальничани. Частина з них, пройшовши жахливі випробування, повернулися благополучно у рідне село. Частина продовжує воювати. Згадаємо їхні імена:

1.      Собчук Олександр Теофанович

2.      Собчук Дмитро Дмитрович

3.      Сочук Анатолій Миколайович

4.      Чеботарьов Олег Сергійович

5.      Мазур Олег Іванович

6.      Шурман Володимир Васильович

7.      Кондель Анатолій Іванович

8.      Мартинюк Олександр Васильович

9.      Тимчук Роман Леонтійович

10.  Тушинський Едуард Йосипович

11.  Парсяк Микола Дмитрович

12.  Малець Сергій Васильович

13.  Пахольчук Андрій Всеволодович

14.  Мовчан Валерій Володимирович 

15.  Швайківський Олександр Володимирович

16.  Поліщук Іван Степанович

   Героїзм наших земляків широко висвітлює районна газета «Життєві обрії». Згадаємо окремі замітки.

 Зустрічали всім селом

   Сальницька громада радіє за уланівчан, які радісно зустріли учасника АТО – Олександра Шахвороста, а через день сальничани обіймали односельця Олега Чеботарьова. Учні місцевої школи дуже гарно привітали героя. Сльози радості котилися у кожного, коли учні Марія Крикун та Катерина Гузенко виконали пісню «Повертайся живим».

   Односельці плакали. Олега зустріли запашним короваєм. До воїна звернувся сільський голова Леонід Мар’євич, подякувавши за героїзм та мужність.

   Сальниця організовано допомагає АТО. Люди без жодних примусів зносять харчові продукти, одяг, дизпальне та інші речі, які через волонтерів хмільницької «Народної самооборони» доставляються до передових ліній фронту.

   Сальничани пишаються Олегом Чеботарьовим, котрий впродовж восьми місяців боровся за незалежність України, бажають йому міцного здоров’я і всілякого благополуччя»

                                                                       «Життєві обрії» від 20.03.2015 року».

Сила материнської любові

   Нещодавно Сальницька сільська громада знову зустрічала героя АТО -- Собчука Дмитра Дмитровича, який брав участь у бойових діях у Донецькій та Луганській областях у складі 79-ї аеромобільної бригади.

   Дмитро був на війні з 16 березня 2014 року по 25 березня 2015 року. Зустріли воїна хлібом-сіллю. Від імені односельців сільський голова Леонід Мар’євич подякував йому за мужність і героїзм й побажав міцного здоров’я та мирного неба.

   Звертаючись до воїна-героя, його перша вчителька Надія Романівна Миронюк сказала: «Не можна стримати сліз. Це сльози радості і щастя, що наш Митя повернувся живим та здоровим. Мужній, сильний, впевнений у собі і, разом з тим, стільки болю і смутку в очах. Адже йому довелось пережити чимало всіляких жахіть. Знаю, що все село переживало за хлопця, і тепер щиро радіє за його повернення.

   Митя був добрим, чемним, працьовитим і відповідальним учнем, турботливо ставився до своєї мами! Мені випала честь навчати обох дітей Марії Миколаївни Собчук. І сьогодні хочеться вклонитися до землі цій сильній жінці-матері, яка, рано поховавши чоловіка, зуміла виховати таких прекрасних дітей -- патріотів нашої країни. Адже разом із сином повернувся з війни і чоловік донечки. Сила материнської любові зберігала їм життя».

   Багато односельців з хвилюванням слухали привітання учительки. За традицією прозвучала пісня «Повертайся живим» під виконанням школярок Марії Крикун і Каті Гузенко. Люди мимохіть витирали обличчя від сліз…

   Класний керівник Раїса Євгенівна Мулярчук сказала:

-          Ми раді за тебе, Митю, що ти мужньо тримався заради нашої безпеки, наших дітей, батьків, родичів і, ризикуючи своїм молодим життям, захищав незалежність України. Слава Україні!

-          Героям слава! – прозвучало у відповідь.

   Хвилюючись, Дмитро Собчук подякував усім за привітання.

-          Я не сподівався на таку теплу зустріч…» - вимовив, тамуючи непрошені сльози.

   Він передав школі Державний прапор України, який постійно майорів на території 79-ї аеромобільної бригади з автографами бійців-побратимів.

   Голова первинної ветеранської організації Олексій Ісаченко висловив Дмитрові та його матері безліч побажань у нашому нелегкому житті.

                                                                       «Життєві обрії» від 17.04.2015 року.

Сміливий і відважний

   Цими днями сільська громада зустрічала ще одного воїна АТО – Анатолія Конделя. Чи не найпершим оточили його учні середньої школи. А Ганна Деренюк, Тетяна Фаринюк, Катерина Гузенко та Марія Крикун своїми піснями прославляли бійця-героя за його мужність і відвагу, проявлені в боях із ворогом. Сільський голова Леонід Мар’євич вручив йому хліб-сіль під вигуки «Слава героям!».

   Анатолій Кондель розповів, що перебував на передовій лінії біля Старогнатівки, неподалік Луганська в складі 41-го мотопіхотного батальйону, був важко поранений. Спочатку лікувався у Запоріжжі, а потім волонтери перевезли його у Вінницький шпиталь – у хірургічне відділення.

   Анатолій Кондель виявився терпеливою людиною, мужньо переніс складну операцію. Під час зустрічі він сказав:

-          Я люблю рідну землю, Вінницький край і Україну. Ця війна і безглузда, і страшна, але ми знаємо за що гинуть молоді хлопці, або стають каліками. Пам’ятаю перший день перебування на фронті. О четвертій годині ранку, після сильного і тривалого обстрілу, біля нас появилися вирви від снарядів, осколками було понівечено нашу гармату… кілька бійців залишилось живими. А 15 липня осколок прошив руку наскрізь, дрібні осколки залишилися там. Операцію робили вінницькі хірурги. Щиро дякую усім працівникам хірургічного відділення за мій порятунок, за турботу і високий професіоналізм. Мені дали відпустку на 60 календарних днів, а далі не знаю, як буде. Головне – аби рука була ціла…

   Анатолій виростав у сім’ї хліборобів. Батько працював механізатором, мати – Ніна Олексіївна – майже 30 років трудилась дояркою. Вони виховали сина трудолюбивим, слухняним і дисциплінованим.

   Анатолій має прекрасну сім’ю. Дружина – Антоніна Адамівна – медична сестра. Подружжя Конделів виховують трьох синів – Тараса, Назара й Івана. Отже, їхньому батькові було кого захищати від ворогів-окупантів. І він з честю виконав свій громадянський і священний обов’язок.

                                                           Життєві обрії» від 21 серпня 2015 р.

Кулі обминали героя

   Той квітневий день видався для сальничан не тільки сонячним, а й радісним. Вони уже звикли зустрічати хлібом-сіллю воїнів антитерористичних операцій. Цього разу міцно тиснули руку й обіймали бійця 24-ї окремої механізованої бригади – Андрія Пахольчука. Він був на війні більше року. Довелось пережити важкі, тривожні дні та ночі. Щоб у будь- яку хвилину бути напоготові, дати відсіч ворогу.

   За воїна-односельця, як кажуть, молилося усе село. І люди нарешті дочекалися повернення земляка живим і здоровим. Тому влаштували хвилюючу і радісну зустріч. Як тільки він ступив на рідну землю, його першим привітав сільський  голова Леонід Мар’євич та вся родина Пахольчуків. Не випускали з обіймів довгожданого земляка друзі, учителі місцевої школи.

   Чи не найбільше тієї миті раділи, що їхній чоловік і батько живим і неушкодженим повернувся додому, вірна дружина Тетяна та продовжувачі славного роду Пахольчуків --сини Андрій і Михайло, які навчаються в 10-му та 11-му класах. Вони не випускали з обіймів найдорожчу людину та подумки дякували Богу за те, що охороняв батька від жахливих наслідків.

   З поміж численних учасників цього приємного дійства була присутня і перша вчителька Надія Миронюк, яка тепло вітала колишнього учня з війни, розповіла присутнім, як він старанно учився, зразково поводився на уроках і поза школою. На закінчення сказала:

-          Андрію, ми дуже вдячні тобі, що оберігав спокій земляків і всієї України, борючись за її незалежність. Про те, як воював, ми знаємо з розповідей твоїх однополчан. Від усієї громади виношу тобі найщирішу вдячність…

   Вітали героя і представники первинної організації ветеранів з побажанням міцного здоров’я і сімейного благополуччя, мирного неба.

   Варто відзначити, що сальничани ніколи не залишалися осторонь від допомоги воїнам АТО. Спільними зусиллями, без будь-яких вказівок зверху, збирали й через волонтерів відправляли на фронт продовольство, одяг і все необхідне.

                                               «Життєві обрії» від 20 травня 2016 року.

Витоки волонтерського руху

   Ця форма порятунку людей виникла в Україні дуже давно. Українці, особливо подоляни, за своєю ментальністю завжди були щирі і безкорисливі, коли йшлося про несподіване горе чи іншу біду. Ось переді мною пожовклі сторінки газети Української Народної Республіки «Сільська громада» від 19 жовтня 1919 року. Неможливо не звернути увагу на звернення голови «Союзу жінок України» Софії Русової. Процитуємо:

   «Дорогі сестри, жінки та дівчата!

   Вже два роки ллється невинна кров наших синів, братів і батьків. Вони б’ються за нашу волю, вони захищають свій рідний край від ворогів наших, які хотять заволодіти нашою багатою, плодючою землею, і не визнають нашого права на незалежне життя.

   Тяжко нашим козакам боротись з міцним і лютим ворогом, і наш обов’язок допомогти їм, чим тільки можна. (харчами, ліками, одягом).

   Дорогі сестри! Не дамо загинути нашим хоробрим воякам – зберемо усе, що залишилось у наших скринях, в наших коморах, дамо нашим оборонцям хліба, сала, полотна на білизну, щоб не заїдала їх нужда в брудних сорочках.

   Для рідних дітей ніщо не жаль матерям. Хай усе наше жіноцтво поставиться до наших козаків і стрільців, як до найрідніших синів та братів. Хай знають наші соколи – ми їхні сестри, жінки й матері, усіма думками линемо до них. Нехай усе нами дане втішить і зігріє наших рідних і дорогих дітей та братів».

   У цьому ж номері газети надруковано телеграму міністра єврейських справ єврейським громадянам пана Грімберга.

   У ній повідомляється, що 20 жовтня 1919 року починається тиждень збору на користь республіканського війська, котре бореться на фронті за самостійну УНР  проти московських окупантів, денікінців і більшовиків, котрі несуть небезпеку українському і єврейському народам.

   Далі закликається надати допомогу продуктами, одягом і взуттям. Виходить, що при уряді Симона Петлюри діяло і міністерство єврейських справ, яке дбало про своїх суплемінників. Отже, цей факт зайвий раз спростовує більшовицькі плітки про погроми петлюрівціями єврейського населення.

   А звернення Софії Русової настільки актуальне, що здається ця видатна особистість написала його у наші дні. Та й стиль і мова майже тотожні з сучасним українським викладом.

   На жаль, Українська народна республіка через певні політичні колізії не змогла себе захистити. У неї майже не було надійних союзників. Європейські держави пасивно ставилися до існування УНР. Через брехливу більшовицьку пропаганду населення України не проявило справжнього патріотизму щодо захисту рідної землі, і московська навала добилась своєї мети.

   Іншими словами, визвольні змагання українського народу потерпіли невдачу. Зовсім інше становище склалося для України на початку ХХІ століття. Отож є надія, що українці захистять свою незалежність при допомозі міжнародної солідарності. 

                                                   На  бойовому посту Микола Парсяк 

Зустріч з воїном АТО Олегом Чеботарьовим 

Миколаївський міський голова Юрій Гарантуров вручає нагороду Дмитру Собчуку

У рідному селі Дмитра Собчука сільський голова Леонід Мар’євич зустрів традиційним хлібом-сіллю

Поезія без коментарів

Россиянам

                                              

Что же вы нам, братья россияне,

                                               Подложили грязную свинью?

                                               Вы, заметьте, развязали сами

                                               С нами настоящую войну.

                                  

                                               Мы же с вами были, как родные –

                                               Ближе в целом мире не найти!

                                               А теперь навеки и отныне

                                               С вами нам совсем не по пути.

                                               Не собрать нас больше воедино,

                                               Не сидеть нам за одним столом…

                                               Как ты мог родному брату в спину

                                               Кинуть вслед, пристроившись, ножом?

                                               Вы сейчас спокойно дома спите,

                                               Ну а нам сегодня не до сна:

                                               «Градом» - установками бомбите

                                               Братьев своих мирные дома.

                                               Вы спокойно лепите пельмени,

                                               Пьете чай с домашними в тиши…

                                               Ну а братья в качестве мишени,

                                               По которым бьют боевики.

           

                                               Жизнь у нас совсем другая,

                                               И у вас такого не найти:

                                               С автоматом у родного дома

                                               Не стоят с ружьем боевики.

                                               От войны просил спасти сынишка

                                               И за руку крепко взял меня,

                                               Как же ты, Россия, пала низко,

                                               Чтоб пугать невинное дитя?                                  

           

                                               Называешь ты меня бандерой

                                               Только потому, что я люблю

                                               Милую, родную Украину,

                                               Там, где родилась и где умру.

                                               Слава тебе, наша Украина!

                                               Славить будем мы тебя всегда.

                                               Ты для нас одна и неделима,

                                               Слава тебе, сильная страна!

                                        Алла Краснопольская,                                                                                           г. Харцизк  Донецкой области, 2014 г. 

Про нього говорять тільки хороше

На педагогічній ниві

   Знайомство з Олексієм Володимировичем Ісаченком розпочалося для мене несподівано: по телефону. Він запропонував одну важливу річ -- співпрацю у написанні історії Сальниці. Мовляв, прочитав мою книжку «На витоках Сниводи», в якій розповідається про минуле й сучасне мого рідного села Мар’янівки. Сподобалося. Я погодився. Буквально через два дні Олексій Володимирович «обдарував мене двома важкими целофановими пакетами «історичних джерел». І я з головою поринув у роботу.

   За час нашого спілкування детально ознайомився з Олексієм Володимировичем, почувши про нього від багатьох людей найкращі відгуки. Виявилося, він родом із шевченківських країв – із Черкащини, з Смілянського району, пам’ятаєте Шевченкові «Гайдамаки»?

                                                           Зайнялася Смілянщина,

                                                           Хмара червоніє.

                                                           А найперша Медведівка

                                                           Небо нагріває.

                                                           Горить Сміла, Смілянщина

                                                           Кров’ю підпливає…

   … Олекса був єдиним сином у сім’ї Ісаченків. Батько так і не побачив свого первістка: загинув у сорок першому, за місяць до його народження. Залишився під опікою матері-вдови. З дитинства мріяв стати учителем. Після закінчення Будо-Макіївської середньої школи вступив на навчання до Корсунь-Шевченківського педучилища. Отримавши диплом з відзнакою, Олексій поїхав за розподілом на Вінниччину. В обласному відділі народної освіти Ісаченка направили в Лознянську середню школу Хмільницького району на посаду вчителя трудового навчання і креслення. Через кілька років перевели на посаду організатора позакласної та позашкільної роботи. Пропрацював у Лозні майже два десятки років, після чого (в 1983 році) очолив Сальницьку середню школу. Тут цілком розкрився педагогічний талант Олексія Ісаченка.

   Цей навчальний заклад здавна вважався одним з найкращих в Уланівському, а згодом у Хмільницькому районах. Проте не можна сказати, що Ісаченко прийшов сюди на все готове. Завдяки його умінню та наполегливості навчальний процес тут значно поліпшився. Про це неодноразово розповідалося в пресі. Принагідно пригадати, що писала районна газета «Червоний прапор» від 5 грудня 1991 року:

   «Скільки пам’ятаю Олексія Володимировича, -- починає свою розповідь журналіст М. Заруба, -- у нього завжди була пишна шевелюра, в якій щороку добавлялося благородної сивини. І тепер, коли йому минуло п’ятдесят, срібні кучері пасують ювіляру. Як пасує йому завжди привітна усмішка, дружнє слово, енергія новатора та ініціатива всіляких добрих справ. Його портрет донедавна можна було бачити серед портретів кращих пропагандистів району, про нього неодноразово писала наша газета. Та й він раніше не цурався надсилати свої дописи.

   Олексій Володимирович уже дев’ятий рік обіймає посаду директора Сальницької середньої школи. А ще до цього заочно закінчив Черкаський педагогічний інститут. Уміє директор обходитися із школярами різного віку. Знає, як звати кожного із 338 учнів, живе їхніми інтересами, їхніми турботами. Прагне створювати в школі такі умови, які забезпечили б не тільки глибоке засвоєння предметів, що вивчаються, але й виховання юних душ у дусі гуманізму, любові до природи, до свого краю, в якому жили батьки і прадіди.

   Напередодні свого ювілею Олексій Володимирович був схильний більше говорити про колектив учителів, яких очолює, ніж про себе, оскільки впевнений, що саме завдяки дружньому, згуртованому колективу, завдяки високому фаховому рівню вчителів випускники школи мають досить непогані знання. Багато з них стають лікарями і інженерами, агрономами, учителями, офіцерами та іншими фахівцями.

   Що в школі є добрий господар, це помітно вже на подвір’ї. З ініціативи директора виріс калиновий гай, комплекс «Пам’ять совісті», де і дерева, і квіти присвячені жертвам голодомору і репресій і тим, хто не повернувся з фронтів Другої світової війни. А поруч – «Зелений клас», де теплої пори року можна проводити уроки біології, географії, народознавства та інші.

   Такий безпосередній контакт з природою, на думку Олексія Володимировича, сприятиме пробудженню в душах дітей любові до навколишнього середовища, місцини, де мешкаєш.

   Чимало зробив Олексій Ісаченко для внутрішнього наповнення класів, навчальних кабінетів усім необхідним, для їх естетичного оформлення. Він налагодив гарні контакти з правлінням місцевого колгоспу та іншими організаціями, які хоч у чомусь можуть допомогти, а в час постійних дефіцитів ця риса є чи не найголовнішою для керівника. Та не тільки суто господарськими справами займається директор.  

   Перш за все, дбає про запозичення і поширення досвіду учителів України, новаторів. Сальницькі учителі періодично відвідують кращі педколективи й сусідньої Житомирської області, мають намір відвідати і Козятинський район, це є змога запозичити щось корисне для організації навчального процесу. Є також плани побувати у школах Могилів-Подільського району. У самій Сальницькій школі час від часу проводяться семінари, під час яких є що показати колегам з інших навчальних закладів.

--         Олексій Володимирович, -- говорять майже в один голос завуч Т.М. Параніч і заступник директора Т.І. Павленко, -- новатор. І все нове, прогресивне відразу ж прагне впровадити. Скажімо, шкільне самоврядування в нас стало реальністю, оскільки впроваджували його, як ото мовиться, не для «галочки». Та й заняття батьківського університету не стало формальністю. Це й справді дієва форма контактів з батьками, співпраці батьків і вчителів.

   Є у директора серйозний намір щодо газифікації шкільної котельні. Адже вона, поки що, працює на вугіллі, і в класах не так просто підтримувати належну температуру.

   У кабінеті директора, як і в коридорах, чимало вазонів з барвистими квітами. А ще шафи з різноманітними, цікавими книгами, серед них є й Біблія українською мовою. Час не стоїть на місці, за ним треба поспішати, якщо хочеш не відставати. Що ж до ювіляра, то він людина енергійна, творча і винахідлива, без комплексу покоління старим догмам. Тож і надалі хай залишається таким».

   День Перемоги в роки Незалежності. Хмільничани наближаються до меморіального комплексу. Попереду голова ветеранської організації О.В. Ісаченко, 2009 р.

Принагідно процитувати ще одну публікацію колишнього учня Олексія Володимировича.

Учитель, порадник, наставник

   У кожного було багато вчителів. Та спогади про декого з них особливо теплі. Олексій Володимирович Ісаченко викладав у нашому класі електротехнічні дисципліни і працю. Енергійний, динамічний, не обділений почуттям гумору, ерудований – таким запам’ятав його. Він був настільки «живий», що викликав відчуття такого собі бездонного джерела оптимізму.

   Уроки Олексія Володимировича визначалися чіткістю, логікою викладу матеріалу, послідовністю, доступністю та науковістю. Він робив орієнтацію на визначення інтересів, нахилів, здібностей, характеру і темпераметру учнів у різних видах трудової діяльності і на цій основі проводив роботу щодо їхнього професійного самовизначення.

   Він особливу увагу приділяв правилам безпечної праці в шкільній майстерні. Вчив дітей правильному і обережному поводженню з обладнанням, застосовував елементи інтерактивного навчання, підпорядковуючи усе міцності засвоєння знань. На уроках використовував багато наочності. Постійно працював над поповненням матеріальної бази майстерні.

   Кожен урок Олексія Володимировича являє собою, передусім, творчість, самобутність, мистецтво вчителя. Він намагався робити його неповторним, залишити в пам’яті школяра як формування особистої думки, вміння мислити і працювати. Вчитель пропонував дітям звичні і незвичні для них творчі завдання – виготовлення власних проектів, складання творчих схем, виконання цікавих завдань. Пошуки такого матеріалу стимулювали самоосвіту учнів, розвивали їхнє вміння знаходити потрібну інформацію в довідниках, науково-популярній літературі. Розбудити в кожній дитині творчий початок, навчити працювати самостійно, допомогти зрозуміти та знайти себе, зробити перші кроки у творчості для щасливого життя – ось яка була мета у нашого наставника.

   Вихованці Олексія Володимировича постійно брали участь в олімпіадах з трудового навчання, здобуваючи призові місця.

   Велика любов, повага, бадьорість, доброзичливість, що виходили з самої глибини вчителя, сприяли творчому розвитку кожного, хто поруч із ним.

   Секретом педагогічної майстерності Олексія Ісаченка є велике бажання викликати в учнів інтерес до предмета: і на уроках, і в позакласній роботі підтримувати невимушену обстановку, атмосферу довіри, особливого творчого мікроклімату.

   Олексій Володимирович, скільки пам’ятаю, завжди намагався створювати оптимальні умови для розвитку особистостей шляхом залучення до різних видів трудової діяльності. Працюючи творчо, педагог особливу увагу приділяв розвитку мислення у своїх підопічних, привчаючи  їх працювати на всіх уроках свідомо, ініціативно, самостійно. Завжди намагався подати матеріал так, щоб він був доступний для тих, хто навчається, і був міцно засвоєний.

   Час летить невблаганно швидко. Вже давно закінчив я школу, став також на освітню стежку. Інколи зустрічаюсь з Олексієм Володимировичем і скажу, що оптимізм, жвавість у цього Вчителя – взірцеві.

   Не забуто і своє навчання. Він нас не примушував бездумно зазубрювати, конспектувати сухі поняття. Він навчав не за підручниками. На уроках Олексія Володимировича не було прірви між вчителем та учнями. Він постійно спілкувався з нами. Намагався жодного не обійти своєю увагою, звертався до кожного особисто. Урок проводив у формі бесіди. Наш клас дуже швидко адаптувався до нового вчителя, і на уроках всі працювали, всі хотіли відповідати. Таких результатів досягає лише професіонал.

--          Учитель повинен сам вчитися, підвищувати свій фаховий рівень. Самоосвіта – це не відвідування один раз на п’ять років курсів. Це щоденна праця. Існують бібліотеки, спеціальні видання для вчителів. Було б лише бажання, -- зауважував Олексій Володимирович.

   Його життєвий і творчий шлях повністю підтверджує це.

   Коли Олексій Володимирович очолював Сальницьку школу, її педколектив та школярі досягали найкращих результатів. Майже половина випускників щорічно ставала студентами вищих навчальних закладів. Та й на районних і обласних олімпіадах юні сальничани гідно захищали авторитет свого навчального закладу і району.

   Сальницька десятирічка -- одна з небагатьох шкіл району, що надзвичайно плідно працювала у вивченні і розповсюдженні передового педагогічного досвіду. Де тільки не бували педагоги школи. Надійною опорою Олексію Володимировичу була заступник з навчальної частини Тетяна Миколаївна Параніч. Вони спільно вивчали, аналізували і впроваджували новинки у життя школи. Це був своєрідний тандем, що діяв чітко і злагоджено, жив проблемами, насамперед, школи і дітей.

   Знаний академік Ш. Амонашвілі якось сказав: «Учень, котрий має хоча б одного улюбленого вчителя, -- уже багатий, а двох і більше, -- надзвичайно багатий». Вдячний Вам, Олексію Володимировичу, за те, що повсякденною працею продовжуєте збагачувати чиїсь розум, серця і душі…

   З гордістю завжди говорю: «Це – мій учитель!» Намагаюсь робити все, щоб принагідно Вам було принаймні не соромно сказати: «Це – мій учень».  

                                                                                                          Микола Дорош,

                                                                                              Директор Вороновицької ЗОШ

«Сільські обрії» від 19 листопада 2001 року.

Олексій Ісаченко щиро вітає з 95-річчям учасницю бойових дій Антоніну Микитівну Натертишеву. 

Хліб, зароблений потом

   Шановний читачу!

   Представляємо для знайомства сальничанина Павла Михайловича Мазура (на фото): вік – 53 роки, освіта – вища педагогічна. Титули: майстер спорту, заслужений тренер України. Головний тренер Національної збірної команди України з хокею на траві, головний тренер команди з хокею на траві «Олімпія-Колос-Секвоя» (Вінниця).

   Триразовий чемпіон України. Дворазовий володар Кубка України. Його підопічні у своєму активі мають 24 комплекти золотих медалей чемпіонів України, які ставали чемпіонами Європи.

   Пригадую, у перші повоєнні роки сальницькі хлопчаки, як тільки утворювалась крига на ставках, гуртами вибігали на лід і ковзалися до настання темноти. А перед Різдвяними святами прорубували у льоду діру і ставили там вісь від воза. За ніч цей «механізм» міцно сковувала крига. Парубки настромляли на вісь колесо від воза і до нього прикріпляли довгу ворину, схожу на дишель, до якої чіпляли санчата. Іншою вориною крутили колесо, і санчата бігали навколо нього з купою «пасажирів». То було досить веселе видовище.

   Павлові Мазуру не доводилося кататися таким нехитрим чином. Він з ровесниками дерев’яною ключкою ганяв по льоду невеликий м’яч, тобто грали в російський хокей.

   Ця гра була йому до вподоби. Любив також ігри у футбол, волейбол та гандбол. Часто брав участь у змаганнях шкільних команд району. Багато часу витрачав на тренування, що негативно позначилося на успішності. Тому вчителі і батьки ставилися до захоплення Павла несхвально. Якось батько навіть дорікнув: ти, мовляв, від спорту хліба не їстимеш.

   Іншої думки був учитель фізкультури Віктор Михайлович Бортник, який вбачав у юному вихованцеві задатки здібного спортсмена і всіляко підтримував його розумними порадами.

   Під час служби в армії Павло Мазур не покидав займатися різними видами спорту. Після звільнення у запас мав кілька спортивних розрядів, і це допомогло вступити на факультет фізичного виховання Вінницького педінституту. Хокей на траві з’явився у місті в 1981 році на базі педінституту з  ініціативи тренера Віктора Митрофановича Костюкевича.

   Щоправда, у межах Радянського Союзу цей вид спорту впроваджено значно раніше – 1969 року, а в Україні – з 1975-го. Справа в тім, що хокей на траві став олімпійським. Тому із Москви надійшло у союзні республіки розпорядження готуватися до ХХІІІ Олімпійських ігор у 1980 році. З цього приводу в Києві ЦК КПУ видав спеціальну Постанову.

   Павло Мазур на той час спеціалізувався на гандболі. Та сильної команди з цього виду спорту у Вінниці не було. Про те, з’явилася команда з хокею на траві він довідався від друзів, і його це зацікавило. Тиждень спостерігав за тренуванням хокеїстів. Тренер Костюкевич його помітив і якось запитав:

-          Що, хочеш грати?

-          Я не проти спробувати, - відповів невпевнено.

-          Скажи: коли тримаєш лопату чи граблі, то яка рука зверху?

-          Мабуть, права, - і тут же подумав: «Навіщо це йому?»..

   На це запитання він правильно дав відповідь трохи пізніше, коли почалися виснажливі тренування.

   Був навіть момент, коли думав, що нічого у нього не вийде. Справа у тім, що цей вид спорту має цікаву особливість. Тут треба грати лиш однією стороною ключки. Робоча рука – ліва, а права лише допомагає, а він – праворукий, і поки приноровився та перевчився, збігло чимало часу…

   У команду потрапив у 1983 році. Тренер Віктор Костюкевич був дуже вимогливий. Але саме завдяки йому команда «Буревісник» змогла досягти успіху. Незабаром вона грала у першій лізі, й здобула бронзові медалі, а в 1990 році увійшла до вищої ліги Радянського Союзу. Але зіграти у ній не встигли, бо Союзу не стало.

   Отримавши в 1998 році диплом учителя і тренера, Павло Мазур набрав першу команду. Але грати не переставав. Лише у 37 років закінчив ігрову кар’єру.

-          Належну допомогу нам надавали у свій час керівники місцевої та обласної ради – голови держадміністрацій М.В. Джига, О.Г. Домбровський, А.С. Матвієнко, Ю.І. Іванов, а також голови міської ради Д.В. Дворкіс, В. К. Ваховський, В.Б. Гройсман. Саме завдяки їм було побудовано хокейне поле у Центральному парку в 2005 році. Вірніше сказати, їхні наміри втілив у життя Юрій Іванович Іванов, - згадує Павло Михайлович.

   Хокеїстам пощастило, що їм сприяла людина, яка все життя віддала спорту – колишній начальник обласного управління спорту – Федір Петрович Новіков, що найбіліше уваги приділяв олімпійським видам спорту. А скільки розв’язано через нього житлових питань. Більше 200 квартир завдяки старанню Федора Петровича стало найліпшим подарунком для невтомних спортсменів. Президент України НОК Сергій Бубка на ХХІІІ Генеральній асамблеї НОК не випадково відзначив добрим словом діяльність Федора Новікова.

   У 2002 році доля звела Павла Мазура з директором фірми «Секвоя» Олександром Волковим. Він і допоміг розв’язати проблему із спортивним забезпеченням. Не відвернулися і меценати О. Ковінько і Т. Міщишин.

   Багато вклали особистого старання і теперішні ветерани хокею на траві – Володимир Поліщук, Анатолій Півторак, Ігор Яковенко, тренери – Віктор Костюкевич, Олександр Перепелиця.

-          Особливу вдячність хочу висловити Віктору Костюкевичу, - продовжував свою розповідь Павло Михайлович. – Ця людина зробила дуже багато в становленні хокею на траві, добилася результату на всесоюзній та українській аренах. На мій погляд ми вдало підхопили естафету у Віктора Митрофановича й вивели хокей європейський рівень.

   У 1998 році настав переломний період, коли потрібно було вивести хокей на найвищий рівень. Павло Михайлович цю відповідальність узяв на себе і створив нову команду.

   Це був чи не найважчий момент у його спортивній кар’єрі. Він щиро вдячний гравцям, які його підтримували. Зараз не уявляє себе без Миколи Касянчука, Сергія Супруна і брата Юрія Мазура. Важко й подумати, як без їхньої допомоги можна було добитися високих результатів. У них склався повноцінний тандем. Микола – людина слова, відповідальна у всіх починаннях, професіонал як гравець, талановитий тренер й організатор, компетентна і чесна особистість.

   Співрозмовник також вдячний і братові Юрію у плані професійності, серйозності. Він грав на позиціях півзахисника і нападника, завершив кар’єру захисником. Його роль у становленні команди важко переоцінити.

   Сутужно було б і без лікаря Леоніда Гордійовича Цимбалюка. Це – справжній знавець своєї справи. Швидко ставить на ноги травмованих гравців. Причому без залучення сучасної медицини, без серйозних медичних технологій…

   Ось уже 18 років промайнуло від першого дебюту Павла Мазура. За цей час його команда понад десять разів ставали чемпіонами України, 16 разів вигравали чемпіонат з індорхокею, виграли із збірною України Чемпіонат Європи в 2005 році.

   Якщо провести паралелі, то гандбол розвинутий найкраще у Запоріжжі, чоловічий волейбол – у Харкові, баскетбол – у Маріуполі, а хокей на траві у нас – у Вінниці. Вона стала своєрідною Меккою з хокею на траві у межах України.

   Переважна більшість золотих нагород залишаються у Вінниці, 95 відсотків гравців входять до складу Національної молодіжної і юнацької збірних України.

   Павло Михайлович вважає, що рівень українських чемпіонатів його підопічні уже переросли. Влітку 2010 року, коли «Олімпія-Колос-Секвоя» стала чемпіоном України, вони пройшли турнірну дистанцію без єдиної втрати очок. Такого не було раніше ні в одному чемпіонаті. Достойних суперників, на жаль, у рідній країні годі шукати. Зате Вінницьких хокеїстів добре знають за кордоном і часто запрошують, окрім офіційних чемпіонатів євро кубків, на інші міжнародні турніри. Вінничани охоче приймають такі позиції. Адже для того, щоб розвиватися далі, треба грати із сильними суперниками. Як не дивно, федерація України з хокею розміщується в Києві, де немає жодної хокейної команди хокею на траві. Отже, керівництво держави явно не допрацьовує.

   Кілька років тому Вінницькі хокеїсти виступали у Нідерландах і здивувалися: у такій невеликій країні тільки в одному Амстердамі функціонує сім ігрових полів і біля семи тисяч членів клубу. А у нас тільки одне поле і п’ятсот хокеїстів. У Нідерландах таких клубів багато, у них є вища, перша і друга ліга. Аналогічне становище і в Німеччині, Австрії, Іспанії…

   Без проблем хокеїсти не обходяться. Вік гравців, скажімо, досить обмежений – до 23 років. А час не стоїть на місці. Як правило, хлопці вже обзаводяться сім’ями. Їм житло потрібне і робота теж. У той же час і команда майстрів потрібна, щоб молоде покоління приклад брало. Матеріальна база необхідна. Без належних умов існування неможливо добитися високих успіхів у найпрестижніших турнірах – Лізі Чемпіонів. Тут без допомоги влади не обійтися. Кошти, що виділяє держава досить скромні. Їх не вистачає. Ясна річ, без згаданої підтримки виникне необхідність шукати кращої долі за кордоном.

   З болем у душі згадує співрозмовник про те, що 14 його вихованців грають у зарубіжних країнах без будь-яких контрактів, отже, безкоштовно для основної, рідної команди. Добре що не прийняли чужого громадянства. Тож мають право виступати у збірній команді на різних чемпіонатах.

   Цього року Павло Михайлович відзначив 35-річчя з часу створення у Вінниці команди з хокею на траві і 33 роки своєї праці у, так би мовити, в хокейній галузі. Можна сказати, пройшов важкий шлях становлення до професіоналізму. Але не шкодує, що так сталося. На перекір батькові. Життя довело, що можна їсти хліб і з присмаком професійного спорту, хоча хліб той не позбавлений гіркоти. Зате чесно і потом зароблений.

   Батько – Михайло Карпович у свої 86 років теж добряче наробився. Усе свідоме життя працював колгоспним шофером, об’їздив весь Радянський Союз. Часто брав у далекі рейси найстаршого сина Віктора у помічники, і той теж присвятив життя шоферуванню, обравши для проживання столицю Росії Москву. Там і мешкає досі. Іноді навідується у рідне село.

   Шкода, що мати – Галина Сафонівна – десять років тому пішла із життя, а то б тішилася дворічною правнучкою Соломійкою – донькою дочки Павла Михайловича – Олени. Тепер роль бабусі щиро виконує Валентина Костянтинівна – дружина Павла Михайловича, що обіймає посаду старшої медсестри швидкої допомоги.

   Поки що родина Мазурів мешкає у Вінниці, та незабаром донька Олена з чоловіком Василем мають переїжджати до Києва, де  мають житло. Будуть скучати бабуся з дідусем за щебетушкою Соломійкою. Але що поробиш, коли життя диктує свої закони.

   Поки готувався цей матеріал, Павло Михайлович перебував з командою у Празі, куди запросили його чеські колеги. Для гри в індорхокей, тобто змагань у приміщенні

Родина Павла Мазура (зліва направо): він, дочка Олена з донечкою Соломійкою, дружина Валентина і зять Василь. 

«Без учителя не обійтись ніколи…»

   Антоніна Йосипівна Чехівська усе свідоме життя працювала у школі викладачем трудового навчання. До виконання своїх функціональних обов’язків ставилася сумлінно і з натхненням з материнським підходом до своїх підопічних. І за це вони любили й поважали її. І коли постало питання, кого послати на з’їзд учителів до Києва, педколектив Сальницької середньої школи і відділ народної освіти Хмільницького району зупинилися на кандидатурі Антоніни Йосипівни. То було у травні 1987 року, час коли Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов оголосив перебудову у країні.

   П’ятий з’їзд учителів зібрав 2200 делегатів з усіх областей України, які представляли півмільйонний загін освітян.

  

Представник медичної освіти

   Представляємо ще одну талановиту особистість – випускник Сальницької середньої школи 1961 року – Микола Єфремович Поліщук. Перерахуємо його титули: завідувач кафедри нейрохірургії Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Щупика (1993), доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАМН України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, почесний член низки нейрохірургічних товариств, університетів, інститутів, народний депутат Верховної Ради України ІY скликання, голова комітету ВРУ з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства, Міністр охорони здоров’я (2005), радник Президента України (2007-2010), голова Національної ради з питань охорони здоров’я населення України (2007-2010), позаштатний радник міністра з надзвичайних ситуацій (2011-2012), керівник понад 50 кандидатських та докторських дисертацій. Основні напрямки наукової діяльності: нейрохірургія, нейротравматологія, політравма, організація медичної допомоги, профілактична медицина, реформи галузі охорони здоров’я.

-          Шановний Миколо Єфремовичу! В енциклопедичному словнику сказано, що елітарний – це все краще: кращий сорт зерна, насіння сільськогосподарських культур, найкращі тварини певної породи і т .ін.

   Термін «еліта» вживається стосовно людей, що виділяються серед інших своїм розумом, здібностями тощо.    Скажіть, чи є еліта у медицині?

-          Так, є, як і в освіті, науці, культурі і навіть у політиці. Але дуже важливо, щоб політична еліта прислухалася до порад інтелекту наукового, технічного, медичного, тобто щоб не була відірвана від життя суспільства. Вас же цікавить еліта у медицині.

-          Так.

   Щоб осягнути таку складну галузь, як медицина, потрібні роки напруженої праці та навчання. Лиш тоді приходить до пацієнтів і колег. Нас уже вважають елітою в хірургії, терапії чи в науці. А чи так воно в дійсності? Дуже відносно. Досягнувши вершин у своєму фаху, ми часто ставимо свої корпоративні інтереси вище суспільних, і це виправдана мотивація.

Микола Поліщук,

член-кореспондент АМН

України, професор

Тому що кожен з нас хоче успіхів у своїй спеціальності. Ми будемо лобіювати придбання дороговартісного, хоча й малоефективного обладнання, наукового напрямку, котрий дуже затратний, але також малоефективний. Часто це робимо для задоволення свого «Я» та визнання серед колег, не задумуючись, для чого це, яка користь буде суспільству. Рідко хто із вузьких фахівців може суспільні інтереси, інтереси пацієнтів поставити вище корпоративних. Отже, медична еліта, в більшості випадків, відстоює свої корпоративні фахові інтереси.

-          Даруйте, коли запитаю: чи керує сьогодні галуззю на всіх рівнях медична еліта?

-          Відповідь однозначна – ні! Так воно було і так воно є, ті, хто краще вчився, йшли в аспірантуру, клінічну ординатуру. Ті, що займались партійною, комсомольською, профспілковою роботою, спрямувалися на керівні посади. В останні роки для цього стали використовуватися більш вагомі важелі – знайомства, фінанси, дзвінки, протекції. І так ми породили в медицині медичну верхівку.

   Сьогодні медициною, в тому числі і медичною елітою керує медична верхівка, котра власні інтереси ставить вище суспільних, хоча проголошує інше.

   У медицині, як ні в одній з галузей, стабільні, близькі до феодальних, стосунки. І це розвинуто надзвичайно: начальник управління хоче – прийме на роботу, захоче – ні, головний лікар – беззастережний господар, як і завідувач відділення. Подібна ситуація і в медичних навчальних закладах – беззастережний господар – ректор, на кафедрі – зав кафедри і т. д.

-          А що необхідно зробити, щоб зменшити феодальних відносин у цій галузі?

-          Необхідно ввести регламентацію (за віком або строком) на перебування ректорів, завкафедрами, головних лікарів, заввіділенням та запровадити дієві методи відбору на керівні посади за конкурсом. Дати можливість проявити еліті інтелектуальність. Інтелект повинен цінуватися у державі увагою суспільства і відповідною нагородою. Поєднання досвіду з сучасним менеджментом сприятиме розвиткові держави.

   Медики освічені люди – багато вчаться у навчальних закладах і все життя вчаться, окрім медицини знають і ще багато дечого (психологію, літературу, мистецтво, займаються садівництвом, пасічництвом тощо). Але вони надзвичайно залежні від керівництва. Вони нічого, крім медицини не хочуть робити, або не можуть. Не дозволяє гонор, рівень визнання в суспільстві і т. ін.

   Вільною може бути тільки економічно незалежна людина. Введення контрактної основи найму на роботу, розширення приватної практики, конкурс на роботу, обмеження на зайняття керівних посад розбудить медиків відразу. Появиться велика кількість здібних, елітарних людей у медицині, котрі здатні і зроблять реформи в галузі – реформи для пацієнтів.

-          І які можемо зробити висновки?

-          Еліта в Україні є, але вона ще не прийшла до влади.

-          Дякуємо за інтерв’ю.

-          Прошу. Можливо, не всім буде зрозуміло мої філософські роздуми…

-          Усе гаразд. Люди тепер грамотні – розберуться.     

  Екскурсії – не тільки засіб пізнання

     Сальниця, як відомо, у свій час була містечком. Про це відомо місцевим жителям. Одначе село, хоч і велике, залишається селом. А кожен школяр бажає переконатися, як живуть люди в інших селах та великих містах не тільки з газет чи телевізійних передач. Олексій Володимирович знав це сам по собі, бо теж був школярем. Переконався, що для загального розвитку і виховання корисно влаштовувати екскурсії. За час свого директорування у Сальниці він здійснив біля трьох десятків екскурсій. Наприклад: возив дітей до Москви один раз, Києва – двічі, Ленінграда – чотири, Тбілісі – тричі, Мінська – шість; побували сальницькі учні і в Севастополі, Ризі та на Закарпатті.

Концерт учнів СПТУ-126 для українських гостей

      Приїхали потягом Київ-Тбілісі. Українських школярів на залізничному вокзалі зустрічали представники Тбіліського профтехучилища номер 126. У їдальні училища на гостей було накрито столи з грузинськими стравами. Тамтешні ровесники проявили до українських справжню гостинність і дружнє ставлення.

   Наступного дня екскурсантів повезли автобусом у гори. З допомогою фунікулерів сальничани піднялися до найвищих точок, де перед ними розкинувся чудовий краєвид на Черепашине озеро.

   Побували школярі і біля старовинної фортеці, збудованої на стрімкій скелі – страшно глянути вниз, аж у серці холоне. Грузини розповідали, що у цій фортеці Юрій Лермонтов писав поему «Мцыри», що означає «чужинець». Одного разу там проїжджав російський генерал з хлопчиком невідомої національності. Неповнолітній був хворий, і генерал залишив його місцевим монахам. Вони й виходили чужинця. І коли той підріс, вирішив утекти на волю. Страшно було йому одному, серед всілякої звірини, перебувати в горах. Почувши про мцирі, старшокласники почали пригадувати рядки із поеми Лермонтова, зокрема, бій із барсом:

                                                           Ко мне он кинулся на грудь,

                                                           Но в горло я успел воткнуть

                                                           И там два раза повернуть

                                                           Мое ружье… он завыл,

                                                           Рванулся из последних сил,

                                                           И мы, сплетясь, как пара змей,

                                                           Обнявшись крепче двух друзей.

     Як вияснилось, зброєю у мцирі був гострий дерев’яний сучок. Ним він і прикінчив свого супротивника.

Х       Х       Х

   Мабуть, поведінка українських школярів сподобалася завгоспу Гіві Цуладзе, і він запросив їх у гості. Дружина – Анна Іванівна, уродженка Краснодарського краю, приготувала спеціально для юних гостей український борщ. У цій зустрічі взяло участь кілька родичів Цуладзе. На честь українців вони заспівали по-грузинськи «Заповіт» Тараса Шевченка, у відповідь прозвучала ця пісня українською мовою.

   Кожного разу вирушаючи на екскурсію в Грузію чи іншу республіку, сальницькі школярі брали з собою різні сувеніри у вигляді фотознімків пам’ятника Тарасові Шевченку, інших видатних особистостей України та її визначних місць.

   Школярам із Сальниці поталанило: вперше у житті побували на міжнародному матчі на Центральному Тбіліському стадіоні між збірними футбольними командами Радянського Союзу та Австрії, який відбувся 1 квітня 1983 року. Поїздки по багатьох містах запам’яталися колишнім екскурсантам на все життя.

        Ця екскурсія теж була цікавою. Школярі відвідали кілька музеїв: художній, зоологічний, геологічний і літературний, а також будинок-музей Першого з’їзду Російської соціал-демократичної партії – РСДРП.

   Від екскурсовода довідалися, що той з’їзд відбувся навесні 1898 року, на ньому було об’єднано соціал-демократичні організації в Російську  соціал-демократичну партію. Отже, то був початок створення майбутньої партії більшовиків. У цьому невеликому приміщенні є кілька експозицій, матеріали яких відтворюють згадану подію.

   Сподобався школярам і Центральний парк культури імені Янки Купали. Гості із Сальниці кілька днів мешкали у 93-й середній школі. Олексій Володимирович познайомився із завгоспом Варварою Йосипівною Занкевич, яка запросила екскурсантів до себе на квартиру. Її син Сашко працював на Білоруському телебаченні. На знак поваги до українських школярів він запропонував їм прийти на телебачення. Незважаючи на заборону, Сашко провів своєрідну екскурсію у кабінетах, ознайомив з телеапаратурою, пояснив принцип її роботи. А коли ті вийшли на подвір’я, оператори показали відвідувачів на великому телеекрані. Іншими словами, враження від поїздки до Мінська надовго залишились у пам’яті школярів.

   Організовувати екскурсії Олексій Володимирович розпочав ще, коли працював учителем позакласної роботи Лознянської середньої школи. Спочатку вони відбувалися у межах України. Одна з тих подорожей пройшла за маршрутами Київ--Корсунь-Шевченківський--Канів--Черкаси влітку 1982 року.

   У Києві учні ознайомилися з експонатами музею Великої Вітчизняної війни. Опісля відвідали музей заводу «Арсенал», Києво-Печерську лавру, музей декоративного мистецтва, виставку «Християнство й атеїзм на Україні», ознайомилися з прекрасними будовами Хрещатика.

   Гарне враження залишилося від побаченого в музеї історії Корсунь-Шевченківської битви, яку відображено в 20 тисячах експонатів, а в десятках залів представлено матеріали, що широко розповідають про історичну перемогу над фашизмом.

   Битва ця тривала 24 дні і завершилась повним розгромом оточеного радянськими військами 85-тисячного угрупування німецьких армій «Південь», до складу якого входило 10 піхотних дивізій, танкова дивізія «Вікінг» та мотобригада «Валонія». Гітлерівці втратили 55 тисяч убитими і пораненими та понад 18 тисяч полоненими.

   У той же день юні сальничани побували на кількох підприємствах і навчальних закладах, побували на могилі відомого художника Івана Сошенка. Його випадкова зустріч з Тарасом Шевченком, що змальовував статую у Літньому саду, в Петербурзі, обернулася згодом для талановитого юнака омріяною волею.

   З великою цікавістю школярі відвідали міський парк, заснований у 1783 році. На його території росло понад 70 видів рідкісних дерев. Окремі ділянки суцільно вкриті бузком, який навесні чарує красою барв.

   Як тільки приїхали в Канів, зразу ж пішли на Тарасову гору, яка з 1925 року постановою уряду Радянської України оголошена державним заповідником. Величаво звелася бронзова постать Кобзаря над голубим плесом Дніпра. На могильній плиті викарбувані слова:

                                         Біля могили Тараса Григоровича Шевченка

                                                           І мене в сім’ї великій,

                                                           В сім’ї вольній, новій,

                                                           Не забудьте пом’янути
                                                           Незлим, тихим словом.

  У десяти просторих залах літературного музею Т.Г. Шевченка понад дві тисячі експонатів, що розповідають про життя Кобзаря, його думки й почуття до рідної землі.

   Свого часу Тарасову гору відвідали М. Старицький, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська. Братську любов до Шевченка засвідчили росіяни М. Горький, М. Лєсков, І. Бунін. Приходили на могилу й відомий татарський поет Муса Джаліль. Вклонився священній землі і тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб. Тут сходяться шляхи незламної дружби людей, кому дорогі ідеали миру, любові і справедливості, проголошені Кобзарем.

   З Канева учні, на чолі з Олексієм Ісаченком, здійснили прогулянку по Дніпру, Кременчуцькому водосховищу до Черкас. Трохи стомлені, але з великим враженням, діти повернулись додому.

   На моє прохання Олексій Володимирович розповів про ще одну цікаву подорож. Цього разу до столиці Латвії – Риги. Це сталося під час зимових канікул 1983 року. Школярі відвідали один із фашистських концтаборів – Саласпільс. Жінка-екскурсовод розповіла, що, окупувавши Латвію, гітлерівці приступили до здійснення расистської політики. Щоб підготувати «життєвий простір» для німців, для цього планували знищити населення Латвії.

   За роки окупації Латвії в тюрмах, концтаборах і таборах військовополонених вони знищили понад 600 тисяч людей і вивезли на роботу до Німеччини 280 тисяч чоловік. Більше ста тисяч невинних людей закатовано в Саласпільському концтаборі смерті.

   Першими жертвами фашистів стали громадяни Австрії, Чехословаччини, Польщі й інших країн Європи. Відправляючи їх до Латвії, гітлерівці запевнили, що їх тимчасово везуть до нових поселень. Але то була підла брехня. Майно і кошти убитих фашисти відвезли до рейху.

   У травні 1942 року в Саласпільс стали привозити в’язнів з інших концтаборів. Тисячі жертв лежали під соснами мертвими, стільки ж було спалено в крематоріях  Бухенвальда, Освенціма, Маутгаузена, Майданека і інших катівнях. Загинула там і маса радянських військовополонених.

   Монументальна, відлита під кутом бетонна стіна завдовжки 100 метрів і заввишки 12 метрів символізувала межу життя і смерті. «За цими воротами стогне земля» -- написано на стіні. Так, земля Саласпільса напоєна потом, слізьми, та кров’ю. За цією стіною діяла ціла система знущань, спрямованих на те, щоб довести в’язнів до повного виснаження.

   За цією стіною виконувалися вказівки Гітлера – за найменший вчинок садити в темні одиночки на воду з «додачею» 25 ударів палицею. Але в’язні одержували значно більше.

   Тут же діяла «карусель» або «живий конвейєр» -- робота без мети, коли жертви носили на носилках землю по великому колу. З одного бок землю насипали, а на другому висипали. Потім цей вантаж переносили назад – і так без кінця.

   За цією стіною людей змушували лягати в болото, вставати – і знову лягати, наказували стрибати навшпиньках, стояти годинами з піднятими руками.

   На меморіальному камені, який лежить там, де була вішальниця, читаємо: «Тут людей страчували за те, що вони були невинні. Тут людей страчували за те, що кожен з них був людиною і любив Батьківщину».

   Фашисти розраховували, що нелюдські умови зламають в’язнів не тільки фізично, а й морально, сподіваючись перетворити їх у рабів гітлерівського режиму. Цього не сталося. Люди не схилили голови перед катами, не занепали духом. Вірили, що наші війська розірвуть ланцюги неволі і принесуть визволення. Ця віра закликала до боротьби. У таборі підпільно діяв рух опору. Як доказ цьому може  служити доповідна начальника охорони Ланге в березні 1943 року рейхскомісару Лозе. В ній говориться: «… У Саласпільському таборі під Ригою пощастило натрапити на слід комуністичної організації і ліквідувати її. Замовники створили три групи. Одна з них займалась комуністичною пропагандою серед в’язнів, друга – підготовкою до втечі, третя – крадіжкою вибухівки…»

   Головними керівниками руху опору були комуністи: інженер Карліс Фелдманіс, студент Логін і робітник заводу «Вароніс» Костянтин Стрельчик. Ризикуючи життям, вони таємно слухали радіо і розповідали в’язням про події на фронтах, про партизанський рух у Латвії.

   В’язні, які щоденно ходили на роботу, поширювали антифашистську інформацію, організовували втечі, таємно приносили в табір продукти харчування, підтримували багатьом хворим життя.

   Перед приходом Червоної армії фашисти підпалили дерев’яні бараки. Табір смерті згорів дотла. Але злочини фашистам не вдалось приховати.

   На думку Олексія Ісаченка, шкільні екскурсії поглиблюють не тільки їхні знання, розширюючи світогляд, а й виховують молодь у дусі поваги й любові до рідної землі. 

Група сальницьких школярів – на вершині Говерли. 

Дві дати в один день

   Таке не часто буває, але, виходить, буває. «Розшифруємо» сказане.

 12 листопада цього року голові первинної ветеранської організації Олексієві Володимировичу Ісаченку стукнуло 75! З них 47 років віддано педагогічній праці. З попередніх розповідей читач, мабуть, пам’ятає, в яких школах і на яких посадах він працював.

   Друга ж дата засвідчує, що 10 років тому Олексій Володимирович очолив колектив ветеранів. Іншими словами життя пішло, як кажуть, від малого до старого. Раніше виховував дітей, а тепер має справу із їхніми дідусями та бабусями.

   У деяких селах праця з ветеранами числиться лише на папері. Тільки не в Сальниці. Перш за все, Олексій Володимирович узяв пристарілих односельців на належний облік, вивчив кожного з них біографію, сімейний стан. Тепер ми знаємо, що на території сільської ради проживає 2477 осіб, з них 992 чоловічої статі, 1138 – жіночої, плюс 347 дітей різного віку.

    До складу ветеранської організації входить 694 особи, у тому числі ветеранів війни – 152, учасників війни – 137. Зовсім мало лишилося учасників бойових дій – 11, троє, з яких воювали на фронтах Другої світової війни.

   Серед категорії згаданих осіб 80 є інвалідами, 235 -- ветерани праці.

   Голова ветеранської організації вважається заступником сільського голови на громадських засадах. Він же очолює і раду,  що функціонує при організації із вісьми осіб.

   До складу ветеранської організації також входять чорнобильці, матері-героїні та  воїни АТО.

   Рада ветеранів у своїй роботі керується Положенням на кращу ветеранську організацію та Положенням на кращу шкільну волонтерську організацію району і моделями кінцевих результатів діяльності, яка підбиває щоквартально підсумки і ставиться рейтингове місце, у балах.

   У кінці кожного кварталу виходить інформаційний листок з охопленням 33 первинних організацій району. У ньому повідомляється про підсумки роботи кожної організації. Переможці отримують відповідні нагороди. Такий захід проводиться лише в Хмільницькому районі.

   До сказаного слід додати: першим головою цієї організації ветерани обрали (в 1987 році) учасника бойових дій  Костянтина Микитовича Полонського, а з 2006 року колективом керує, як уже сказано, Олексій Ісаченко. Завдяки великому життєвому досвіду і сумлінному ставленню до виконання своїх громадських обов’язків сальничани постійно займають престижні місця у районі. А голова первинної ветеранської організації Олексій Володимирович Ісаченко занесений на районну Дошку Пошани. Він же обіймає посаду заступника голови районної ветеранської організації, яку очолює почесний громадянин Хмільницького району, заслужений лікар України Віталій Олександрович Каленіченко. Останній не може нахвалитися Олексієм Володимировичем. Мовляв, кращого активіста у громадських справах годі шукати. Що б не доручив Ісаченкові, можна бути впевненим: не підведе.

    Коли громада села вирішила поставити пам’ятний знак вдовам фронтовиків, за організацію цієї нелегкої справи взявся Олексій Ісаченко; треба було придбати, насамперед, будівельні матеріали, знайти майстрів для виготовлення цього скромного монумента, залучити помічників – клопоту, як ото мовиться, непочатий край. Але усі турботи окупилися сповна – пам’ятний знак увіковічнив складне життя вдів загиблих воїнів-земляків.

   Ще за часів директорування у школі Олексій Володимирович створив організацію волонтерів з числа учнів, які відвідують пристарілих людей, івалідів війни і праці, надаючи їм посильну фізичну допомогу. Цей школярський колектив успішно діє й досі. Люди щиро дякують цим безкорисливим, юним помічникам-ентузіастам.

   Напередодні 75-річчя співавтора я поцікавився, чи зберігає він Почесні грамоти, Дипломи та інші відзнаки.

-          Так, - ствердно відповів Ісаченко. – Не стану ж я їх викидати на смітник. Вони кожного разу нагадують, що я не сидів, склавши руки, не грав у карти чи доміно, а все життя жив для людей. У домашньому архіві зберігаю сім десятків всіляких нагород…

   Дванадцятого листопада цього року у квартирі Ісаченків з ранку до вечора лунали телефонні дзвінки – з багатьох куточків району, області, з-за її меж знайомі, друзі вітали, бажали життєвих гараздів. Автор цієї розповіді теж приєднався до вітальників.

                                                                                                          Костянтин Матущак

   Усі ті роки поруч на педагогічній ниві трудилася й дружина Олексія Володимировича – Валентина Созонівна, історик за фахом; у 1987 року її було обрано делегатом Всесоюзного з’їзду вчителів у Москві.

 

          Валентина Ісаченко

Випускники Сальницької СШ

 

Петро Леонтійович Кондрацький                         Олександр Миколайович Крикун,

Полковник у відставці (1934-2015)                                              капітан

 

Микола Антонович Савчук,                                  Ольга Василівна Данюк,

генерал-майор медичної служби                           начальник медслужби навчального                                                                                              танкового полку, ЗСУ, майор 

Мой друг, отчизне посвятим

Души прекрасные порывы.

                                                        Александр Пушкин

Він теж перебував в «інтернаціоналістах»

   За роки функціонування Сальницька середня школа дала дорогу в життя тисячам юнаків, які здобули різні професії для народного господарства, освіти, охорони здоров’я та Збройних сил колишнього Союзу. Серед них – син мого однокласника Леоніда Івановича Собчука – Олександр Леонідович Собчук. Ще з шкільної парти хлопець мріяв стати офіцером, вихователем особового складу підрозділів Радянської армії. А такі функції, як відомо, належало виконувати політпрацівникам. Мрія Собчука-молодшого здійснилася. Про це ми дізнаємося з публікації журналу «Советский воин», який був органом Збройних Сил СРСР і Головного політуправління. Текст подаємо в оригіналі:

  -- Товарищ старший лейтенант. Там Кадыров наступает босиком…, -- Александр Собчук оглянулся на голос. Слова долетали пунктиром, словно выщербленные треском автоматов и пулеметов.

   «Наверняка влетел в болото и утопил сапоги, - подумал на бегу офицер. – Ведь сколько раз повторял: Заполярье тут, гранит, холод, а топких мест – что в Полесье.

   Так оно и оказалось: солдат угодил в болото, резко рванулся из хваткого месива и … остался без сапог. На чье-то участливое предложение выйти из атаки, дождаться тылов, бросил: «Нет!»

   После учений Собчук мысленно вернулся к этому эпизоду.

   Рядовой Ньемет Кадыров – наводчик пулемета. Невысокий, темноглазый. Служит второй год. В передовиках не ходит. С точки зрения уставов претензий к нему нет, но и не скажешь про такого: «С ним – хоть в разведку». А он взял и вот как себя показал! Не прикажи ему, так и наступал бы босиком по снегу и километр, и два, и пять.

   Александр вспоминает случай, когда он еще замполит роты, проходил службу в составе ограниченного контингента советских войск в Афганистане. Там такой же солдат, неброский внешне и негромкий в делах, спас в бою командира. Не раздумывал, что может быть ранен или даже убит, а увидев вскинутый душманом автомат, шагнул под пули, закрыв собой командира.

     Мужественный поступок воина взволновал сослуживцев, а Собчука заставил глубже задуматься над призванием политработника. И вывел тогда себе неутешительную аттестацию: «Меряешь всех на один аршин, лейтенант, судишь о людях больше по Доске почета и общественной активности. Поэтому и не предполагал увидеть в «середнячке» героя. А в человеке, бывает, хорошее и плохое уживаются рядом. Вот и помогай избавиться от вредного, ненужного, согрей теплом и заботой ростки доброго в человеке».

        Задушевная беседа помогает Александру Собчуку открыть в душах этих ребят много добрых начал.

   … Выбор сына удивил родителей. Думали пойдет он по медицинской части, как отец, или учительской части, как мать, или в крайнем случае, в агрономы: уж больно спор на крестьянский труд. Но Александр был тверд: только в военное училище и обязательно в политическое. Почему? Ну, на этот вопрос нелегко ответить и сейчас, а тогда он выразился приблизительно так: «Там учат работать с людьми».

   Во Львовское высшее военно-политическое училище Саша поступил потому, что другого он не знал, да и жил недалеко. На факультете культпросветработы скоро понял, что это не совсем то, к чему стремился, но беспокоить начальство рапортами не стал. Прибыв же к первому месту службы в Прибалтийском военном округе, обратился к кадровикам с просьбой: «Если можно направьте замполитом. Согласен на самую трудную роту». Ему пошли навстречу.

   Судя по всему, замполитом роты старший лейтенант Александр Собчук был неплохим, и выдвижение на вышестоящую должность не заставило себя ждать. На новом месте окунулся в работу с головой. Как-то годовалый сынишка, уснув раньше, чем папа приходил со службы назвал его дядей. Под выразительным взглядом жены Натальи Александр лишь смущенно пригладил рыжеватые усы. По возможности исправил свой домашний «педагогический просчет».

   Второй год Собчук служит в должности замполита батальона, а рабочей комнатой только обзавелся. До этого делил с начальником штаба.

-   Да он мне не мешал, - улыбается начальник штаба. – Свой кабинет ему, конечно, нужен. Для разговора, например, доверительного или чтобы поработать вечером. А вообще он всегда стремится быть к людям поближе.

   Когда Собчука спрашивают о планах на будущее, не думает ли он поступать в академию, Александр твердо отвечает:

-    Я, честно говоря, пришел к выводу – рано мне. В работе замполита батальона для меня есть еще белые пятна. Через год другой разговор.

   Вот так. Не может сейчас офицер, кавалер ордена Красной Звезды старший лейтенант Александр Собчук уехать в Москву, в академию. Ну как он уедет, когда у него один молодой замполит роты усиленно вырабатывает «компндирский голос» («Убеждаю: замполит обязан уметь заменить командира в случае необходимости, но никогда не подменять»), а служебная карточка рядового Д. пестрит взысканиями («А знаете, ведь он будет хорошим солдатом, я уверен. И более того, думаю, вырастет в отличного командира отделения»).

   … Видно придется рабочей комнате замполита по большой части пустовать, терпиливо ожидать своего неугомонного хозяина.

                                                                                   Капитан Михаил Кадет 

   Постскриптум. Олександр Собчук дослужився до підполковника. Але пройшов школу випробування в Афганістані в 1980 – 1982 роках. За уміле виховання підлеглих у дусі радянського патріотизму відвагу в боях з представниками збройного супротиву афганської опозиції, котра представляла ісламський рух опору, нагороджений орденом Червоної Зірки.

   Перебуваючи на службі в Радянській армії, Олександр Собчук брав найактивнішу участь у ліквідації чорнобильського лиха. Щодо академії, то встиг її закінчити незадовго до розвалу Радянського Союзу, в 1991 році.

                Ось таким пішов у відставку колишній афганець –     інтернаціоналіст Олександр Леонідович Собчук.

     Як уже згадувалося, Олександр Собчук два роки виконував свій інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Окрім нього, цієї місії дотримувалося ще кілька сальничан. На щастя, ніхто з них не загинув. Але четверо стали інвалідами бойових дій. Це – Безсмертний Юрій Михайлович, Грабовський Олександр Дмитрович, Прус Микола Петрович, Петренко Олексій Олексійович і Поліщук Степан Степанович.

   Доречно згадати історичні факти: введення Радянських військ до тієї загадкової країни розпочалося 25 грудня 1979 року. Ця безглузда війна тривала до 15 лютого 1989 року. За цей час у бойових діях та їх забезпечені взяли участь 620 тисяч радянських військовослужбовців і 21 тисяча фахівців різних рівнів. Загальні втрати становлять: 14453 людини, у тому числі вбито – 9511, померло від ран – 2386, померло від захворювань – 817, загинуло в аваріях, катастрофах і закінчили життя самогубством – 1729 чоловік.

   Серед цієї категорії осіб найбільше дісталося солдатам та сержантам у кількості 11549 чоловік. Всі вони загинули, потрапили в полон або пропали безвісти.

   Важко сказати, скільки трагедій не обминуло українське село, скільки пролито сліз матерями та молодими вдовами…

   Хвалити Бога, жоден сальничанин не віддав свого життя в афганській бійні. Одначе не обійшлось без жертв у мирні дні, без оголошення бойових дій. Іншими словами, п’ятеро військовослужбовців – сальничан не повернулися до рідних домівок у юному віці. Це син Людмили Васильківської – Анатолій, син Всеволода Бонсевича – Володимир, син Івана Макодая – Дмитро, син Івана Кирильчука – Микола, син Костянтина Павленка – Микола.

   Історія довела, що люди гинули через зажерливі амбіції і недалекоглядну політику кремлівських партійних вождів. І де тільки не клали голови радянські солдати та офіцери? Назвемо ці держави в алфавітному порядку:

                 1.      Алжир – 1962 – 1964

2.      Ангола – 1973 – 1979

3.      Афганістан – 1979 – 1989

4.      Бангладеш – 1972

5.      В’єтнам – 1961 – 1974

6.      Ефіопія – 1977 – 1979

7.      Єгипет – 1962 – 1963

8.      Іспанія – 1936 – 1939

9.      Йемен – 1962 – 1963

10.  Камбоджа – 1967 – 1969, 1970

11.  Китай – 1924 – 1927, 1929, 1937, 1953, 1969

12.  Куба – 1962 – 1963

13.  Лаос – 1961 – 1970

14.  Мозамбік – 1967 – 1969, 1975 – 1979

15.  Монголія – 1939

16.  Північна Корея – 1950 – 1953

17.  Сирія – 1967, 1970, 1973

18.  Сомалі – 1973

19.  Угорщина – 1956

20.  Чехословаччина – 1968 – 1969

21.  Югославія – 1992

22.  Японія – 1938, 1945

   Розвалився Радянський Союз, але ганебні традиції колишніх московських зверхників продовжує втілити у життя теперішня Російська Федерація, руйнуючи бомбовими та ракетними ударами нещасну Сирію.

   Понад два роки російські найманці воюють на сході України вбиваючи наших воїнів та мирне населення.

   Коли вгамують свою ненависть кремлівські зверхники ніхто не може гарантувати.   

Чорнобиль – вічний біль людства

   Життя людське сповнене несподіванок. Ніхто не міг передбачити, що через неповних шість років після проведення галасливих подій Московської Олімпіади Україну та сусідні держави затьмарять лиховісні хмари чорнобильської катастрофи.

   Ці небувалі в історії події сколихнули весь цивілізований світ. Розбурханий вогненною стихією реактор вивергав у небесний простір тисячі рентген радіоактивності. Постало найгостріше питання: яким чином приборкати стихію? Після тривалих суперечок учені дійшли до єдиного рішення: засипати це вогнище піском, а потім закидати свинцем, бромом. Крім працівників органів внутрішніх справ, Міністерства Оборони Союзу кинуло у це пекло й воїнів – резервістів, не пояснивши причини екстерної мобілізації. Тому серед них опинилося чимало людей, із хронічними захворюваннями.

   На заготівлю піску вийшло кілька тисяч мешканців із сусідніх сіл. Із усіх атомних електростанцій Радянського Союзу було забрано борну кислоту, а з мисливських магазинів – свинцевий дріб.

   Міністерство Охорони здоров’я СРСР видало наказ «Про посилення режиму секретності під час виконання робіт на ліквідації наслідків Чорнобильської АЕС». Згідно із цим наказом, заборонялося поширювати ступінь радіоактивного зарядження персоналу, що брав участь у боротьбі з аварією.

   Пригадую, після Першотравневої демонстрації в Києві в УВС Вінницької області (я на той час там займав посаду старшого інспектора відділу охорони громадського порядку) просочилися слухи про якусь надзвичайну подію. А 3 травня 1986 року надійшла термінова телеграма: негайно організувати загін працівників органів внутрішніх справ і виїхати до місця призначення  за сигналом «Тривога!».

   На всілякі сигнали несподіваності співробітники міліції уже звикли. По – друге, ніхто достеменно не знав, що трапилося насправді. На щастя, в автора цих рядків за графіком випала чергова відпустка із 5 травня. І я не потрапив до складу згаданого загону. (По – третє, кожен із моїх колег намагався використати відпустку у розпал літа. Отже, мене не запросили у невідоме відрядження).

   Коли повернувся на службу, то довідався, що мої колеги несли службу з охорони порядку за 20 кілометрів від Чорнобиля, впродовж місяця. Дехто із них отримав непередбачене захворювання. То були неспокійні дні і ночі, коли доводилося затримувати в 30 – кілометровій зоні відчуження мародерів, злодіїв, бомжів, п’яниць і дармоїдів, котрі намагалися розжитись за рахунок чужого добра у спорожнілих будинках.

   Але найважче було відселяти жителів в інші, благополучні від радіації місцини. Люди, які мешкали тут від дідів і прадідів, ніяк не хотіли залишати свої родинні гнізда. Довелося застосовувати до «непослухів» фізичну силу…

   З величезними потугами довелося приборкувати чорнобильське лихо. Тисячі учасників його ліквідації дістали серйозні захворювання. Багатьом із них довелося оббивати пороги високих інстанцій, аби отримати посвідчення ліквідатора тієї ж біди. Чиновники, що відали цими справами, часто – густо не бували у 30 – кілометровій зоні, не доклали власних зусиль у приборканні чорнобильського ненажерливого «змія», проявляли байдужість до відвідувачів…

   Не можу забути такий момент. Кілька років тому, я електричкою повертався з Києва до Вінниці. Пасажирів у вагоні було не багато. На одній із зупинок підсів біля мене чоловік середнього віку, який під час розмови представився колишнім мешканцем Поліського району. Виявилося, що його село потрапило в зону підвищеної радіації. Тому односельці змушені були назавжди виїхати з рідних місць.

-   Нам, Поліщукам, з болем мовив він, переселення до цих пір пече душі, адже неможливо забути ні рідних хатів, ні навколишніх лісів, річок, лугів, де минуло дитинство і юність…

З його вуст довідався і про таке. Часто траплялося непорозуміння: членів однієї сім’ї переселяли в різні місця – дітей в один район, батьків – в інший…

   Після невеликої паузи оповідач вголос виливав те, що накипіло на душі. Яке, мовляв, щастя мати можливість відвідати рідне село, хоча б один раз у рік, пройтися знайомими вулицями, поговорити з односельцями, зустрітися з учителями, які навчали тебе «розумному, доброму, вічному», посидіти під тином на лавочці, полюбуватися піснями неперевершених солов’їв десь там – у верболозах чи садах. Сходити увечері до клубу…

   Але доля чорнобильського переселенця забрала у нього таку можливість. Бо ж села у мого випадкового попутника уже нема. Зникли, ніби за помахом чарівної палички, школи, будинки культури, вулиці; не витьохкують там більше солов’ї… Замість села господарює дикий пейзаж поліських джунглів. Ніби там ніколи не було ні хат, ані асфальтових доріг, ні садів, ні пісень українських дівчат. Усе це навіки сховав під своєю ланою атомний монстр…

   Чорнобильська тема – вічна для дискусій. На жаль, не кожен українець знає про деякі факти. Скажемо коротко: аналогічна катастрофа могла трапитися і на нашій квітучій Вінниччині. Розповімо детальніше.

   У вересні 1966 року Рада Міністрів СРСР затвердила план будівництва атомних станцій у найближчі десять років. Спочатку було намічено першу з них спорудити біля Ладижина. На щастя, у обласного керівництва вистачило тверезого розуму (першим секретарем обкому партії працював П.П. Козир) категорично відмовитися від такої пропозиції, тому що здогадувалося, що таїть у собі «мирний атом».

   Тоді Рада Міністрів УРСР намітила для будівництва ділянку поблизу Білої Церкви. Але виявилося, що в річці Рось недостатньо води. Вибір, зрештою, випав на Чорнобильський район, біля берега річки Прип’яті. Але інститут геохімії Академії Наук УРСР заявив, що це місце підібрано невдало. Це верхів’я Дніпра, який постачає воду для двох з половиною мільйонів людей. Проти будівництва також виступив і міністр меліорації Гаркуша. Але політики не завжди поділяли думку науки. На жаль, деякі наукові світила заспокоювали суспільство щодо безпечності роботи атомних реакторів. Про надійність реакторів на ЧАЕС авторитетно заявив і Міністр енергетики та електрифікації УРСР Скляров у 1985 році.

   І ось фінал необґрунтованих рішень. Передчасно обірвались тисячі молодих життів, красивих, котрі не долюбили, не нарадувалися сонцем, не доспівали, не дожили до паморозі на скронях, не дочекалися онуків… Одне слово, Чорнобиль – то вічний біль людський…

   Нарешті повідомимо, що до числа незлічених тисяч ліквідаторів чорнобильського монстра долучилися й наші сальничани, кожен з яких вклав свою частку праці, аби приборкати згадане жахіття. Мабуть, мешканці села їх пам’ятають і знають:

1.      Вихованець Іван Андрійович

2.      Гавура Валентина Володимирівна

3.      Бухенко Юрій Петрович

4.      Лисак Олексій Михайлович

5.      Мар’євич Леонід Іванович

6.      Мулярчук Василь Кирилович

7.      Собчук Леонід Михайлович

8.      Собчук Марія Петрівна

9.      Речич Василь Сильвестрович

10.  Шнайдер Володимир Арсентійович

11.  Хитрик Яків Андрійович

12.  Янчук Оксана Дмитрівна

13.  Фесюк Михайло Григорович

   Всі вони чорнобильці Першої та Другої категорій. 

На  охороні  правопорядку

   Василь Олександрович Гудимович віддав службі в органах внутрішніх справ 26 років. То був досить напружений, відповідальний час. Тим паче на посаді дільничного і старшого дільничного інспектора міліції. Але перед тим, як одягнути офіцерську форму, довелося закінчити Львівську школу підготовки молодшого і середнього начальницького складу.

   Спочатку працював рядовим міліціонером Хмільницького райвідділу внутрішніх справ й одночасно навчався заочно в Одеській середній спеціальній школі МВС СРСР.

   Тривалий час Василь Олександрович з дільничними інспекторами Павлюком, Мовчаном і Ващенком обслуговували Сальницьку адміністративну дільницю, до складу якої входило понад два десятки сіл. Турбот вистачало. Адже потрібно було вести постійну боротьбу з п’яницями, самогонниками, дармоїдами, хуліганами, крадіями особистого і державного майна і іншими категоріями громадян, що нехтували законами.

   Та чи не найважче було розкривати злочини. До цієї важливої справи Василь Гудимович та його колеги весь час залучали громадських помічників. А для цього необхідно постійно тримати міцний зв’язок із населенням, ознайомлювати його із вимогами законодавства, своєчасно іти на виручку, якщо цього вимагала обстановка. Одне слово, працювати у першу чергу в інтересах людей. Без допомоги громадськості мети не досягнути.

                               

Старший дільничний інспектор міліції майор Василь Гудимович. 1995 р.

   Хоча Сальниця вважалося відносно благополучним селом у сфері громадського порядку, одначе тут теж траплялися серйозні правопорушення, на які необхідно було своєчасно реагувати. Нерозкритих важких злочинів Гудимовичу не «висіло». А якщо й «висіло», то не довго.

   У радянські часи переважна більшість серйозних правопорушень розкривалася. Відсоток їх розкриття становив не менше сімдесяти п’яти. А коли менше – обласне начальство не давало спокою, викликало керівників райвідділів внутрішніх справ, як кажуть, "на килимок", вірніше, на засідання колегії управління внутрішніх справ. То була досить неприємна ситуація. Тепер же, в процесі реформування міліції, працівники поліції через недосвідченість не можуть справитися із злочинністю. Аж дивно стає, коли чуєш, що розкриття злочинів, скажімо, у Києві становить 12 – 15 відсотків.

   Обслуговував сальничан з 1964 по 1970 роки і рідний брат Гудимовича – Григорій. З розмов сальничан можна дізнатися, що особливих нарікань на їх працю не було.

   Василеві Олександровичу на все життя запам’ятався 1980 рік – рік Олімпійських ігор у Москві. Оскільки траса Олімпійського вогню частково пролягала через Вінниччину, то працівникам міліції прилеглих районів доводилося займатися профілактикою правопорушень в селах тієї ж траси, щоб не допустити неприємностей під час естафети з Олімпійським вогнем. І з цим завданням хмільницькі, літинські та інші міліціонери успішно справилися.

   Указом Президії Верховної Ради УРСР Василя Олександровича Гудимовича було нагороджено медаллю «За відмінну службу по охороні громадського порядку».
   Нині 65-річний пенсіонер МВС України Василь Гудимович, як кажуть, перебуває на заслуженому відпочинку.

РОЗДІЛ  ДЕВ’ЯТИЙ

МАТЕРІАЛИ  РІЗНОЇ  ТЕМАТИКИ

І  РІЗНИХ  РОКІВ

 Топоніми  Сальниці

   Як і кожне велике село, Сальницю умовно поділено на окремі частини. Уже стало традиційною звичкою називати вживати місцеву термінологію – сотня: п’ята, шоста сотні і т.п. Окрім цього, село поділено на Черемісівку, Шпиль, Слобідку, Ланок, Лису гору. Постає логічне питання: звідки взялися ці назви?

   Хтось із сальницьких «дослідників» знайшов відповідь на це запитання. Почнемо із Черемисівка.

   Це питання досліджував історик Микола Дорош. Виявляється, в давнину Чемериси (марійці) були колоністами князя Вітовта. Вони перебували на службі у литовської шляхти. Як це плем’я потрапило до литовців? Відомо, що золотоординці, вирушаючи у похід, залучали до війська підкорені племена, серед яких перебували й черемиси. Під час перемоги русько-литовського війська над ординцями Вітовт поселив полонених татар-черемисів на своєму пограничні для стримування набігів, оборони фортець та укріплень. Саме таку функцію черемиси виконували і в Сальниці наприкінці чотирнадцятого – початку п’ятнадцятого століть. Отже, зрозуміло, звідки походить топонім Черемисівка.

                                                           «Тобою, краю мій, живу… (Довідник), Вінниця, 2013

   Коротко про топонім Слобідка. Котрийсь із сальницьких «дослідників» нарік Слобідку "слабким місцем». Назва зовсім не доречна. Як стверджує Микола Дорош у тому ж довіднику, власник Могилів-Подільської Кукавки Іраклій Морков був одружений з дочкою графа Антона Мініха із Новгородської губернії. Його дружина привезла з Кукавки своїх дворових людей (у тому числі й художника В. Тропініна). Їх необхідно було розселити у готових приміщеннях. Іраклій Морков частину своїх кріпаків перевіз із Кукавки до Сальниці, поселивши їх окремо від місцевих жителів, надавши їм права і «свободи» на 15 років.  

   Шпиль. Цей мікрорайон, як доводить невідомий дослідник, походить від слова «шпилювати на участки», тобто на ділянки.

   Звертаюся до «Словника української мови», виданого Академією наук УРСР. Тут подаються кілька тлумачень: шпиль – вершина гори, горба… А такого дієслова, як «шпилювати» у словниках української мови немає. Є лише прикметник «шпилькуватий». (Наприклад, шпилькувате гілля ялини).

   Далі йде топонім – Шмунівка. Нібито від шуму листя дерев. Доречно помислити: якщо від шуму листя, то назва має бути Шумівка, а не Шмунівка.

   Мимохіть пригадався жаргонізм «шмон», тобто обшук. Може, й походить звідси Шмунівка, змінивши у слові «шмон» літеру о на літеру у. По – друге, а чи не приклали сюди руку колишні сальницькі євреї? 

   Ланок. Тут усе зрозуміло: це місцина, де колись було невелике поле. Село розросталося і той ланок заселили.

   Викликає сумнів і Лиса гора – простір для будівництва, стверджує знаток топоніміки.

   Так під поняттям «лиса гора» слід розуміти гору, позбавлену рослинності чи забудови. Та після того, як там появилося житло чи дерева, назва однаково залишилася старою – Лиса гора. Усе правильно.

   Настав час з’ясувати, звідки взявся поділ села на сотні. У місцевих мешканців існують різні версії. Дехто схильний до думки, що це пов’язано з військовим поселенням. Іншої думки залишався мій колишній однокласник Михайло Мулярчук, з яким я мав нагоду зустрітися у нього на квартирі за кілька днів до Нового 1997 року. У присутності його близького приятеля Івана Мар’євича. Ми говорили на різні історичні теми. На моє запитання, чому Сальницю поділено на сотні, Михайло Петрович пояснив, що це пов’язано з визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького. Тоді у Кальнику та Брацлаві стояли два козацькі полки, сотні яких були розташовані у Сальниці. Але чому вони там дислокувалися, чіткої відповіді не знаходилося.

   Нарешті дещо прояснилося. Відповідь на це питання подибуємо у творі класика французької літератури Проспера Меріме «Українські козаки. Богдан Хмельницький», Львів, Каменяр, стор. 207.

   Процитуємо: «Козацьке військо складалося приблизно з 20 полків, названих за тим районом, де вони формувалися. Одне чи кілька сіл складали сотню людей. «Скільки має село, стільки має сотня», -- казали козаки. Деякі сотні налічували понад тисячу козаків. Узагалі в кожному полку було двадцять сотень. Вважають, що це військо налічувало понад 200 тисяч воїнів».

   До сказаного слід додати й таке: Кальницьким (Вінницьким) полком командував прославлений ватажок Іван Богун. І сальницькі сотні підлягали йому. Формування цих підрозділів з ініціативи Богдана Хмельницького відбувалося не випадково. Щоб боротись з польською регулярною армією, необхідно було мати перевагу в силі.

   Сотні формувалися за рахунок місцевих, фізично здорових чоловіків. Рідко коли можна було зустріти на селах чи в містечках бороданів: усі воїни голили свої бороди.  

   Проспер Меріме (1803-1870) проявив себе не тільки талановитим письменником, у своїй історичній праці Проспер Меріме зауважує: Україна не возз’єдналася з Росією; рішенням Земського собору її було прийнято як провінцію до складу Російської імперії, стор. 284.

   Пройде небагато часу, і Богдан Хмельницький жалкуватиме про опікунство православного сусіда.

 Щедрі  благодійники

 СТОВ «Відродження – 2008» засновано 29 березня 2008 року на загальних зборах односельців, утримує 778 га землі, яка належить 485 пайовикам.

   Першим директором був Тимофій Сергійович Нелідін. Після нього директорує Олександр Володимирович Плахотнюк. Йому допомогають технічний директор Володимир Олексійович Плахотнюк, головний бухгалтер Наталія Миколаївна Крикун, головний агроном Олексій Володимирович Плахотнюк.

   Засновниками стали двоє іноземців – Нарі Арустамян, Герберт Трагауер, а також Ярослав Юрчижак і Олексій Плахотнюк.

   За короткий час Товариство придбало нову техніку: комбайн, автомобілі, сівалки, причепи та інший інвентар до тракторів.

   Завдяки належній технології обробітку землі, працівники СТОВ добиваються гарних урожаїв зернових культур, тому пайовики отримують належну матеріальну віддачу.

                      У розпорядженні «відродженців» -- насіннєвий завод з ідеологічними «деталями» минулої влади.

   Як показав час, керівники цього господарства піклуються не тільки про власне благополуччя, а й не забувають про людей та різні організації, які через складні економічні умови в нашій державі, потребують матеріальної допомоги. Іншими словами, вони заявили про себе щедрими благодійниками. Доречно пригадати конкретні факти:

1.      Первинній ветеранській організації 2500 гривень.

2.      Для потреб Гнатівської школи закуплено комп’ютер.

3.     Придбано обладнання для хімічного кабінету Сальницької середньої школи на загальну суму 32000 грн.

4.      На День Перемоги щорічно ветеранам війни та учасникам АТО видаються продуктові набори.

5.     Кожного року Товариство своєчасно здійснює розрахунок з власниками земельних паїв.

6.      Закуплено медикаментів на загальну суму 35000 грн.

7.      Придбано спортивну форму і спортивний інвентар для середньої школи в 2014 році на 15000 грн.

8.      Надано належну допомогу школярам у системі харчування в шкільній їдальні.

9.      Закуплено косилку для потреб цієї ж школи.

10.  Щорічно надається матеріальна допомога для ремонту школи.

11.  Для Сальницької амбулаторної лікарні закуплено Кардіограф.

12.  Виділено 70 тис. грн. для ремонту доріг.

13.  У 2016 році для первинної ветеранської організації перераховано 300 грн.

14.  Перераховано для школи 25 тис. грн. на придбання занавісок.

15.  На ремонт кабінету інформатики виділено 10 тис. грн.

16. З 2014 по 2016 роки надавалася грошова і матеріальна допомога воїна АТО і волонтерам.

Фермери  та  приватні  підприємці

1.      Лісовик Олександр Олексійович – СФГ «Лісове»

2.      Сапун Іван Трифонович – голова товариства

3.      Бистрик Микола Петрович – фермер

4.      Гавура Микола Антонович – фермер

5.      Фаринюк Юрій Миколайович – ЗАТ «Зернопродукт МХП»

6.      Нелідін Сергій Тимофійович – голова товариства

7.      Гавура Петро Михайлович – фермер

8.      Приходько Іван Петрович – фермер

9.      Чехівський Микола Михайлович – фермер

10.  Мулярчук Анатолій Михайлович – фермер

11.  Грабовський Олександр Володимирович – підприємець

12.  Мар’євич Леонід Іванович – фермер

13.  Мулярчук Жанна Павлівна – підприємець

14.  Устименко Михайло Володимирович – підприємець

15.  Мулярчук Любов Михайлівна– підприємець

16.  Бабій Галина Іванівна – підприємець

17.  Гавура Людмила Миколаївна – підприємець

18.  Шиманський Сергій Володимирович – підприємець

19.  Плахотнюк Олександр Володимирович – СТОВ «Відродження»

                           

Господарство Мар'євича.

МАТЕРІ

нагороджені за виховання від 5 до 7 дітей

1.      Гусар Тетяна Станіславівна – Медаль материнства І ст.

2.      Зла Ольга Федотівна – Медаль материнства ІІ ст.

3.      Конгурцева Веліна Михайлівна – Орден материнства ІІІ ст.

4.      Мазур Надія Никіфорівна - Медаль материнства ІІ ст.

5.      Мазур Антоніна Никіфорівна – Медаль материнства ІІ ст.

6.      Козерук Олена Юхимівна – Медаль материнства І ст.

7.      Мазур Ганна Юхимівна – Медаль материнства І ст.

8.      Мединська Марія Якимівна – Медаль материнства ІІ ст.

9.      Мовчан Ганна Петрівна – Медаль материнства І ст.

10.  Омельчук Ганна Іванівна – Медаль материнства І ст.

11.  Омельчук Ганна Макарівна – Медаль материнства ІІ ст.

12.  Олійник Ольга Федорівна – Медаль материнства І ст.

13.  Поліщук Ганна Олексіївна – Медаль материнства ІІ ст.

14.  Поліщук Меланія Якимівна – Медаль материнства ІІ ст.

15.  Олійник Ганна Павлівна – Медаль материнства ІІ ст.

16.  Сташук Тамара Іванівна – Медаль материнства І ст.

17.  Слободянюк Раїса Сергіївна – Медаль материнства ІІ ст.

18.  Стороха Ярина Олександрівна – Медаль материнства ІІ ст.

19.  Стороха Меланія Степанівна – Медаль материнства ІІ ст.

20.  Руда Лариса Петрівна – Медаль материнства ІІ ст.

21.  Чехівська Ольга Миколаївна – Мати – героїня.

22.  Шинкарук Марія Петрівна – Медаль материнства ІІ ст.

«ВКЛОНИСЯ ВДОВІ ФРОНТОВИКА»

   Коли книжку було зверстано, у наше розпорядження надійшов матеріал із газети «Життєві обрії» про відкриття пам’ятного знака «Вклонися вдові фронтовика». Подаємо цей репортаж.

--         Вони втратили своїх фронтовиків, але не втратили надію на краще майбутнє. І хто б міг подумати, що в ХХІ столітті знову будуть удови, чоловіки яких загинули на нашій війні, на Сході держави. Так, як колись ми вигнали з нашої землі фашистів, так виженемо і російські окупаційні війська. Бажаю всім, щоб жодна жінка не була вдовою, щоб жодна дитина не стала сиротою, і щоб ми разом розбудували європейську незалежну державу під мирним небом. Слава Україні! – звернувся до присутніх голова районної державної адміністрації Євгеній Буткевич.

--          Вкотре перечитала книгу «П’є журавка воду», написану учасниками районної ради ветеранів. Там були слова: «Пам’ять – це енергія вічності. Вона не старіє і не вмирає». Це мудрі слова, і дійсно ми нині з вами маємо пам’ятати кожного убієнного солдата на фронті, кожну вдову, яка не дожила, не долюбила, не народила дітей, - говорила голова районної ради Зоя Бонсевич.

                                        Фрагмент відкриття меморіальної стели

   Тим, хто клопіткою працею та наполегливістю посприяв у виготовленні і встановленні пам’ятного знаку, було вручено подяки районної державної адміністрації та районної ради. Представники влади не оминули увагою ініціатора ідеї створення меморіальної стели – голову ради ветеранів села Сальниці Олексія Ісаченка, самодіяльного поета Леоніда Луцкова (його вірш викарбуваний на стелі), активістку зі збору інформації Людмилу Плахотнюк, скульптора із міста Любар Анатолія Стачука і сільського голову Леоніда Мар’євича.

   Приєднуючись до вітань, депутат обласної ради Олександр Крученюк наголосив, що саме заради тих жінок-героїнь їхні чоловіки і сини йшли на фронт, і тепер сучасні чоловіки також мають захистити своїх берегинь, адже всі разом маємо відроджувати нашу державу.

   Урочистості продовжувалися виступом дітей, які у віршованих рядках передали весь біль згорьовано матері,  страждання сиротини і важкі злободенні тяготи жінки, яка втратила на війні чоловіка.

   Спів народного аматорського вокального ансамблю сальницької сільської ради «Берегиня» торкнувся кожної душі, адже зворушливі пісні не могли залишити байдужим жодного з присутніх.

   Завершилась ця пам’ятна подія у житті сальничан покладанням квітів. Бо ж у живих є святий обов’язок – зберегти пам’ять про тих, хто відійшов за межі вічності.

 Євгеній Буткевич вручає Подяку райдержадміністрації голові ветеранської організації Олексію Ісаченкові.

                                                           Газета «Життєві обрії» від 4  листопада 2016 року.

Рідкісний фотознімок

   У лютому 1972 року у Києві відбулася республіканська нарада агрономів усіх областей України. У ній взяв участь і головний агроном колгоспу «Червоний партизан» Михайло Панасович Кондрацький.

   На порядку денному стояло питання: розв’язання продовольчої програми. А для цього, ясна річ, необхідно збільшити виробництво зернових та технічних культур, продукції тваринницької галузі. Саме такі питання піднімати – на гора ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР десятки разів, але всі ті намагання залишалися лиш балачками. За час існування Радянського Союзу продовольчу програму так і не було до кінця виконано.

   На згадку про ту подію учасники наради сфотографувалися з керівниками УРСР.

 У першому ряду сидять: сьомий (зліва направо) Член Політбюро ЦК КПРС, перший секретар КПУ Володимир Щербицький, голова Президії Верховної Ради О.Ф. Ватченко, член Політбюро ЦК КПУ П.Ю. Шелест та інші високі державні посадовці. Михайло Кондрацький у п’ятому ряду, другий (зліва направо).

ВОНИ ЗАЙМАЛИ КЕРІВНІ ПОСАДИ

Голови колгоспу:

1.      Чернух Микола Павлович – до війни.

2.      Стадник Олександр Максимович – до війни.

3.      Павленко Йосип Петрович – після війни.

4.      Захарчук Лука Зотович

5.      Мулярчук Каленик Євлампович

6.      Кондель Олексій Єрмолайович – 1948-1957

7.      Молдован Іван Антонович – 1957-1978

8.      Іваниця Іван Петрович – 1968-1981

9.      Кондрацький Михайло Панасович – 1982-1990

10.  Перун Петро Петрович – 1990-2000

11.  Лісовик Олександр Олексійович – 2000-2003.

Голови сільської ради:

1.      Сухар Петро Іванович – до війни

2.      Орлов Давид Наумович – після війни

3.      Гриньов Олексій Олександрович

4.      Фаринюк Яків Михайлович

5.      Перун Петро Петрович

6.      Самусь Георгій Петрович

7.      Мазур Антоніна Дем’янівна

8.      Пахолюк Микола Юхтимович

9.      Мар’євич Леонід Іванович – з 2002р. до цього часу.

Сільський голова Леонід Мар’євич, його заступник Олексій Ісаченко і директор школи Станіслав Грубський

Родина Мар’євичів. Крайній праворуч – Іван Крилович, кавалер ордена Червоного Трудового Прапора, крайня ліворуч – його дружина Таміла Юхимівна, у центрі – їхній син Віктор, свати, внуки Андрій, Сергій, Ірина. 

Секретарі парторганізацій:

1.      Кутц Олена Францівна – після війни

2.      Бойко Антін Прокопович

3.      Гриньов Олексій Олександрович

4.      Кізь Іван Анатолійович

5.      Павленко Леонід Прокопович

6.      Гриньова Ольга Андріївна

7.      Мар’євич Леонід Іванович

Директори школи:

1.      Редіч Петро Олексійович – 1935-1938

2.      Красіцький Іван Іванович – 1938-1944

3.      Кутц Олена Францівна – 1944-1947

4.      Галінський Мойсей Юхимович – 1947-1949

5.      Хуторянський Василь Іванович – 1949-1950

6.      Яворський Анатолій Миколайович – 1950-1956

7.      Шеремета Павло Семенович – 1956-1969

8.      Петрунь Григорій Петрович – 1969-1983

9.      Ісаченко Олексій Володимирович – 1983-1998

10.  Грубський Станіслав Дмитрович – 1998 – по цей час.  

ПІСЛЯМОВА

Не обриваймо нитку історії

                                                           Еще одно последнее сказание –

И летопись окончена моя.

Александр Пушкин

(трагедия «Борис Годунов»)

            Перед тим, як перейти до головної теми, принагідно нагадати, що видатний російський поет насмілився посперечатися з не менш відомою особистістю – нащадком татаро-монгольської знаті, яка масово заселяла Московію в 13-14 століттях, - Михайлом Карамзіним, автором «капітальної» праці – «Історія держави російської», незважаючи на те, що події, відтворені придворним істориком мали місце на землях, які належали Московському князівству, а не державі Російській. Адже назва Московія (від фінського слова Моксель) появилася лише в 1721 році з благословення Петра Першого. Після того, як з його ініціативи було вкрадено історію Київської Русі та України загалом.

            Олександр Пушкін займався не тільки поетичною творчістю, а й був принциповим дослідником російської історії, зокрема, селянського руху під началом Пугачева, внаслідок чого написав чудовий роман «Капитанская дочка» та інші твори.

          У трагедії «Борис Годунов» дав зрозуміти про роль особистості в історії, відтворення справедливості, чого не завжди дотримувався Михайло Карамзін.

         І справді, заглиблюючись в історію Росії, з прикрістю дізнаєшся: її побудовано на безлічі перекручувань фактів і подій, або їх замовчування чи звеличування. Починаючи працю над вищезгаданою Історією, Карамзін писав: «Історія, кажуть, сповнена брехні, вона не буває без «доважку брехні», однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, щоб скласти собі уявлення про людей і їхнє діяння».

           Це сказано до відома читачів, не кожен з яких знайомий з історією наших «старших братів».

             Що стосується епіграфу, позиченого у Олександра Пушкіна, то ці слова викликають приємні відчуття, коли завершується щось важливе, для виконання якого замало багато нелегкої праці. Щось подібне пережив і втор цих рядків. Адже довелось мати справу із безліччю паперових джерел, аби відшукати, як ото мовиться, у полові зернину. І якби тієї полови було менше, а більше сущого зерна, то й книжка вийшла б значно цікавішою.

  

                                                                                                          Костянтин Матущак

                                 Шкільний оркестр струнних інструментів, 1935 р. 

                                       Випускники школи з учителями та близькими.

Кінець 50-х років

У центрі директор СШ  П.С. Шеремета 

                             Сальничани відзначають Першотравневі свята, 1969 р. 

МЕХАНІЗАТОРИ. ЇХ НАЗИВАЛИ ГВАРДІЙЦЯМИ КОЛГОСПНИХ ЛАНІВ 

                                             Перед виходом на весняну сівбу. 

                                              За командою – «До машин!»

За традицією сальничани щорічно відзначали свято

ВЕСНИ

60-ті роки. Свято Весни. 

        «Качатник». Тут доглядали до 40 тис. водоплавної птиці 1982-1992 р.

Колгоспні рабині. Була в полі 8 день – заробила трудодень! 1957 р.

                                                          Весна. 70-ті роки.

 Після ранкової наради трапилась нагода сфотографуватися. Зліва направо: завідувач МТФ Юхим Корнійчук, голова сільської ради Яким Фаринюк, бригадир тр. бригади Петро Червоненко, зоотехнік Ольга Гриньова, економіст Олександра Ридванюк, 1988 р. 

Члени товариства «Колос» відзначають своє свято, 70-ті роки. 

Семимильними кроками сальницькі механізатори впевнено рухаються до світового майбутнього, ім’я, якому – КОМУНІЗМ. (1970-ті роки). 

 Голова колгоспу М.П. Кондрацький, секретар парторганізації О.А. Гриньова і голова сільскої ради А.Д. Мазур серед ветеранів Другої світової війни, 1985 р. 

 День Перемоги 1985 р. Ветеранів вітали із святом першокласники місцевої школи. На згадку сфотографувалися. 

День Перемоги, 1998 рік. Ветеран війни Костянтин Полонський біля братської могили полеглих воїнів виступає з доповіддю про те, з якими труднощами дісталася ця Перемога над фашистською Німеччиною.