ІІ. Зернини пам'яті людської

(Продовження.  Початок на сторінці  Блогу "Зернини пам'яті людської")

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА


У війни за плечима тисячоліття: вона існувала у всі епохи, вона завжди наповнювала світ удовами та сиротами, позбавляла сім’ї спадкоємців і знищувала кількох братів відразу в одному і тому ж бою.
… Якби людина могла задовольнятись тим, що має, а не зазіхала на добробут сусіда, вона завжди насолоджувалася б миром і свободою.
Жан де Лабрюйєр,
французький мораліст ХУІІ століття.


Наслідки утопічних поглядів вождів

   Тривалий час у Радянському Союзі та в деяких інших державах побутувало тверде переконання, що Другу світову війну розв’язав Гітлер. І всі прокляття сипалися на його «дурнувату» голову. Насправді це не зовсім  так: ініціатором тієї кровавої бійні був Сталін та його найближче оточення.
   Усе починалося з «учення» Маркса та Енгельса, які передбачали світову революцію внаслідок світової війни. На щастя, вони не дожили до Другої світової війни, але у них знайшовся однодумець – Ленін. Уже восени 1914 року він висуває програму-мінімум: якщо в результаті Першої світової війни світова революція не відбудеться, то вона може розпочатись хоча б в одній країні. Головне – захопити владу в державі, а потім використати її як базу для підготовки світової революції в інших країнах. Саме таку «версію» Ленін обґрунтовував у своїй праці «Воєнна програма пролетарської революції» у 1916 році.
   По суті цей класик марксизму теоретично обґрунтовував необхідність світової революції для побудови соціалізму у всьому світі. Коли не стало Леніна, його ідею підхопив найближчий соратник  Йосип Сталін, який давно виношував мрію здійснити «визвольний похід» до Європи, щоб звільнити людей від жорстокої експлуатації капіталістів, установивши там радянську владу.
   Але для того, щоб розпочати війну, потрібен був ворог на чолі з агресивним лідером. На цю роль Сталін обрав Гітлера, який прийшов до влади у 1933 році й мріяв відродити минуле Німеччини. Адже згідно з рішенням мирного Версальської угоди від 1919 року, Німеччині дозволялося мати лише сухопутну армію та поліцію. І ні в якому випадку не відроджувати важке озброєння – великокаліберні гармати, танки та авіацію. Колонії Німеччини було поділено між країнами-переможцями. Її зобов’язали відшкодувати втрати, які зазнали країни Антанти в процесі війни. Гітлер та його спільники вважали згаданий договір явним приниження для їхньої держави, тому відверто порушували його вимоги. Цим і скористався Сталін, дозволивши Гітлеру відновити важке озброєння. Німецькі спеціалісти вільно приїжджали на військові підприємства Союзу й переймали досвід виробництва необхідного озброєння. Під керівництвом фашистських офіцерів на радянських полігонах розпочались навчання.
   Англія, Франція та інші європейські держави потурали діям гітлерівців, бо й самі недружелюбно ставилися до політики СРСР. Оте потурання було на руку німецьким реваншистам. Гітлер без особливих труднощів в 1939 році захопив Польщу, а потім і Францію, Бельгію й інші держави.
   А ще до цієї агресії Сталін неодноразово наголошував, що Друга світова війна неминуча, як неминучий вступ до неї Радянського Союзу. І чим більше Гітлер буде творити злочини, тим у нього буде більша підстава піти проти фашистів «визвольним походом», щоб приборкати окупантів.
   Одначе Сталін не планував нападати на свого супротивника в 1941 році. Ні він, ні керівники Генерального штабу не вірили, що Гітлер ризикне воювати на два фронти. Це було б самогубство!
   Але у Гітлера не було іншого виходу. Адже війська Червоної армії стояли біля кордонів  Польщі, так само, як і німецькі. І недаремно Сталін оголосив мобілізацію резервістів у 1939 році.
   Радянські воєначальники припускали, що Німеччина може нанести удар на південному сході, маючи намір захопити Україну. Тому Нарком оборони С. Тимошенко і начальник Генштабу Г. Жуков надсилають командувачам Західного, Прибалтійського і Київського воєнних округів директиви особливої важливості, в яких вимагається поліпшити оборонні рубежі.
   Але Сталін не вірить, що Гітлер розпочне війну проти нього першим. 18 червня Сталін отримав секретне повідомлення своїх агентів з Німеччини про дислокацію німецьких винищувачів і призначання керівників майбутніх окупантів земель Радянського Союзу. Він наклав резолюцію: «Можете послати ваші джерела на три букви…».
   Тимошенко не втримався і на черговій нараді заявив: «Приготування Німеччини засвідчують: війна розпочнеться цього року і незабаром». У відповідь Сталін невдоволено промовив: «Не лякайте нас, гітлерівська Німеччина просто намагається провокувати… Не вдавайтеся на провокації…»
   Знаючи думку Сталіна, Гітлер вирішив зробити хід першим. Тим паче, що сподівався на слабкість Червоної армії, проявлену у фінській кампанії, беручи до уваги ненависть радянських людей до більшовиків та фактор несподіваності.
            Віктор Суворов, Криголам, День «М», Москва, АСТ, 1999.

Х       Х       Х      

   Творча праця сальничан, як і всіх українців, була перервана віроломним нападом на Радянський Союз фашистської Німеччини. На війну було мобілізовано фізично здорових чоловіків. Війська Червоної армії відступали на захід. У першій декаді липня 1941 року в Сальниці зупинилась 212-а танкова дивізія для доукомплектування. Але через кілька днів ворог з переважною більшістю вояків витіснив радянських танкістів з села і вийшов на південну частину населеного пункту. Сальницю було окуповано на тривалий час.
   Насилля і горе принесли окупанти в село. Оговтавшись у складному становищі, патріотично налаштовані сальничани організовують рух опору. А більш організованої форми він набрав, коли в село прийшов льотчик лейтенант Іван Іларіонович Скоров, літак якого збили фашисти і йому вдалося уникнути полону ворожих переслідувачів. Поживши деякий час у добрих людей і ознайомившись з ситуацією, Скоров створив підпільну групу із 13 осіб. 3 квітня 1942 року по 25 квітня 1943 року підпільники проводили роз’яснювальну роботу серед населення, повідомляючи фронтові новини, переконуючи селян, що Червона армія успішно гонить фашистів на захід, що чекати визволення залишилось недовго.
   У травні 1943 року група переросла у загін, який діяв у лісах Уланівського, Янушпільського і Любарського районів. За час боротьби із німцями, партизани знищили 24 ворожі солдати і офіцери, пустили під укіс ешелон противника, підірвали п’ять тракторів, знищили 8 сепараторних пунктів, які виготовляли вершкове масло для потреб гітлерівців, вивели з ладу кілька мостів і спалили п’ять автомашин ворога.
   Окрім вагону Скорова у Сальниці діяла молодіжна патріотична група, до складу якої входили Антон Гузенко, Іван Гриньов, Кость Плахотнюк, Володимир Мулярчук, Петро Кондель, Анатолій Шпорта, Марія Гузенко, Семен Шахворост. Юні підпільники мали радіоприймач, з допомогою якого отримували новини з Москви і знайомили з ними населення Сальниці та сусідніх сіл. Восени 1943 року члени групи знищили місцевого правителя Шурмана, який знущався над селянами.
   Гестапівці жорстоко розправилися з патріотами: Антона Гузенка, Івана Гриньова і Костя Плахотнюка було заарештовано і, після катувань, розстріляно в Уланові. Але цей випадок не залякав молодих патріотів. Вони й надалі закликали селян всіляко саботувати розпорядження фашистів.
   Сальничани били ворога на багатьох фронтах. Понад 900 чоловіків та жінок брали участь у бойових діях. З них 468 віддали життя за інтереси Російсько-Радянської імперії на чолі з комуністом-утопістом Сталіним.
   Окупанти спричинили величезні матеріальні і моральні збитки. На каторжні роботи до рейху було вивезено 289 юнаків та дівчат, розстріляно майже 600 євреїв та активістів, а всього від рук гітлерівців загинуло 789 сальничан і мешканців Гнатівки.
   Усі колгоспні будівлі було спалено, також зруйновано МТС, ткацьку фабрику, 110 осель сальничан.
   Окремо хотілося б загострити увагу на єврейському питанні. Як відомо, у Сальниці з давніх-давен мешкали євреї. Згідно з переписом 1897 року тут проживало 903 євреї, у 1910-1914 роках – 831, 1923 -672, 1926 -567 осіб єврейської національності. Перед війною їх теж було чимало. (На жаль, статистичних даних відшукати не вдалося). Відомо одне: німці знищували євреїв тільки за те, що  вони були євреями. Мимохіть мені пригадалися перші дні фашистської окупації, про це я розповів у своїй книжці «Син знедоленої вдови», що побачила світ 2006 року у Вінниці. Ознайомимо читачів з уривком: під заголовком «Гицько».
   Стояла друга половина липня 1941 року. Війська Червоної армії поспішно відступали на схід. Услід за ними села займали німецькі підрозділи. У нашій Мар’янівці загарбники залишались недовго – днів два. Наступила тиша, яку зрідка порушували вибухи снарядів і бомб. То означало, що бої точаться недалеко – за 10-15 кілометрів.
   У ті дні в центрі села появилась симпатична смуглявка з розпущеними косами. На вигляд їй можна було дати років сімнадцять. Дівча тримало в руках верболозину, підходило до людей, невинно усміхалося, наспівуючи: «Ой-на, ой-на, ой-на-на..» незнайомка абсолютно не реагувала на розмови присутніх.
   У поглядах юної красуні панувала пустка. На запитання, як звати і звідки прийшла, відповідала одну і ту ж фразу: «Ой-на, ой-на, ой-на-на…»
-          Вона збожеволіла, - сумно мовив хтось у натовпі. – Бідне жиденя. Не відає, що чинить…
   Хтось із мар’янівчан зауважив:
-          Здається, я бачив її у Салисі.
-          Може бути...
   Поведінку нещасної дівчини спостерігала й Рожена Луцкова. Неприємне, жалюгідне видовисько мимоволі стиснуло свідомість. Вона, майбутня мати, що виношувала дитину, співчувала жінкам, на яких звалилося несподіване лихоліття війни. На початку листопада Рожена народила сина, назвавши його на честь двоюрідного брата Льонею. Початок фашистської окупації видався важким. Кожен – від старого до малого думав про одне і те ж – як вижити?
   Від села до села ходили невтішні чутки про масові розстріли євреїв. Психологічна напруга сягала апогею. Напрошувалися жахливі думки: сьогодні фашисти розправляться з євреями, а завтра можуть так само чинити і з українцями. Антилюдські дії гітлерівців не піддавались здоровому глузду.
   «Новий порядок», про який трубила гебельська  пропаганда, нічого доброго не передвіщав. Завжди творили його силою зброї, кривавими розправами, необмеженим свавіллям.
   … У жнива 1943 року Рожена зустріла на вулиці сусідку Владиху Руцьку, чоловіка якої репресували в тридцять сьомому році сталінські інквізитори.
-          Уважно послухай, що я тобі розкажу, - майже пошепки мовила та, – тільки, щоб наша розмова залишалася поміж нами. Оглянувшись довкола, Владиха продовжувала: - У мене переховується Гицько із Салихи…
-          Та ти що – не боїшся? Дізнаються німці або поліцаї – тобі і твоїм дітям буде хана…
-          Про це я сама знаю. Але що накажеш робити... Жид – теж людина. Гицька ми знаєм давно. Мій Владько, як був живий, не раз ходив до нього за допомогою: то взуття, то краму для дітей брав у борг. Гицько жодної лишньої копійки не брав.
-          То що ти хочеш від мене?
-          Може, Гицько поживе трохи у тебе, так би мовити, на переміну – місяць у мене, місяць – у тебе. Поліцаї кажуть, що займаються підпільниками і партизанами, а євреїв раніше виловили… Менше буде підозри.
   Луцкова Рожена задумалася. Вона не проти допомогти. А що як таємниця розкриється? Усе може трапитися.
-          Добре! Приводь його опівночі. Тільки, щоб ніхто не бачив.
    Того ж вечора Рожена переговорила з п’ятнадцятилітнім небожем Михайлом, що мешкав у неї. Просила, щоб мовчав, бо як дізнаються німці, що обслуговують коменданта в Скаржинцях, то разом з Гицьком усіх повбивають… 
   Гицько – середнього зросту чоловік, худий, зляканий, низько вклонився новій хазяйці-рятівниці й схвильовано сказав:
-          Вибачте, Роженко, що побеспокоїв. Хотів би деякий час пожити у вас. Якщо розрішите, то сидітиму на печі і бавитиму вашого гарного хлопчика. До речі, як його кличуть?
-          Льонею…
-          Вей-вой, як красиво! По-нашому – це Льова. Був у мене приятель у Бердичеві і в нього син теж називався Льоня. Клята німота усю сім’ю приятеля розстріляла. А що ці варвари зробили із моєю сім’єю. Мені вдалось утекти, а дружина з малими дітьми не встигла. Їх забрали до Уланова, а там і порішили…
   Розповідаючи про своє горе, Гицько раз по раз чухмарився за коміром, чухав поміж пальцями рук.
-          Пробачте, прошу вас, не дають спокою паразити. Мабуть, через них і чесотки дістав. Якби мав у що переодітися… місяцями по-людськи не мився. От і чіпляється всіляка зараза до тіла.
-          Нічого, коросту виведемо сірчаною маззю. У нашому колгоспі перед війною коні теж коростою боліли, то я слоїчок тієї мазі дістала на чорний день…
-          Спасибі вам, дорогая, я вас ніколи не забуду. Вік за вас буду молитися. А так – що, мусить терпіти бідний єврей…
     Де він тільки не був за два роки. Спочатку переховувався у знайомих у Терешполі, куди щовівторка до війни приїжджав підводою на ярмарок. Добрі люди ті Мазурі. І по чарці, бувало, пив з ними, і коня з возиком міг залишити при нагоді на ніч. Та якась сволота каркнула старості. Двоє поліцаїв з гвинтівками нагрянули посеред ночі. Розбудили хазяїна і п’яними голосами зарепетували: «Показуй свого жида! Де ти його, твою мать, ховаєш?!»
   Він, Іцько, на той час на сіновалі спав. Почув той крик, швидко спустився на землю і побіг у бік Сулківки. З місяць переховувався в знайомих людей. Хтось, видно, пронюхав. Пішли по селу чутки, і він мусив залишити своїх рятівників. Прийшов уночі в Торчин. Пожив кілька днів в учителя Абрамовича.
  -- Порядний, чесний чоловік – Леонтій Григорович. Скаржинецький комендант іноді бере Абрамовича за перекладача, бо він прекрасно по-їхньому шпрехає. Але ж Торчин під самим носом німці, вештаються, по хатах - самогонку шукають. Бо у Скаржинцях уже повипивали, - розповідав гірку правду Іцько Альберн.
… Коли у хаті нікого не було, він розповідав дворічному Льоні єврейські казки. Бувало, то сердито викрикував, то реготав, то плакав. Маля з подивом дивилося на бородатого дядю, і, щоб той не плакав, гладило ручкою по зарослому щетиною виду.
   Сидіти в літню пору на печі набридало, і Гицько «передислокувався» у хлівець, на горище. Там не було жарко. Солом’яна покрівля гамувала сонячне проміння. Підпільник мимоволі перебирав у пам’яті пережите. Із щемом згадував дружину й дітей. Журився, що воно буде далі. Чи скоро поженуть нелюдів із їхнім «новим порядком».
   Уночі Гицько залишав свою «барлогу» і спускався городом на долину Сниводи, вибирав місце у травах під старими вербами й слухав мирний шелест навколишнього середовища. Злагоджено кумкали жаби, м’яко шепталась осока, спросоння цинькали в дуплі синички. На сході починало розовіти, і він обережно прямував бур’янами до сховища.
   Дочекався Іцько Альберн свята і на своїй вулиці. Воно прийшло у ніч на 8 березня 1944 року, коли було визволено Мар’янівку. Попрощавшись із своїми рятівниками, він, минаючи на розкислій дорозі німецькі трофеї – автомашини, тягачі, гармати й танкетки – через ліс Охрімовича попрошкував до Сальниці…

Х       Х       Х      

   Тепер пропоную допитливому читачеві задуматися, звідки береться коріння людиноненависної теорії фашизму. Адже нерідко доводиться чути, що засновником її є австрієць за походженням Адольф Гітлер. Щоб відповісти на це питання, довелось переглянути багато історичних джерел. Виявляється, Гітлер не був творцем ідеології націонал-соціалізму. Необхідність завоювання «життєвого простору» і расова теорія, ядром якої став антисемітизм, - були відомі уже в кінці19-го століття.
   Якщо талановитий природознавець Чарльз Дарвін висловлював ідею боротьби за існування, то засновник расової гігієни лікар Шальмеєр вимагав стерилізації «фізичних душевно-неповноцінних». Його колега Плетц наполягав на встановлення необхідного віку для заведення дітей і закликав убивати кожного, хто появиться на світ пізніше необхідного терміну. Він же обґрунтував право сильної нації знищувати слабшу. «Якщо вона не має здатності чинити опору, - писав він, - то не має права на існування».
   Доктор філософії Еренфельс проголошував ідею переваги німецької раси над рештою рас. Бо ж тільки німці володіють душею, а решта народів є лише «людською сировиною».
   Лідер Пангерманського союзу Г. Клас вимагав вважати євреїв іноземцями і не допускати їх до кожної активної діяльності і заодно обкладати подвійним податком. Не обійшов він і «життєвий простір» на сході, передрікаючи перемогу в прийдешній війні з Росією.  
   Левову частку в ідейне становлення Гітлера вніс філософ Ван де Браун, який вважав, що Листопадова революція 1918 року в Німеччині не була німецькою і принесла їй лише чужі принципи. Він відносив німців до «молодих народів», які покликані перебудувати теперішній світ».
   У 1922 році Гітлер зустрічався з Ван де Бруком і захоплено заявив, що саме ця людина «викувала духовну зброю» для оновлення Німеччини, і що з нею необхідно співпрацювати. Одначе сам професор розчарувався в лідері нацистів, заявивши, що «цей молодик нічого не розуміє і ніколи не зрозуміє».
   Виступаючи 27 лютого 1935 року в корчмі, Гітлер визначив головних ворогів відродження Німеччини – єврейство і марксизм.
-          Коли, - надривався він – перед нами щось красиве, - це означало арійського характеру, коли щось погане, це – ознака рук євреїв. Ми можемо розірвати нав’язну нам Версальську угоду, можемо анулювати репарації, але Німеччині загрожує загибель від єврейського нещастя. У нашій боротьбі є дві можливості: або ворог пройде по наших трупах, або ми пройдемо по його трупах.
   Уся сила Гітлера полягала в тому, що він переконував не доводами, а впливом на свідомість натовпу, якому ніякі доводи не були потрібні. Натовп слухав те, що хотілось чути.
   Про те, як фюрер випробовував свою теорію на практиці, знає весь цивілізований світ якими наслідками завершилась антилюдська діяльність Гітлера та його соратників, теж незабуто. До сказаного не завадить пригадати слова видатного французького мораліста ХVІІ століття: Жана де Любрюєва: «щоб правити людьми, тирану не треба ні мудрості, ані здорового глузду. Політика, яка веде до пролиття крові, завжди недалекоглядна. Вона закликає вбивати тих, хто служить перешкодою честолюбству; особа жорстока від природи, завжди сповідує жорстокість. Це наймерзенніший і найганебніший спосіб утримуватись при владі».
   Шкода, що наші північні сусіди діють за вказаним вище принципом, не думаючи про наслідки своєї діяльності.
Вони були взірцями патріотизму

   Понад 900 сальничан брали участь у Другій світовій війні, 135 із них нагороджені бойовими орденами і 532 – медалями, а полковник танкових військ Флор Євстафійович Столярчук став Героєм Радянського Союзу посмертно. Якщо під час Першої світової війни солдати воювали «за царя і отечество», в якому по суті були рабами, то у цій бійні – «за Родіну і за Сталіна». І в цьому нічого немає дивного.
   У такому ж патріотичному дусі людей виховувала Комуністична партія на чолі з мудрим вождем і учителем товаришем Сталіним, починаючи з піонерського віку.
   До лав захисників стало багато колишніх випускників школи, трактористів та комбайнерів, простих колгоспників, які годували державу хлібом та іншою продукцією.
   Тринадцять чоловік стали офіцерами Червоної армії. На різних фронтах і на різних посадах воювало також семеро сальничанок. З словами глибокої вдячності молоде покоління згадує Дем’яна Гриньова, полковника авіації, Михайла Дем’янчука – льотчика, капітана, майора Івана Бойка, що пройшов війну від початку до кінця, командира артилерійського дивізіону майора Івана Чехівського, а згодом випускника військової академії.
   Героїчно билися на фронтах і колишні комсомольці – Іван Кізь, Олексій Кондель, Яким Фаринюк, котрі після війни стали успішними керівниками села та колгоспу.
   Не шкодував свого життя заради перемоги над заклятим ворогом і випускник Краснодарського льотного училища Микола Власович Кожушко, який загинув в одному з боїв із фашистськими асами.
   Прославилося у боях безліч сальничан, багато з яких не повернулось до рідних домівок. Серед них почесне місце відведено Флору Євстафійовичу Столярчуку. Про нього й піде наша розповідь. 
   Він був представником покоління, яке росло і мужніло разом зі своєю країною. У 20 років Флор Столярчук брав активну участь у змінах, що відбувались у рідному селі, вихованні молоді. І коли в 1935 році його призвали до лав Червоної армії, то не випадково отримав відношення на політроботу. Хист політпрацівника проявився вже в перші дні війни, коли особливо потрібно було підтримувати високий дух бійців, бути для них прикладом стійкості й мужності.
   За успішні дії з організації опору ворогові комісар танкового батальйону Флор Столярчук був удостоєний ордена Леніна..
   Справжнім випробовуванням організаторських здібностей, знання військової справи, особистої хоробрості стали для нашого земляка наступальні бої 1942-1943 років. Будучи начальником політвідділу 150-ї танкової бригади, він багато зробив для того, щоб за короткий час згуртувати партійно-комсомольські організації та офіцерський склад навколо командування, перебував під час наступу серед бійців.
    Особовий склад танкової бригади героїчно бився під Москвою, на Курській дузі та на Дніпрі, і їй не випадково було присвоєно почесне звання «Київсько-Коростеньська». В бригаді виросла ціла плеяда Героїв Радянського Союзу. Одного разу, під час перепочинку, коли полковник Столярчук проводив бесіду з танкістами, до них під’їхав заступник командира бригади з стройової частини Баранюк.. Він приєднався до обговорення останніх боїв, в яких брала участь їхня бригада, закликав підлеглих не падати духом у майбутніх операціях.
    Виявилося, що Столярчук і Баранюк – земляки, обидва з Вінниччини. Домовились: де б хто не воював – обов’язково розшукати один одного в День Перемоги. Нарешті вона прийшла. В яскравих проміннях сонця над Рейхстагом майорів червоний прапор. Герой Радянського Союзу Баранюк проходив від колони до колони, пильно дивлячись в обличчя офіцерів. І раптом побачив групу танкістів.
-          Звідки ви, товариші?
-          Із 150-ї бригади.
-          Скажіть, як мені знайти полковника Столярчука?
   Офіцери сумно опустили очі. Вони прийшли за нього поставити підпис на Рейхстазі:                   - Полковник Столярчук загинув на Волині, майже рік тому. Похований на військовому цвинтарі в Луцьку…
-          Як це сталося, друзі?..
  -  …Бригада отримала відповідальне завдання: вийти у тил ворога на Західному Бузі, форсувати річку й захопити плацдарм на західному березі.
   Під час прориву оборони противника бригада потрапила у важке становище. Ворог отримав свіже поповнення, стримуючи темпи рейду танкістів. Виникли труднощі з нестачею пального, швидко зникали боєзапаси. Гвардії полковник Столярчук розмовляв з воїнами, підтримував їх бойовий дух.
   Ламаючи жорстокий опір ворога, бригада з боями просувалась вперед. До річки було, як кажуть, рукою подати, коли в одній із сутичок Флора Євстафійович було смертельно поранено. Але танкісти не відступили – навпаки, кинулись на штурм ворожих позицій й сходу форсували річку, охопивши невеликий плацдарм і своїми діями допомогли просуванню піхоті…
Штрихи з біографії героя


   Ф.Є. Столярчук народився 18 серпня 1906 року у Сальниці. Працював секретарем Уланівського райкому комсомолу. В 1928-1930 роках служив рядовим бійцем Червоної армії і проявив себе як кращий агітатор Новгородського стрілецького полку. У 1935 році закінчив Київський сільськогосподарський інститут. Через деякий час працював начальником політвідділу МТС у Сталінградській області, звідки доля знову привела Столярчука до лав Червоної армії на посаду політрука танкової роти. Він брав участь у возз’єднанні західно-українських земель з Радянською Україною, а також у фінській кампанії. Велику Вітчизняну війну зустрів на посаді комісара танкового батальйону. Воював на Південно-Західному, Степовому, Першому Українському фронтах. Нагороджений двома орденами Леніна, двома орденами Вітчизняної війни першого ступеня, Червоного Прапора, багатьма медалями. Загинув 14 липня 1944 року біля села Підбереззя на Волині. Його іменем названі вулиці у Сальниці та Хмільнику.
   Звання Героя Радянського Союзу Столярчуку було присвоєно 23 вересня 1944 року (посмертно).
   Коротко про родину Флора Євстафійовича Столярчука. Його дружина Кутц Олена Францівна, викладач історії, а 1944 по 1947 роки обіймала посаду директора школи. Померла в 1980 році у віці 75 років у Кривому Розі.
   У сім’ї Столярчуків виховувалося троє синів і одна дочка. Син Володимир мав двоє дітей – Людмилу і Анатолія, вчителював у Сальницькій середній школі, помер в 1971 році. Син Анатолій пішов у батька, дослужився до чину полковника, помер в 2000 році.
   Син Флоромир – інженер, його діти – Олег і Андрій. Помер в 2010 році. Того ж літа його сини побували у Сальниці, відвідали пам’ятні місця свого дідуся.
   Дочка Леся, 1929 року народження, проживає у Кривому Розі, має доньку Олену.
      У Сальниці мешкає дружина Володимира – Лідія, яка доглядає садибу родини Столярчуків. Раніше там був музей Ф.Є. Столярчука, але згодом експозицію і погруддя Героя було перенесено до школи. 
   Директор Сальницького Будинку культури Михайло Мулярчук (другий зліва направо) на місці загибелі Ф.Є. Столярчука з керівниками колгоспу с. Підбереззя Волинської області 1975 рік.












 Весна сорок четвертого.

   За кілька днів до визволення Сальниці місцеві люди знаходили на околицях села листівки, скинуті із радянського літака. У них повідомлялося, що чекати Червону армію залишилось недовго. Командування Першого Українського фронту закликало селян ховатися від фашистської нечисті, яка намагається виловити юнаків та дівчат для відправлення на каторжні роботи до Німеччини. Бо у фюрера катастрофічно не вистачає робочих рук ні в сільському господарстві, ані в промисловості.
   І той довгожданий час прийшов 8 березня 1944 року. Завдяки наступу воїнів 126, 131 і 367 стрілецьких полків (командири підполковники Андрій Павлович Кашук, Микола Борисович Мельников і Костянтин Костянтинович Воронцов), які входили до складу 71-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника Назара Захаровича Беляєва.
   Унаслідок штурму було захоплено 60 гармат, біля 300 автомашин з боєприпасами і великий обоз з військовим майном. За мужність і відвагу, проявлені у боях, велика кількість червоноармійців та їх командирів була нагороджена бойовими відзнаками держави.
   Як сьогодні бачу ту березневу пору. Плюсова температура розчинила останні сніги на полях та дорогах; задощило, під ногами і колесами транспорту чавкає суцільна розкись. Українські чорноземи, яких вагонами окупанти вивозили до «фатерлянду», зіграли над ворогом злий жарт. Уся важка техніка глибоко застрягала в землю. На «сталінській трасі» та інших дорогах мертвим вантажем стояли автомобілі, танки, гармати, які залишили німецькі вояки, тікаючи на захід. На цих трофеях господарювала сільська дітвора. Через свою дитячу цікавість багато підлітків загинули або стали каліками. 
   Дали себе знати погодні умови й радянським воїнам. Рух транспорту тимчасово було зупинено. Але  на виручку прийшли їздові з легкими возами, запряженими парою коней. Вони вільно додали баюри й грязюку, підвозячи пальне і боєзапас та продовольство. На цих же возах доставлялися до шпиталей поранені та вбиті.
   У боях за визволення Сальниці загинуло 62 воїни, половину із них поховано у братській могилі. Військовим їздовим допомагали вивозити загиблих з поля бою односельці - Костянтин Полонський з головою сільради Давидом  Наумовичем Гітлернером. Місцеві активісти з числа допризовників уточнити їхні місця народження. Результати вийшли невтішні. З’ясувалось неприваблива картина: похоронки про тих, хто загинув смертю хоробрих, командування частин надіслали в населені пункти Житомирської, Вінницької, Київської, Сумської, Чернівецької, Чкаловської, Іркутської, Рязанської, Кемеровської областей, а також в Удмуртію і Краснодарський край. І дуже прикро про це згадувати, адже визволяли землі колишнього Союзу від фашизму представники Російсько-Радянської імперії. А тепер кремлівські верховоди забули про той гіркий урок історії…
   Слід зауважити: у першій половині березня стали вільними біля трьох десятків сіл Уланівського району. Один випадок, мабуть, назавжди запам’ятався теперішнім старожилам. Розповімо конкретніше.
   Мешканка села Соломірки Ксенія Федорівна Тушевська під час воєнного лихоліття втратила зв’язок із сином Владиком. Але через партизанського зв’язківця, який повернувся в село із-за лінії фронту, дізналася, що її син служить у війську Польському в танковому полку.
   Тієї ж ночі Ксенія Федорівна вирушила на пошуки Владика, якого не бачила впродовж шести років. Пройшовши понад півсотні кілометрів, і ризикуючи нарватися на фашистів, вона знайшла сина у щойно визволеній Осичній, коли вояки ховали загиблих товаришів. Що то була за зустріч, неможливо сказати словами. Можна лише уявити.
   Польський генерал Ян Межицян дозволив пані Тушевській залишитися у полку. Вона допомагала готувати танкістам їжу, прала сорочки, пришивала ґудзики. А під час рейду чи бою перебувала у танку, поряд з сином, допоки той не привіз матінку до рідної хати.
   Улітку 1944 року в бою на території Польщі танк Влада Тушинського було підбито і він загорівся. Тушевського ледь врятували від загибелі вояки з іншої частини. Але однополчани вважали його загиблим. І лише в 1967 році внаслідок випадкової зустрічі з другом-фронтовиком Генріхом Заморським, Володимир Іванович Тушевський дізнався, що за мужність і героїзм його нагороджено найвищою польською нагородою – Герой Польщі. Ці історії успішно використали польські кінематографісти. Володимир Тушевський став прообразом одного з персонажів фільму «Чотири танкісти й собака».

Було у матері тринадцять синів і дочка

   Йдеться про родину Павленків, яка незадовго до війни з гітлерівцями вважалася однією з найбільших у Сальниці. Вони мали стати нащадками подружжя простих колгоспників Павла Никодимовича та Лукії Устимівни. Та не всім доля дарувала життя.
   Десять синів боронили державу від ненависного ворога – фашизму. Шестеро не повернулось до рідних домівок. Це – Пилип, Максим, Матвій, Кіндрат, Степан, Петро Павленки. Їхні брати Сергій та Роман померли ще неповнолітніми, Прокопа було репресовано в 1938 році й розстріляно у Вінниці. Пережила усіх братів сестра Горпина Павлівна (її не стало у віці 96 років).
   Пилип і Максим були кулеметниками. Перший загинув за звільнення Молдавії, другий – у Східній Прусії, при взятті Кенігсберга.
   Матвій перед початком війни закінчив Кремлівське військове училище ім. ВЦВК, був командиром роти, загинув під Уманню 1941 року.
   Степан навчався у Глухівському сільськогосподарському інституті. У 1941 році добровільно пішов на війну. Отримав орден Червоної Зірки, загинув незадовго до Перемоги під Брестом.
   Кіндрат віддав своє молоде життя під Виборгом. Петро служив у розвідці. Загинув на берегах Вісли, в районі Сандомира.
   Сестрі Горпині теж дісталось, як кажуть, по саму зав’язку. Пережила голодомори 1932-1933 і 1946-1947 років. Виховала двох дітей. Зберігала листи-косинчики братів та інші їхні документи. Згадувала про них з великим щемом у серці, їх залишилося троє.   
   Іван виховав семеро дітей, , Михайло-- трьох, Віктор – п’ятеро.
   Їхня мати не випадково отримала почесне звання «Мати-героїня» у червні 1946 року.
   Учителька Людмила Прокопівна Павленко з великим сумом згадує про свого батька. Особливо, коли ходила в школу, односельці розповідали про її репресованого батька. В обласному архіві вона ознайомилася з кримінальною справою на її татуся. У ній сфабриковано кілька документів, пронизаних суцільними вигадками та брехнею. Ось таким злочинним чином знищували невинних людей беріївські кати.
   У розмові з Горпиною Павлівною ми дізналися, що батько помер у 1952 році, а мати – у лютому 1946 році, тобто ще раніше. Їй і покійній матері дісталось найбільше. Треба було наварити, попрати, город обробити і на колгоспну роботу встигнути. Хлопці вчилися. Не вистачало ні одежі, ані взуття. Найменший з фронтовиків Петро загинув 14 січня 1945 року. З плачем та болем отримували вони похоронки про смерть синів та братів.

   Багато дітей її племінників уже пішли із життя. Про родину Павленків нагадує вулиця, названа їхнім іменем.
                            
Пам’ятник Братам Павленкам


       Подаємо увазі читачів символічний лист до прадідусів-братів Павленків:
   «Я звертаюсь до Вас зі щасливого мирного майбутнього, яке Ви мені і моїм ровесникам забезпечили ціною свого молодого життя.
   Я пишаюся тим, що живу на вулиці Братів Павленків, вулиці, названій у Вашу честь.
   Моя прабабуся Павленко-Кондель Горпина Павлівна мала тринадцять братів. Десять з них – учасники бойових дій. Шестеро з них загинули. Шість похоронок отримали згорьовані батьки – Павло Никодимович і Лукія Устимівна. Я схиляюсь перед їхньою безмежною мужністю та витримкою. Як можна було пережити таку велику втрату?! 
   Я вклоняюся перед Вами доземно, мої відважні прадідусі. Ви віддали своє життя за наше щасливе майбутнє, за мирне небо і яскраве сонце, за спокійне дитинство і щасливу юність.
   Ви поховані на чужій землі, але ми, вдячні нащадки, приходимо до пам’ятника, збудованого в кінці вулиці, названої у Вашу честь, вулиці, на якій Ви жили, з квітами. Приходимо, щоб подякувати Вам за Ваш священний подвиг, щоб висловити свою повагу і захоплення.
   Попри нинішню ситуацію в країні, я сподіваюся, що в моїй державі ніколи не лунатимуть постріли, що матері ніколи не оплакатимуть своїх синів, а ми ніколи не дізнаємося, що таке війна. Ми перед Вами у вічнім боргу. Щиро дякуємо Вам. Вічна Вам пам’ять!
            Ваша правнучка Ірина Крикун, 15 років, 2012 р.»
   Надаємо слово одному із онуків Павла Никодимовича Павленка – Леоніду Прокоповичу Павленкові:
   «Павло Никодимович помер у 1952 році. Нічим особливим його біографія не примітна. Як і багато односельчан, був хоробрим солдатом. Пам’ятаю, розповідав, що служив на Іранському кордоні. Пішов на службу безграмотним, а через три роки вже власноруч написав листа додому і дуже здивувався (звичайно, з гумором), що місцевий священик зумів його прочитати.
   Була в мого діда, навіть для того часу, немала сім’я – тринадцять синів і одна дочка. Нині нікого з братів Павленків немає в живих. У дідовій хаті тепер живе їхня сестра, а наша тітка Горпина Павлівна. Брати Павленки любили свою Батьківщину, чесно і самовіддано захищали її на різних фронтах».
   А ось спогад сина одного з братів (Максима) Петра Максимовича:
   «Коли народилися мої дядьки? Пилип – 1901 року, Кіндрат – 1906, Максим – 1907, Матвій – 1918, Степан – 1921, Петро – 1924 року. У нас зберігаються листи, надіслані ними з фронту, деякі документи і фотографії. Все це зберігається у їхньої сестри. Мій дядько Петро не дожив до закінчення війни менше чотирьох місяців. Він був наймолодшим із загиблих. Є документи, які засвідчують про мужність і хоробрість братів Павленків. Хіба не про це мовиться, хоча б у такому листі-подяці з фронту, завіреному підписом і командира і печаткою військової частини?
   На жаль, від тривалого часу букви погано читаються.»
   Процитуємо: «Уважаемый тов. Павленко!
   Ваш сын, младший сержант Петр Павлович Павленко, в боях с немецкими захватчиками проявил мужество и отвагу. Он, не жалея своей жизни, уничтожает проклятых гитлеровцев.
   Командование наградило Вашого сына за боевые заслуги перед Родиной медалью «За отвагу». Это очень высокая награда.
   Поздравляем Вас, дорогой Павел Никодимович, с наградой Вашего сына. Желаем Вам доброго здоровья и успехов в труде на благо нашей Родины»
                                                                       Командир н-ской войсковой части,
                                                                                              Майор Савинов, 1944г.»
   Розкриваємо пожовклий листок паперу у вигляді солдатського косинця -- лист батькам від сина Петра:
   «Добрий день, дорогі тату і мамо!
   Тату, сьогодні отримав від Вас листа. Дякую, що пам’ятаєте про мене. Я живий і здоровий. Бажаю і Вам з мамою цього. Послав Степанові листа. Але щось довго немає від нього відповіді. Коли щось відомо про нього, прошу написати. А я поки що воюю з фрицами. Не такі вони й вояки, як писалось у газетах. Наші хлопці уже добре навчилися їх бити. Ми обов’язково їх провчимо. Перемога буде за нами. Привіт нашим родичам і сусідам. Ваш син Петро, 7 липня 1944 року». 
   З такими косинчиками матері та сестри обходили усю вулицю, щоб повідомити кілька щасливих слів: «Наш батько (чи брат) ще живий. Дай, Боже, найшвидшого повернення його додому».

   Часто на інших вулицях у цей же час роздавались гіркі плачі матерів або дружин загиблих. Моторошно було їх переносити.

Процитуємо:
Гражданину Павленко Павлу Никодимову
с. Сальница Улановского района

Извещение
   Ваш сын Павленко Матвей Павлович, лейтенант, командир пулеметного взвода стрелкового полка, рождения 1918 года, находясь на фронте борьбы с немецкими захватчиками, пропал безвести в июле 1941 года.
   Настоящее извещение является документом для возбуждения ходатайства о пенсии. (Приказ НКО №220)
            Улановский райвоенком – подпись
                        10 декабря 1946 г.
Брати Павленки

Саме такими запам’ятали їх сальничани  


          
Вони пережили страхіття війни


       Проживала у нашому селі Ядвіга Теофанівна Прус. Це була особлива жінка. Вміла у буденних речах бачити прекрасне. До чого б не торкнулися її руки, все набувало чудових барв. Вона смачно готувала, вміло сервірувала святкові столи, створювала домашній затишок. Її душа була сповнена теплом, а серце в будь-яку мить було готове відгукнутися на чужу біду.
   Коли хтось спілкувався з Ядвігою Теофанівною, навіть на думку не спадало, яке важке життя випало на її долю. Народилась вона у страшному голодному 1921 році. У сім’ї дев’ятеро дітей: 5 хлопців та четверо дівчат.
   По закінченні місцевої школи Ядвіга вступила на навчання до Немирівського педагогічного училища. Та закінчити його не встигла, розпочалась війна. Вона по суті і визначила подальшу долю дівчини. Закінчивши курси медсестер, вона працювала у військовому госпіталі на першому Українському фронті. Те, що там набачилась, хвилювало все життя.
-          Серце болить до сьогодні, - зі сльозами на очах згадувала жінка, як, помираючи від ран, молоді хлопці просили допомогти… 
   А ще страшніше було, коли тендітне дівча виносило з поля бою поранених.
   Здавалося, переживши такі жахливі страхіття людина зламається, стане жорстокою та байдужою до чужого горя. Та, на щастя, цього в житті Ядвіги Теофанівни не сталося.
   Важко гадати, що визначило її характер. Скоріше всього, напевне, те, що під час закінченні війни вона зустріла свою долю – вийшла заміж теж за фронтовика Петра Пруса, який пройшов всю війну і з яким разом виховали п’ятеро дітей.
   До речі, наймолодший з синів – Михайло теж пройшов через горнило війни. Він учасник бойових дій в Афганістані. Теж, як і батько, має поранення і бойові нагороди.

Х       Х       Х      

  
   Чарівна посмішка і щира душа є візитною карткою вдови загиблого фронтовика Олени Євменівни Кондель.
   Коли Бог роздавав людям доброту, то Олені Євменівні він наділив за десятьох. У цій жінці немає ні краплі злості. Якщо про людину кажуть такі слова, вона вже не марно живе на цій землі: заслужила щиру любов і повагу.
   Олена Євменівна народилася 10 квітня 1921 року в с. Сальниці. 90 років прожитого життя, з 20 років вдова, хоча могла вийти заміж. В сім’ї було п’ятеро дітей: Олена, Домаха, Марія, Василь і Микола. Батьки її – Чехівський Євмен Юстимович і мати Чехівська Євгенія Іванівна – були прості, добрі душею сільські люди.
   Олена Євменівна одружилася з односельцем Конделем Петром Адамовичем. До війни працювали обоє в колгоспі «Червоний партизан». Працювали на різних роботах добросовісно. За це одержували трудодні, на які давали тоді мізерну платню.   
   Олена Євменівна добре пам’ятає голодомор 1932 – 1933 років і згадує, як люди на ходу падали і вмирали.
   А потім війна. Петро Адамович пішов на фронт, з якого вона у 1944 році отримала похоронку. За особисту мужність і самопожертву, виявлені в боротьбі з фашистськими загарбниками за свободу і незалежність Вітчизни, командування нагородило Петра Адамовича медалями і орденом Червоної Зірки.
   У житті, звичайно, поряд існують чорні і білі смуги. Після тяжкого воєнного і післявоєнного періоду були приємні хвилини шани і визнання – результати наполегливої праці, виховання гарних дітей. Син Андрій живе і працює в селі. Олена Євменівна має три внуки це – Петро, Валентина, Олена, шість правнуків. Часто її дім наповнюється веселим і радісним дитячим щебетом. А для неї головне – отримувати тепло і ласку, які вона дарувала і дарує всім.
   Указом Президії Верховної ради СРСР від 28 серпня 1952 року Олена Євменівна нагороджена орденом Леніна за збір великого врожаю коксагизу. Крім цього, має медаль «Ветеран праці», посвідчення учасника війни, посвідчення члена сім’ї загиблого, медалі: «50 лет Победы в Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.», «Захиснику Вітчизни», «65 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.»
   Олена Євменівна щиро гордиться своєю сім’єю, розповідає внукам і правнукам цікаві історії. Її душа повниться теплом, а серце завжди готове відгукнутися на чужу біду. Вона любить людей і кожну неповторну мить життя, у якій чує дивовижну мелодію навколишнього світу. Життя Олени Євменівни – це поезія, яка бринить у серці ніжною мелодією, надихає на відчайдушні вчинки та перемоги. Заради таких людей варто кидатися у вир небезпеки, щоб стати в їх очах справжнім героєм.
Учителі-фронтовики

   Їх було значно більше, ніж на цій світлині. Пригадую, у перші повоєнні роки в Мар’янівській семирічній школі викладав російську мову і літературу Леонід Ксенофонтович Мулярчук, колишній армійський зв’язківець, який від розриву снаряда майже втратив слух.
   Дуже добре пам’ятаю Терентія Йосиповича Адамчука, який до війни працював у цій же школі, здається, на посаді піонервожатого. У середині 80-х років я написав Терентію Адамчукові листа з проханням розповісти про себе. Відповідь не забарилася. Тоді ж я дізнався, що у нього військове звання старший лейтенант, і він воював на Малій Землі, що неподалік Новоросійська.( На знімку Т.Й. Адамчук крайній ліворуч у другому ряду).
  

«Погляньте, яким він хлопцем був!»
 Ліворуч – фрагмент світлини з випуску учнів-семикласників Мар’янівської неповно-середньої школи (перша декада червня 1937 року). Зліва, крайня, моя сестра Ніна, 1923 р. н., а в центрі – Терентій Йосипович Адамчук. Здається, він працював піонервожатим. Я запам’ятав Терентія Йосиповича таким, як на цій фотографії, - струнким, симпатичним, рухливим. Він час від часу появлявся у хаті моїх батьків, де квартирував учитель початкових класів Сидір Ілліч (прізвища не пам’ятаю).
   Сидір Ілліч мав веселу вдачу, любив жартувати, під час розмови підкидав влучні репліки. В 1940 році він працював з першачками. Навчав їх писати літери, рахувати з допомогою нарізних паличок до десяти. Одного разу запитав школярку (недоречно згадувати прізвище уже покійної людини):
-          Скільки буде чотири відняти два?
   Дівчинка розтягнутим голосом почала «рахувати»:
-          Чотири найняти (замість відняти)…
-          Бараболю копати – миттєво відреагував Сидір Ілліч.
   Учні вибухнули реготом. Ота репліка надовго пристала до недорозвинутої школярки…
   Терентій Йосипович голився «під Котовського» - така була мода серед молодих чоловіків. Говорили, що родом був із Лип’ятина.
   Учителі-пенсіонери стверджують, що Терентій Йосипович в середині 80-х років переїхав до сина, який мешкав у Москві, і там пішов у засвіти 1987 року… Дочка проживає в Одесі.
   Можливо, окрім дітей, онуки подивляться, яким був у молодості їхній дід чи прадід.
   Нарешті одна деталь: ця фотографія висіла у світлиці поряд з іншими знімками нашої родини: материні брати фотографувалися у військовій формі. У січні-березні 1944 року у цій кімнаті проживало п’ятеро німецьких фронтовиків – рядових солдатів. Але вони не чіпали «зовєзолдатен». Бо, як висловився один із них, ламаною українською мовою, Сталіна і Гітлера треба повішати на одній гілляці… Гадаю, він мав стовідсоткову рацію.
       Олексій Олександрович Гриньов пережив блокаду Ленінграда, він теж старший лейтенант, був військовим радником у Югославії. Ніна Яківна Собчук воювала на Сталінградському фронті, а Володимир Петрович Петрунько, Костянтин Антонович Мулярчук і Микола Максимович Сорока брали участь в операції на Сандомирському плацдармі, в Польщі.
   Петро Вікторович Павленко, старший лейтенант, обороняв від німецько-фашистських загарбників Москву і Сталінград.
   Сергій Якович Іванов, капітан, командував ротою піхотинців, а після війни викладав російську мову та літературу. Кожен із них вніс свою частку зусиль у розгром ворога.

Вони віддали життя  за Батьківщину

1.      Бабюк Григорій Кирилович – 1903-1944
2.      Барабаш Гнат Самійлович – 1912-1944
3.      Барабаш Каленик Максимович – 1911-1944
4.      Барабаш Михайло Феофанович – 1906-1944
5.      Барабаш Євгеній Феофанович – 1912-1944        
6.      Барчук Архип Олександрович – 1921-1941
7.      Барчук Кирило Олександрович – 1920-1941
8.      Барчук Пилип Олексійович – 1921-1941
9.      Безсмертний Іван Федорович – 1913-1941
10.  Безсмертний Євтихій Петрович – 1913-1944
11.  Бойко Роман Федорович – 1906-1944
12.  Бурдельний Оксентій Іванович – 1901-1944
13.  Бабій Андрій Іванович – 1909-1944
14.  Василишин Панас Феофілович – 1903-1944
15.  Вахівський Людвіг Йосипович – 1905-1944
16.  Вахівський Марцін Йосипович – 1899-1944
17.  Власюк Андрій Гнатович – 1895-1944
18.  Власюк Борис Петрович – 1916-1941
19.  Власюк Петро Климович – 1926-1944
20.  Войцещук Григорій Остапович – 1898-1944
21.  Гавронський Іван Гнатович – 1910-1941
22.  Гавронський Сигізмунд Гнатович – 1905-1941
23.  Гавура Гнат Прохорович – 1907-1941
24.  Гавура Захар Сергійович – 1916-1941
25.  Гавура Іван Антонович – 1905-1944
26.  Гавура Іван Маркович – 1905-1944
27.  Гавура Іван Самійлович – 1924-1944
28.  Гавура Ілля Пилипович – 1911-1941
29.  Гавура Ілля Семенович – 1910-1941
30.  Гавура Костянтин Макарович – 1900-1944
31.  Гавура Макар Терентійович – 1913-1941
32.  Гавура Микола Антонович – 1900-1944
33.  Гавура Михайло Самійлович – 1926-1944
34.  Гавура Михайло Семенович – 1918-1941
35.  Гавура Никифор Тимофійович – 1907-1941
36.  Гавура Олексій Гаврилович – 1920-1941
37.  Гавура Олексій Степанович – 1924-1944
38.  Гавура Петро Аврамович – 1907-1944
39.  Гавура Петро Анатолійович – 1908-1944
40.  Гавура Петро Єфремович – 1909-1944
41.  Гавура Петро Созонович – 1908-1944
42.  Гавура Петро Юхимович – 1924-1944
43.  Гавура Сергій Тимофійович – 1923-1944
44.  Герасимчук Василь Никифорович – 1906-1944
45.  Герасимчук Іван Михайлович – 1907-1944
46.  Герасимчук Павло Трифонович – 1921-1941
47.  Герасимчук Петро Йосипович – 1904-1944
48.  Герасимчук Яків Іванович – 1905-1944
49.  Герасимчук Іван Григорович – 1913-1944
50.  Голуб Петро Аврамович – 1907-1944
51.  Грабарчук Іван Прохорович – 1908-1944
52.  Грабарчук Олексій Порфирович – 1911-1944
53.  Грабовський Петро Євменович – 1913-1944
54.  Грабовський Юстим Володимирович – 1900-1944
55.  Гриньов Андрій Карлович – 1912-1941
56.  Гриньов Арсен Михайлович – 1907-1944
57.  Гриньов Арсен Федорович – 1912-1944
58.  Гриньов Василь Карлович – 1909-1944
59.  Гриньов Євмен Омелянович – 1914-1941
60.  Гриньов Іван Андрійович – 1912-1941
61.  Гриньов Іван Юхимович – 1920-1941
62.  Гриньов Микола Олександрович – 1925-1944
63.  Гриньов Яків Семенович – 1908-1941
64.  Грогуль Микола Полікарпович – 1914-1941
65.  Гузенко Антін Павлович – 1920-1944
66.  Гуль Кирило Зіновійович – 1919-1941
67.  Гуль Степан Михайлович – 1918-1941
68.  Дундич Іван Кіндратович – 1922-1944
69.  Данилко Дмитро Федорович – 1919-1939
70.  Дем’янчук Дмитро Лаврінович – 1907-1944
71.  Дем’янчук Маркел Семенович – 1903-1944
72.  Дерун Дмитро Васильович – 1912-1944
73.  Донець В’ячеслав Зіновійович – 1923-1944
74.  Дубинчак Антон Ксенофонтович – 1922-1941
75.  Дубинчак Борис Сергійович – 1910-1944
76.  Дубинчак Григорій Сергійович – 1917-1941
77.  Дубинчак Іван Кирилович – 1920-1941
78.  Дубинчак Карпо Іванович – 1910-1941
79.  Дубинчак Костянтин Григорович – 1923-1941
80.  Дубинчак Маркел Семенович – 1915-1941
81.  Дубинчак Микола Якович – 1920-1941
82.  Дубинчак Петро Дем’янович – 1911-1941
83.  Дубинчак Петро Лукич – 1922-1944
84.  Дубинчак Петро Олександрович – 1924-1944
85.  Жигалівський Олександр Якимович – 1912-1945
86.  Жигалівський Яким Іванович – -1940
87.  Злий Адольф Людвігович – 1920-1941
88.  Злий Іван Мар’янович – 1920-1941
89.  Іщук Євмен Панасович – 1904-1944
90.  Іщук Іван Іванович – 1911-1941
91.  Іщук Микола Андрійович – 1909-1941
92.  Кадр Казимир Йосипович – 1919-1941
93.  Кізь Григорій Тимофійович – 1905-1944
      Кізь Григорій Семенович -- 1910-1942
94.  Ковтонюк Андрій Степанович – 1898-1944
95.  Ковтонюк Олексій Іванович – 1909-1944
96.  Ковтонюк Тихін Семенович – 1914-1941
97.  Ковтонюк Яким Семенович – 1911-1944
98.  Кожушко Дмитро Лазарович – 1920-1940
99.  Кожушко Зіновій Васильович – 1919-1941
100.                     Кожушко Йосип Арефович – 1905-1941
101.                     Кожушко Касян Маркіянович – 1913-1941
102.                     Кожушко Микола Арефович – 1910-1944
103.                     Кожушко Микола Власович – 1910-1941
104.                     Кожушко Семен Захарович – 1896-1941
105.                     Кожушко Степан Маркіянович – 1920-1941
106.                     Кожушко Яким Лазарович – 1910-1944
107.                     Коломієць Антон Дем’янович – 1914-1941
108.                     Коломієць Іван Захарович - 1924-1944
109.                     Коломієць Костянтин Омелянович – 1909-1944
110.                     Коломієць Костянтин Єфремович – 1896-1944
111.                     Коломієць Макар Семенович – 1914-1941
112.                     Коломієць Микола Григорович – 1926-1944
113.                     Коломієць Микола Семенович – 1916-1941
114.                     Коломієць Микола Созонович – 1915-1941
115.                     Коломієць Петро Григорович – 1906-1944
116.                     Коломієць Петро Захарович – 1920-1941
117.                     Коломієць Яків Єфремович – 1900-1941
118.                     Коломієць Петро Васильович – 1911-1944
119.                     Коломійчук Григорій Сергійович – 1921-1944
120.                     Колос Олександр Євтихійович – 1900-1944
121.                     Колос Олексій Йосипович – 1921-1941
122.                     Колос Петро Євтихійович - 1926-1944
123.                     Кондель Василь Михайлович – 1909-1944
124.                     Кондель Василь Федорович – 1925-1944
125.                     Кондель Володимир Кирилович – 1910-1944
126.                     Кондель Григорій Левкович – 1907-1944
127.                     Кондель Григорій Віталійович – 1921-1941
128.                     Кондель Павло Адамович – 1923-1944
129.                     Кондель Панас Онуфрійович – 1924-1941
130.                     Кондель Петро Адамович – 1919-1944
131.                     Кондель Петро Вікторович – 1921-1944
132.                     Кондель Петро Феодосійович – 1916-1941
133.                     Кондель Сава Адамович – 1913-1941
134.                     Кондель Феодосій Арсенійович – 1900-1944
135.                     Кондрацький Василь Устимович – 1903-1944
136.                     Кондрацький Прохор Григорович – 1898-1944
137.                     Корбут Гілярій Владиславович – 1897-1944
138.                     Корбут Едуард Йосипович – 1907-1941
139.                     Корбут Леонтій Віталійович – 1921-1941
140.                     Корнієнко Семен Федорович – 1923-1944
141.                     Коцюра Кіндрат Дормедонтович - 190-1944
142.                     Коцюра Кіндрат Сергійович – 1916-1941
143.                     Крикун Єфрем Васильович – 1920-1941
144.                     Крикун Роман Юхимович – 1919-1944
145.                     Крученюк Ілля Ілліч – 1912-1941
146.                     Куц Юрій Іванович – 1922-1944
147.                     Козерук Іван Юхимович – 1920-1941
148.                     Козерук Касян Якович – 1906-1944
149.                     Козерук Кирило Якович – 1907-1944
150.                     Козерук Костянтин Мусійович – 1907-   
151.                     Козерук Петро Якович – 1911-1944
152.                     Козерук Юхим Якович – 1904-1944
153.                     Лівінський Адам Йосипович – 198-1941
154.                     Лівінський Антон Йосипович – 1912-1944
155.                     Лівінський Григорій Йосипович – 1921-1944
156.                     Лівінський Іван Йосипович – 1915-1944
157.                     Лівінський Іван Степанович – 1911-1944
158.                     Луценко Антон Васильович – 1924-1944
159.                     Луценко Петро Прохорович – 1925-1944
160.                     Луценко Прохор Павлович – 1902-1944
161.                     Мазур Гордій Панасович – 1913-1944
162.                     Мазур Дем’ян Федорович – 1918-1941
163.                     Мазур Іван Васильович – 1901-1944
164.                     Мазур Микола Михайлович – 1915-1944
165.                     Мазур Сава Панасович - 1915-1944
166.                     Мазур Степан Миколайович – 1911-1944
167.                     Мазур Панас Степанович – 1909-1944
168.                     Мазур Степан Тихонович – 1911-1944
169.                     Мазур Трохим Данилович – 1905-1944
170.                     Мар’євич Андрій Йосипович – 1911-1944
171.                     Мар’євич Іван Зіновійович – 1913-1941
172.                     Мар’євич Кирило Федорович – 1909-1944
173.                     Мар’євич Макар Панасович – 1905-1944
174.                     Мар’євич Микола Зіновійович – 1919-1941
175.                     Мар’євич Михайло Дем’янович – 1926-1944
176.                     Мар’євич Олексій Панасович – 1912-1941
177.                     Мар’євич Петро Омелянович – 1920-1941
178.                     Мар’євич Трохим Степанович – 1912-1941
179.                     Мартинюк Захар Павлович – 1908-1944
180.                     Мартинюк Іван Максимович – 1905-1944
181.                     Мартинюк Лука Сергійович – 1914-1941
182.                     Мартинюк Юстим Сергійович – 1911-1944
183.                     Матіяш Оксентій Андрійович – 1905-1944
184.                     Матіяш Павло Феофанович – 1914-1941
185.                     Матіяш Федір Андрійович – 1900-1944
186.                     Мединський Іван Данилович – 1904-1944
187.                     Мединський Олексій Миколайович 1919-1939
188.                     Мельничук Іван Остапович – 1909-1941
189.                     Мельничук Олексій Іванович – 1919-1939
190.                     Мулярчук Ананій Прохорович – 1904-1944
191.                     Мулярчук Андрій Євлампович – 1898 -1944
192.                     Мулярчук Андрій Микитович – 1904-1944
193.                     Мулярчук Василь Андрійович – 1926-1944
194.                     Мулярчук Василь Несторович – 1896-1944
195.                     Мулярчук Данило Павлович – 1916-1941
196.                     Мулярчук Євдоким Гаврилович – 1900-1944
197.                     Мулярчук Іван Олександрович – 1909-1944
198.                     Мулярчук Леонтій Гаврилович – 1909-1944
199.                     Мулярчук Матвій Несторович – 1910-1941
200.                     Мулярчук Микита Дорофійович – 1918-1941
201.                     Мулярчук Михайло Несторович – 1899-1944
202.                     Мулярчук Олександр Кирилович – 1915-1944  
203.                     Мулярчук Олексій Павлович – 1920-1940
204.                     Мулярчук Панас Євгенійович – 1904-1944
205.                     Мулярчук Петро Микитович – 1906-1944
206.                     Мулярчук Феофан Цезарович – 1918-1940
207.                     Мулярчу Юхим Павлович – 1912-1941
208.                     Мазур Володимир Петрович – 1924-1944
209.                     Мазур Григорій Микитович – 1902-1944
210.                     Мазур Дем’ян Тихонович – 1918-1941
211.                     Мазур Іван Саввич – 1901-1944
212.                     Мазур Марко Тихонович – 1925-1944
213.                     Мазур Михайло Васильович – 1922-1944
214.                     Мазур Порфирій Якович – 1922-1944
215.                     Мазур Кирило Васильович – 1896-1944
216.                     Макодай Костянтин Кузьмич – 1913-1944
217.                     Матюха Микола Федорович – 1922-1944
218.                     Навроцький Петро Михайлович – 1920-1940
219.                     Наконюшнюк Микола Захарович – 1924-1944
220.                     Ніколишин Василь Петрович – 1926-1944
221.                     Новак Трохим Михайлович – 1911-1941
222.                     Носальський Петро Арсентійович – 1904-1944
223.                     Носальський Петро Митрофанович -     -1944
224.                     Олійник Михайло Федорович – 1904-1944
225.                     Олійник Петро Панасович – 1921-1941
226.                     Олійник Андрій Васильович – 1922-1941
227.                     Олійник Степан Пилипович – 1903-1944
228.                     Омельчук Дмитро Каленикович – 1914-1941
229.                     Омельчук Іван Леонтійович – 1896-1944
230.                     Омельчук Йосип Федорович – 1922-1944
231.                     Омельчук Кирило Степанович – 1910-1944
232.                     Омельчук Марко Омелянович – 1919-1941
233.                     Омельчук Микола Михайлович – 1919-1941
234.                     Омельчук Микола Олексійович – 1911-1944
235.                     Омельчук Михайло Каленикович – 1911-1944
236.                     Омельчук Олексій Юхимович – 1901-1944
237.                     Омельчук Федір Михайлович – 1906-1944
238.                     Осавелюк Йосип Дмитрович – 1917-1941
239.                     Осавелюк Каленик Арсентійович – 1923-1944
240.                     Остапчук Борис Кіндратович – 1904-1944
241.                     Павленко Антін Сергійович – 1902-1944
242.                     Павленко Володимир Семенович – 1919-1944
243.                     Павленко Григорій Васильович – 1926-1944
244.                     Павленко Дмитро Якимович – 1926-1945
245.                     Павленко Іван Григорович – 1909-1944
246.                     Павленко Іван Петрович – 1915-   
247.                     Павленко Петро Павлович – 1924-1944
248.                     Павленко Степан Павлович – 1921-1941
249.                     Павленко Матвій Павлович – 1918-1939
250.                     Павленко Максим Павлович – 1907-1944
251.                     Павленко Кіндрат Павлович – 1905-1944
252.                     Павленко Пилип Павлович – 1900-1944
253.                     Павленко Макар Федорович – 1921-1941
254.                     Павленко Микола Карпович – 1919-   
255.                     Павленко Микола Леонтійович – 1910-1944
256.                     Павленко Никифор Вікторович – 1910-1944
257.                     Павленко Никифор Леонтійович – 1910-1944
258.                     Павленко Овер’ян Кіндратович – 1906-1941
259.                     Павленко Петро Прохорович – 1915-1941
260.                     Павленко Прохор Антонович – 1910-1944
261.                     Павленко Савелій Федорович – 1918-1944
262.                     Павленко Яків Сергійович – 1912-1944
263.                     Папірник Іван Кирилович – 1913-1944
264.                     Пасічник Федір Матвійович – 1912-1944
265.                     Пахолюк Лука Арсентійович – 1911-1944
266.                     Перун Павло Іванович – 1910-1944
267.                     Петраш Григорій Іванович – 1920-1940
268.                     Петраш Іван Хомич – 1915-1944
269.                     Петрунько Петро Григорович – 1917-1944
270.                     Петрунько Яків Зотович – 1910-1944
271.                     Підреза Віктор Степанович – 1912-1944
272.                     Плахотнюк Андрій Ксенофонтович – 1926-1944
273.                     Плахотнюк Іван Ксенофонтович – 1904-1944
274.                     Плахотнюк Іван Михайлович – 1925-1944
275.                     Плахотнюк Іван Михайлович – 1917-1938
276.                     Плахотнюк Михайло Миколайович – 1905-1944
277.                     Плахотнюк Феодосій Іванович – 1912-1944
278.                     Поліщук Гордій Аврамович – 1904-1944
279.                     Поліщук Григорій Прохорович – 1912-1944
280.                     Поліщук Йосип Зіновійович – 1916-1941
281.                     Поліщук Павло Васильович – 1913-1941
282.                     Поліщук Семен Зіновійович – 1894-1941
283.                     Поліщук Филимон Аврамович – 1906-1944
284.                     Поліщук Яків Аврамович – 1918-1941
285.                     Полонський Арон Якович – 1916-1941
286.                     Полонський Іван Микитович – 1910-1941
287.                     Полонський Ілля Тимофійович – 1908-1944
288.                     Полонський Каленик Тимофійович – 1917-1941
289.                     Полонський Лаврін Семенович – 1914-1941
290.                     Полонський Максим Євлампійович – 1906-1944
291.                     Полонський Марко Костянтинович – 1917-1941
292.                     Полонський Микола Гнатович – 1919-1941
293.                     Полонський Олександр Микитович – 1922-1944
294.                     Полонський Петро Гнатович – 1913-1944
295.                     Полонський Юхим Костянтинович – 1901-1944
296.                     Прус Андрій Опанасович – 1925-1944
297.                     Прус Федір Ілліч – 1906-1944
298.                     Палій Іван Васильович – 1927-1944
299.                     Плаксивий Григорій Герасимович – 1912-1944
300.                     Поліщук Микола Созонович – 1900-1944
301.                     Поліщук Федір Володимирович – 1911-1944
302.                     Ридванський Пилип Михайлович – 1910-1944
303.                     Ридванюк Іван Петрович – 1923-1944
304.                     Ридванюк Яків Онисимович – 1913-1944
305.                     Рудий Валерій Йосипович – 1905-1944
306.                     Рудий Володимир Купріянович – 1923-1944
307.                     Рудий Григорій Григорович – 1925-1944
308.                     Рудий Єфрем Степанович – 1903-1941
309.                     Рудий Йосип Костянтинович – 1907-1944
310.                     Рудий Йосип Пилипович – 1904-1944
311.                     Рудий Карпо Матвійович – 1911-1944
312.                     Рудий Корній Павлович – 1918-1941
313.                     Рудий Микола Григорович – 1920-1941
314.                     Рудий Станіслав Йосипович – 1907-1944
315.                     Рудий Йозеф Йосипович – 1904-1944
316.                     Савчук Антін Павлович – 1909-1941
317.                     Савчук Володимир Данилович – 1907-1941
318.                     Савчук Володимир Степанович – 1907-1944
319.                     Савчук Гнат Данилович – 1912-1944
320.                     Савчук Іван Семенович – 1921-1944
321.                     Савчук Йосип Романович – 1906-1944
322.                     Савчук Корній Семенович – 1913-1941
323.                     Савчук Костянтин Андрійович – 1924-1944
324.                     Савчук Костянтин Гаврилович -        - 1944
325.                     Савчук Петро Андрійович – 1922-1941
326.                     Савчук Степан Данилович – 1904-1944
327.                     Савчук Феодосій Данилович – 1918-1941
328.                     Сікорський Андрій Остапович – 1907-1944
329.                     Сікорський Каленик Дорофійович – 1915-1941
330.                     Сікорський Карпо Остапович – 1909-1944
331.                     Собчук Андрій Никифорович – 1920-1944
332.                     Собчук Влас Іванович – 1901-1944
333.                     Собчук Володимир Михайлович – 1925-1944
334.                     Собчук Гнат Никифорович – 1925-1944
335.                     Собчук Іван Никифорович – 1911-1941
336.                     Собчук Костянтин Гаврилович -     -1944
337.                     Собчук Макар Якович – 1914-1941
338.                     Собчук Мирон Миронович – 1926-1944
339.                     Собчук Мирон Филимонович – 1905-1944
340.                     Собчук Митрофан Степанович – 1927-1945
341.                     Собчук Михайло Костянтинович – 1906-1944
342.                     Собчук Никифор Ксенофонтович – 1914-   
343.                     Собчук Олександр Ксенофонтович – 1914-1941
344.                     Собчук Семен Зіновійович – 1922-1941
345.                     Собчук Трохим Леонтійович – 1896-1944
346.                     Собчук Трохим Назарович – 1900-1944
347.                     Стадник Володимир Климович – 1920-1941
348.                     Стадник Олександр Максимович – 1902-1944
349.                     Столярчук Богдан Антонович – 1924-1944
350.                     Столярчук Кіндрат Лукич – 1903-1944
351.                     Столярчук Сава Семенович – 1912-1944
352.                     Столярчук Флор Остапович – 1906-1944   
353.                     Сукач Іван Данилович – 1906-1944
354.                     Сірун Амбросій Микитович – 1916-1941
355.                     Слободянюк Ананій Євдокимович – 1905-1944
356.                     Слободянюк Арсеній Никифорович – 1921-1941
357.                     Слободянюк Василь Павлович – 1902-1944
358.                     Слободянюк Владислав Антонович – 1922-1944
359.                     Слободянюк Володимир Васильович – 1911-1944
360.                     Слободянюк Павло Євдокимович – 1921-1941
361.                     Слободянюк Петро Євдокимович – 1914-1944
362.                     Слободянюк Петро Матвійович – 1914-1944
363.                     Слободянюк Петро Павлович – 1907-1944
364.                     Слободянюк Петро Петрович – 1905-1944
365.                     Слободянюк Пилип Михайлович – 1921-1941
366.                     Слободянюк Федір Євдокимович – 1912-1944
367.                     Слободянюк Федір Павлович – 1918-1944
368.                     Сташук Клим Антонович – 1915-1941
369.                     Сташук Петро Омелянович – 1911-1944
370.                     Сташук Федір Юстимович – 1912-1944
371.                     Степанюк Іван Васильович – 1925-1944
372.                     Степанюк Іван Данилович – 1920-1941
373.                     Степанюк Клим В’ячеславович – 1912-1944
374.                     Степанюк Павло В’ячеславович – 1910-1944
375.                     Степанюк Цезар Антонович – 1919-1941
376.                     Степанюк Яків В’ячеславович – 1916-1941
377.                     Стороха Василь Іванович – 1924-1944
378.                     Стороха Олександр Демидович – 1905-1944
379.                     Стороха Олександр Кононович – 1925-1944
380.                     Стороха Олександр Никифорович – 1904-1944
381.                     Стороха Юхим Іванович – 1905-1944
382.                     Тимчук Костянтин Феодосійович – 1924-1944
383.                     Тимчук Семен Власович – 1911-1944
384.                     Ромашов Михайло Карлович – 1916-1941
385.                     Фаринюк Анатолій Єфремович – 1922-1944
386.                     Фаринюк Анатолій Олексійович – 1922-1944
387.                     Фаринюк Антін Варфоломійович – 1922-1941
388.                     Фаринюк Арсеній Кіндратович – 1906-1944
389.                     Фаринюк Василь Макарович – 1910-1941
390.                     Фаринюк Віктор Кіндратович – 1922-1944
391.                     Фаринюк Володимир Варфоломійович – 1925-1944
392.                     Фаринюк Давид Федорович – 1915-1941
393.                     Фаринюк Іван Семенович – 1907-1944
394.                     Фаринюк Карпо Євлампійович – 1922-1944
395.                     Фаринюк Олексій Петрович -     -1944
396.                     Фаринюк Ростислав Олексійович – 1920-1941
397.                     Фаринюк Сергій Феодосійович – 1914-1944
398.                     Фаринюк Степан Остапович – 1905-1944
399.                     Фесюк Федір Трохимович – 1904-1944
400.                     Хитрик Ілля Іванович – 1906-1944
401.                     Цимбал Іван Іванович – 1900-1944
402.                     Чехівський Антін Андрійович – 1906-1944
403.                     Чехівський Антін Лаврінович – 1906-1944
404.                     Чехівський Архип Ісакович – 1921-1941
405.                     Чехівський Василь Іванович – 1922-1944
406.                     Чехівський Данило Юхимович – 1903-1944
407.                     Чехівський Євдоким Фокович -     -1944
408.                     Чехівський Ісак Данилович – 1901-1944
409.                     Чехівський Йосип Федорович – 1905-1944
410.                     Чехівський Кирило Феодосійович – 1909-1944
411.                     Чехівський Максим Климович – 1915-1944
412.                     Чехівський Маркіян Дмитрович – 1911-1944
413.                     Чехівський Микола Федорович – 1901-1944
414.                     Чехівський Михайло Филимонович – 1898-1941
415.                     Чехівський Павло Іванович – 1909-1944
416.                     Чехівський Петро Кузьмич – 1925-1944
417.                     Чехівський Петро Омелянович – 1906-1944
418.                     Чехівський Петро Феодосійович – 1906-1944
419.                     Чехівський Федір Наумович – 1902-1944
420.                     Чекала Віктор Людвігович – 1909-1944
421.                     Шахворост Антін Климович – 1915- 1941
422.                     Шахворост Антін Феодосійович – 1920-1941
423.                     Шахворост Денис Якович – 1914-1941
424.                     Шахворост Іван Михайлович – 1923-1944
425.                     Шахворост Михайло Лаврентійович – 1897-1941
426.                     Шахворост Петро Климович – 1918-1941
427.                     Шахворост Семен Євлампійович – 1915-1944
428.                     Швайківський Павло Гнатович – 1910-1944
429.                     Шевчук Василь Ксенофонтович -     -1944
430.                     Шевчук Михайло Дмитрович – 1920-1941
431.                     Шевчук Онуфрій Маркіянович – 1911-1944
432.                     Шиманський Микола Савич – 1906-1944
433.                     Шнайдер Арсеній Євтихійович – 1897-1944
434.                     Шнайдер Дем’ян Панасович – 1904- 1944
435.                     Шнайдер Йосип Петрович – 1922-1941
436.                     Шнайдер Леонід Євдокимович – 1905-1941
437.                     Шпільчевський Данило Оксентович – 1914-1941
438.                     Шпільчевський Петро Терентійович -     -1944
439.                     Шпорта Андрій Леонтійович – 1896-1944
440.                     Шпорта Ксенофонт Іванович – 1911-1944
441.                     Юркевич Федір Петрович – 1916-1944
442.                     Якобнюк Іван Бенедиктович – 1926-1944
443.                     Янківський Гілярій Йосипович – 1919-1941
444.                     Янківський Іван Миколайович – 1921-1941
445.                     Янківський Мар’ян Леонтійович – 1909-1944
446.                     Янчук Ксенофонт Зіновійович – 1903-1944

                                               Віддали життя за визволення Сальниці

   Серед загиблих визволителів було 12 представників різних національностей. Це лише частина визволителів, решту фотографій відшукати шкільним слідопитам не вдалося.
   Загалом полягло у боях за Сальницю 35 воїнів і 6 за сусідню Гнатівку. Поховані вони у братських могилах, біля яких виросли меморіали пам’яті; тут щороку відбуваються мітинги селян та церковні відправи. Завдяки наполегливим пошукам слідопитів багато родичів дізналися, де зберігається прах їхніх синів та батьків, і майже щорічно вони приїжджають до них на могилу.
   Центральний меморіальний комплекс було збудовано в 1975 році, тут викарбувано імена загиблих.



Вшановуємо пам’ять полеглих

   Україна… Прекрасна і могутня моя Батьківщина з її неосяжними просторами, лісами, родючими полями, повноводними ріками, квітучими садами. Моя Батьківщина – це моя домівка, моє село, мій край.
   Сальниця… Село, де тісно переплелися легенди, історія і сьогодення. 8 березня 2008 року сальничани зустрічають шістдесят четверту мирну весну. Моє село найкраще. Тут я народилася, в Сальниці пройшло моє дитинство, тут я зустрічаю сімнадцяту весну.
   Здається, так було, коли так є і так буде. Але історія розповідає про інше…
   Був грізний час, коли німецькі фашисти хотіли поневолити наш народ, моє село, понівечити рідну землю. Майже дев’ятсот сальничан брали участь у боротьбі з німецькими фашистами у роки війни за визволення нашої країни. Чотириста сорок сім не повернулося з поля бою.
                                      І приймали смерть суворим оком,
                                      Чорну, неприкаяну біду,
                                      Щоб цвіла ти простором широким,
                                      Виростала явором високим,
                                      Наливалася плодами у саду.
   Не зустріла мати сина, сестра брата, кохана нареченого. Візьму для прикладу хоча б мою родину. У мого прадідуся Павленка Павла Никодимовича було тринадцять синів. Десять з них – загинуло. Всі вони прості люди, які прагнули захистити нашу країну…
    У нашому селі Сальниці свято шанують пам’ять тих, що загинули під час війни, захищаючи мир і спокій людей.
    У селі створено чудовий меморіал-комплекс, де на мармурових плитах викарбувано їхні імена. Там завжди квіти, а в святкові дні проводяться урочисті лінійки, влаштовуються проводи юнаків в армію. Люди завжди схиляють голови перед їхньою світлою пам’яттю.
    8 березня 1944 року за звільнення мого села загинуло тридцять сім воїнів. Це люди з різних національностей колишнього Союзу: із Сибіру, Молдавії, Білорусії, України. Особливо з почуттям смутку вдивляюся в фотографію Федора Утвенка, 1926 року народження. І коли дивлюсь на його сині замріяні очі, мені стає боляче, що він загинув таким молодим. Не довелося йому зустріти вісімнадцяту весну в цвітінні трав, садів. Невже він не хотів жити, вчитися і любити так, як ми сьогодні. І не тільки він один, а мільйони юнаків і дівчат. Мені хочеться, щоб завжди пам’ятали про них.
   Неможливо не згадати про полковника танкових військ Флора Столярчука, якому посмертно присвоєно звання героя Радянського Союзу.     
                                      Маленька крапелька величної держави – 
                                      Моє село, багато є таких!
                                      Зазнало лиха, бідувань і слави
                                      Воно живе і вічно буде жить!
                                                                                     Вікторія Грабарчук,
                                                                           Учениця 11-го класу, 2008 р.



Вони рятували світ від нацизму
    8 травня – День пам’яті і примирення. Жителі села Сальниці уже вкотре (з 1960 року) вшанували пам’ять загиблих героїв Другої світової війни, наших односельчан, а їх 447, факельною ходою. Ми пам’ятаємо, якою страшною трагедією для українців була війна. Ми пам’ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями об’єднані нації. Ми пам’ятаємо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам’ять робить нас сильнішими. Вона – запорука неминучості нашої перемоги сьогодні.
    9 година вечора. Від школи по центральній дорозі рухається колона. Попереду випускники несуть десятиметрову гірлянду. З обох сторін старшокласники-хлопці з факелами. Факел - частина вічного вогню і вічної пам’яті про загиблих, яка ніколи не зітреться в наших душах і серцях. У колоні учні, вчителі, нащадки тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя для щастя інших.
   Світло і вогонь – символ невмирущої істини. Згадаймо Прометея, який дав людям вогонь. Вогонь – це боротьба зі злом, символ чистоти душі. Коли розпочинаються олімпійські ігри, запалюють олімпійський вогонь. Запалюється свіча сімейного вогнища молодих наречених, яка символізує любов, тепло, злагоду, сімейний затишок. А Благодатний вогонь, який несе людям добро, запалені свічі ювілейних свят народження? Як не згадати Страсний четвер перед Великоднем, коли люди йдуть з храму і несуть запалені свічечки-громовиці.
   Колона зупиняється біля братської могили. Під барабанний дріб по обидві сторони могили шикуються учасники з факелами, учні кладуть біля підніжжя гірлянду слави, квіти. Біля пам’ятника постійно змінюється почесна варта хлопців з автоматами в руках. Розпочинається вечір-реквієм. Звучить громовистий голос Левітана. Серце стискається і бринить душа від того жахіття війни, яке не оминуло жодної сальницької родини. Учні школи зачитують списки загиблих воїнів-односельчан. Хвилина мовчання… В глибокій задумі перед світлою пам’яттю героїв у скорботі схилили свої голови сальничани, адже війна пройшла через їх серця, стала частиною всенародної і сімейної пам’яті. Скільки б часу не минуло з травня 45-го, ми ніколи не забудемо тих, хто в тяжкі часи став на захист рідної землі, хто не жаліючи свого життя, рятував світ від нацизму. Ми високо цінуємо і шануємо наших героїв-визволителів, які показали героїчний приклад українського народу з вірою в перемогу і незалежність нашої країни.
   Жива людська пам’ять, не старіє вона з роками. Вона стукає в наші серця. І поки існуватиме наш рід, існуватиме і пам'ять, бо без неї немає в нас майбутнього. А майбутнє наше в наших дітях. Хай ніколи вони не знають війни!
                                                                                 
                                                                                              Валентина Ісаченко,
                                                                                              учителька історії, пенсіонерка.
Живі перед ними в боргу

   Вони пройшли крізь пекло війни. І мало хто з них не пролив хоча б краплину власної крові. На щастя, їм поталанило повернутись до рідних домівок, щоб порадувати батьків та дітей, заводити сім’ї, вирощувати під мирним небом хліба, створювати інші людські блага. Згадаймо їхні імена, незважаючи на те, що більшість фронтовиків уже переступили межу вічності…
1.      Бойко Ганна Сергіївна
2.      Лабенська Лідія Григорівна
3.      Майстренко Ганна Макарівна
4.      Марценюк Лідія Тодосівна
5.      Прус Явдокія Феофанівна
6.      Собчук Ольга Семенівна
7.      Собчук Ніна Яківна
8.      Бабійчук Лука Давидович
9.      Барчук Іван Олександрович
10.  Барабаш Прохор Максимович
11.  Барабаш Іван Максимович
12.  Бабійчук Михайло Давидович
13.  Бистрик Петро Омелянович
14.  ВасильківськийМихайло Іванович
15.  Васильківський Григорій Францович
16.  Вихованець Андрій Феофілович
17.  Власюк Володимир Омелянович
18.  Власюк Максим Петрович
19.  Войцещук Олександр Прокопович
20.  Владовський Антін Ксенофонтович
21.  Гавура Яків Степанович
22.  Гавура Михайло Степанович
23.  Гавура Антін Гаврилович
24.  Гавура Костянтин Тимофійович
25.  Гавура Павло Гаврилович
26.  Гавура Степан Гнатович
27.  Гавура Іван Никифорович
28.  Гавура Григорій Васильович
29.  Гавура Григорій Семенович
30.  Гамага Степан Іванович
31.  Гаврилюк Василь Захарович
32.  Грабовський Андрій Лукич
33.  Грабовський Костянтин Кирилович
34.  Грабарчук Арсен Прохорович
35.  Грабовський Касян Федорович
36.   Гриньов Василь Іванович
37.  Гриньов Олексій Олександрович
38.   Гриньов Тодось Миколайович
39.  Гриньов Олександр Миколайович
40.  Дем’янчук Ілля Лаврентійович
41.  Донець Петро Олександрович
42.  Дерун Петро Корнійович
43.  Дубинчак Андрій Якович
44.  Дубинчак Максим Сергійович
45.  Журавель Йосип Юхимович
46.  Захарчук Григорій Зотович
47.  Іванов Сергій Якович
48.  Кирильчук Пилип Тимофійович
49.  Кирильчук Михайло Євдокимович
50.  Кожушко Олексій Гнатович
51.  Кожушко Михайло Юхимович
52.  Коломієць Павло Ісакович
53.  Кондель Юхим Львович
54.  Кондель Лаврентій Володимирович
55.  Кондель Олексій Єрмолайович
56.  Кондель Іван Львович
57.  Кондель Іван Омелянович
58.  Кондель Степан Кирилович
59.  Кондрацький Никифор Миколайович
60.  Кізь Кирило Никифорович
61.  Кізь  Іван Павлович
62.  Кожушко Іван Власович
63.  Кондель Іван Семенович
64.  Колос Олексій Артемович
65.  Косменюк Андрій Іванович
66.  Корнійчук Юхим Сергійович
67.  Корбут В’ячеслав Йосипович
68.  Кирлан Семен Іванович
69.  Крикун Антін Васильович
70.  Кондель Лаврентій Володимирович
71.  Коцюра Самійло Остапович
72.  Лука Олексій Давидович
73.  Лабенський Михайло Устимович
74.  Мазур Василь Панасович
75.  Мазур Григорій Федорович
76.  Мазур Павло Микитович
77.  Мазур  Микола Петрович
78.  Матіяш Трохим Андрійович
79.  Мазур Тимофій Іванович
80.  Мартинюк Микола Каленикович
81.  Молдован Іван Антонович
82.  Мулярчук Володимир Аврамович
83.  Майстренко Іван Гнатович
84.  Майстренко Митрофан Гнатович
85.  Мельничук Петро Євменович
86.  Мельничук Йосип Миронович
87.  Мединський Дмитро Костянтинович
88.  Мар’євич Михайло Самійлович
89.  Марнопольський Федір Артемович
90.  Мулярчук Арсен Макарович
91.  Мулярчук Захар Аврамович
92.  Мулярчук Марко Панасович
93.  Мулярчук Костянтин Антонович
94.  Мулярчук Костянтин Михайлович
95.  Мулярчук Василь Никифорович
96.  Мулярчук Леонід Ксенофонтович
97.  Мединський Іван Прохорович
98.  Мулярчук Володимир Несторович
99.  Натертишева Антоніна Микитівна.
100.                     Навроцький Костянтин Миколайович
101.                     Навроцький  Степан Данилович
102.                     Носальський Захар Данилович
103.                     Олійник Микола Андрійович
104.                     Олійник Платін Мойсеєвич
105.                     Олійник Василь Каленикович
106.                     Омельчук Іван Степанович
107.                     Пахолюк Микола Григорович
108.                     Петраш Михайло Іванович
109.                     Підреза Йосип Степанович
110.                     Поліщук Володимир Іванович
111.                     Поліщук Іван Федорович
112.                     Поліщук Олег Олегович
113.                     Плахотнюк Микола Олександрович
114.                     Павленко Антін Омелянович
115.                     Павленко Петро Вікторович
116.                     Паленко Петро Семенович
117.                     Павленко Прохор Варфоломійович
118.                     Павленко Віктор Павлович
119.                     Павленко Іван Павлович
120.                     Павленко  Михайло Павлович
121.                     Павленко Григорій Андрійович
122.                     Павленко Костянтин Остапович
123.                     Павленко Кіндрат Савович
124.                     Павленко Йосип Макарович
125.                     Павленко Іван Порфирович
126.                     Павленко Йосип Петрович
127.                     Петрунько Андрій Григорович
128.                     Петрунько Іван Корнійович
129.                     Петрунько Петро Максимович    
130.                     Петрунько Володимир Петрович
131.                     Полонський Іван Костянтинович
132.                     Полонський Костянтин Микитович
133.                     Полонський Ростислав Трохимович
134.                     Прус Петро Омелянович
135.                     Ридванюк Кирило Павлович
136.                     Ридванюк Антін Антонович
137.                     Речич Іван Феліксович
138.                     Рудий Михайло Йосипович
139.                     Рудий Михайло Ілліч  
                   Савчишин Петро Зінов'євич
                                Сорока Микола Максимович
141.                     Сорока Іван Миколайович
142.                     Соколівський В’ячеслав Феофілович
143.                     Сікорський Петро Кирилович
144.                     Сікорський Іван Кирилович
145.                     Собчук Костянтин Пилипович
146.                     Собчук Степан Никифорович
147.                     Собчук Микола Андрійович
148.                     Собчук Остап Купріянович
149.                     Собчук Микола Дмитрович
150.                     Слободянюк Степан Олександрович
151.                     Смоляний Гнат Марценович 
152.                     Сирота Семен Мошкович
153.                     Сташук Іван Пилипович
154.                     Сташук Марцин В’ячеславович
155.                     Сташук Іван Каленикович
156.                     Степаненко Кирило Савович
157.                     Стороха Дмитро Макарович
158.                     Столярчук Йосип Тодосьович
159.                     Томашов Антін Захарович
160.                     Фесюк Овер’ян Терентійович
161.                     Фаринюк Андрій Іванович
162.                     Фаринюк Юхим Іванович
163.                     Фаринюк Петро Михайлович
164.                     Фаринюк Іван Тодосьович
165.                     Фаринюк Панас Тодосьович
166.                     Фаринюк Петро Кіндратович
167.                     Фаринюк Яким Михайлович
168.                      Хитрик Павло Васильович
169.                     Червоненко Петро Петрович
170.                     Чехівський Дмитро Іванович
171.                     Чехівський Дмитро Арехович
172.                     Чехівський Юхим Андрійович
173.                     Чехівський Петро Петрович
174.                     Чехівський Роман Арехович
175.                     Шахворост Олександр Климович
176.                     Шахворост Андрій Адамович
177.                     Шевчук Олександр Прохорович
178.                     Швайківський Григорій Федорович
179.                     Шпорта Семен Іванович
180.                     Шпорта Ярослав Гнатович


                                          Поміняли мечі на орала

    Багато колишніх воїнів-фронтовиків, повернувшись до рідних домівок, працювали біля землі, вирощуючи вагомі врожаї сільськогосподарських культур, закладали сади і навіть парки. До числа таких належать Антон Гаврилович Гавура та Петро Омелянович Бистрик – обидва з 1925 року народження. Тільки воювали на різних фронтах. Але згодом потрапили на Сандомирський плацдарм, що біля Вісли. (Історики, до речі, називають ту подію Сандомирсько-Сілезькою операцією, що відбулася у січні-лютому 1945 року).
   Обидва земляки воювали в різних підрозділах Першого Українського фронту. Радянське командування мало намір розгромити велике угрупування фашистських військ, звільнити південну частину Польщі й вийти на річку Одер, захопити плацдарм на його лівому березі та створити умови для наступу на берлінському напрямку.
   Три тижні тривали кровопролитні бої на тому плацдармі, в результаті частини різних родів радянських військ вступили 20 січня на територію Німеччини. Антон Гавура й досі пам’ятає ті події, ніби сьогодні бачить з якими труднощами радянські воїни брали німецьке місто Губен; він же був учасником визвольних місій Польщі, Чехословаччини та взяття Угорщини. А хіба можна забути бої біля озера Балатон? Не бажаючи втратити стратегічний район, німці зосередили там величезну кількість підрозділів піхоти, артилерій й авіації.
   На початку березня вони навіть потіснили частини Червоної армії на 15-30 кілометрів. Але то був тимчасовий успіх фашистів. Війська Третього і Другого Українських фронтів на одному квадратному кілометрі зосередили по 160-170 гармат різних калібрів, і ворог не втримав своїх позицій – відступив у віденському напрямку.
   За мужність і відвагу Антон Гавура отримав орден Вітчизняної війни та нагороду «За мужність ІІІ ступеня».
   Пережити усі життєві негаразди завжди допомагала дружина Галина Юхимівна – найближчий друг і порадник. Подружжя виховало троє дітей – Костянтина, Володимира, Марію. Костянтин став механізатором у колгоспі, Володимир закінчив Київський авіаційний інститут, брав участь у В’єтнамській війні, підполковник. Марія – медичний працівник. Антон Гаврилович з Галиною Юхимівною мають п’ятеро онуків і троє правнуків.
   Провернувшись з війни, він орав колгоспні поля, засівав їх, збирав комбайном збіжжя. З великою повагою згадує Антон Гаврилович голів колгоспу «Червоний партизан» Олексія Конделя, Івана Молдована, Івана Іваницю та Михайла Кондрацького.
   Нині Іван Гаврилович, 90-ліття якого торік відзначали близькі та друзі, цікавиться поточними політичними подіями й глибоко осуджує агресію Москви проти України.
-          Ми ж разом, у тісній взаємодії українців, росіян і воїнів багатьох національностей проливали кров за мир у всьому світі, і таки перемогли німецьких фашистів; разом з росіянами українці їли з одного казанка, перев’язували один одному рани – і все це забуто кремлівськими агресорами, - з болем говорить колишній фронтовик.
   Майже подібна доля спіткала й Петра Омеляновича Бистрика. Після війни він працював їздовим. А через кілька років, після закінчення курсів став колгоспним комбайнером. У середині 60-х років намолочував найбільше центнерів зерна, за що неодноразово отримував премії від правління господарства. За аналогічні досягнення Петро Омелянович був занесений на районну Дошку пошани.
   Після перемоги сержант Бистрик продовжував служити у війську до кінця 1947 року. Це завдяки службі він по-справжньому пізнав труднощі. Навчився перемагати всілякі перепони. Завдяки працелюбству постійно перебував у передовиках серед механізаторів. Він був кращим раціоналізатором, переробивши комбайна на трактора, і цей агрегат при необхідності виконував дві роботи.
   Про трудові та військові заслуги нашого сальничанина засвідчують біля 30 різних нагород. Подружжя Бистриків – Петро Омелянович і Антоніна Кирилівна виростили сина і три дочки. Син Микола та онук Олег пішли слідами батька і дядька – теж стали механізаторами. Дев’ятеро онуків і 14 правнуків продовжують рід Бистриків.
   Петро Омелянович Бистрик переступив межу вічності в 2005 році.



Вони згадують минулі бої
Дубосари – Одеса – Берлін

   Двадцятирічного Михайла Гавуру мобілізували на фронт з перших днів війни. Потрапив у 95-ту Молдавську стрілецьку дивізію під командуванням полковника С.І. Сереброва, яка дислокувалася біля Григорополя. Скориставшись перевагою в силі, ворог, потиснув радянські підрозділи на двадцять кілометрів. Щоб виправити становище, командувач 9-ї армії поставив перед 30-ю і 95-ю стрілецькими дивізіями завдання: спільними зусиллями, взаємодіючи на флангах, розгромити німецькі підрозділи, перебратися через Дністер та зміцнити оборону південніше Дубосар. 
   Для керівництва операцією було створено армійську оперативну групу на чолі з генерал-майором В.М. Рєпіним. Він і прийняв рішення: нанести головний удар по піхоті противника, щоб роздрібнити сили. У важкому бою Михайло Гавура отримав поранення в ногу. Лікувався у лазареті не довго.
   П’ятого серпня 1941 року розпочався наступ на Одесу.
-          Без серйозних втрат, - згадує оповідач, - ми підійшли до міста. Зайняли оборону в західному секторі. Тривали важкі, кровопролитні бої. Німці не змогли протистояти радянським бійцям, і на третій день панічно відступили, залишивши велику кількість убитих і поранених. Рядовий Гавура знову отримав поранення. Два тижні  перебував у шпиталі, затим повернувся у свою частину. Їхній підрозділ воював у Румунії, звільняв багато зарубіжних міст і селищ. Довелося сальничанинові дійти й до Берліна. За мужність і відвагу в боях Михайло Степанович удостоєний багатьох нагород, у тому числі ордена Червоної Зірки та Вітчизняної війни 2-го ступеня й цілу низку медалей.
   У мирні дні, до виходу на заслужений відпочинок, працював у колгоспі, систематично зустрічався з молоддю, розповідаючи юнакам та дівчатам про нелегкі солдатські будні і про те, як кувалася перемога над гітлерівцями.

Воював на Першому Українському

   Миколі Сороці, зозулинецькому юнакові, Уланівський райвійськкомат не встиг надіслати мобілізаційну повістку у 1941 році. Під час окупації Сорока працював їздовим у сільській общині, возив на заготівельний пункт, що діяв у Молочках Житомирської області, зерно та іншу сільськогосподарську продукцію, що йшла на потреби солдатів фюрера. Часто-густо вантаж їздового потрапляв не за призначенням – ним користалися партизани. То були ризиковані дії. Якби поліцаї пронюхали, то не минути б Сороці розстрілу.
   Коли Червона армія визволяла Вінниччину, Миколу Сороку мобілізували. Місяць перебував у запасному полку, навчаючись володіти стрілецькою зброєю. А 15 квітня його було направлено в 106-ту Дніпро-Забайкальську стрілецьку дивізію, сформовано здебільшого із сибіряків та українців, яка вела бої у західній Україні.
   Вони тривали зокрема, на Волині. Їхня 106-та дивізія наступала в районі міста Горохів у середині липня 1944 року. В тих же боях, як стане відомо пізніше, поліг смертю героя сальничанин Флор Столярчук, який обіймав посаду начальника політвідділу 150-ї танкової бригади.
-          Незважаючи на опір противника, наші війська рухалися вперед, - розповідав під час зустрічей із школярами Микола Максимович. – Уже 31 липня ми дійшли до Вісли й форсували її в районі міста Сандомир. Наш взвод зенітно-кулеметної роти був переправлений на лівий берег Вісли для охорони КП командира дивізії. Три стрілецькі дивізії (106, 71, 83) потрапили під вогонь німецьких частин, які закріпилися на високому кам’янистому березі.
   По суті ворог створив неприступний плацдарм, взяти який тривалий час радянським бійцям не вдавалося. Важкі бої продовжувалися  до середини січня 1945 року. Ворог перебував у вигідному стратегічному місці. Навіть авіація не могла викурити противника з надійних укріплень.
   Микола Сорока отримав важке поранення. Чотири місяці лікувався в шпиталі. Після лікування його направили в полк гаубичної артилерії, де став зв’язківцем.
   Особливо запам’яталася сутичка в районі міста Нессе, коли група німців з штабними машинами, вирвавшись з оточення, вночі намагалася проскочити через їхній гаубичний полк. Артилеристи стали тоді піхотинцями. Німцям не вдалося здійснити свій намір. Машини і інша техніка дісталася гармашам. Але незабаром посунули німецькі танки. Проте танкістам не поталанило – влучні постріли з радянських гаубиць зупинили наступ.
   У квітні 1945 року артилерійська дивізія, в якій воював наш земляк, було перекинуто до Першого Українського фронту, який брав участь у розгромі німецьких угруповань у Чехословаччині.
   Як незабутні свідчення про важкі фронтові дороги, нагадували ветерану війни 6 писемних подяк від Верховного Головнокомандувача, ордени «Червоної Зірки та Вітчизняної війни першого ступення», медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною» та інші.
   У перші повоєнні роки Микола Максимович закінчив Одеський державний університет і з квітня 1947 року по вересень 1994 року викладав російську мову і літературу, про що уже згадувалося у попередніх розповідях.


Він дійшов до Берліна

   Важкий то був шлях для сальничаниниа Костянтина Мулярчука. А починався він весною 1944 року і тривав до 14 травня 1945 року.
   Перше бойове хрещення отримав у районі старовинного міста Дубне. Там точилися бої за вигідне розташування міста Броди. Довелося навіть тимчасово відступити, щоб більше зосередити сил, боєзапасів і ринути нестримним потоком вперед. Попереду була Польща, Чехословаччина, фашистська Німеччина. Усе пережите Костянтин Антонович часто згадував односельцям.
   На фронті він був зв’язківцем, оволодівши спеціальністю радіо-телеграфіста. Його професія пригодилася під час обслуговування штабів 13-ї армії, якою командував генерал-полковник Пухов. Та чи  не найважче було на Сандомирському плацдармі. Цю операцію необхідно було не тільки здійснити, а й потім утримати від наступу величезних сил противника.
   17 січня 1945 року Польща стала вільною. Червона армія вступила на територію Німеччини, до річки Одер. Після короткого перепочинку 13-та дивізія пішла далі на захід, у напрямку Берліна. Після оголошення капітуляції Німеччини війна не закінчилася. Бої продовжувалися у Чехословаччині за взяття Праги. Звільнивши це місто, вирушили щільним ходом в чехословацькі ліси, де отаборилася велике угрупування фашистів, які й не думали здаватися. Одне слово, добивали ворога аж до 14 травня. У колишнього солдата зберігається чимало бойових нагород. Серед них медаль «За взяття Праги». Вона пам’ятна ще й тим, як палко зустрічали радянський воїнів пражани. Закидали букетами весняних квітів, обіймали, співали пісень, танцювали.
        Хіба можна забути про її щирі зустрічі? Минув час, і дружелюбні чехи проявляли протилежне ставлення до радянських вояків, котрі в 1968 році несподівано окупували їхню країну. То була гірка сторінка в історії Радянського Союзу та його керівництва.
         Демобілізувавшись, Костянтин Мулярчук деякий час працював механізатором у Сальницькій МТС, але його тягнуло до знань. У 1949 році закінчив Бердичівський педагогічний технікум, працював недовго учителем початкових класів, а згодом продовжував заочне навчання в Київському педінституті на хімічному факультеті. Після його закінчення викладав у середній школі хімію, і в 1994 році вийшов на пенсію, в званні «Відмінника народної освіти».
   З нагоди 65-річниці перемоги у минулій війні Костянтина Антоновича було занесено до Книги Пошани Хмільницького району.

Випробовування війною
     Антоніна Микитівна Натертишева народилася 21 лютого 1921 року у Сальниці в незаможній родині. Закінчила початкову школу і пішла працювати в радгосп «Райгородський» Бердичівського району. У вісімнадцятирічному віці поїхала до Москви, де через знайомих влаштувалася у медичному пункті на роботу. У листопаді 1941 року її мобілізували на службу до Червоної армії. Служила в одному з артилерійських полків, у медсанбаті.  
   То були неспокійні, сповнені тривог дні, коли довелося разом з лікарями рятувати від загибелі поранених бійців і командирів.
-          Пригадую село Березове у Білорусії, - розповідає Антоніна Микитівна, - яке палало у суцільному вогні. Дуже важкі точилися там бої. Німці намагалися за будь яку ціну пройти уперед. А наш полк протиставив міцну оборону. Складалося враження, що в селі не залишилося жодної живої душі…
   В одному з боїв загинула її вірна подруга, москвичка Тоня – хоробра і мужня людина. Там же загинув і командир артилерійського дивізіону підполковник Шмотлов.
   Після демобілізації в 1946 році Антоніну Микитівну знову запросили на роботу. Цього разу у гарнізонний госпіталь, що базувався у Талліні. Пропрацювала там ще п’ять років.
   У день 95-річчя сальничанку відвідала ціла делегація у складі голови районної ради Зої Бонсевич, депутата обласної ради Олександра Крученюка, голови районної організації ветеранів України Віталія Калініченка, сільського голови Леоніда Мар’євича, голови ветеранської організації Сальниці Олексія Ісаченка та інших. Вони щиро вітали Антоніну Микитівну з ювілеєм, побажали міцного здоров’я і благополуччя, мирного неба.
-          Я дуже вдячна соціальному працівникові Марії Миколаївні Собчук, яка своєю турботою та увагою допомагає мені: прибирає в хаті, носить з магазину хліб, воду, сумлінно ставиться до всього, - розчулено говорить ветеран війни і праці. – Дуже вдячна і волонтерам Сальницької школи, виконкому сільської ради, ветеранській організації, сусідам, які не забувають мене.
   Антоніна Микитівна прожила довге, але чесне, корисне для держави життя. Адже постійно трудилась в колгоспі, ніколи не цуралась будь-якої роботи. Такі люди, як вона служать взірцем працелюбства для молодого покоління.  
  
ДРУГА СВІТОВА ЧИ «ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА»?

   Над цим питанням дехто з українців і досі ламає голови. Особливо люди старшого покоління, котрі пройшли комуністично-ідеологічний гарт за роки Радянської влади та Другої світової війни.
   Назву «Велика Вітчизняна війна» вигадав Сталін. Решта цивілізованих держав ту всесвітню бійню з самого початку назвали Другою світовою війною.
   Комуністичні партії України й Росії й досі приписують собі заслуги у визволенні Європи від фашизму.
   Замислимось над термінами «Велика Вітчизняна війна», і «перемога». Не можна заперечувати того, що то була справді велика і жорстока війна для України. Адже через її територію фронт прокочувався із жахливими наслідками двічі. Відступаючи, Червона армія за наказом Сталіна залишала за собою спалену землю, зруйновані мости, підприємства, не дбаючи про життя населення, що потрапило під його окупантів. Коли ж німці відступали, то, навчившись від «совєтів», руйнували те, що можна було зруйнувати. Тож важко погодитися, що для українців то була вітчизняна війна та велика їхня перемога.
   Передовсім Другу світову війну, як уже повідомлялося у цій книжці раніше, розпочав Гітлер за згодою Сталіна, поділивши між собою Польщу. Таким чином, обидва несуть відповідальність за розв’язання жахливого протистояння. А напад на СРСР-другою, а радше, третьою фазою тієї ж війни.
   У вересні 1939 році «миролюбивий» Сталін на догоду Гітлеру зламав радянсько-польський договір про не напад у найгірший для Польщі момент, захопивши західно-українські та західно-білоруські землі, інтернувавши велику частку польської армії, яка не воювала з Радянським Союзом. Згодом «улюблений вождь та учитель» наказав розстріляти 4252 польські офіцери у лісі біля міста Катинь (Білорусія), 6368 – з табору полонених в Осташкові (Росія) та майже 6800 – у Старобєльську (Україна). Серед них було 860 західно-українських вояків, що служили у польській армії. Їх розстріляли тільки за те, що були польськими офіцерами. Так закінчився другий «миролюбивий» акт Москви щодо Польщі.
   У другій половині вересня 1939 року Червона армія захопила Західну Україну, що офіційно названо «визволенням єдинокровних братів» з-під польського гніту, і Москва встановила там свій порядок. Слідом за Червоною армією в західну Україну наїхали відділи НКВС, почалися активні арешти найсвідоміших українців. Зокрема, тих, яких коли-небуль переслідувала Польща і для яких поляки на зразок «совєтів» побудували концентраційний табір біля міста Береза – Картузька в Білорусії. Дуже скоро виявилося, що в’язниці, побудовані ще Австро-Угорщиною чи поляками протягом 20 років, стали замалими й у камерах, призначених на дві особи, енкавеесівці пакували по 20 і більше в’язнів. Окрім того, гарячково виселяли людей вздовж кордону і будували оборонні лінії.
   Арешти стали постійним явищем, і ніхто не був певний, що вночі під його хату не під’їде «чорний ворон» і за дві години ціла родина не буде в дорозі до Сибіру чи Казахстану. Про зміну на краще ніхто не вірив, але були впевнені, що війни з німцями не минути. Про це, зрештою, говорили і радянські військовики.
   Напад Німеччини спричинив безладний відступ Червоної армії, прославленої в піснях, армії, бійці якої масово здавалися у полон німцям.
   Західні цивілізовані держави ще 1929 року схвалили Женевську конвенцію про опіку над військовополоненими. Але її не підписав Сталін, навпаки, в серпні 1941 року заявив, що в Червоній армії не може бути «военнопленных», і «каждый, кто попадет в плен», -  це дезертир, запроданець, зрадник Батьківщини; його майно конфісковувалося, а сім’ї командирів підлягали арешту. (Наказ Ставки Верховного Головнокомандувача від 18.08.1941 року. «Военноисторический журнал» №9).
   Відтак радянські військовополонені не підлягали жодному міжнародному праву і німці це використали в своїх інтересах.
   Про дальшу долю арештованих громадян України найкраще засвідчує офіційний документ – «Докладная записка Народному Комиссару Внутренных дел УССР старшему майору Госбезопасности тов. Сергиенко». Згідно із цим документом, засуджених за ст.70 закону від 7 серпня – розстріляти. (Йдеться про осіб з антирадянськими поглядами). Найбільше було розстріляно у Львові, Золочеві, Станіславі, Самборі, Стрию, Тернополі, Чорткові, Дубному, Луцьку.
   Важко підрахувати число вбитих. Скажемо відверто: загинуло багато тисяч невинних людей. Ось вам і наслідки «великої вітчизняної війни» під час «визволення єдинокровних братів» з-під польського панування.
   Через три місяці німці зайняли Київ. Радянське командування не зуміло зупинити ворожого наступу аж до Сталінграда і завдяки американському «ленд-лізу» Червона армія перемогла у тій кровавій битві.
   Коротко про те, якою ціною далася та перемога. Щоправда, в радянській історичній науці про це говориться дуже скромно. Лише вихваляється героїзм радянського війська.
   Двісті днів та ночей тривало кровопролиття під Сталінградом. Сталін був незадоволений діями командування фронтом, і невипадково видав наказ від 28 липня 1942 року, відомий під девізом «Ні кроку назад! «Панікерів та боягузів» розстрілювали бійці загороджувальних загонів НКВС. До числа цієї категорії осіб часто потрапляли невинні люди. На той час уже було розстріляно понад 13 тисяч солдатів та офіцерів. А скільки їх відправлено у штрафні роти і батальйони, ніхто не відає.
   Наказ тирана не поліпшив ситуації. Червона армія зазнала набагато втрат, ніж війська гітлерівців. Один мільйон і 200 тисяч радянських вояків поклали голови у Сталінградській битві. А з 230 тисяч противник втратив 100, решта потрапила у полон, 30 тисяч поранених було вивезено літаками у тил. Цікава деталь: тих, хто загинув або здався в полон, у Німеччині називали героями. Їхнім сім’ям було надано чималу матеріальну допомогу, а батькам встановили пенсії.
   Водночас протилежне ставлення до полонених склалося в компартійній державі. Сталін та його поплічники зробили їх «зрадниками». Дітей цих «зрадників» охрестили «ворогами». Їх не приймали до комсомолу та до вступу у навчальні заклади, не призначали на керівні посади.
   Після Сталінградської та Курської битв (зима-літо 1943) фронт знову прокотився українськими землями. Розпочалася тотальна мобілізація чоловіків, що перебували у фашистській окупації. Щоб спокутувати свою «вину». Більшість з них були юнаки 18-20 років, зовсім непідготовлені до бойових дій. На п’ятьох припадала одна гвинтівка старого зразка. Мовляв, у бою самі здобудете зброю. Так, після звільнення частини Слобожанщини радянські воєначальники провели тотальну мобілізацію і відразу ж послали необстріляних солдатів на передові позиції, - у штрафні роти.
   Найбільше загинуло новобранців під Харковом. Добре озброєнні німецькі підрозділи із зручних позицій перехресним вогнем кулеметів та гармат безжально нищили лави щойно мобілізованих українських селян і робітників. Відомо, що гнав їх у штрафні підрозділи прославлений Маршал Жуков. Українці своєю кров’ю мали спокутувати гріхи, за те, що у важкі для країни часи відсиджувалися у домівках. Інші ж за них боролися «за Родіну, за Сталіна»…
   І ось розповідники з фронту Ватутіна взяли в полон німецького генерала. У штаб, де його допитували, раптом зайшов Жуков. Усі виструнчилися. Тільки полонений сидів понуро і не піднявся. Отже, не виявив жодної поваги до пихатого воєначальника. Така байдужість обурила Маршала. Він попросив перекладача запитати генерала, чи впізнав він його. Полонений продовжував сидіти. Лише пильно поглядав на мордатого, з бульдогоподібною щелепою, чванливого обер-військовика.
   Генерал заперечливо похитав головою, відверто мовив, що не знає цього чоловіка. Жуков сказав, щоб назвати його прізвище та всі титули, сподіваючись, що це повинно блискавично вразити затятого німчуру, що той підскочить, почне принижуватись… Але полонений скривив обличчя в саркастичній посмішці й звернувся до Жукова, не піднімаючись з місця:
-          Ви кажете, що ви Маршал? Не може цього бути! Якби ви були Маршалом або чесним офіцером, ви ніколи не дозволяли б посилати на забій своїх солдатів без жодного захисту. Такого зневажливого ставлення до життя своїх солдатів жодний Маршал світу ніколи і ніде не допускає…
   Відповідь чесного німця настільки вразила чваньковитого Жукова, що він, не соромлячись, зреагував імпульсивно:
-          Что этих хохлов жалеть? Они же изменники Советской Родины. Чем больше их выбют, тем легше и лучше будет русскому народу!..
   В очах полоненого німця майбутній кавалер ордена «Победы» був убивцею, а не полководцем. Згодом цей самий Жуков разом із Берією підписав наказ №0078/42 від 22 червня 1944 року про насильницьке вивезення всіх українців, які були під владою німецьких окупантів, до Сибіру.
   Мільйони українців з самого початку війни боролися з фашизмом на багатьох фронтах, а їхніх батьків, дружин, сестер, дітей як ворогів збиралися депортувати в сибірську тайгу.
(Журнал «Розбудова держави» №2 1995 р.)
   Українці постійно вживають термін «визволення» з-під німецького поневолення. Мимоволі постає питання: а що воно дало для України? Пропонуємо заглянути у тлумачний словник. Виявляється, що це слово має кілька понять:
1.      Звільняти кого-небудь з неволі, полону, ув’язнення і т.ін.
2.      Робити вільним, надавати свободу чому-небудь, позбавляти пригноблення, безправ’я, чийогось панування.
3.      Відвойовувати захоплену територію.
   Зупинимось на трактуванні цього пункту. Формально він не підходить до акту більшовицьких поневолювачів на українських землях у 1943-1944 роках. Вони не звільняли український народ від німецьких окупантів, а тільки витіснили їх з українських земель, накинувши Україні старе ярмо. Ось свідчення повоєнного року – лист колгоспників села Попелюхи Піщанського району Вінницької області до Микити Хрущова, який обіймав посаду голови Ради Міністрів України:
   «Микито Сергійович! Батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані, голі й босі ми, на людей не схожі, гірше худоби живемо. Ніколи нам так не було важко, як в цю хвилину, люди з голоду мруть, діти від недоїдання і хвороб стають каліками. Харчуємось ми лободою, а в кого є гроші, їдуть у місто й купують хліб в комерційних магазинах, но за хлібом нам далеко – 140-160 км, а в нас ніхто не продає, з колгоспу ми нічого не отримали і немає надії, і як виконаємо план хлібоздачі, то всі поздихаємо.
   Колгоспники скаржаться, що простій людині не добитися правди, всі на них кричать і не вірять, в обласному центрі ними не цікавляться, а комсомольці й партійці мовчать…»
   Сталінське керівництво визначало надмірні норми поставок, а за їх невиконання звинувачувало колгоспників, що в час окупації піддались ворожій агітації і почали проявляти «дрібно-буржуазні настрої».
   На «визволеній» території України 1946-1947 роках почався голод. Були випадки навіть людоїдства. Про це писав пізніше Хрущов, а відомий компартійний діяч Кириленко розповідав жахливу картину, яку бачив в одному із сіл Одещини.
   Жінка різала на частини труп своєї дитини. При цьому промовляла: «Маланку ми вже з’їли. Тепер ось засолимо Іванка, протримаємось ще трохи…»
   Ця жінка від голоду збожеволіла і зарізала своїх дітей. Сталін називав інформацію про голод брехливою. Вже навесні 1947 року Москва замінила республіканське керівництво і прислала на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У «видатного діяча комуністичної партії» Л.М. Кагановича.
   Чи можна після цього вважати повернення московських більшовиків на українську землю її визволенням? Можна шукати якихось об’єктивних причин голоду, та цікаво, що в Західній Україні, яка ще не зазнала колгоспного рабства, голоду не було. Тепер можна згадати участь українців у бойових діях Другої світової війни. За часів тотального режиму про Українську повстанську армію (УПА) написано чимало фальші й неправди. Повстанці характеризувалися не інакше, як «українсько – німецькі буржуазні націоналісти», «німецькі наймити», «запроданці» і т.п. Насправді УПА виникла насамперед для того, щоб боротись проти німецьких окупантів. У виданій після капітуляції гітлерівської Німеччини відозві Головного командира УПА Тараса Чупринки до бійців і командирів зазначалося, що українські повстанці «не допускали, щоб німець свобідно господарював на українській землі і вповні використовував її у грабіжницьких цілях. Ви не дозволяли грабити українські села, не допускали до вивозу в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли й спалення сіл…»
   Українська повстанська армія користувалась всенародною підтримкою. Діяльність УПА не обмежувалася західно-українськими теренами, а й велась далеко у східних та південних областях України.
   Та найбільше українців воювало проти німецьких агресорів на боці більшовицької Москви: одні в Червоній армії, інші – в партизанах, яких, незважаючи на постійну допомогу Кремля, на українських землях було дуже мало. Нині непросто відтворити картини воєнних подій, адже більшовицька пропаганда вдавалася до найсоромніших фальсифікацій, в яких жодним словом не наголошувалось про незалежність України.
   Британський історик Дейвис Норман, аналізуючи історію Другої світової війни, дійшов висновку, що Україна у тій війні зазнала найбільших втрат у людях (не менше 20 млн. населення). Стільки ж мільйонів загинуло на фронтах, у таборах полонених, яких не обороняв міжнародний закон.
   Не слід забувати й про таке: щоб розв’язати війну з Гітлером, Сталін швидкими темпами провів індустріалізацію і колективізацію, що катастрофічно вплинуло на життєвий рівень населення. І рівень цей опустився на таку страшну глибину, якого не було навіть за часів Чингізхана. Бо вся економіка країни працювала на підготовку війни з німцями.
   На закінчення наведемо факти, так би мовити, для роздумів. Учені статисти підрахували й зробили висновки: радянська система зазнала у війні катастрофічної поразки. Для того, щоб знищити одного німецького вояка, гинуло – якщо розкласти на всі роки війни – десять радянських бійців (Маються на увазі втрати у сухопутних військах).
   У той же час воєнна перемога передбачає зовсім інше співвідношення втрат. Це стосується не тільки піхоти. 352 збиті літаки винищувачем Люфтвафе Еріхом Гартманом – і 62 літаки радянського аса Івана Кожедуба – теж красномовний факт.
   Чи уславлена радянською пропагандою битва під Прохоровкою на Курскій дузі, де на справді 2-й танковий корпус німців втратив аж 5 танків, а 5-та гвардійська танкова армія Ротмістрова – 334 танки і самоходки. Що це перемога чи щось інше?
   А як можна прокоментувати й такі факти: у 1942 році, під час битви під Москвою, на бік німців перейшло 6 дивізій радянських вояків? У Сталінградській битві такий же вчинок здійснили  дві піхотні дивізії. Ті люди не були щирими прихильниками нацистів. Документально підтверджено: мета їхнього переходу на бік Вермахту полягала у тому, що вони не бажали захищати злочинну політику Сталіна. Ось як про це говорить Саратовський історик Марк Солоній, котрий ретельно дослідив перший етап війни, причини тотального розвалу Червоної армії та відвертого небажання більшості людей воювати. Іншими словами, бійка за розподіл здобичі між двома кривавими диктаторами за перерозподіл перетворилася зрештою, на Велику Вітчизняну війну радянського народу  - Гітлер його оточення просто-таки змусили мільйони досі байдужих громадян воювати проти СРСР. Постає нагальне питання: хто ж винен у масовому загибелі військових та цивільних людей? Виходить, усі тотальні режими, ареною для яких стала українська територія. А взагалі українські та російські більшовики знищили українців більше, ніж нацисти.

   Отже, вважати Другу світову війну Великою Вітчизняною  в українців нема підстав. Воювали вони не заради інтересів України, а під примусом більшовицького режиму. Лише тепер, коли Україна захищає свою незалежність від російських агресорів, і є з її боку Вітчизняна війна. 



РОЗДІЛ П’ЯТИЙ


Роботящі руки гори вернуть


Жодна сила не робить людину великою і мудрою, як це робить сила праці – колективної, дружньої, вільної праці.
                       МАКСИМ ГОРЬКИЙ,
                       російський письменник. 


 Перші повоєнні роки

   Як засвідчують підрахунки, Друга світова війна спричинила сальничанам чималі матеріальні збитки – 55 млн. 349 тисяч карбованців (в старому обчисленні). Великої шкоди завдано колгоспному виробництву. Зникла така галузь, як тваринництво, не стало технічних засобів для обробітку землі та збирання врожайності. Посівна площа під зернові і технічні культури зменшилася на 50 відсотків, загальна врожайність зернових культур сягнула 9-10 центнерів з гектара, а буряків – 80-85 центнерів. Але незважаючи на величезні труднощі, правління колгоспу «Червоний партизан» та імені Ворошилова, робило усе можливе, щоб відродити основні галузі. І уже наприкінці 1944 року в згаданих господарствах нараховувалося 112 голів великої рогатої худоби, у тому числі 5 корів і 28 свиней. Одне слово, тваринництву приділялась найсерйозніша увага.
   Процитуємо замітку, опубліковану в районній газеті «Шляхом Сталіна» від 10 жовтня 1945 року під заголовком «Тварини забезпечені приміщеннями й кормами»:
   «Сальницький колгосп «Червоний партизан» виконав план розвитку тваринництва цього року на 96 процентів.
   Зусиллями членів правління і колгоспного активу план контрактації молодняка у колгоспників виконано на 110 процентів.
   Усі тварини забезпечені приміщеннями і кормами на зиму. Зокрема, засилосовано бурякової гички 140 центнерів замість 137 цнт.
   Так же добре поставлено справу в колгоспі імені Ворошилова цього ж села.
   Тут план контрактації молодняка у колгоспників теж виконано на 100 процентів. У цьому колгоспі план силосування бурякової гички виконано на 181 процент, зібрано також високий урожай кормових буряків.
                                                           М. Цибуля,
                                                           Ст. зоотехнік РЗВ.»

   А через два місяці по тому і в тій же районці від 1 грудня 1945 року було надруковано
                                                           Зобов’язання
колгоспників і колгоспниць 6-ї бригади колгоспу
«Червоний партизан»  
   
   «Переможно завершивши Велику Вітчизняну війну, радянський народ, керований мудрою партією більшовиків, дедалі ширше розгортає мирне будівництво.
   Відповідальні завдання в найближчий час досягти і перевищити довоєнний рівень розвитку сільського господарства з тим, щоб дати більше для трудящих нашої Батьківщини хліба, м’яса, молока та інших продуктів харчування і дати більше сільськогосподарської сировини для промисловості і цим забезпечити дальше піднесення матеріально-культурного рівня радянського народу.
   Найважливішим завданням для нас, колгоспників і колгоспниць, є підвищення врожайності колгоспних ланів.
   Ми, колгоспники і колгоспниці 6-ї бригади колгоспу «Червоний партизан» і весь радянський народ сповнені рішучості зробити все, щоб найуспішніше розв’язувати нові великі завдання, які постали перед нами на цьому відповідальному етапі розвитку нашої держави.
   Ми, всі колгоспники і колгоспниці, запалені єдиним бажанням, щоб усе в майбутньому році виростити на наших колгоспних ланах високий врожай. Ми вже багато попрацювали, щоб забезпечити виконання цього завдання. План сівби озимих культур під урожай 1946 року ми виконали на 110 процентів, посіявши озимину своєчасно і на високому агротехнічному рівні. Наша бригада повністю виорала зяб під посів цукрових буряків та під посів ячменю та вівса.
   Тепер, в період зими, ми докладаємо усіх зусиль, щоб якнайбільше вивезти перегною на наші поля і зібрати чим більше попелу і курячого помету.
   Обміркувавши питання про заходи по підвищенню врожаю ми всі, колгоспники і колгоспниці, беремо на себе зобов’язання в 1946 році виростити з кожного гектара не менше 250 цнт. цукрових буряків і 100 пудів зернових культур. (1 пуд = 16 кг)  
   Ми закликаємо всіх колгоспників та колгоспниць Уланівського району наслідувати наш приклад і домогтися в майбутньому році високого врожаю на наших колгоспних полях.
   За дорученням бригадних зборів колгоспників зобов’язання підписали: бригадир Мар’євич і ланкові Павленко Т.М., Кожушко А.Б., колгоспники Чехівський Р.А. і Дем’янчук Я.С.»
   Які б не бралися зобов’язання, проте виконували їх не завжди вдавалося. Не вистачало тяглової сили – коней і технічних засобів, адже Сальницька МТС теж була зруйнована фашистами і поволі вставала на ноги. Землю доводилося обробляти селянськими коровами. Це питання постійно стояло під прицілом Уланівського райкому партії й регулярно висвітлювалося на сторінках районної газети у переважно критичних матеріалах.
   Коровами і волами, які можна було порахувати на пальцях однієї руки, возили до скирт і молотарок снопи, скиртували солому, доставляли на чималу віддаль зерно, яке йшло у державні засіки.
   Катастрофічно не вистачало жаток і зернозбиральних комбайнів, тому вижинали зернові культури серпами силою жінок. У кожної жниці була норма. – впорати 8 соток поля у день, тобто від світання до смеркання. Тривалість робочого часу визначали на око. При успішному виконанні норми нараховувалося 2 трудодні, що вартувало 5-10 копійок. А ті копійки, як відомо, ані на йоту не поліпшували добробуту колгоспників, які місяцями не бачили у власних кишенях грошей.
   Багато уваги приділялося випуску 4-ї нової Державної воєнної позики. З цього приводу приурочено звернення працівників Уланівської МТС до селян від 5 травня 1945 року. Першими відгукнулися на цю важливу акцію мешканці села Рибчинець, котрі з «великою радістю почули про Закон щодо випуску вищезгаданої позики». Адже зібрані кошти підсилять потік озброєння і всього необхідного Червоній армії для перемоги фашистської Німеччини, і будуть скеровані на швидше встановлення господарств, зруйнованих німецькими загарбниками.
   Хай живе героїчна Червона армія! Хай живе Маршал Перемоги – наш рідний батько Сталін» 
Газета «Шляхом Сталіна» від 8 травня 1945 року.
   У цьому ж виданні опубліковано перелік сіл, мешканці яких дружно підхопили звернення емтеесівців.
   У цій же газеті від 13 травня того ж року передова стаття була присвячена Дню Перемоги над гітлерівцями. Матеріал закінчується хвалою і славою на адресу товариша Сталіна. Невідомий автор проспівав ось такі дифірамби:
                        Ти – віра і правда. Ти – серце народу!
                        Спасибі за сонце, що ти засвітив.
   Ось який велет «батько усіх епох і народів». Не було б його, погасло б земне світило, не росла б трава…
   Ясна річ, все це підлабузництво викликано не щирою любов’ю до вождя, а боязню, що зародилася з часу жахливих репресій.
   Не встигли селянські раби забути про випуск 4-ї Державної позики, як надійшло повідомлення про випуск нової Державної позики відбудови і розвитку народного господарства СРСР. Як повідомляє районка, ця подія «швидко облетіла всі села. Всюди розпочалися бурхливі мітинги, в яких закликалося підписуватися на облігації й оперативно здавати готівку».
   Мені, чотирнадцятирічному підлітку, на все життя запам’яталася та «радісна подія», висвітлена мною в одній із книжок. Процитуємо:
   «Навесні 1946 року в колишньому Союзі, при житті Сталіна появився черговий «тур» позики на відбудову народного господарства, зруйнованого німецько-фашистськими окупантами. Рожину Флоріанівну Луцкову й інших односельців викликали до сільської ради.
-          Сідайте до столу, громадянко Луцкова! – вказала жестом руки Явдокія Антонючка. – Треба позичити державі сімсот рублів грошей. Коли розбагатіємо – повернимо…
-          Я розумію, що державі треба допомогти, - промовила з сумом селянка. – Але де взяти гроші, коли я на пачку сірників не маю…
-          А це нас не інтересує! – встряв у розмову уповноважений з райкому партії, розкоханий на казьонних харчах чоловік середнього віку в шкірянці. – Захочете – знайдете!..
-          Підкажіть, прошу, яким чином це я маю зробити? У колгоспі їх поки що незаробляємо…
-          Не викручуйся, Рожинко, - нагадала про себе голова сільради. – Правильно кажуть представник райкому: захочеш – знайдеш…
-          Я знаю наперед: грошей не маю ані копійки, а красти не вмію…
-          Скільки можна впиратися? – вигукнув чиновник з району, підсовуючи до обличчя жінки керосинову лампу дванадцятого номера. – Чого відвертаєш голову – дивись сюди, на світло, може порозумнішаєш?..
   Яскраве пекуче полум’я нагадувало жарке полудневе сонце із запахом спаленого керосину. Рожина інтуїтивно заплющила очі.
-          Не закривай, кажу, очей! Дивися на лампу! Підписуй, кажу, позику!..
-          Якщо заставляєте живосилом, то мушу підписати. Тільки не сімсот рублів… Може, двісті якось натягну. Може, щось продам, тільки не знаю що… Ви ж знаєте: мій чоловік з війни не повернувся. Одній треба капарити, аби не вмерти синові і самій…
Ці гіркі діалоги було добре почути в коридорі колгоспникам. Олекса Полонський (до речі, сальничанин, який мешкав у Мар’янівці), і нічого доброго ще не бачив у житті, не втерпів. Відчинивши двері кабінету, гнівно відрізав:
-          Хіба ви люди?! Скільки можна знущатися з бідної вдовиці?
-          Не сунь носа до чужого проса! – визвірилася «присідателька». – зараз побачимо, скільки ти підпишеш…
-          Скільки зможу, й настільки розкошелюсь. Що – в тюрягу спровадите? Не лякайте – я вже там був. Там хоч баланду дають, а в нас люди з голоду пухнуть…
-          Ладно, Рожинка, підписуй на тих двісті, - «подобрішала» Антонючка.
«Син знедоленої вдови», художньо-документальна повість, Вінниця, 2006 року., стор. 241-242. 
     І це не поодинокий випадок антигуманного ставлення до збіднілого селянства у перші повоєнні роки. Я не сумніваюся: аналогічні явища мали місце у всіх селах України. У Сальниці – теж. Шкода, що не маємо конкретних фактів для підтвердження.
   …У лютому 1946 року відбулися вибори до Верховної Ради СРСР. Ще за кілька місяців до цієї події уся преса й радіомовлення бурхливо займалися політичною тріскотнею, в якій головне місце відводилося «наймудрішому вождеві – товаришу Сталіну».
   А в квітні селяни «з радістю» зустріли постанову виконкому Вінницького обкому партії про обов’язкові поставки молока державі. У них, зокрема, говорилося: селяни, і ті, хто має корів, «притягуються до поставки молока» за половинчастими нормами. Інваліди війни і сім’ї з неповнолітніми дітьми, хворі громадяни мали здавати молоко за пільговими нормами, тобто по 250 літрів у рік.
   Цей документ скріпили своїми підписами голова обласної Ради Д. Бурченко і секретар обкому партії М. Стахурський.
   Газета «Шляхом Сталіна» від 5.04.1946 року.
   По суті, матері багатодітних родин відривали останню їжу від ротів своїх дітей у голодний сорок шостий і сорок сьомий роки.  
   До сказаного можна додати й таке: оскільки у селян породистих корів було обмаль, то похвалитися високими надоями вони не могли. А молоко, як ото мовиться, у корови на язиці. Але ж із кормами теж була серйозна проблема.
   За молокоздачею «узаконили» і зобов’язання постачати державі певну кількість курячих яєць та м’яса. На плодові дерева, бджолосім’ї, накладався податок. Не маючи грошей, селяни вирубували найкращі вишні, черешні, яблуні, груші, умертвляли сірчаним газом бджіл.
   На кожне село було закріплено фінагентів, які, ніби ті нишпорки, винюхували джерела, з яких селянин міг мати якийсь зиск для існування. А якщо у селянина не вистачало грошей для погашення податкової заборгованості, то фінагент має право «реквізувати», скажімо, бичка, свиню чи вівцю. Ось таку «цветущую жизнь» (за словами персонажів з відомої п’єси Корнійчука) мали відчути на власній шкурі колгоспники. Недарма появився анекдот:
    У медінституті, на лекції, професор, вказуючи на скелет людини, запитує студента: - Скажіть, що це таке?
   Той, не довго думаючи, відповів:
-          Це колгоспник: яйця здав, м’ясо здав, шкуру здав, залишився один скелет…
   У вересні 1950 року сальницькі колгоспи об’єдналися, залишивши назву одного з них – «Червоний партизан». Це укрупнення сприяло розвитку багатогалузевого господарства. За післявоєнні роки сальницькі працелюби збудували 67 капітальних приміщень, у тому числі майстерню, чотири зерносховища, млин, олійню, гараж, чотири дитячих садки, кузню, два склади для міндобрив і т.ін.
   Колгосп узяв напрямок на розвиток буряківництва і зернових культур, м’ясо – молочного тваринництва. А в кінці 40-х років держава накинула українцям ще одну, можна сказати, чужорідну культуру – коксагиз – багаторічний представник родини складноцвітних із корінням, в яких містяться частки каучуку, що входить до складу виготовлення гумових виробів. Батьківщина цього дива – міжгірські долини Тянь – Шаня. Квіти цієї рослини дуже схожі із цвітом кульбаби. Насіння утримується у кошичках у вигляді пуху. Тому важко цвіт кульбаби відрізнити від цвіту коксагизу.
   У Європі цю трав’янисту рослину вирощували до 1933 року. Доки не появилась можливість виробництва каучуку синтетичним способом. А в СРСР вирощували той «пух» ще кілька років.
   По селах ходила примовка: «Спасибі Сталіну – грузину за те, що взув нас у резину».
   Та нашим сальничанам винахідливості не позичати. Вони успішно засвоїли «коксагизну» науку. За високий урожай невидимої «гуми» голова колгоспу «Червоний партизан» Олексій Єрмолайович Кондель, головний агроном Дорохтій Федорович Мулярчук і ланкова Мотря Андріївна Барабаш стали Героями Соціалістичної Праці. Решта «коксагизників» - Антон Прокопович Бойко, Тодосія Вікторівна Багринцева, Арсен Макарович Мулярчук, Катерина Григорівна Ридванюк, Олексій Артемович Колос і Афанасій Васильович Крикун нагороджені орденом Леніна.
   А загалом за роки Радянської влади понад сто колгоспників стали кавалерами орденів та медалей, а 30 з них відзначено орденом «Знак пошани».
   Двоє близьких приятелів – Михайло Петрович Мулярчук та Іван Кирилович Мар’євич – кращий механізатор колгоспу – отримали за свою працю Ордени Трудового Червоного Прапора.                    

Знайомство із «сердитим» Конделем

   А тепер (з дозволу читачів) доречно зробити літературну паузу. Таке рішення визріло, коли побачив знайоме прізвище – Кондель. Роблю це заради данини пам’яті цій людині…
   … Стояла липнева днина 1948 року. Я з групою хлопчаків сидів біля Мар’янівського ставу й відпочивав після купання. По дорозі, до ставка, наближалась підвода, на якій сидів повновидий, невідомий чоловік у кашкеті військового зразка. На зустріч підводі йшла голова сільради Явдокія Антонюк. Коли підвода зрівнялась із нею, головиха радісно вигукнула:
-          Доброго дня, Олексій Єрмолайович! Нарешті ми побачилися. Я знала про Ваше призначення головою нашого колгоспу. Бажаю успіху. Можете приймати хазяйство у Вашого земляка Івана Жигалівського. Він готовий здати його хоча б сьогодні…
-          Дякую, Явдокія Василівна, за привітання. Думаю, ми з Вами знайдемо спільну мову.
   Після цих слів Антонючка сіла на віз, і вони поїхали далі.
   … У червні того ж року я перейшов у сьомий клас на шістнадцятому році життя. Тривала німецька окупація зробила моїх ровесників переростками.
    Розпочинались жнива. Проте школярі не відпочивали на канікулах. Майже усі працювали в колгоспі, як і дорослі: пололи від бур’янів пропашні культури, засипали заступами глибокі траншеї з трубами газогону «Дашава-Київ», який пролягав через колгоспні поля; дехто став пастухом громадської худоби.
   Багато клопотів додалося під час жнив. Одні підлітки верхи водили коней в загінки із жатками, інші складали снопи у полукіпки, возили їх до молотарки підводами, скиртували солому. Я теж працював на різних роботах. Та несподівано колгоспні пасічники Мусій Войцещук та Іван Паламарчук (обидва колишні фронтовики) завербували мене в помічники. Я з великим задоволенням прийняв їхню пропозицію. Бо змалку захоплювався роботою мудрих комах. Праця виявилася досить простою: натягував дроти на рамки, клеїв їх штучною вощиною, збирав рої, допомагав качати мед, носив за кілометр від пасіки із лісової кринички воду, виконував інші доручення своїх наставників.
   У вільні хвилини, лежачи серед вуликів у пахучих травах, запоєм читав книжки. І ось одного вечора до хати зайшов бригадир Йосип Цінський. Поздоровавшись із батьками, сказав:
-          Костю, треба повозити воду до тракторів.
-          Я ж працюю на пасіці…
-          Так, ти знайшов собі місце, де питають, як з дурного, а платять, як розумному…
-          Про яку плату ти говориш? – втрутився до розмови батько. – Що можна за трудодні заробити? Копійки…
-          А наїстися меду і принести слоїк додому, хіба це не вартує нічого? – в’їдливо зауважив бригадир. – Вийди хоча б на три дні… (Я не розкусив хитрощей Цінського).
   Уранці я вже був на конюшні. У моє розпорядження було надано стару черевату кобилу Фею з двомісячним лошам і двоколісний возик із бочкою на 25 відер. Я мав постачати воду для трьох тракторів «Універсал» і «ХТЗ», що орали під зяб для сівби озимини в урочищі Скаржинеччина, поряд із земляками сусіднього Торчинецького колгоспу. Це приблизно зо два кілометри від села.  
   Їдучи до «місця призначення», із струмка, що в’юниться через урочище Борбулиха, набрав відром води і поїхав до тракторів. Працював і чекав з нетерпінням, коли збіжать сказані бригадиром три дні. На четвертий день я пішов на пасіку, тим часом бригадир підшукував іншого водовоза серед неповнолітніх, але охочих так і не знайшов. Тоді повідомив про це голові колгоспу Конделю.
-          А Кость Матущак куди подівся? – невдоволено запитав той.
-          Пішов на пасіку…
-          Я його туди не посилав. Негайно поклич його до мене!
   Через годину я вже стояв у кабінеті голови. Кондель сидів за столом у  військовому однострої без погонів. Його голена голова лисніла, ніби начищений ваксою черевик.
-          Хто дав тобі право займатися самовольством? – замість відповіді на привітання, випалив він, змірявши суворим поглядом мою худу постать.
   Я мовчав, переминаючись босими ногами. Що можна було сказати, коли голова колгоспу для простого селюка вважався всесильним тираном? Захоче-не видасть дозволу для отримання паспорта, і ти, колгоспний раб, й надалі тягнутимеш ярмо за трудодні…
-          Зараз же бери свою Фею з бочкою і дуй на поле. Ти розумієш – трактори без води працювати не будуть? Ти – саботажник! Ви тільки погляньте на цього ледаря! Він, бачите, звик на пасіці вощину смоктати…
   Після такої «виховної» роботи я став штатним водовозом до кінця канікул.
   Час від часу трактори міняли «дислокацію», переїжджаючи з одного поля на інше, а я мав своєчасно «напувати» їх водою, яка нерідко виявлялася справжнім дефіцитом. Тодішні трактори давно вичерпали свій технічний ресурс, запасних частин для ремонту в МТС не вистачало. Крізь щілини радіаторів вода витікала за одну загінку. Не встигав підвозити бочкою. Бувало, не було де брати воду, і доводилося шукати кринички за кілометр-другий від роботи трактористів. Подібна «проблема» виникла, коли трактористи орали поле біля лісу пана Охрімовича. Хлопчаки, що збирали суниці поміж товстими дубами, підказали, що за півкілометра від поля, на долині, є гарна криниця. У цьому я зразу ж переконався.
   З поля до криниці вела вузька стежка, яка кривуляла поміж крислатими дубами. Щоб дістатись до цієї водойми, необхідно було подолати височенький горбок. Впродовж дня я тричі спускався бочкою по воду. Фея ледь витягувала її на гору. Таким чином зробив деякий запас у металевій бочці з відрізаним верхом.
   Серпневий день брався до вечора, і я поїхав додому. Дуже хотілося у сільському клубі подивитися художній фільм «Нескорені», знятий за повістю Бориса Горбатова. Кобилу завів у хлівець, а бочку поставив на подвір’ї. за хвилин десять до початку сеансу у клубі появився тракторист Сашко Кожушний.
-          Ти чого тут швендяєш? – накинувся з матюками на мене. – Чому води не привіз? Я змушений був покинути роботу. Ну й дістанеться тобі на горіхи від директора МТС Білаша…
   Годинник на стіні відрахував десяту годину вечора. Я швиденько запряг Фею – й гайда у поле. Щоб не тратити дорогий час, взяв коняку за уздечку й повів лісом на долину. Стримуючи вагу візка, тварина важко гупала копитами, пручаючись, і раптом мертву тишу пронизав різкий «регіт» сови. У відповідь відгукнулося ще кілька сов у різних місцях лісу. У цю мить якась темна істота прошмитнула неподалік у чагарниках. Мабуть, борсук. Сови продовжували кричати, ніби хотіли спитати, що за дивак тиняється лісом у пізню пору, та ще й коняку за собою волочить…
   Зігнувшись над криничкою, напомацки набираю воду. Здається, що ось-ось якась невидима сила так і зіпхне тебе сторчака у воду…
   Вибравшись на гору, прямую до резервної бочки. Глянув – а там повнісінько води… Значить, обдурив Кожушний…
   …Якось трактористи послали мене по запчастини до польового стану. Тут і голова колгоспу під’їхав підводою.
-          Ну як діла, водовоз? – мовив з ледь помітною посмішкою. – Засмаг ти здорово. Чому на тобі драні штани? Он тіло дірами світиться. Куди дивляться твої батьки?..  
-          Товариш голова, у батьків нас шестеро, серед них – п’ятеро хлопців. Я найстарший… грошей у батьків нема, у колгоспі їх не заробиш самі знаєте… Я просив би вас завтра мені на роботу не виходити. До навчання залишився один день. Хочу піти в Терешпіль на ярмарок купити кашкета, бо ось цей на ганчірку схожий. І штани треба. Мамин брат Сашко пообіцяв п’ятдесят рублів позичити…
-          Гаразд Будемо вважати, що твоя кар’єра водовоза закінчилася. Працював ти добре. Від імені правління імені Ілліча виношу тобі подяку. Зайди до бухгалтера і скажи, щоб виписав тобі десять рублів на кашкет. На штани у нас, грошей немає.
-          Спасибі, товариш голова…
   Того кашкета пам’ятаю й досі: темно-синій, із шевйоту, із семи клинців, з ґудзиком посередині. Всі однокласники заздрили. Бо ні в кого такого «картуза» не було…
(Нариси із циклу «Діти війни», Кашкет, Вінниця, 2011)
   Здається, на початку 60-х років Олексій Єрмолайович виїхав на постійне місце проживання до Вінниці. Купив на Старому Місті будинок із садом. Перебуваючи на пенсії, ніде не працював, як і дружина Олена. З ними жили дочки Рая і Ліда. Кондель родичався із моїм швагорм Петрівським Михайлом із Лісогірки, ми часто бачилися з Олексієм Єрмолайовичем у Петрівських. Іноді сиділи в компанії за святковим столом. Спиртного колишній голова колгоспу майже не вживав. Очевидно, хворів. Я ніколи не згадував про його «виховання» і про колгосп загалом. Олексій Єрмолайович ніколи не піднімав голосу, якщо не погоджувався з чиєюсь думкою. У гарну літню погоду носив світлу куртку із зіркою Героя Соціалістичної Праці і капелюха.
   Раптом важко захворіла старша донька Рая. Батьки дуже переживали ту біду, від якої порятунку годі було чекати… Під час відвідин Раїсиної могили Олексій Єрмолайович довго стояв, обпершись в огорожу, й стиха розмовляв із донечкою…
   А через кілька років і його не стало. Останній притулок Олексій Єрмолайович знайшов на Староміському кладовищі поруч із донькою Раєю… Як склалася доля Ліди, не знаю. Знаю, що її заміжжя із односельцем Володимиром Собчуком бажало бути кращим.
   Пам’ятаю, Ліда проживала у найбільшому мікрорайоні Вінниці – Вишенька – в багатоквартирному будинку із матір’ю. Але, здається, на початку 80-х років Олена Кондель переступила межу вічності.
   Не можна не згадати й такої деталі: Олексій Єрмолайович головував у Мар’янівці не довго – до грудня 1948 року. Його змінив Дем’ян Волинський, рідний брат моєї матері. Ходили балачки, що Кондель не захотів підкорятися примхам голови сільради Явдокії Антонюк, яка, дотримуючись сталінського стилю керівництва, тикала носа у колгоспні справи – коли треба й не треба. Маючи авторитет у райкомі партії, добився, щоб йому надали аналогічну посаду в іншому селі. І тим селом стала Сальниця, вірніше, -- колгосп «Червоний партизан», звідки й пішов на заслужений відпочинок з титулом Героя Соціалістичної Праці. 

 Історію творять люди
Суперництво між сусідами
   До появи багатогалузевого господарства «Дружба» села Уланова сальницький колгосп «Червоний партизан» був провідним в Уланівському, а потім і в Хмільницькому районі. Як пригадується, колгосп «Дружба» являв собою об’єднання кількох сусідніх господарств. У верхах тодішньої влади вирішили зробити його показовим не тільки на Вінниччині, а й далеко за її межами. Керівником «Дружби» було призначено досвідченого хлібороба, колишнього офіцера-фронтовика Мичеслава Білоуса. А для цього держава допомагала усім необхідним – належною технікою, мінеральними добривами, грошима і т. ін.
   Іншими словами, у сальничан появився серйозний суперник. Успіхи уланівських трудівників відчувалися, як кажуть, на очах у сальничан. І вони не полінувались вивчати досвід сусідів, щоб впровадити його у себе. Та й умови сальничан мало чим відрізнялися від уланівських. Отож не личило віддавати легко уланівчанам першість у всьому.
   Можна лише простежити, як вплинуло це суперництво двох сусідніх господарств на розвиток одного з них. До речі, змагання між ними тривало майже десять років. За цей час «Дружба» виросла до передового господарства, на яке рівнялися багато в чому й сальничани, і їхні господарські справи не погіршилися. Підкріпимо конкретними фактами: якщо у сьомій п’ятирічці середня врожайність зернових культур у сальничан становила по 22 центнери з гектара, то в 1970 році – на 7 центнерів більше. Виробництво молока - на 30 відсотків, м’яса – на 80.
   Змагання між сусідами сприяло сальничанам у вирощуванні такої важливої технічної культури, як цукрові буряки. Якщо в 1966 році урожайність солодких коренів становила 252 центнери з гектара, то через 4 роки «підскочила» до 352 цнт., тобто на 100 центнерів. Згадані показники майже такі, які в уланівців.
   Постає логічне питання: за рахунок чого зуміли досягнути таких рубежів, де ті важелі, що дали їм змогу піднести всі галузі господарства?
  Іноді можна почути: все залежить від господаря. Це – істина. Але, мабуть, не менше залежить й від того, що цьому господарю дала держава. А дала вона сальничанам за п’ятирічку чимало. Візьмемо для прикладу мінеральні добрива.
   У 1966 році в середньому на кожен гектар орної землі їх припадало понад 3 центнери, а в 1970 – 5 центнерів.  
   За п’ять років значно поповнився машино-тракторний парк. Таким чином, кількість тракторів зросла до 40 одиниць, автомобілів і комбайнів різних видів – 20-ти;  була належна кількість і прицепного інвентаря. Близько двохсот механізаторів обслуговували ці технічні засоби. Недарма механізаторів почали називати головними фігурами на селі. Значну кількість робіт люди перекладали на плечі машин. Приміром, догляд за пропашними культурами поступово перейшов до механізованих ланок. Це позначилося як на врожайності, так в першу чергу й на собівартості продукції. Рік тому центнер цукрових буряків обійшовся колгоспові в 1 карбованець і 92 копійки, а в механізованих ланках собівартість уже доведено до 1 карбованця 75 копійок. Якщо перемножити цю, здається, невеличку різницю на валовий збір цукрової сировини у центнерах, то не важко переконатися, що це далеко не дрібничка.
   Поступово стало повновладною господаркою на сальницьких фермах механізація. Це теж значною мірою позначилося на продуктивності тваринництва. Праця тваринників стала набагато легшою. Вони мали можливість попрацювати і над підвищенням своєї кваліфікації, поглибленням теоретичних знань, подумати над тим, як поставити на службу не виявлені резерви. Праця тваринників стала більш змістовнішою, творчою. Тому й не відчувалося кадрової скрути на фермах. Групу з 18 доярок очолювала молода доярка Галина Зла. Комсомольсько-молодіжною називали в колгоспі і птахоферму на чолі з Ларисою Слободянюк.
   На молочнотоварній фермі теж переважна більшість доярок з числа молоді, і працювали дівчата не гірше досвідчених подруг.
   Марія Козерук (на фото), наприклад, на фермі працювала лише два роки, проте у соціалістичному змаганні вела перед. З неї брали приклад і решта подруг.
   Для праці та відпочинку там було створено усі належні умови. Після роботи Марія Козерук з однофамільницею Ганною Козерук, Ганною Тимчук, Марією Долгих та іншими доярками мали можливість подивитися телевізор у «Червоному кутку», переглянути підшивки з свіжими газетами. За прикладом сусідів – уланівців - сальничани подбали і про поповнення хліборобської зміни. Здебільшого членами комсомольської організації. У механізованих ланках, приміром, теж  переважала молодь. Трактористи, комбайнери та інші механізатори мали середню і середньо-спеціальну освіту, а дехто із них заочно навчався в інститутах. Іншими словами, змагання з уланівцями приносило добрі плоди, в усіх галузях багатогранного сільського господарства.   

                                      Виробничі результати не забарилися
   Після Олексія Конделя головою колгоспу було обрано Івана Антовича Молдована, колишнього директора Сальницької МТС. Він господарював довго – одинадцять років – з 1957 по 1968 роки. Під його керівництвом будівельники спорудили добротні приміщення усіх тваринницьких ферм і навіть «качатник», як називали сальничани свою птахоферму. На тлі Хмільницького району Сальницький колгосп задніх не пас. Постійно славився гарними врожаями зернових і технічних культур, вчасно виконував плани з виробництва іншої сільськогосподарської продукції і продажу їх державі.
   Значно зросла кількість поголів’я ВРХ, свиней, овець, курей. Було проведено спеціалізацію щодо утримання і відгодівлі свиней, молодняка ВРХ.
   З часом було проведено реорганізацію бригад. Кількість їх скоротилася до трьох – дві у Сальниці і одна у Гнатівці. Ними керували бригадири Павло Петрович Павленко, Олексій Артемович Колос і Дмитро Степанович Мазур.
       О.А. Колос
  
Перші дні роботи комплексних бригад показали значно кращу організацію виробничих процесів як на полях, так і фермах.
   Через два роки наполегливої праці у передовики вийшли члени бригади на чолі з Олексієм Колосом.
   Колегія Міністерства сільського господарства УРСР, Президія Українського Республіканського комітету профспілки робітників і службовців сільського господарства і заготівель за високі показники досягнуті у Всесоюзному соціалістичному змаганні за збільшення виробництва і продажу державі продуктів землеробства у 1975 році та успішне завершення дев’ятої п’ятирічки колектив рільничої бригади нагородили Почесною грамотою (бригадир Колос О.А).
   Грамоту підписали Міністр сільського господарства України П.Л. Погребняк і Голова Українського республіканського комітету профспілки В.І. Бутенко.
   До сказаного слід додати й таке: Олексій Колос – колишній фронтовик, до бойових нагород якого приєднався й орден Леніна, що яскраво засвідчував про трудові заслуги бригадира.
   Поряд з рільничою галуззю належним чином розвивалося молочне тваринництво. Вагомі успіхи демонстрували доярки. Ось що писала районна газета «Червоний прапор» від 10 грудня 1976 року. Процитуємо:
   «Колектив Сальницької молочнотоварної ферми достроково справився з плановим завданням по виробництву і продажу державі молока. Серед тих, хто вклав найбільше у цей успіх, секретар парторганізації колгоспу О.А. Гриньова назвала доярку, депутата Сальницької сільської ради народних депутатів Ніну Іванівну Ридванюк. Бо ж депутати, як і комуністи господарства, трудяться на вирішальних ділянках колгоспного виробництва, вони особистим прикладом сприяють зміцненню трудової і  виробничої дисципліни, здійснюють контроль за раціональним витрачанням кормів.
   На фермі Ніну Іванівну застали під час доїння корів. Не поспішаючи, але роками рівномірно виверінеми рухами, підмиває вим’я корови, підключаючи доїльний апарат, і переходить до другої корови. Здавалось би, ця одноманітність може вплинути на зниження продуктивності праці, яка стане першопричиною зменшення надоїв. Але в Н.І. Ридванюк інша думка. Вона називає прізвища багатьох своїх односельців, які успішно трудяться на інших ділянках колгоспного виробництва. І їм одноманітність не стає на перешкоді. Просто треба любити свою професію.
   Любити професію – це не високі слова, а покликання. Бо ж не секрет, якщо професія не подобається, то людина працює так, немов відбуває якусь повинність. Ніна Іванівна так не може. У неї принцип один: Якщо працювати, то віддаватись роботі сповна.
   Нелегко їй дотримуватися цього принципу. На роботі майже кожен світлий день, а вдома – сім’я, підсобне господарство. Найбільше турбується про дітей, щоб пустити їх у самостійне життя справжніми людьми. Ця турбота уже дає перші наслідки. Син Юрко закінчив 2-й курс Ладижинського технікуму механізації. Його незабаром проводжатиме до війська. Він вирішив піти слідами батька, який нині трудиться в тракторній бригаді електрогазозварювальником. Безумовно, велика радість для матері, коли син стає воїном. А тому й дала йому материнський наказ захищати її мирну працю.
   А праця Ніни Іванівни з кожним роком стає більш вагомою. Лише в цьому році за одинадцять місяців вона надоїла 3448 кілограмів молока від однієї корови при річному зобов’язанні – 3000 кг. Характерно й те, що ця трудівниця щоденно доїть від корови по 11 і більше кілограм поживної продукції. А це значить, що до кінця року надій на фуражну корову її групи становитиме понад 3800 кілограмів.
   Не сторониться професії доярки і донька Тетянка, яка навчається у 9-му класі місцевої школи. Під час виробничого навчання дев’ятикласниці освоюють на фермі професію оператора машинного доїння, і Тетянка залюбки надає допомогу матері.
-          Багато мрій у дочки щодо майбутніх професій, - говорить Ніна Іванівна, - однак своєї думки їй не нав’язую. Вона стає уже дорослою, незабаром піде у самостійне життя, то ж хай сама попробує розібратися у цій складній ситуації. При потребі, ясна річ, не зайвою, думаю, буде і материнська порада.
   Ця впевненість у своїх діях небезпідставна. Адже разом з чоловіком привчають дітей змалку до праці, поваги до старших, виховують у них риси безкорисливості і взаємоповаги. Вже й меншенький, Сашко, який навчається у п’ятому класі, тягнеться до техніки. Часто приходить до батька на тракторний стан, намагається йому допомагати в роботі.
   А діти, в свою чергу, гордяться батьками, беруть з них приклад, стараються бути такими ж чесними і працьовитими у своїх вчинках. Щодо принциповості Ніни Іванівни, то секретар парторганізації О.А. Гриньова, сказала, що не раз доводиться керівникам господарства вислуховувати від неї гострі, але справедливі докори. То корми невчасно завезені, то буряки не подрібнені. І ми стараємося вживати заходів, бо формалізм у розв’язанні цих питань може негативно відбитися на виробництві молока.
   Про добрі справи депутата Ніни Ридванюк знають усі тваринники колгоспу і стараються наслідувати її приклад. На фермі зростають надої, поліпшується трудова і виробнича дисципліна. Одначе Ніна Іванівна своїх заслуг у цьому не хоче визнавати. Вона скромно говорить, що працює так, як і всі?
   Якщо сказати відвертіше, Ніна Іванівна Ридванюк добилася значно більших результатів, ніж її старша колега – Ганна Корніївна Павленко, в якої на початку своєї тваринницької «кар’єри» Ридванюк переймала досвід.

   Ганна Павленко трудилась дояркою 26 років, ставши ветераном молочнотоварної ферми. У її праці не траплялося виробничих злетів чи спадів, бо глибоко продуманою планомірною роботою добивалась високих надоїв. 
Скажімо, при зобов’язанні з кожної корови мала надоїти до 3.5 тис. кілограмів. Держава високо оцінила старання Ганни Корніївни. У святкові дні груди трудівниці прикрашали два ордени Червоного Трудового Прапора і орден Трудової Слави ІІІ-го ступеня.
   Доброго слова заслуговували й інші доярки – Олена Мулярчук та Ніна Кондель. Перша видає – на  гора майже по 5000 кілограмів важливої продукції від кожної корови, друга – трохи менше.
   Коли заходила мова про складність праці доярок, Ганна Корніївна без скарг і нарікань наголошувала, що тільки механізація здатна полегшити їхню важку працю. Адже пережила найважчі часи, коли на фермі доводилося працювати тільки руками. Про механізацію доярки тільки мріяли.
   Дояркою почала працювати з початку 60-х років, незважаючи, що треба було доглядати троє малих діток. Викручувалась, як тільки могла. Знаходила можливість, окрім колгоспної роботи, утримувати всіляку живність. Однак не скаржилася на труднощі. Вірила: лише сумлінна праця може поліпшити матеріальне життя членів сім’ї. Переймати досвід передової доярки приїжджали колеги з інших господарств району.
   Сальничани згадують, що досвідчена доярка не хвалиться високими нагородами. Хоча нагороди приносили, ясна річ, моральне задоволення.
   Будучи депутатом сільської ради, як і Ніна Ридванюк (подруг по змаганню), вона вийшла до правління колгоспу з пропозицією, щоб у кожному приміщенні обладнати побутові кімнати. Керівники колгоспу підтримали цю пропозицію, після чого доярки та інші працівники ферми мали можливість у вільний від роботи час відпочити й привести себе в порядок.
   У розмовах із сальничанами на теми колгоспного виробництва виявляється, що досить плідними для них були 70-ті роки минулого століття. І, мабуть, цілком закономірно Центральний Комітет КПРС, Рада Міністрів СРСР Профспілок відзначили їх ось такою нагородою (процитуємо в оригіналі):
   «За достижение найвысших результатов во всесоюзном социалистическом соревновании, за повышение эффективности производства и качества работы, успешное выполнение народнохозяйственного плана на 1977 год присуждают коллективу колхоза «Червоный Партизан» Хмельницкого района Винницкой области переходящее
КРАСНОЕ ЗНАМЯ
(Постановление №105 от 9 февраля 1978 года)


   Очолював тоді господарство Іван Петрович Іваниця. За самовіддану працю в колгоспному виробництві кільком трудівникам згідно з рішення колективних зборів було присвоєно звання «Почесного колгоспника». Ним стали: Надія Прохорівна Луценко, Іван Семенович Кондель, Хавронія Платонівна Мазур, Ликера Яківна Донець.
   До Книги пошани занесено: Ганну Корніївну Павленко, доярку, Галину Петрівну Наконюшнюк, доярку, Надію Гнатівну Павленко, свинарку, Панаса Васильовича Крикуна, бригадира, Бориса Устиновича Томашова, тракториста, Івана Сергійовича Головатюка, тракториста Костянтина Миколайовича Шиманського, доглядача ВРХ, Віру Сергіївну Ковтонюк, ланкову, Василя Захаровича Гаврилюка, шофера, Петра Федоровича Фаринюка, різноробочого.
Учасники колгоспних зборів сфотографувалися біля Будинку культури «на згадку», після обговорення високої винагороди із Москви. 



   Так, 70-ті роки минулого століття і досі не забуваються ветеранам праці. Десятки трудівників і трудівниць було нагороджено Почесними грамотами, Дипломами і різними речовими подарунками – телевізорами, пральними машинами і навіть легкими мотоциклами.
   У домашньому архіві колишнього головного агронома - Михайла Кондрацького зберігається безліч документів про заохочування. Про це ми ще поговоримо більш конкретно. А поки що нагадуємо про ті успіхи цим Дипломом.


На бригадному підряді
   На початку 80-х років у господарствах Вінниччини почали застосовувати нову форму щодо економії матеріальних засобів та енергетичних ресурсів – бригадний підряд. Незабаром ця новинка знайшла місце і в колгоспі «Червоний партизан».
   З того часу кожен завідувач ферми мав чекову книжку, чеками якої розраховувався за корми, надання транспортних послуг, електроенергію т. д.
   Заощаджені чи перевитрачені кошти відбивались на стані справ у колективі, який при такому способі був сам собі господар, і на засіданнях фермерської ради міг вжити заходів для налагодження справжнього господарського розрахунку.
   Згаданий спосіб господарювання приносить бажані результати. Приміром, свиноферма, яку очолював Григорій Люблінський, виконала річний план щодо одержання приросту. Завдяки зниженню витрат кормів на виробництво центнера свинини (при плані 9,1 вона становить 8,7 центнера кормових одиниць) і зниженню затрат праці (при 48 за планом до 46 людино-годин на виробництво центнера продукції фактично) вдалося знизити і собівартість центнера свинини з 168 за планом до 166,89 карбованця.
   Ще кращих результатів добивалися на молочнотоварній фермі, де завдяки зниженню затрат праці на виробництво центнера продукції (при плані 11,8 до 10,1 людино-годин досягнуто собівартості центнера продукції 25,5 карбованця при плані 27,5 карбованця,  рівень рентабельності сягнув 21,3 процента. А звідси і чистий прибуток становить чималу суму.
   Одначе не всі питання розв’язано належним чином на молочно-товарній фермі. Доярки, як і раніше, роздають худобі корми вручну. Пробували пристосувати для цього спеціальні візки, але від того невелика полегкість. Цю функцію мали б виконувати кормороздавачі, але їх ще не впровадили. Тваринники чекають, коли правління колгоспу їх придбає.
   По-друге, хоча бригадний підряд передбачав широку участь кожного трудівника у спільній справі, проте вирішення наболілих питань знаходились у віданні зоотехніка та завідувача ферми.
   Та й фермерська рада рідко збирається. А як і збирається на засідання, то, як правило, для обговорення дисципліни серед тваринників. Про це ми дізнаємося із уст колишніх тваринників.  

Вони удостоїлися високих нагород
   Переважна більшість засобів масової інформації радянської доби використовували «штамповані» повідомлення. Процитуємо для прикладу інформаційне повідомлення районної газети «Червоний прапор» від 20 вересня 1975 року:
   «Йдучи назустріч XXY з’їзду КПРС, радянські люди оглядають пройдений шлях після останнього партійного форуму. Щоб краще уяснити собі перспективу, вони аналізують зроблене, ретельно придивляються, як втілюються в життя історичні рішення XXIY з’їзду КПРС. Адже завдання дев’ятої п’ятирічки полягає в тому, щоб забезпечити значне піднесення матеріального і культурного рівня життя народу на основі високих темпів розвитку соціалістичного виробництва, підвищення його ефективності, науково-технічного прогресу і прискорення зростання продуктивності праці.
   По-ударному працювали в цьому п’ятиріччі трудівники колгоспу «Червоний партизан» с. Сальниці:

  

 Хор-ланка «Доярочка» на … фермі
   На початку 80-х років минулого століття – розквіт досягнень колективного господарства, одначе трудівники полів і ферм не забували й про культурне дозвілля. Художній керівник сільського Будинку культури Дмитро Кондратюк розповів про це у районній газеті «Червоний прапор» від 2 грудня 1981 року.
   Маючи намір організувати на молочнотоварній фермі хор, він одного разу завітав туди із баяном. Завідувач ферми Петро Мулярчук здивувався: мовляв, чому не попередили, що буде концерт.
-          Сьогодні концерту ніхто не планував,- пояснив Кондратюк.
-          Гадаю, він буде іншим разом силами ваших підлеглих…
   Завідувач не міг повірити сказаному. Він просто не відав, що Кондратюк заздалегідь домовився із головним зоотехніком Надією Григорівною Сухіною про створення хор-ланки «Доярочка».
   Для початку склали список кандидатур. Їх набралося 25 осіб. Художній керівник покладав головну надію на Сухіну. Адже вона давно зарекомендувала себе умілим декламатором художньої самодіяльності. Загалом уся сім’я Надії Григорівни захоплювалася аматорською справою. Син Олег грав у духовному оркестрі, був членом танцювальної групи, дочка Людмила співала і танцювала у клубних колективах.
   На перше заняття прийшло вісім доярок. Дехто із фуражників почав кепкувати: мовляв, нічого у вас не вийде, люди сміятися будуть… Хто захоче після роботи топати до Будинку культури?
   Але ходити далеко не довелося. Місце для репетицій знайшлося у профілакторії. Правління колгоспу схвалило затію тваринників, придбало баян, належний одяг для хористів.
   На перших заняттях доярки співали відомі їм пісні, що сприяло згуртуванню колективу, виявленню солістів і підголосників, від яких залежала половина успіху. Незабаром з’ясувалося, що серед доярок є талановиті солістки в особах Людмили Макодай та Галини Ридванської. Не в кожному аматорському хорі знайдуться їм рівні.
   За короткий період було вивчено дев’ять українських народних пісень, що становило майже половину концертної програми. Дивувало й те, що на репетиції дівчата приходили, знаючи слова і свої голосові партії. Виявилося, що вони тренуються під час роботи; за добрим ділом не вгледіти, як і зміна скінчиться.
   Вільна, невимушена пісня ще більше здружила колектив «Доярочки».
   Репетиція розпочиналася після третьої години дня, коли основні роботи закінчено. Але бували випадки, коли несподівано зникла електрика і механічне доїння припинялося. Тоді дівчата приходили одна одній на виручку, щоб скоріше впоратися і йти на репетицію.
   Учасники хору повертались додому дещо пізніше від звичного. Діти нерідко запитували матерів, що сталося, чому появляються піднесеному настрої й гарно одягнені. Потім на кухнях пораються, мугикаючи під ніс.
   Матері відповідали, що винна у цьому пісня. Звикли до неї на роботі. Не вірите – прийдіть на ферму, переконаєтесь.
   І справді почали приходити до своїх матусь, щоб послухати, як вони гарно співають! Завідувач фермою Мулярчук іноді з усмішкою зауважував: «от повиростайте і прийдете корів доїти, і самі навчитесь красиво співати». І ніби «накаркав», бо й справді так сталося із Галиною Ридванською, Ганною Навроцькою та Людмилою Макодай – після закінчення школи стали доярками. Активними членами хору були також Шнайдер, Надія Гриченко та інші.
   Згодом «Доярочка» стала виступати з концертами не лише у Сальниці, а й у сусідніх селах, і люди бурхливо аплодували їй, дарували букети живих квітів, щиро дякували.
   Побували хористи й в Уланові – у друзів по змаганню. Там теж зустріли «Доярочку» на високому гостинному рівні.
   А одну концертну програму було присвячено 60-річчю утворення СРСР (таку пропозицію внесли працівники Хмільницького райкому партії). І члени хор-ланки не підвели. З честю виконали поставлене перед ними завдання.    
   Голова правління колгоспу «Червоний партизан» Михайло Кондрацький і голова сільської ради Георгій Самусь всіляко підтримували доярок. До речі, Георгій Петрович самодіяльний композитор, автор пісні про Сальницю. То чому ж не порадити самодіяльним акторам добрим словом?
   «Доярочка» була початком створення художньої самодіяльності у Сальницькому Будинку культури, яка згодом стане дивувати селян Хмільницького району.
   Недарма кажуть: пісня, праця поруч йдуть.

Слово про пасіку
   Її було створено на початку 30-х років із бджолородин, реквізованих в «розкуркулених» селян, висланих владою у далекі краї. Вулики були різних систем, без дуплянок теж не обійшлося.
   Під час війни частину вуликів розібрали селяни, частина пропала. По війні довелося створювати пасіку заново. З ініціативи Костянтина Собчука. Він вважався завідувачем цього невеликого господарства.
     У наступні роки пасічникували тут Петро Собчук, Михайло Петраш, Григорій Павленко. Вони довели кількість бджолосімей до належної цифри -150. Величезна пасіка. А щоб мати від неї необхідну віддачу, колгосп сіяв відповідну площу медодайними культурами – гречкою, ріпаком, еспарцетом, конюшиною. Впродовж усього літа радувала своїм цвітом і запахами фацелія, яка ставала в пригоді особливо, коли первоцвітами згадані медоноси. На ній до вересня дружно паслися працьовиті й невтомні бджілки.
   Після Григорія Павленка, аж до розпаду колгоспу батькову бджільничу естафету перейняв його син Григорій Григорович Павленко.
   Плани на колгоспні пасіки на той час були не високі – по 7-8 кілограмів меду з кожної сім’ї. Але цей пасічник значно перевиконував їх. Кожного сезону здавав у колгоспну комору по 10-12 тон цілющих медів.
   Такі досягнення легко не давалися. Григорій Павленко займався племінною роботою – формував нові бджолородини від найпродуктивніших медоносних комах, ретельно доглядав їх. Найголовніше завдання у пасічника – вчасно дати своїм підопічним те, що належить. За цю турботу вони віддячать сторицею. Проґавиш – вважай, все пропало.
   Великої шкоди пасічництву завдає роїння. Знаючи про це, Григорій Григорович своєчасно завантажував комах роботою – розширенням гнізд, щоб просторніше було існувати і працювати їм і приносити користь людям, вилучав застарілі стільники, замінюючи їх штучною вошиною.
   Будучи школярем-старшокласником, я одного разу, повертаючись із школи додому, завітав до Григорія Павленка на пасіку, яка стояла за метрів двісті в ліску від дороги. Точок розмішувався у тихому пологому видолинку, серед дерев і чагарників.
    Надворі стояла перша декада червня. Якраз цвіла біла акація. Її дерева біліли пахучим квітом у різних місцях села. Перевантажені багатою поживою бджоли, важко приземлювалися на пілотні щощечки. Приємно було спостерігати за їхньою працею. Я, будучи пасічником-початківцем, цікавився досвідом у бувалого бджоляра. Григорій Григорович охоче відповідав на мої запитання. На прощання подарував молоду плідну матку від найкращої бджолосім’ї. Нею й було замінено стару бджолину самицю.
    За вагомі виробничі досягнення Григорій Павленко був учасником Всесоюзної Виставки Досягнень Сільського Господарства пасічників колгоспу «Червоний партизан».
   Після розвалу Радянського Союзу згодом колгосп теж розпався. На колишній пасіці залишилося менше тридцяти бджолосімей. Нещодавно їх приватизував сальничанин Олександр Миколайович Колос. Його дід Сергій і батько були шоферами. Одного разу майбутній бджоляр прочитав у журналі «Український пасічник», що виходить у Львові, оголошення про те, що у цій країні є досвідчений пасічник, який охоче передає свій досвід іншим. Не гаючись, Олександр Колос поїхав за вказаною адресою. Поговоривши з прибульцем, поляк запропонував українцеві роботу на пасіці.
   Заробітки були непогані, і Сашко погодився. Він пропрацював у польського бджоляра шість років, набувши належного досвіду, багато читав різних видань із бджільничої галузі. Одне слово, пасіку приватизував грамотний фахівець. Мета у Сашка – збільшити її. Він самостійно виготовляє вулики, рамки і все потрібне для господарювання. Цього року на точку уже збирало нектар 100 бджолородин. Їхня кількість поступово зростатиме. Вулики стоять на тому ж місці – в ліску, біля дороги, що веде у бік Лісогірки й Мар’янівки.
   Віриться: Олександр Колос доб’ється свого. Залишається нагадати тим, хто не знає-невідає, що являє собою медоносна бджола: без неї не може існувати жива природа. Якби раптом загинули бджоли – планетарної катастрофи не вдалося б уникнути. По-друге, продукти бджільництва – найкращі, порівняно дешеві ліки для людського організму. Без жодних хімікатів.  


                                                                                      Перспективний бджоляр Сашко Колос 

Про що нагадує прізвище Перун?
   Мається на увазі колишній голова колгоспу «Червоний партизан» (1990-2000) -- Петро Петрович Перун. Він починав свою життєву кар’єру у цьому ж господарстві різноробочим. Потім була служба у Радянській армії, в підрозділах протиповітряної оборони на посадах командира відділення і командира взводу.
   Повернувшись у рідне село, Петро Перун працював кілька років шофером. Керівники колгоспу не могли не помітити у молодого автомобіліста риси організатора із жилкою активіста. Тому доручили йому посаду звільненого секретаря комітету комсомолу. Петро цілком виправдав їхнє довір’я. Коли ж вийшов із комсомольського віку, селяни обрали його головою сільради. (1975 рік). Тут теж довго не затримався. Через три роки обіймав посаду заступника голови колгоспу у Сьомаках (Після того, як Петро Петрович закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут і отримав диплом ученого зоотехніка).

П.П. Перун
   То, по суті, було стажування перед відповідальнішою посадою у Великому Остріжку, де очолив місцевий колгосп ім. Михайла Коцюбинського. Одинадцять літ та зим керував там колективним господарством, доки не «перетягнули» до Сальницького колгоспу.
   Тепер принагідно зробити невелику, так би мовити, літературну паузу. Щоб прокоментувати зміст прізвища героя нашої розповіді.
   При Радянській владі у вищих навчальних закладах гуманітарної сфери вивчалася міфологія давніх греків та римлян. А про нашу, українську міфологію навіть не згадувалося. Ніби її взагалі ніколи не існувало. Як і російської. Насправді у наших пращурів теж був свій Олімп з українськими богами дохристиянської віри. Значне місце відводилося Дажбогу. Язичники вважали його Богом сонця, якому поклонявся весь слов’янський світ. Дослівно Дажбог – податель добра, багатства.
   В українській обрядовій поезії знаходимо безліч звертань типу: «Ой дай боже», або «Дай боже дай», які вважалися первісним язичницьким «Ой, Дажбоже!».
   Важливе місце в українській міфології посідав і Перун – володар блискавки і грому, покровитель воїнів. Він ідентичний грецькому Зевсові та римському Юпітерові. Перун оберігав дружину на війні, завідував громом і блискавкою. Згодом його роль у християнстві перебрав на себе Ілля.
   Слово Перун існує в українських діалектах як синонім до блискавки і грому. Наприклад, у Карпатах кажуть: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь має дієслово періщити, уперіщити: дощ уперіщив». Цей Бог залишив також на нашій землі чимало географічних назв: Перунова рінь (на Дніпрі), село Перунове, село Піорунове, урочище Перуни на Черкащині. Лишимось назавжди і прізвище Перун, особливо поширене воно у Сальниці. У нашій Мар’янівці працював механізатором Петро Перун з сальницьким корінням. У Болгарії є ім’я перун і жіноче – Перуніка.
      Коли ж очолював «Червоний партизан», теж не вважав себе Богом. Це так, але ж люди поважали Петра Петровича як здібного і мудрого керівника. То ж дай, Боже, йому та його родині добра і море інших гараздів.
   На превеликий жаль, 28 жовтня 2016 року П.П. Перуна не стало, Нехай рідна земля буде йому пухом…



Із когорти господарників
   Коли Михайло Панасович Кондрацький працював у Мар’янівському колгоспі агрономом, я тоді пасічникував. То був 1956 рік. То був 1956 рік. Колгосп не дотягував навіть до середняків, завжди пас задніх в Уланівському районі. Причин відставання було безліч – і суцільне бездоріжжя, і відсутність належної техніки та кадрового потенціалу. При таких умовах, ясна річ, новачок-спеціаліст не зміг швидко поліпшити господарське становище. Вірніше, Кондрацькому завадили добитися якогось прогресу – райком партії призначив Михайла Панасовича інструктором зони Сальницької МТС. Чому трапилася така швидкоплинна перестановка, не відомо. Та через два роки Кондрацький головував у Лісогірському колгоспі ім. Щорса, який відокремився від Мар’янівського. Господарство це ледь на ладан дихало. Покерував там Михайло Панасович лише два роки.
    І коли економічне становище починало налагоджуватися, Уланівський райком партії знову відкликав, призначивши на посаду інструктора, на якій він попрацював лише п’ять місяців. Мабуть, тому що не звик до ідеологічної балаканини, від якої не бачив конкретної віддачі. Його, селянського сина, вабила праця біля землі. І він наполіг, щоб перейти на посаду головного агронома Сальницького колгоспу, де була вакансія. У вересні 1959 року приступив до виконання своїх функціональних обов’язків.
   Перш за все, Михайло Панасович впевнено перебудував структуру посівних площ, впровадив передові методи обробітку землі, поліпшив насіннєве господарство. І це дало непогані наслідки: через два роки урожайність зернових культур майже подвоїлася. Приміром, пшеничний лан видавав на круг по 40 центнерів добірного збіжжя.
   У своїй роботі уважно прислуховувався до порад досвідчених хліборобів; будучи скромною людиною, не терпів пустопорожніх балачок та обіцянок з боку керівників середньої ланки. Свої теоретичні знання (він встиг закінчити стаціонарно сільськогосподарський технікум у селі Турчинівці Чуднівського району і Житомирський сільськогосподарський інститут (заочно), завжди підкріплював практичними навичками.
   Свою неспокійну діяльність Михайло Панасович закінчив у віці 63-х років на посаді голови колгоспу «Червоний партизан». Про те, як він господарював нагадують розповіді колишніх колгоспників та безліч Почесних грамот і дипломів, вручених високими посадовцями області, України і Радянського Союзу.
   Залишилося також багато фотознімків різних років. Все це разом узяте яскраво відображає трудову діяльність М.П. Кондрацького, який залишив після себе вагомий слід на Сальницькій землі.

Спогади про пережите
   Я народився у Сальниці в 1936 році. Наш батько Бойко Марко Карпович працював секретарем Янушпільської сільської ради сусідньої Житомирської області, але я його не пам’ятаю: коли мені було 2 роки, його репресували й в 1938 році розстріляли у Вінниці як «ворога народу» у віці 37 літ.
    Мене і старшого брата Гришу виховувала мати. Ми перенесли жахливу німецько-фашистську окупацію і ледь дочекалися приходу Червоної армії. Сподівалися, що після визволення від німців стане жити краще. Але наші надії не збулися. У 1946-1947 роках довелося пережити ще одне нещастя – голод. Мені вже було 10 років, і я добре пам’ятаю ті важкі часи.
   Війна спричинила величезні матеріальні збитки – всюди стояли руїни, треба було відбудовувати житлові приміщення та колгоспне господарство, а їсти й одягатися, взуватись не було за що. Багато чоловіків не повернулось із фронту, не вистачало робочих рук, тому заставляли працювати і підлітків за нещасні трудодні, які нічого не вартували. Разом із моїми ровесниками тягнули колгоспну лямку й люди похилого віку, хворі.
   Пригадую, у перші повоєнні роки існували так звані «ножниці цін», - різниця між низькими заготівельними цінами на сільськогосподарською продукцією й дуже високими роздрібними.
   Селян душили непомірні податки на плодові дерева, бджолосім’ї та заняття різними справами, від яких можна було отримати сякий-такий заробіток. Люди, не маючи за душею й копійки, змушені були вирубувати ті дерева й знищувати бджіл. Окрім того, представники влади насильно заставляли підписуватись на позику державі. А хто відмовлявся, комісія ходила по хатах і розбивала на друзки жорна. Щоб не можна було молоти на них борошно чи дерти крупи. Щоб діти пухли із голоду…
   А з колгоспних засіків вимітали до останньої зернини. Не залишали навіть насіння. Усе збіжжя відправляли державі. Про долю селян керівники Союзу абсолютно забули. Таким чином, селянин-колгоспник став схожим на «гвинтика» тоталітарної машини. На селі панувало кріпосне право із рабською психологією.
   Рятуючись від наглої смерті, люди потайки зрізали на полях колосся. А того, хто потрапляв під руки сторожів або членів правління колгоспу, карали тюремним ув’язненням на значний термін. Більше того, збирати колоски після скошення та обмоло-зернових культур теж суворо заборонялося. Хоча ті колоски з часом пропадали під опадами дощу чи снігу.
   У 1954 році я закінчив дев’ять класів, після чого служив у Радянській армії. Звільнившись у запас, вступив на навчання у ветеринарний технікум і після його закінчення почав працювати ветеринаром у колгоспі «Червоний партизан». На той час тут доглядали 1200 корів, 3,5 тисячі молодняка, велике стадо свиней, 40 тисяч курей. Роботи – непочатий край. Зі мною працювали за таким же фахом Данило Прохорович Антонюк, Степан Давидович Слободяник, Петро Юхимович Плахотнюк, Степан Гнатович Гавура, Олена Степанівна Павленко, Ніна Захарівна Гавура.
   Завідували фермами Петро Мулярчук, Костянтин Павленко, а трохи пізніше на зміну їм прийшли Павло Мулярчук, Михайло Гриньов. Я з ними завжди знаходив спільну мову.
     Сорок один рік мого життя минуло на колгоспній роботі.
      Хочу сказати добре слово і про бригадирів рільничих бригад – Петра Мулярчука, Степана Шинкарука, Петра Пруса, Оверка Гавуру, Олексія Колоса і бригадира механізаторів Петра Червоненка, голову ревізійної комісії Ростислава Полонського.
   Це справжні хлібороби, як і їхні батьки та діди. На таких людях тримається держава і її благополуччя.
   Десять років я трудився при голові колгоспу Івані Антовичу Молдовані. Цей керівник доброзичливо ставився до простих людей, був добрим господарем, розумним і чесним. Під час господарювання Івана Антовичу збудовано чимало господарських приміщень і дорогу із твердим покриттям до Гнатівки, постійно діяли літні табори для ВРХ, працювали дитячі садочки з гарними побутовими умовами. Трудівники полів і ферм були задоволені поглядом їхніх дітей.
   Добре пам’ятаю голів колгоспу: Олексія Конделя, Івана Іваницю, Михайла Кондрацького, Петра Перуна. Ці керівники свої знання і навички віддавали господарству, цінували працю колгоспників, дбали про кадрове забезпечення.
   На закінчення хочу звернутись до молоді:
-          Не забувайте, в яких важких умовах довелося жити і працювати вашим батькам та дідам. Поважайте їх і людей похилого віку. Вони зробили усе можливе і неможливе для вас; не забувайте минуле нашого села із славною героїчною і трудовою історією, вивчайте її. Адже без знання минулого не матимемо належного майбутнього.
З повагою Павло Бойко,  ветеран колгоспної праці.
 (Продовження на сторінці Блогу "ІІІ. Зернини пам'яті людської")

Комментариев нет:

Отправить комментарий