Зернини пам'яті людської

    В  даному електронному варіанті книги, з дозволу авторів та за дорученням сільського голови, здійснено деякі уточнення та виправлення.

 Виявлені читачами можливі неточності, помилки, а також доповнення приймаються за телефоном   096 103 35 99  (Віра Іванівна Степаненко).

Костянтин Матущак, Олексій Ісаченко

ЗЕРНИНИ ПАМ’ЯТІ ЛЮДСЬКОЇ

(З історико-краєзнавчої спадщини сальничан).

Вінниця

2017

УДК 84,4 УКР6-4

ББК 821.161.2-1

М-34

      Матущак К.Ф. Ісаченко О.В.

М-34    Зернини пам’яті людської. Документально-публіцистична повість, - Вінниця. ТОВ     «Меркьюрі-Поділля», 2017. – 428 с.

АНОТАЦІЯ

   Це документальна розповідь про історичне минуле чи ненайбільшого села у Хмільницькому районі – Сальниці. Скориставшись історичними джерелами та спогадами старожилів, автори у доступній формі доповіли про це читачам, дотримуючись хронології.

   Багато уваги приділяється Сальницькій середній школі, з якої вийшли на шляхи науки і праці тисячі випускників, у тому числі чудовий ліричний поет, незабутній Ярослав Шпорта.

   У книжці звеличено також подвиг односельця Флора Столярчука.

Висловлюємо сердечну вдячність нашим безвідмовним добродійникам за надання матеріальної допомоги під час виходу у світ цієї книжки, а саме:

Євгену Віталієвичу Буткевичу,

Зої Григорівна  Бонсевич, 

Петру Васильовичу Юрчишину, 

Івану Івановичу Куровському,

Михайлу Петровичу Собчуку,

Миколі Петровичу Собчуку,

Леоніду  Івановичу Мар’євичу,

Олександру Володимировичу Плахотнюку,

Юрію Миколайовичу Фаринюку,

Олегу Миколайовичу Бистрику,

Олександру Олексійовичу Лісовику,

Павлу Михайловичу Мазуру,

Людмилі Володимирівні Лихогляд,

Людмилі Георгіївні Самусь,

Світлані Юріївні Стефанській,

Людмилі Володимирівні Томашовій,

Олегу Володимировичу Сухіну,

Олександру Андрійовичу Коцюрі,

Василю Григоровичу Кізь,

Анатолію Михайловичу Мулярчуку,

а також водіям автобуса «Сальниця—Вінниця» Валерію Дроненку та Анатолію Рачинському за оперативне постачання необхідної інформації.

           

978-966-2696-64-6

                                                                                 

Матущак К.Ф. Ісаченко О.В.

                                                                                  ТОВ «Меркьюрі-Поділля», 2017

                                                                                 

                                                                      

Невтомним працелюбам, доброзичливим, мудрим сальничанам присвячується.

Автори

Олексій Ісаченко

 

Костянтин Матущак

Невичерпна скарбниця сальничан

   На Вінниччині уже стало доброю традицією відтворювати історичне минуле своїх сіл і міст. Відрадно усвідомлювати, що початок цій важливій справі покладено у Хмільницькому районі з ініціативи директора Вороновицької середньої школи, талановитого історика і журналіста – Миколи Никифоровича Дороша. Він перший видав у світ історію рідного села. За його порадами і при безпосередній допомозі було написано історії сіл Чеснівки, Митинець, Маркушів, Рибчинець.

   Поява цих книжок стала своєрідним подразником для журналіста Костянтина Матущака, уродженця села Мар’янівки нашого району та його односельця і колеги – Леоніда Луцкова. Не афішуючи про свій задум, в 2015 році вони написали солідну книжку «На витоках Сниводи». Під цим ліричним заголовком й розповіли про минуле і теперішнє своєї Мар’янівки. Це об’ємне видання отримало високу оцінку у широкого загалу читачів.

   Це тільки представники сальницької інтелігенції не насмілювалися взятись за корисну справу. Лише намір виношували. Тим часом, голова первинної ветеранської організації Олексій Володимирович Ісаченко впродовж кількох років ретельно збирав історичні джерела пов’язані з виникненням та існуванням Сальниці. Залишилось єдине – підшукати людину, яка б втілила у життя багаторічний задум. Зрештою, таким фахівцем став досвідчений журналіст, згаданий вище Костянтин Матущак. Він і взяв головний удар на себе.

   Іншими словами, завдяки його наполегливості і вмінню сальничани отримали можливість ознайомитися з історією рідного села – з часу його заснування і до наших днів. Саме про це розповідається у симпатичній книжці – «Зернини пам’яті людської», яку ми тримаємо у руках. На наш погляд, заголовок підібрано досить вдало. Бо й справді твір цей писався на документальних і на усних джерелах, так би мовити, зернина до зернини.

   Важливою рисою у розповіді є й те, що для автора Сальниця не є «тера інкогніта», а добре знайоме село, до школи якого довелося босоніж ходити в перші повоєнні роки у ранзі дитини війни. Маючи, не по літах міцну пам’ять, Костянтин Федорович збагатив розповідь цікавими  фактами із свого життя, пов’язаного з Сальницею та її людьми. Налегле життя випало на його долю та долю його ровесників під час німецької окупації та після визволення Вінниччини. Історики твердять, що Сальниця як поселення існує з 16-го століття. З того часу і веде свій літопис автор, пов’язуючи долю села у вирі минулих епох. Важливою «зерниною» розповіді є й те, що вона небезособлена – навпаки насичена масою імен – і живих і мертвих. Особливо нещасливим для сальничан, як і для мільйонів людей, виявилося 20-те сторіччя з його кровопролитними війнами, голодоморами і сталінськими репресіями. Ці жахливі події забрали багато сотень життів у мешканців Сальниці. Приміром, під час Другої світової війни майже півтисячі сальничан (за офіційними свідченнями) загинуло на фронтах. Це значно більше ніж тих, хто у тій бійні залишився живим.

   У книжці достатньо висвітлено і післявоєнний період, відродження колгоспів, труднощі, які довелось долати працьовитим сальничанам, сказано добре слово і про людей різних спеціальностей і уподобань, багато з яких нагороджені державними відзнаками.

   Багато уваги приділено улюбленому поету Ярославі Шпорті. Це, можна сказати, легендарна особистість, талановитий митець.

   Не забуто і про Сальницьку середню школу, її учителів та випускників, які своїми талановитими і гуманними діями прославили село. Багато з них стали золотими медалістами, і цілком логічно автор називає їх «Золотим фондом України». Сальниця, сказати лаконічно, стала кузнею майбутніх фахівців – учителів, лікарів, агрономів, інженерів, військовиків та інших спеціалістів. Про них теж тепло написано.   

   З належною шаною згадується і про колишніх воїнів-афганців і воїнів АТО, чорнобильців, інших категорій осіб, що, ризикуючи власним життям, віддавали свої сили заради виконання примх, часто-густо безпідставно проявлених компартійними зверхниками.

   Видання прикрашає майже півтори сотні фотознімків, які відтворюють різні події. І, мабуть, не випадково їм відведено місце під заголовком: «Світлини – історії зернини». Вихід у світ цієї книжки стане добрим подарунком для сальничан і читачів загалом. Народна мудрість говорить: «Книжка – маленьке віконце, а через нього весь світ видно».

Євгеній Буткевич,                                                                          Зоя Бонсевич,

голова Хмільницької

райдержадміністрації                                                     Голова Хмільницької районної ради.  

Людина, що не знає історії,  

назавжди залишається дитиною.

(Крилатий вислів давніх латинян)

Погляди в минуле

Сальницька Величальна

 Музика Георгія Самуся

            З-поміж сіл, що над Бугом чарівним,                   

            Ти, як маківка, вся розцвіла.

            Я люблю тебе, Сальнице рідна,

            Мій уклін тобі низький – хвала.

            Твої парки, сади, лісосмуги –

            Все навкруг прикрашає тебе.

            То ж не дивно, чому не знаходжу

            Тобі, Сальнице, рівну ніде.

            Хай луна наша пісня чарівна

            Над чудовим і рідним селом,

            Твоїм людям в труді неспокійнім                                    

                Свій уклін я б’ю низько чолом.                                                   

           

            Шо ж, недарма говорять довкола,

            Що не тільки тепер, а й колись,

            Хто хоч раз попив сальницьку воду,

            Той назавжди в селі залишивсь.

                                                                       Травень 1964 р.

   Пісню вперше було виконано спільним хором учнів старших класів та вчителів на районному показовому святі Весни згідно із вказівкою Хмільницького райкому партії.

   На святі були присутні: керівники сіл та громадських організацій району.

Данина поваги сальничанам

(Замість передмови)

       Колишній директор Сальницької середньої школи, теперішній голова ветеранської організації Олексій Володимирович Ісаченко, незважаючи на те, що родом із шевченківського краю, вирішив допомогти написати історію села, яке стало для нього рідним. Ініціативу узяв на себе – почав збирати історичні джерела, пов’язані з далеким минулим Сальниці. Ця клопітна справа тривала майже п’ять неспокійних років.

        Залишилося головне – хто візьметься довести важливий задум, як кажуть, до кондиції? Спробували гуртом – не виходить. І тоді Олексій Володимирович пригадав презентацію моєї книжки про село Мар’янівку “На витоках Сниводи”, яка відбулась у Хмільницькій районній бібліотеці восени минулого року. Скажемо відверто: історичне минуле мого рідного села було високо оцінено присутніми.

      Тож колега (до речі Олексій Ісаченко член Національної спілки журналістів України) зателефонував мені: мовляв, ти маєш досвід, виручай земляків. Я не міг відмовити. Адже Сальниця для мене, ніби рідне село. Саме тут я намагався у перші повоєнні роки здобути середню освіту після закінчення в 1949 році Мар’янівської семирічки. У голодні сорок шості і сорок сьомі роки ми, хлопчаки, нарвавши у Великому лісі черешень чи назбиравши запашних суниць, поспішали до Сальниці на ярмарок. Заможніші покупці забирали наші товари за дешевими цінами. Отримавши таким чином мізерні кошти, ми купляли у місцевих бабусь колотуху чи ряжанку і по шматку чорного хліба й прямо на ринковому майдані, сидячи на траві, смакували тією поживою… А потім пішком добирались додому з відчуттям ситості…

       У Сальниці тривалий час діяли кілька точок “земного притягання” – сільське споживче товариство (ССТ), відділення поштового зв’язку, школа-десятирічка (одна з найбільших і найкращих в Уланівському районі) та машино-тракторна станція – МТС, яка обслуговувала технічними засобами біля десятка навколишніх колгоспів у тому числі й нашу Мар’янівську артіль імені Ілліча.

      Механізатори МТС орали колгоспні поля, засівали їх і збирали зернові культури. Майже десяток сальничан одружилися з нашими дівчатами і назавжди залишились у селі.

   Найстарший із них – Мулярчук Тарас Євлампійович, 1902 року народження. Його прізвище цілком відповідало професії: він був кваліфікованим муляром, мурував людям грубки і печі. І ніхто не скаржився на цього фахівця, всі були задоволені його працею.

   Після закінчення війни “когорту” сальницьких приймаків поповнив старший сержант Ковтонюк Гордій Сергійович, 1922 року народження, який влаштувався колгоспним їздовим у тракторній бригаді. Його приклад наслідували теж фронтовики – Кондель Іван Омелянович, Захарчук Григорій Зотович і механізатор широкого профілю, дещо молодші  Петро Перун й Павло Мулярчук.

                У Гордія Ковтонюка був гарний голос-тенор густого звучання. Пригадується ось такий випадок. Стояла середина червня 1948 року. Одного дня пройшов краплистий і теплий дощ. Неподалік нашого двору я почув відлуння пісні. Поглянувши на дорогу, побачив підводу, навантажену сіном, і перетягнуту довгим рублем. Поганяв кіньми Гордій Ковтонюк.

   Їздовий і його напарник (здається, то був механізатор із МТС Геник Васильківський) гарно співали. Гордій тягнув низом, а Геник – горою. Виходило досить злагоджено, мелодійно:

…Чорноморець, мамінька,

Чорноморець,

Вивів мене босую

На морозець.

Вивів мене босую

Та й питає,

Чи є мороз, дівчино,

Чи немає…

       Перехожі зупинялися й зирили у слід підводі, яка поволі віддалялася. Мабуть, Ковтонюк рятував сіно від дощу, везучи його за призначенням.

      А хіба можна забути й таку оказію, пов’язаною з МТС? Це сталося в 1950 році. Голова Мар’янівського колгоспу Дем’ян Волинський раптом викликав мене до контори. Коли я прийшов, то побачив машину-полуторку.

-          Забирай своїх оркестрантів і шуруй цією машиною у Сальницьку МТС. Пограєте там на зборах. Не можу я відмовити директору Білашу.

     Щоб прояснити ситуацію, повідомимо читачам: у 1948 році було організовано духовий оркестр із учнів – від п’ятого до сьомого класів. Я, як майбутній випускник цього класу, теж потрапив до того гуртка. Уже через три місяці ми грали кілька тодішніх танців – «Польку-метелик», «Краков'як», «Коробочку», вальс «Не сумуй», марші «Привіт весні» і «Футбол» і, звичайні, «Туш», без якого не відбувалося жодних урочистих подій.

       Виявляється, Білаш запросив музикантів не випадково (місяць тому ми зайняли на шкільній олімпіаді в Уланові перше місце, і про нас у сусідніх селах ходили гарні відгуки). Керував оркестром я. Білаш тепло зустрів нас і посадив у кількох метрах від президії. У залі зібралось багато чоловіків, як видн, механізаторів. Покликавши мене за лаштунки сцени, директор з пафосом мовив:

-          Коли мені нададуть слово, ви вріжете двічі “Туш”, та так, щоб у кожного нижче пупа тьохнуло… Розумієш?

   Усміхнувшись, я мовчки кивнув головою. Пам’ятаю, Білаш мав статуру міцного чоловіка  у віці за тридцять років. І запросив нас з нагоди укладання договорів між МТС і колгоспами. І мої хлопці (я був за них на 2-3 роки старший) старалися. Врізали «Туш» для Білаша аж три рази підряд. І різали не тільки для нього, а й для інших учасників того урочистого дійства.

      Після завершення зборів Білаш накрив для музикантів стіл із смачним наїдками і розпорядився, щоб нас почастували пивом. До Мар’янівки привезли цього разу підводою, вимощеною пахучим сіном...

    Та чи не найбільше запало в душу навчання у Сальницькій середній школі (Про деталі тієї шкільної науки розповімо дещо пізніше), прізвища учнів. Це – брати Василь і Костянтин Мулярчуки, (Після служби на Балтійському флоті Костя закінчить Вінницький медінститут і працюватиме лікарем у місті Бар, а Василь стане керувати банком, закінчивши фінансовий технікум, у райцентрі Калинівка, Вінницької області).

   Як нині бачу приземкувату постать Івана Гавури, що мешкав майже на околиці села з боку села Лісогірки, і його хату, обсаджену яблунями. Не вивітрилися з моєї уяви й образи Леоніда і Володимира Собчуків, Івана Мар’євича, Михайла Мулярчука, Гриші Павленка, з яким разом ішов до лав Радянської армії і служив у Прикарпатському військовому окрузі в підрозділах артилерійської інструментальної розвідки, Петра Навроцького».

      А коли їхав підводою через Сальницю до Уланівського райвійськкомату, в центрі села зустрів Веню Кремінського.

       Дізнавшись, що їду до війська, він від щирого серця побажав мені успіхів в армійській службі. А згодом я отримував від нього листи на Яворівському полігоні.

       З приємністю згадую і Петра Кондрацького, Василя Олійника і Якова Матіяша, які присвятили своє життя службі в армії і досягли звання полковника.

      Із Сальниці – села моєї незабутньої юності – тягнеться ще одна неперервна ниточка: я вперше у житті відчув, що таке кохання, і винуватцем у цьому стало 16-річне дівча, що мешкало у Мар’янівці біля своєї тітки. Дівчина й проводжала мене до райвійськкомату. Прощаючись, дівчина вперше дозволила мені поцілувати її – один раз за три роки спілкування. Оце справжня дівоча цнотливість… Ми листувались два з половиною роки, поки її не засватав один наш земляк. (Не вистачило терпіння дочекатися солдата). На жаль, колишній кохані не поталанило. Чоловік передчасно пішов із життя. На старості літ залишилась удовою. З етичних міркувань не називатиму її прізвища.

   … Олексій Ісаченко, як видно,  людина слова і діла. Привіз до мене кілограмів з 15 паперових джерел, які й представляють історичну спадщину сальничан. Що не кажіть – багатюща скарбниця! Можна написати три товсті книжки. Або хоча б дві … Душа болітиме, якщо це багатство залишиться поза бортом нашої книжки. Я б на місці сальницьких керівників з цих матеріалів створив гарний краєзнавчий музей. Хай би нащадки знали і пам’ятали, звідки взялося їхнє родове коріння.

                                      КОСТЯНТИН МАТУЩАК

Знаємо стільки, скільки пам’ятаємо

(Латинське прислів’я)

   Річки, озера, джерела. До них тягнеться усе живе. Пригадуються хвилюючі рядки Олександра Довженка: “Річка моя, життя моє… Люблю я воду твою ласкаву, животворну і береги твої чисті і всіх людей, що трудяться, живучи на твоїх берегах…”

   Колишні мешканці теперішньої Сальниці з давніх-давен теж облюблували скромну водойму під ліричною назвою  Сальничка, що впадає до мальовничої Сниводи. Я твердо переконався: ця річечка бере початок у пологому видолинку, під людськими городами села Лісогірки нашого ж Хмільницького району. Ледь помітний потічок поступово набирає сили і в’юниться в напрямку Гнатівки. Чиясь розумна голова запрудила Сальничку греблею, в результаті чого утворився гарний ставок, де в середині 60-х років минулого століття я, навідавшись у рідні краї, ловив тут з лісогірськими друзями ваговиті карасі. А на невисокому пагорбі стояв великий колгоспний курник з царством білокрилих мешканців. За ними доглядала симпатична дівчина і теж у сукні білого ґатунку. Що не кажіть, приємне то було видовище для нас, ще зовсім молодих чоловіків…

      Часом задумуєшся: а чи не походить топонім Сальниця від назви цієї скромної річечки з коренем “сал”? А ось у священника Єфимія Сицінського дещо інша думка.

     Перегорнемо його солідну книгу “Приходы церкви Подольской епархии”(у 2009 році автору виповнилося 150 років від дня народження). Процитуємо ось такі твердження: (подаємо в оригіналі): «По рассказам старожилов, некогда главным занятием населения было откармливание свиней, от чего будто бы, произошло и самое название поселения. Народ называет город Салыхой. В ХVII веке здесь была деревушка Салинца, прилегавшая к так называемому “Черному шляху».

       Водночас єврейка із сальницьким корінням Браверман-Горбач назву бере від єврейського топоніма – імені Солхев. Ніби поселення раніше так називалося. Адже слова Слоховер мейдл – дівчина з цього поселення, тобто із Сальниці. Вона акцентує, що так на ідеші село називали літні євреї.  Хоча у документах писалося – Сальниця.

       Є й інші версії стосовно назви села. На думку відомого історика Миколи Дороша топонім Сальниця походить від тюркського “сале”, “сал”, що означає “другорядна річка”, або притока головної річки. Насправді так воно й є – селом протікає уже згадана нами Сальничка, яка впадає до тихоплинної Сниводи.

      Окрім згаданої версії, у грамотах Великих князів Литовських говориться, що від 1431 року уже згадуються “люди салиські і ґрунт салинський”. Та інші документи, датовані 1430 роком у Новоселиці, яка входить до Брусленівської сільради Літинського району, йдеться про “людей Салиских, которые поведали, же право грунть Салинский а влево до Микулинец”. Отже, не про нашу Сальницю мається на увазі.

     Цікава деталь: Єфимій Сицінський і В. К. Гульдман – автор книги “Поселенные места Подольской губернии”, що вийшла в Кам’янець-Подільському 1893 року, і “Словник географічний королєвства польського” Сальницю називають “заштатным городом”, тобто містом, яке не є адміністративним центром повіту.

      Місто це розкинулось за 27 верств від Хмільника, на відкритій місцевості, що пересікається ярами. До міста прилягають передмістя Черемисівка і Слобідка. Рослинний світ не дуже багатий; хати побудовані з великими зручностями, ніж в інших селах, з просторими і світлими кімнатами і вікнами; ретельно побілені і мають гарний вигляд, подвір’я чисто заметені.

     Як згадується в зазначених джерелах, 7 червня 1607 року польський король Сігізмунд ІІІ видав привілей на осадження (йдеться про адміністративне керівництво) містечка брацлавському підчашому (придворній службовій особі) Вацлаву Сулковському (мабуть, це від його імені носить назву село Сулківка Хмільницького району). Вважаючи себе шляхетною особистістю, Вацлав сам і іменем дружини своєї зробив добру справу – віддав у власність сальничан село, яке перебувало у Літинському повіті, “над рудою (іржавим болтом) Морозіна, Дончовою пасікою, над самим шляхом татарським; тут є в доброму положенні місце, на якому фортеця і місто якби були закладені, то мали б добре для всієї Речі Посполитої з часом і з вигодою нашою; ще даємо жителям, які там поселяються, привілей, надаємо їм право магдебургське, надавши всілякі права інші, відповідно традиції.

   Війт від нашого імені справляється з правопорядком, которому, війтові з присяжними, лавниками (суддями, що розглядали кримінальні справи) і чиновниками міськими в усяких справах, особливо про злодійство, межобійство, тілесні ушкодження, підлягали і всякі злі виступи судити, засуджувати і карати право цілковито надаємо.

   Війт від імені короля керував містом і головував на судових засіданнях. Він щорічно звітував про прибутки і видатки вічу (загальні збори дорослих чоловіків), яке вирішувало, чи залишити його на цій посаді, чи обрати нового.

   Лавники отримували по грошу на власну користь від кожного присуду (куди тим лавникам братись до теперішніх недоторканих суддів-хабарників).? Наймолодший із лавників вів письмово-судові справи і рахунки своїх колег.

   Присяжні завідували міським майном, торговельними і пожежними справами. Всі вони становили міську раду (магістрат), їм були підвладні чиновники: міський писар (віддав нотаріальною частиною), прокурор або стряпчий (вів міські і приватні справи за визначену законом плату); глашатаї (слідкували за виконанням судових рішень), цехові старости (цехмістери), мечники, ябедники (ті, що доносили на когось), митники, мостники, дальщики, казначей, печатник і ін.

   У місті встановлювалися 8-денні тривалі ярмарки на Воскресіння і святої Ядвиги, торги щочетверга і визначались міські кордони, про що говорилося письмово: “Орендар і війт наш з дружиною своєю має те місце вільними людьми осадити і твердиню (фортецю) побудувати; вільно тут став насипати, млин і корчму побудувати і всілякі вигоди отримувати, які вони винести можуть. До котрих млинів і ставів потрібно поступово обростати шарварками. (Мається на увазі додаткова до панщини феодальна повинність з будівництва і лагодження мостів, шляхів, гребель, панських маєтків і т. ін).

     Працю і кошти свої міщани прикладають також і до оборони замкової. За герб місту, як погранному, - рука одна гола, а друга панциром прикрита, з луком і натягнутою стрілою надаємо. Даємо вольності від усіх податків, чиншів і повинностей також від вантажної нам або власникові повинності, також від усього іншого на 20 років, по яких вольності припиняються”.

         Місто з обох сторін було оточене річками Сальничкою і її притокою, а двох інших – обставлене палями з бійницями і рогаткам. Лише міський ринок розміщувався не в центрі, а в зарічній частині, яка тепер називається Шпиль,  і яка була з’єднана з містом “зеленою греблею”, сліди якої збереглися до наших днів.

   Особлива увага приділялась військовій повинності, яка зобов’язувала мешканців у часи війни кінно і зі зброєю виступати проти ворога, а в мирний час охороняти державні кордони.

   Відомо й те, що Сулковський в 1616 році місто осадив, а про фортецю ніде не згадується. Згідно з люстрацією його сина те “держання” приносило 226 фл. і 28 гр., 4 деньги. Деякі краєзнавці й історики припускають, що фортифікаційні споруди було знищено до 1640 року, адже на картах Богдана Хмельницького поселення не означене. Польські історики відносять їх руйнування до початку визвольної війни. Єфимій Сецинський пише про повне запущення містечка з 1665 року.

   Відомо, що на території майбутньої Сальниці люди жили ще в період палеоліту та неоліту, про що свідчать знахідки археологів. У третьому тисячолітті до нашої ери, в період Трипільської культури, місцевість була густо заселена. Свідчення тому можна вважати виявлені археологами поселення за 30 кілометрів від Сальниці – у селі Сандраках. А в XVI-XVII століттях великі площі земельних масивів перебували під лісами.

   Виникла Сальниця у XVI столітті. Згодом це поселення, завдяки вигідному географічному положенню, стало одним із важливих торговельних пунктів степової частини північного Поділля. Крім того, село тоді мало і важливе стратегічне значення. Звільнення міщан на 20 років від податків забезпечило швидке заселення людом і зростання його економіки.

   Тривалий час поселення вело активну боротьбу з іноземними поневолювачами – татаро-монголами, литовськими князями, польськими магнатами. В період визвольної війни під началом Богдана Хмельницького Сальницю було майже зруйновано, і тривалий час вона лежала в руїнах. Лише на початку XVIII століття село знову почало відроджуватися, ставши спорним пунктом польської шляхти в боротьбі проти українського народу.

   У центрі міста поляки побудували фортецю, оточену ставом і глибоким ровом. Провели підземні ходи, залишки греблі і тунелю в ній свідчать, що на місці, яке тепер називають Буртами, стояла колись фортеця.

   У 1722 році від польського короля Станіслава-Августа Сальниця отримала підтвердження привілеїв, даних їй в 1607 році. У цей час вона належала поміщикові Чесновському. А в 1665 році стала володінням графів Потоцьких. І через сто років стає окремим староством, до якого входили Черемиси, Гнатівка, Мазепинці (тепер Лісогірка). Як стверджує Є. Сицінський, в 1776 році тут налічувалося 90 дворів, які сплачували Ігнатію Чесновському по 7 злотих у рік.

   Проте згаданими привілеями сальничани довго не користувалися, бо значна частина української території внаслідок чергового поділу Польщі відійшла до Російської імперії (1793 рік). Незабаром імператриця Катерина ІІ подарувала Сальницю генерал-майору Іраклію Моркову разом із сальницьким староством. Та коли влада перейшла до сина цариці, Павла, указом сенату в 1803 році дарування було скасовано. Але ще до цього Іраклій Морков устиг збудувати кілька церков у тому числі і в Мазепинцях, яка діє до нашого часу.

   У Сальниці першу церкву було побудовано 1783 року з ініціативи уніатського священника Григорія Крушинського. А в 1794 році у ній почалось відправлення російською мовою. Будівельним матеріалом для храму послужила розібрана стара церква у селі Глинськ теперішнього Калинівського району, куплена сальницькими прихожанами.

   Теперішній кам’яний Різдвяно-Богородницький храм почали будувати в 1849 році і закінчили в 1865-му на кошти односельців з невеликою матеріальною допомогою держави. Матеріальні витрати становили 20 тис. рублів.

   У ті ж часи в Сальниці діяло два навчальні заклади – міністерське однокласне училище, відкрите в 1874 році, а також школа для дівчаток, що розміщувалась у найманій хаті в 1897 році. Вони працювали за кошти міської влади.

   Відсутність промисловості змусила населення активніше займатись сільським господарством, орендуючи приміські землі; такий спосіб господарювання дуже виснажував ґрунт, не даючи належних прибутків тим, хто її орендував. Однак, на землі постійно зазіхали сусідні поміщики, самовільно захоплюючи великі ділянки. Судові процеси між ними тривали аж до революції 1905-1907 років. Від цієї тяганини селяни не мали жодної користі. Тому частина населення змушена була займатись перевезенням різних товарів, дрібною торгівлею, інші йшли на заробітки до цукроварень, що почали діяти в сусідніх повітах.

    Заявили про себе й різні ремесла (ткацтво, шевство, бондарство, кравецтво, теслярство, бляхарство тощо). Все це більш-менш задовольняло внутрішні потреби міста і навколишніх сіл.

   У 1831 році Микола І скасовує Магдебурзьке право. З його втратою Сальниця почала поступово занепадати, перетворюючись у велике село.

   У 1904 році в Сальниці було відкрито ще одне міністерське училище – двокласне земського відомства. Там навчалося 30-40 учнів, яких “обслуговував” один учитель. Держава не дуже дбала про розширення освіти. Приміром, на Поділлі на 400 осіб припадав лиш один учень.

   На кінець ХІХ і початок ХХ століття населення Сальниці різко розшаровувалось, внаслідок чого виникли купки багатіїв, які тримали у своїх руках землю, і маси безземельних селян. Судові справи з нащадками генерала Моркова, а пізніше поміщиком Охрамовичем за захоплену ними землю, тяглися й далі, але через різні підкупи сусідів і землемірів суди не давали бажаних наслідків. Орендна плата була великою, а за роботу багатії платили по 10 копійок за день і по 5 копійок підліткам. Тому звістку про революцію 1905 року селяни сприйняли з радістю. Дізнавшись про невдоволення людей у різних містах російської імперії, сальничани виступали з вимогою передати їм поміщицькі землі. Вони збирались на сходки у хаті Івана Собчука й обговорювали питання про важке становище селянства, про вкрай важкі умови оренди землі, про те, що держава не цікавиться життям українського населення. Зрештою, ці виступи проти поміщицького гніту були придушені. Найбільш активних односельців, а також лікаря Донського й аптекаря Волошиновича поліція заарештувала. Щоправда, через півроку селян відпустили, а лікаря і аптекаря вислали до Сибіру на каторгу.

   В укладі міста нічого не змінилося. Суди з поміщиками відновилися, місцеві багатії залишилися звичайними експлуататорами селянства. Будинки їхні будувалися на підмурках, і з великими вікнами.

   Щоб дещо пом’якшити життя селянства, російський царизм вигадав столипінську аграрну реформу. Доречно згадати, що являла собою ця затія. Вона тривала з листопада 1906 року по 28 червня 1917 року. Голова Ради Міністрів Столипін намагався анулювати пережитки кріпосництва. Селянин мав право купити або продати свій земельний наділ і виїхати з центральних губерній до Сибіру чи в інші краї й організувати нове господарство на хуторах та відрубах.

   Як правило, земельні наділи концентрувалися у руках куркульства, поміщицькі землеволодіння не скасовувалися. Одначе освоєння нових земель виявилося не під силу зубожілому селянству. Багато його родин повернулося до рідних осель. По суті реформа провалилася.

   Споконвічне прагнення селян вільно володіти землею під час Жовтневого перевороту вміло використав Ленін, який у своїй програмі проголошував: земля – селянам, фабрики і заводи – робітникам. Це гасло і допомогло більшовикам установити радянську владу. Віками знедолений люд повірив у брехливі ідеї “честі і совісті нашої епохи”. Не секрет – земля потрібна була більшовикам, щоб мати кошти на озброєння для “визвольного походу” до Європи й встановити там радянську владу в процесі “світової революції”. Але це вже окрема тема – коротко про неї не скажеш.

   Малоземелля заставляло селян, як і в 1905 році, йти у кабалу до поміщиків та куркулів, орендуючи землі на кабальних умовах. Окрім високої орендної плати селяни зобов’язувалися обробляти певну частину поміщицької землі майже задарма. А ті, що повернулися внаслідок провалу столипінської реформи додому, витративши в дорозі останні копійки, ставали жебраками.

   Виступи селянства в 1905-1907 роках носили стихійний характер й терпіли поразки. Бо не було мудрих керівників із їхнього середовища.

КРОВ ПОДОЛЯН-УКРАЇНЦІВ ЗА СВОБОДУ І ВОЛЮ

Океан часу, бурі історії змивали глину

з пагорбів та не могли вирвати з корінням

дубів з того ґрунту, де виростали могутні

велетні України.

Терень Масенко,

український письменник

середини 20-го століття.

Литовсько-руська, а згодом польська влада не могли ніяк стримати систематичні татарські навали на наш край. Можна тільки уявити, як татарська орда рухалася широким фрон­том, по 100 вершників у ряду, кожний з яких веде по два віль­ні коні для заміни. Таке військо мало від 800 до 1000 рядів коней і розтягувалося в довжину від 10 до 15 кілометрів. Так описував Іван Крип’якевич у своїй книзі «Історія українського війська». Інший дослідник Г. Л. де Боплан у своєму «Описі України» небезпідставно зазначає: «Для того, хто не ба­чив цього на власні очі, це було дивне видовище... менше дерев у лісі, ніж їхніх коней у степу. Коли бачиш їх здале­ку, то видається, ніби суне з видноколу якась хмара – вона клубочиться, збільшується і з жахом сповнюються серця найсміливіших людей».

   Татари прагнули якомога швидше заглибитися в україн­ські землі й розпочати свій напад на села. Його здійснювали, як правило, невеликі загони, чамбули, які вмить оточували село з усіх боків, аби ніхто не зумів вирватись. Тих, хто про­бував чинити опір, зразу ж убивали, що горить, підпалювали, а чоловіків, жінок, дітей, а також коней та худобу забирали з собою. Коли чамбул із награбованим добром приєднувався до війська, відправлявся новий для проведення таких же грабунків у інших селах. Внаслідок спустошливих набігів людоловів наприкінці 15 і в першій половині 16 століть багато населених пунктів зовсім зникло у нашім краї.

   Включення Поділля до складу Литовської держави не внесло суттєвих змін в характер соціально-економічних відносин, тут надалі існувало феодальне землеволодіння. Захоплюючи селянські землі, світські і духовні феодали зверталися до литовського князя з проханням видати жалувані грамоти на них. Основна маса селян належала до категорії державних, за користування землею вони з часом змушені були відробляти повинності і виплачувати податки. В їхньому житті значну роль відігравала община, яка несла відповідальність за користування землею. Основною галуззю виробництва залишалося землеробство, хоча важливого розвитку набуло тваринництво.

   Нові мешканці для цих небезпечних земель запрошувалися і звозилися звідусіль, найчастіше з Волині і Київщини. Знаючи про постійну татарську загрозу, люди неохоче йшли на землі Присниводдя. Ризик бути зненацька захопленим і проданим у Кафі, був надто великий. Тим, кого все ж вдавалося заманити у наші краї, надавали у користування практично спустошені осідки.       Нові володарі прагнули відбудувати і зміцнити поселення. Поселенці звільнялись від сплати чиншу, всяких податків на 10 років; торгового і чолового податку – на два роки; організовувалися ярмарки та базари поблизу (в Уланові). Однак татарські напади продовжувалися і закріпитися на довгий час переселенцям не вдавалося.

   Посилено обороноздатністю зайнявся уланівський володар Рафаїл Синявський – відомий землевласник Поділля. Саме він почав збільшувати кількість населення у краї, ввів нові повинності для розбудови замку. Гарну справу продовжив його син Микола Синявський. Саме при ньому у 1570 році замок в Уланові зміцнів, він був на штучному пагорбі і мав три невеликі гармати. Здійснювали зміцнення укріплень та покращання несення сторожової служби Синявські й на землях уздовж Чорного шляху. Адже саме від цих заходів безпосередньо залежала безпека Уланова. По суті Хмільницьке староство обслуговувала митниця на місці нинішнього села Великий Митник, а митниці на місці села Митинці обслуговували ввіз та вивіз вантажів та товарів через Уланівське староство.

   Для зміцнення територій навколо Хмільника цьому прикордонному місту в 1448 році надано Магдебурзьке право. За ним у Хмільницький магістрат крім війта входили «глашатаї, мечники, ябедники, митники (підкреслення наше-авт.), мостники, посадники, дальщики, казначей, печатник та інші творивші суд і розправу, збиравші податі і штраф, вся замкова і польова сторожа».

   Отже, ще здавна в магістрат Хмільника входили митники. А це підтверджує їхню важливу роль у розвитку краю. Однак заходи, що вживалися для стримування ворожих нападів людоловів, не давали бажаних результатів. Уже в 1605 році весь Уланів і навколишні поселення знову були сильно спустошені кримськими татарами. Польська влада цю прикордонну територію вважала особливо важливою, а тому у 1552

році надала ще Уланову привілеї Магдебурзького права. У 1606 році їх було розширено.

   Татари знали про невеличкі укріплення вздовж своїх кордонів, а тому продовжували й далі нападати, грабувати і вивозити у неволю подолян. Сторони з перемінним успіхом

вели оборону й напад.

   Тоді брацлавський староста Костянтин Іванович Острозький та хмільницький староста Предслав Лянцкоронський почали вивчати військову тактику татар, шукати способів і шляхів, як стримати їх спустошливі напади. Здійснюючи розвідку таємних доріг, якими проникали вороги на нашу землю, ватажки організовували досить хитрі засідки, де завжди завдавали татарам нищівних ударів. Ці засідки були, як правило, біля бродів, мілководдя, у чагарниках, лісах, на підвищеннях тощо. Таємні пости на дорогах, переправах, стежках негайно повідомляли про появу ворога, його чисельність, напрям руху і т. п. Все це давало неабияку можливість оперативно і своєчасно оточити і розгромити нападників.

   Повертаючись без здобичі, татари невдовзі змінили свою тактику і почали створювати більш мобільні загони по 200–300 вершників. Тоді Предслав Лянцкоронський протиставив їм свою тактику – посилив сторожові пости, створив рухливі кінні загони, що завдавали досить відчутних ударів татарським загонам.

   Але, незважаючи на деякі успіхи, литовські феодали і польська шляхта все ж неспроможні були захистити наш край від татар. Населення рятувалося як могло: ховалося в лісових хащах, річкових плавнях, виритих печерах з невеликими підземними ходами. Подільські землі, внаслідок частих нападів були майже повністю спустошені, обезлюдніли і через це лежали пустками. У польській хроніці повідомляється «пустиня Уланів при шляху Татарськім». Цей шлях і прискорив занепад краю.

     Із утворенням у 1569 році Речі Посполитої, після Люблінської унії, на Поділля хвилями посунули польські магнати, захоплюючи вільні землі. Селяни почали надто зубожіти, а польські власники закладати фільварки й утворювати великі земельні латифундії. У XVI ст. починає стрімко розвиватися фільварково-панщинна система господарювання, яка передбачала обробіток панської землі кріпаками. Цьому сприяла і економічна реформа 1557 року відома під назвою «Статут на волоки», яка встановлювала стосунки між фільварковою і селянською землею. Число малоземельних та обезземелених селян досягло у Брацлавському воєводстві до 50 відсотків. Одночасно різко посилюється експлуатація селян – панівною формою стає рента, яка у 40-х роках XVII ст. досягла від 4–6 днів на тиждень. Крім поденщини селяни ще виплачували державний податок, так зване подимне, давали десятини від бджіл та худоби, виконували багато різноманітних повинностей.

     У відповідь на тиск феодального та іноземного гніту, народні маси Поділля посилюють боротьбу за своє визволення з панського ярма. У королівських володіннях селяни і міщани скаржилися королю і сейму на дії своїх старост.

       Посилення соціального гніту поєднувалося з наростанням національно-релігійного гноблення, що особливо яскраво проявилося після проголошення у 1596 році унії на Берестейському церковному соборі. Польські зверхники прагнули окатоличити місцеве населення.

   Зрозуміло, у відповідь на утиски, народні маси краю піднімаються на визвольну боротьбу. Автор шкільного підручника з історії України у 16–18 століттях П. Сас повідомляє: «У 1590році польський король доручив Криштофу Косинському збирати козаків у військо для оборони Поділля від татар, обіцяючи їм за це відповідну платню. Однак слова свого не дотримав. Саме обуренням козаків і скористався К. Косинський, який у серпні 1591 року підняв козацтво на повстання і був обраний гетьманом. Спочатку козаки захопили містечко Пиків на Брацлавщині. В місті і замку вони забрали всю наявну зброю і маєтності. За кілька місяців вогонь повстання поширився на всю Брацлавщину і Південну Київщину. На визволеній території було запроваджено козацькі порядки».

     Письменник Микола Смоленчук написав історичний роман «Білі бланкети», де відзначив, що сам гетьман Криштоф Косинський зупинився на деякий час у Пикові, звідки писав листи реєстровим козакам. «Напад шляхтичів на обоз занепокоїв гетьмана, він повернув на захід, створивши популярний у низовиків рухомий табір – по боках гармати на возах, а посередині козацькі сотні, рух уповільнився, але йти стало безпечніше. Прямували лівим берегом річки, не думаючи про переправу.

     У Пикові, маєтку Острозьких, поблизу Вінниці, спинились. Гетьман привів шляхту до присяги і розходився писати листи реєстровцям... Повстанці стояли в Пикові кілька днів... Вони вийшли з побузьких країв на кордоні Волині».

   Отож, тут із населення наших сіл і містечок, в тому числі й Росох та Маркушів, формувалися повстанські загони ватажка. Із Пикова козацькі загони уславленого гетьмана попрямували через наші землі на биту дорогу у простори Волині.

     У «Подільських губернських відомостях» говориться, що у 1589 році кримські татари напали на Поділля, зруйнували помешкання, спустошили посіви, захопили великий ясир. Подільські військові сили виступили проти загарбників і могли відбити нападників, але тимчасові негаразди у стосунках між Костянтином Острозьким і шляхтичем Янушем Збаразьким не дозволили цього зробити. Саме це й викликало обурення серед місцевих жителів і, коли у 1594 році Северин Наливайко повернувся з походу проти татар у Молдавії, селяни та міщани негайно почали проголошувати себе вільними людьми, іншими словами -- козаками. Невдовзі запалали маєтки шляхти та магнатів.

     Про рух С. Наливайка у нашім краї говорить польський хроніст Рейнгольд Гейденштейн. Він пише, що Наливайко, відступаючи у лютому–березні 1596 року «нашел заушье в направлении к речке Синей Воды, впадающей в речку Буг, но Жолкевский не переставал гнаться за Наливайком и преследовал его до тех пор, пока у польского вождя не стало коней. Однако дойдя до Синих Вод Жолкевский остановился у Кумановском лесу. И боясь безводных диких и голодных степей, решил прекратить погоню за козаками».

       Перебуваючи у Хмільнику, Жолкевський уважно стежив за діями Наливайка. У загони ватажка плив навколишній люд. На початку 1596 року Наливайко із військом рушив на Поділля, щоб з’єднатися з повсталими загонами. Його військо просувалось через Остропіль у напрямку на Пиків, а звідти він мав намір йти на Брацлав. Жолкевський перегородив йому шлях. То ж Наливайко вимушений був повернути на Прилуку (нині в Липовецькому районі Вінниччини). Хоча шляхта наздогнала його, але повстанці відступили до річки Синя Вода (Снивода), куди Жолкевський боявся йти, зупинившись у лісі під Куманівцями. Отримавши підкріплення, Станіслав Жолкевський під Прилукою наздогнав Наливайка. Зазнаючи поразки, козацький ватажок свої поріділі сили повернув до Білої Церкви.

   Варто звернути увагу, що ці часи відзначаються посиленим закріпаченням населення краю польськими магнатами, частими нападами татар. З історичного боку видно, що кріпосне право було введене у Польщі ще в XVI столітті при королі Сигізмунді. Наші люди, живучи за часів Київської княжої держави, а також галицького князівства, татарщини та Литви, панщини не знали. Усі земельні угіддя поділяли на князівські, дідичні та громадські. Громадські землі з часом перейшли в державні під назвою «чорні землі». Ці землі князі надавали у користування служилим людям при певній умові, що вони будуть пильно нести державну чи військову службу (наприклад, козаки). Бувало, що й сам король віддавав певну землю за якусь військову чи іншу відзнаку). Тоді такі земельні наділи називалися помістям окремих власників, тобто поміщиків. Населення, яке заселялося на цих землях за особливу певну плату (в народі вона мала ймення – чинш), називалися поселянами або просто селянами.

   У перші роки приєднання до Польщі, в нашім краї відбувався невеликий приріст зайшлого населення з Брацлавщини. Люди селилися на правах вільних козаків, а на королівських слободах за земельні наділи платили єдиний податок – лише чинш. Але часто траплялося, що король нагороджував свого наближеного шляхтича помістям і тоді селяни ставали кріпаками. Однак не легко було закріпачити подолян, бо ж по природі своїй вони свободолюбиві.

      Сміливці-відчайдухи повинні були самі відстоювати свою святу землю від татарських грабіжницьких нападів. Якраз тоді на наших землях, як і на усій північній Брацлавщині, були започатковані зародки козацтва. Тому в українських і польських літописах є непоодинокі згадки про боротьбу цих героїв із людоловами.

      Про це яскраво сказано в «Трудах комитета для историко-статистического описання Подольской Епархии», які видано в 1876 році в Кам’янець-Подільському. Зокрема, процитуємо такі речення: « В течение трех веков лилась кровь за свободу совести... Это высшее и единственное благо человека... Здесь сложили свои благородные кости не тысячи, а целые миллионы мучеников за христианскую веру, имена которых знает только Всевидящий».

   Далі перелічуються імена героїв, які творили «чудеса храбрости» на подільській землі. Це – Дашкевич, Наливайко, Хмельницький, Кривоніс, Нечай, Самусь, Палій і безліч їм подібних.

   Тому для нас є символічним, що ми зуміли не тільки вціліти, а й розростись. Ось ще один характерний показник, взятий із згаданих «Трудов...»:  «По состоянию на 1870 год Подолия по населению занимала 7-е место в Российской империи, насчитывая 1,946,161 житель. Это больше, нежели в некоторых странах Европы...»

      Щільність населення на одну верству становила 70 душ. Найбільше людей проживало в Брацлавському, Могилевському, Вінницькому, Літинському повітах.

   Польський історик Патроцький завжди бачив у подолянах людей-лицарів. Виступаючи на сеймі в Кракові у 1575 року, він наголосив: «Я недавно живу між ними і не з ними виховувався, але я зразу оцінив їх славні діла, котрі заслуговують вічної пам’яті у нащадків. Не один раз у рік переслідують ці люди татар і не падають в небезпеку війни як мужні леви, охороняють вони все християнство і майже кожний із них може називатися Гектором. Не маючи від вас ніякої допомоги, вони надають вам повний спокій як годованим волам. А ви вважаєте себе вищими і випрошуєте у їхній місцевості собі маєтки. Ви б ще самі виділили від своїх достатків і дали їм за те, що по їх милості і хоробрості насолоджуєтесь такою безпечністю. Хто в наші дні і часи, в чому б то не було, перевершив подолянина-русака? Пошліть ви його в посольство, і він виконає краще, ніж йому було поручено. Між ними шукайте полководця і хороброго вояка. Він з незадоволенням дивиться на ваші поради про мир. Негарно, негоже мудрій людині домагатись чужого, негоже багатому зневажати бідного. Подолян не розпізнаєш, хто пан, а хто наймит, немає в них ні на гріш гордовитості. Не носять вони яркого одягу, вони покриті славою, яка дорожча ваших нарядів. Слава цих людей розповсюдиться всюди і залишиться за ними навіки. Могутній турок розставив на нас свою пащу, і хоробрий русак не раз засовував у неї свій кулак. Направився він на Польщу, але руська сила зупинила його. Будьте ж довольні славою, яку вони вам добувають, хоть і немає вас між ними в походах, не зазіхайте на їх майно, а маєтків у них немає. Всякий раз, коли нам приходиться воювати, то ви ховаєтесь у лісі...»

Василь Паламарчук,

«Босоніж по стерні».

На зламі епохи

   Перша світова війна принесла українцям багато незагойних страждань. Із Сальниці пішли захищати “царя та отєчество” всі чоловіки віком до 50 років. Не повернулись до рідних домівок близько сотні односельців, півтори сотні отримали поранення різної важкості.

   Перші відомості про повалення царизму принесли солдати, які повернулися із фронтів. У Сальниці почалися революційні виступи селян. 26 квітня 1917 року літинський повітовий комісар Стамповський у телеграмі Подільському губернському комісару доповідав: “У Сальниці спалахнули безпорядки. Опинившись випадково на посаді міського старости і голови виконавчого комітету, громадянин Поліщук з групою прихильників тероризує лояльну частину населення, закликаючи до погромів, відкидаючи існуючу владу і нехтуючи владу тимчасового уряду. Прошу термінових вказівок, чи доцільні припущення безчинства військовими силами і арешт Поліщука”.

   Підбурене більшовицькими агітаторами, населення незадоволено зустріло повідомлення про владу Директорії, яка нагадала про себе 14 грудня 1918 року. Її представник – губернський комісар Степура видав постанову, якою зобов’язував усе населення протягом місяця, не пізніше 15 січня 1919 року, сплатити всі недоїмки зі всіх видів податку – земельного, квартирного, військового, прибуткового за 1917-1918 роки.

   Проти Директорії спалахнуло полум’я народної боротьби. Її організаторами стали підпільний Губком партії та підпільні партійні організації на місцях. “Селяни настроєні проти нас, - сповіщали із Літинського повіту представники петлюрівської влади. Більшовицькі агенти мають великий вплив на населення. Можна сподіватися, що з приходом більшовиків усе населення перейде на їхній бік…”   

    Постає логічне питання: чому народ не підтримував влади Директорії? Тому, що переважна більшість не знала її намірів. Насправді петлюрівці у більшості були патріотами України. Пошлемось  хоча б на виступ Симона Петлюри в газеті “Селянська громада” від 19 жовтня 1919 року. Процитуємо матеріал із скороченнями:

    “ Народе України! З давніх-давен тобі випало на долю тяжкою боротьбою захищати свої права, щоб на рівні з другими народами світу провадити вільне, незалежне життя. З дикого сходу сунули на землю твою орда хижаків, які грабували добро твоє, дітей твоїх забирали та вивозили у чужий край, де томилися у важкій неволі; втрачаючи сили, ти захищав від них своїх сусідів із Заходу, а вони, користуючись твоєю недолею, наче на глум, нападали на тебе, грабували твої оселі, зневажали твою віру, твою народність. Втративши свою державність  в тяжкому ярмі, ти переходив з-під однієї влади до другої, а сини твої не скорилися – знову і знову бралися за зброю, виганяли насильників із рідного краю, здобували собі волю і славу, що луною котилася по всьому світі…

     Та прийшла на тебе з Півночі друга неволя – московська, мало не 300 літ запрягли тебе в ярмо московські пани. Їх московський цар завів панщину у вільній Україні, і нагаї панські привчали тебе до покірності, примушували тебе забути, що ти вільний і рівний з другими народами, що ти є хазяїн на власній землі, а кращі сини твої гноїлись у тюрмах та замерзали в сибірських морозах.

     Але тепер, коли всі поневолені народи визволяються з-під панування насильників і зброєю здобувають собі волю, піднявся й ти, великими зусиллями розбив кайдани, прагнучи вільного господарювання на своїй рідній землі, яку загарбали пани у твоїх прадідів, треба не дати знову ворогам поневолити тебе і зробити тебе наймитом в рідній хаті. Заради цього сини твої будують нову державу – Українську Народну Республіку. В ній знайдуть собі рівне і мирне життя народи, що населяють Україну.

     Ще не все зроблено, ще й досі навкруги чорною хмарою обліпити тебе більшовики-комуністи та поміщицькі синки-деникінці. Ті й другі хочуть панувати над нами, хочуть щоб весь вік ми працювали на них, а вони на банкетах пропивали наше добро, щоб ми в тяжкій праці забули, що ми теж люди…

    Віддаючи сили на боротьбу за волю рідного краю, ми приймаємо привселюдну урочисту обітницю – вірно служити своєму народові, не припиняти боротьбу, поки не звільнимо Україну від своїх ворогів, доки під захистом міцної республіканської влади не стане він вільним господарем у ріднім краю і доки не захистить здобуту землю і волю…

     Хай живе вільна Українська Народна Республіка!

                            С. Петлюра, 14.10.1919 р. м. Кам’янець – Подільський.”

     Дуже сумнівно, що переважна більшість українців читала той заклик.

     Більшовицькі агітатори переконали народні маси, постійно обіцяючи селянам стати господарем на своїй землі. Тому  протягом 1919 року і першої половини січня 1920 року Червона армія при підтримці населення звільнила Вінниччину від деніківців та петлюрівців.

     У середині 1918 року в Сальниці було створено ревком на чолі з Л.К. Грабовським. До його складу увійшли: К.П. Мартинюк, Д.Е. Мулярчук та М. Гузенко. 25 лютого 1919 року Хмільник і Сальниця проголосили у себе радянську владу. Військові частини петлюрівців приєдналися до повстанців.

     У квітні 1919 року сальницький ревком було поновлено за рахунок його членів Івана Шпорти, Олексія Поліщука, Федора Чехівського, Матвія Шпорти, Тимофія Коцюра, Івана Мар’євича, Леонтія Грабовського, Олександра Фаренюка і Мусія Гузенка. Головою ревкому став Матвій Шпорта. Тоді ж організували і сільську раду, яку очолив Ян Леонтійович Янківський.

     Ревком розгорнув активну діяльність щодо зміцнення радянської влади. Виконуючи вимоги ленінського Декрету про землю, зібрали масовий мітинг трудівників села, на якому вирішили розділити між селянами 1700 гектарів землі, якою володів поміщик Охрімович, маєток якого стояв під його лісом за три кілометри від Мар’янівки.

     Боротьба за зміцнення Радянської влади на селі супроводжувалась з великими труднощами. Поміщики і куркулі всіляко перешкоджали діям ревкомівців, скоюючи важкі кримінальні злочини проти найактивніших селян.

     Після встановлення на Вінниччині Радянської влади, сальничани довідались, що у Маркушах діє комсомольська організація. Це була перша молодіжна організація у найближчих селах. Група юнаків і дівчат – Кіндрат, Флор і Володимир Столярчуки, а також Максим Іщук і Зіна Шнайдер і ще кілька осіб почали відвідувати маркушанських комсомольців. У тому ж 1920 році, їх прийняли до комсомолу, а через півтора року в Сальниці почала діяти комсомольська група, яка в 1923 році перетворилася в осередок у складі 10 комсомольців.

     З ініціативи комсомольців на селі запрацювали хата-читальня, гуртки художньої самодіяльності. Велику популярність здобув драматичний гурток, який ставив п’єси українських драматургів – Шевченка, Кропивницького, Карпенка-Карого та інших. Керував драмгуртківцями Микола Максимович. Струнний оркестр очолив Федір Давидович. Сальницькі самодіяльні артисти періодично виступали і в сусідніх селах – Гнатівці, Мазепинцях, Мар’янівці, Маркушах і Митинцях. У ті роки комсомольською організацією керував майбутній Герой Радянського Союзу, прославлений танкіст Флор Столярчук.

Комсомольський осередок, 1935 р.

     Чи не вперше на Вінниччині у Сальниці відбулись комсомольські весілля, коли на рушник ставали їхні друзі – Павло Барчук і Єфрем Собчук. Цю подію активно обговорювали у багатьох селах Уланівської зони. Члени ВЛКСМ брали активну участь у боротьбі з пережитками, пияцтвом і самогоноварінням, релігійними забобонами.

     Старожилам села й досі пам’ятається диспут на релігійну тему (1928 рік). Полеміка розгорілася між попом Ратушинським, адвентистом сьомого дня Чехівським з одного боку і учителями Савінським, Слісарчуком і Муратовим – з другого. Сільський будинок того вечора було заповнено вщерть. Перемогу здобули вчителі.

     Завідувач сільбуду Іван Кізь теж здивував односельців у 1929 році, придбавши перший радіоприймач у Бердичеві. Люди вечорами сходилися сюди й слухали радіопередачі з Москви і Києва. Особливо подобалися українські та російські пісні, виконані солістами і різними хорами.

     А комсомолець Павло Мулярчук провів уночі від хати-читальні до церкви радіо і встановив на ній червоний прапор, чим викликав гостре обурення з боку літніх людей.

     Навесні 1923 року комуністи Сальниці Анань і Бондарчук створили партійний осередок, який згодом переріс у партійну організацію. Члени цього колективу активно проводили виховання населення в комуністичному дусі. З їх же ініціативи виникла сільськогосподарська організація ”Хлібороб”. А через три роки по тому її почали називати ТСОЗ – товариством спільного обробітку землі. На перших порах сюди подали заяви члени 518 господарств.

     Восени 1928 року комуніст С.М. Васильківський організовує садово-ягідне колективне господарство, яке згодом, з ініціативи колишніх партизанів Олекси Гавури, Остапа Луценка, Миколи Чернуха, Михайла Чехівського об’єдналися із товариством спільного обробітку землі. На базі цього об’єднання в Сальниці виникає сільськогосподарська артіль “Червоний партизан” (Листопад 1929 року). Головою артілі селяни обрали робітника 25-тисячника Максимчука.

     Навесні 1930 року було створено артіль для виготовлення цегли. У цьому ж році стає до ладу маслозавод. Усі ці події відбулися у сутичках із місцевими багатіями, які відкрито виступали проти колективізації сільського господарства. Згадані виступи розгорнулися по всій Правобережній Україні у вигляді “Волинки”, яка ехом перекотилася із Волинської губернії.

    Щоб локалізувати незавидне становище у селах, керівництво держави на чолі зі Сталіним, надсилає сюди представників робітничого класу з числа більшовиків. До Сальниці, приміром, прибуло 20 таких посланців, які разом із місцевим активом приборкали куркулів та їхніх поплічників.

     Навесні 1930 року на базі помістя Одай організовується колгосп “Пролетар”, керувати яким було доручено М.Л. Гаєвському. Проте це господарство проіснувало не довго – до кінця 1930 року, об’єднавшись із колгоспом “Червоний партизан”. Його головою став колишній наймит поміщика Охрімовича, уродженець села Мар’янівки Олександр Стаднік, який був ініціатором організації колгоспу в Мар’янівці весною 1929 року.

     А навесні 1930 року Стаднік ледь не загинув від рук збунтованих “волинців”, що підняли заколот біля мар’янівської церкви. Молодий і завзятий керівник намагався вгамувати розгнівану публіку. Але озброєні вилами, сокирами і дубинами пришельці накинулися на нього. Але Стаднік не розгубився – застосував табельну зброю, в результаті чого один із нападників отримав поранення в ділянку голови. Відступаючи, супротивники вбили сільського активіста Микиту Горбатюка.

    Сальницький колгосп “Червоний партизан” Олександр Стаднік очолював з 1933 по 1937 роки. Незважаючи на те, що цей партієць був неписьменний, його призначили третім секретарем Уланівського райкому. Маючи від роду неабиякий талант, Олександр Максимович самостійно навчився читати й писати. Перед початком війни з німцями його послали на навчання до Московської партійної школи. Одначе закінчити навчання не встиг. Під час Московської битви він добровільно пішов на фронт і загинув в одному з боїв наприкінці 1941 року.

   Доречно нагадати й таке: окрім колгоспу “Червоний партизан” у Сальниці діяло ще два господарства – імені Ворошилова та імені Кірова. Але останнє через 8 місяців об’єдналося з колгоспом імені Ворошилова. У 1950 році я був свідком загальних зборів сальничан, які проголосували про об’єднання колгоспу імені Ворошилова із колгоспом “Червоний партизан”. Та акція відбулась на вигоні біля теперішнього млина.

   Окрім виробництва сільськогосподарської продукції селяни розвивали і допоміжні галузі: млинарство, виробництво олії, круп, цегли, черепиці, горщиків, дьогтю, штучної вощини. Діяла також артіль з виробництва торфу. Було відкрито перукарню й аптеку.

   Можливо, дехто із молодих читачів запитає: для чого радянській владі потрібні були колгоспи? Питання дуже слушне. Прокоментуємо.

   Не слід забувати про такий фактор: Україна здавна вважалась житницею Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу. Упродовж 20-х років найбільше постачала хліба у державні засіки. Хліб був потрібен і для потреб війська, і на експорт, що, зрештою, приносило великі прибутки. Хліб пригодився і для закупівлі озброєння. Адже зайвих коштів після важких наслідків громадянської війни годі було шукати.

   Підемо далі. Ленін ще до Жовтневого перевороту розробив кілька версій про “світову революцію”, в результаті якої належало здійснити “визвольний похід” у країни Європи, щоб захистити трудящих від капіталістичних експлуататорів” і встановити радянську владу.

   Найближчий учень і послідовник Леніна – Сталін – продовжував ідею “советізації” Європи. І знову ж – для цього авантюрного задуму необхідні величезні кошти. Отже, дефіцит золотого запасу мав поповнити хліб, який перебував у руках селянина. (Після підвищення цін на промислові товари і низькі заготівельні ціни хлібороби не хотіли добровільно віддавати зерно державі). Щоб якомога легше розв’язати проблему, Сталін із однодумцями вирішив здійснити колективізацію сільського господарства, аби селянська власність стала державною. Після цього Москва почала надсилати на периферію міфічні плани хлібозаготівель, що копіювало форму продрозверстки 20-х років. Антинародні дії влади призвели до голодомору 1932-1933 років. Люди тисячами залишали життя, а держава вивозила мільйони тон зерна за кордон для закупівель зброї.

Спланована акція сталінізму

(Голодомор 1932-1933років)

   Як стверджує у своїх дослідженнях член-кореспондент Української академії історичних наук вінничанин Сергій Гальчак, тільки в 16 районах області в 1932-1933 роках від голоду померло 350 404 людини. Точної інформації з решти 53 районів в Державному архіві Вінницької області немає. Тому загальний показник цієї жахливої біди має бути значно більшим. У той же час «Книга пам’яті» Вінниччини налічує 173 400 осіб, хто поліг у боротьбі з німецькими окупантами…

   У той же час дослідники-історики підрахували, що на землях України щохвилини залишало життя 17 чоловік! Приміром, доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький, який скрупульозно вивчав ситуацію у 1932-1933 роках, вважає, що спочатку був голод, обумовлений хлібозаготівлями. А з січня 1933 року, після телеграми Сталіна, розпочалося викачування всього продовольства з України, розпочався тотальний голодомор.

   Нині називають різні цифри загиблих – від 5 до 10 мільйонів людей. На жаль, точного «показника» не встановить уже ніхто, як і не вдасться відновити імена жертв. Проте більшість українців переконані – це спланована акція Сталіна, яка страшною косою пройшлася по Україні.

   Згадаємо й про таке: про цю трагедію люди дізналися лише в роки незалежності України. Адже комуністичні зверхники ретельно замовчували факти голодомору. Цього вимагав їхній вождь, лицемірство якого не знало меж. Приміром, колишній секретар ЦК КП(б)У  Р. Терехов пригадував слова «вождя всіх епох і народів»:

   «Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий розповідач – вигадали таку казку про голод; думаєте нас залякати, але не вийде! Чи не краще залишити вам пост секретаря ЦК КП(б)У і піти працювати до спілки письменників – будете казки писати, а дурні будуть їх читати»…

   І лише у січні 1990 року ЦК КПУ ухвалив постанову, якою було визнано, що «голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення щодо селянства. Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор і Чубар)  у проведенні хлібозаготівель. Рішуче відмежуватися від насильницьких репресивних методів вирішення проблем соціального розвитку». Як засвідчують архівні джерела, голод не мав під собою якогось об’єктивного підгрунтя. Він став наслідком недалекоглядної, волюнтариської сталінської політики на селі.

   Про жахливі наслідки голодомору в обласному архіві зосереджено матеріали у величезному фонді порайонно. А в окремих документах вказані конкретні села із кількістю померлих. Іноді називаються прізвища загиблих. На щастя, я  не знайшов там якихось фактів про Сальницю. Можливо, тому що керівники села не поспішали оприлюднювати печальні факти. Одначе сальничан теж не минула ця трагедія. Ось що розповідали старожили: 
   Почнемо із Марії Савівни Петраш, 1911 року народження, яка відповідала на запитання спеціальної анкети 15 серпня 2005 року: «По хатах ходила група невідомих людей і шукала хліб, підбираючи усе їстівне – крупи, квасолю, всіляке насіння. Штурхали в землю металеві прути, щоб виявити закопане зерно. Заможніших людей розкуркулювали, конфіскуючи їхнє майно, а худобу відгонили до колгоспу. Затримували селян із колоссям і судили за крадіжки громадського та державного добра.

   У селі померло від голоду багато людей. Скільки, точно не знаю. Пам’ятаю, у нас у сусідстві лежали на підлозі хати три дорослі дівки з опухлими ногами.  А біля них стояли ночви, і коли пухлини лопали, сукровиця з ніг текла у ті ночви.

   У нашої мами теж попухли ноги. Брат як побачив, то пішов на город і накопав ще молодої картоплі, а город у нас був великий – 60 соток. І ми таким чином вижили… Про те нещастя я розповідаю онукам і правнукам. Не дай Боже, щоб вони пережили таке страшне горе».

Послухаємо розповідь Шевчук Галини Іванівни, 1918 року народження:

   «У 1933 році мені було 15 років. Я була піонеркою. Мене і інших піонерів керівники з Уланова залучали шукати сліди засипаних ям, де мало зберігатись зерно. Чужі дядьки заходили до хат і хлівів і щупали металевим прутами землю. Думали, що таким чином знайдуть заховане зерно. Бідніших людей заставляли іти у колгосп, а в багатих підбирали все, що можна було їсти, і розкуркулювали… У нас була корова, і ми ділилися молоком із бідними.

    Батьки мали також гроші, частину яких віддавали голодним селянам. Із сусідніх сіл час від часу приходили люди, міняли на їжу одяг, гарні рябцуни, взяття, вишиті рушники, сорочки.

   В Уланові працювала крамниця «Торгсін», яка скуповувала золоті речі майже за безцінь.

-          І як ви гадаєте – хто винен у цьому жахливому злочині?

-          Держава. Адже восени 1932 року колгоспи зібрали непоганий урожай хліба, а навесні розпочався голод…»

Ровесниця Галини Шевчук – Меланія Степанівна Стороха (с. Гнатівка)

Теж не відмовилася відповісти на аналогічні запитання:

   «Я ніколи не забуду, що творилося в тридцять третьому році. Керівники держави на чолі зі Сталіним дали команду забирати в селян хліб та інші харчові продукти. По хатах вешталися сільські активісти з числа партійців і заглядали у кожний куток. Висипали з горщиків навіть квасолю, яку матері готували на борщ, забирали крупи та макуху. Нічого нам не залишали. Ніби люди чимось завинили перед державою.

   Рятуючись від смерті, люди закопували в землю всілякі харчі, але їх майже кожного разу знаходили оті настирливі шукачі. Мабуть, навчились грабувати чуже добро. У пошуках зерна активісти молотами розвалювали грубки і лежанки.

   Від тих грабіжників відгонило самогоном. Тож їм було море по коліна. Якщо знаходили щось підходяще (мед чи масло), то прямо на очах голодних ділили між собою. У наших батьків забрали коня, незважаючи на те, що у сім’ї налічувалося сім душ. То ми змушені піти у той клятий колгосп,  який поза очі називали «Колгосп імені червоного дишла». Щоб не вмерти, діти ходили по минулорічному картопляному полі й заступами викопували рештки гнилих бульб, рвали лободу, снитку, а влітку – листя з вишень і липи, й варили. Щоб було чим закропитись. Проте випадків людоїдства чи трупоїдства не пам’ятаю. Померлих від голоду ховали на цвинтарі…»

Марія Іванівна Гамага, 1925 року народження, с. Гнатівка:

   «Мої батьки пуд жита розсипали на стелі горища і присипали половою, але сільські активісти все одно знайшли, заставили маму провіяти зерно від полови й забрали. А якщо хтось зрізав у полі букет колосків, то судили й давали п’ять років тюрми. Ось так знущалися над людьми тодішня влада.

   По полях їздили на конях ланові і гарапниками відганяли людей від зернових посівів. Щоб, не дай Боже, могли вкрасти  жменю колосків. Представники влади нікого не жаліли- ні дорослих, ні малих.

   Приходили голодні з різних районів. А одна бабуся дісталася до нашого села аж з Волині разом з онучкою. Поки вона просила їсти, онучка зірвала на городі листок гички кормового буряка й почала їсти. Бабуся побачила й вирвала гичку і сама з’їла. Дитина злякалась й почала плакати. На другий день люди знайшли ту бабусю в яру біля села мертвою. Куди ділася онучка, ми не знали.

   Мама взяла до себе двох сиріт-племінників, і вони не померли, виручала корова. Пам’ятаю, у полі люди знаходили нори, в яких водилися миші. Вони заготовляли на зиму всіляку пашню. Селяни розкопували ті нори й забирали їхні запаси. Хтось назвав те зерно «мишачим хлібом». А пастушки виливали водою із нірок ховрашків, убивали їх, здирали шкіри, а м’ясо приносили додому і матері варили його…

   Мертвих від голоду підбирали на підводу й відвозили на цвинтар. Кількість померлих ніхто не лічив. З часом могили їх позаростали чагарниками і бур’янами. Хто де похований, ніхто не може сказати.

   Була в селі церква, то за радянської влади зробили із неї клуб, а з вівтаря – сцену. А в 70-х роках збудували новий клуб, і церкву розібрали. В 90-х роках на місці, де стояла церква, поставили хрест.»

Олександра Вікторівна Чехівська, 1921 року народження.

«Хто не записувався до колгоспу, забирали худобу і реманент. Активісти били жорна, щоб люди не мололи зерно. Наш батько пішов у колгосп, заробив трохи ячменю, але через три дні прийшли нишпорки і забрали. Правда, у колгоспі давали по тарілці якоїсь баланди. Заборонялося зривати колосся. Один сальницький хлопець, щоб не вмерти з голоду, нарізав торбинку пшеничного колосся, то йому дали 10 років тюрми.

   Один чоловік ткав на верстаті полотно, за що мав сякий-такий зиск, тому в колгосп піти відмовився. Прийшла «комісія» й поцупила те полотно, забрали із шафи одяг, рядна і навіть порожні мішки.

   А один селянин теж не захотів бути колгоспником. Хотів хазяйнувати індивідуально, то його обклали податками. А коли розрахувався, наклали податок знову. Потім обіклали в третій раз – діватись не було куди, і він пішов до артілі «Червоний партизан».

   Було в моєї мами два брати. Вони теж не бажали працювати у тому «чортовому кагалі», їх арештували працівники НКВС і вислали на Далекий Схід. Там вони й загинули.

   Перед жнивами до моїх батьків зайшов юнак із Волині, просив їсти. Мама насипала півмиски борщу і дала шматочок чорного хліба. Він з’їв і попросив ще. Мама сказали: «Якщо з’їси більше, то помреш…» «То нічого – хочу хоча б перед смертю наїстися». Поїв, подякував, вийшов на вулицю й загинув…

   А одна нещасна жінка із Житомирщини принесла до моїх батьків здохлу гуску, з неї уже пір’я облізло, і попросила, щоб мама засмажили… На знак вдячності залишила ікону з рушником. Та ікона і досить висить у нашій хаті. Коли дивлюсь на неї, мимоволі згадую ті голодні часи…»

Горпина Павлівна Кондель, 1911 року народження.

   «Від нас недалеко жила родина Мулярчуків. Ніхто не хотів записуватись до колгоспу. Члени правління двічі розбирали у них хату, і члени родини змушені були підкоритися -- стали таки колгоспниками.

   У сусіда нашого Дмитра Павлюка була «чорна болєзнь». Через це він всіляко впирався працювати в колгоспі. Та ніхто не зважав на його хворобу. За непокору вигнали з хати, і той перебрався до брата, а в хаті хворого поселили ветфельдшера».

Агафія Семенівна Слободянюк, 1921 року народження, с. Гнатівка

   «До нас трусити обійстя приходили сальницькі «патріоти». По чоловік десять разом. Мабуть, щоб їх боялися люди. Вони так вислужувалися, так старалися, що нічого від них не сховаєш. Якби не грабували продукти, то ніхто не помер з голоду. Сторожі не давали селянам загортати граблями стерню, бо там, мовляв, залишилися колоски. Заставляли збирати їх і здавати до колгоспної комори.

   У колгосп в основному йшли вдови, бо не мали з ким і чим обробляти свій клаптик землі. Кілька наших жінок – активісток теж дуже старалися, витрясали усе до зернини. У наших сусідів вони знайшли в льоху діжку з квашеними яблуками, яблука спакували в кишені, а діжку забрали в колгосп.

   Непокірних висилали до Сибіру, а їхні хати, хліви, клуні розбирали й відвозили на колгоспне подвір’я і використовували, як будівельний матеріал.

   Батьки повмирали із голоду, і я з сестрою Наталкою залишилися сиротами. Але про нас держава не потурбувалася. І якби не тітка Федора, то ми теж загинули б. До своїх двох дітей і нас прилучила. Так і вижили. Корівчина врятувала.

   У полі проривали буряки, забирали корінчики з гичкою, добавляли свіжий бур’янець, подрібнювали і смажили на пісній сковороді «підпалки».

   У сусідки Тодоськи померло двоє діток, а через деякий час її теж не стало. Трупи хоронили в одній ямі, бо копати на кожного мерця яму не було сил.»

   Тепер звернемося до «статистики»: у райцентрі Уланові голодною смертю померло 500 осіб, у Воронівцях ще більше – 800, а в Сальниці – 300, хоча вона була чи не найбільша в районі. Справа у тім, що голодні люди мали можливість наймитувати в заможніших односельців – євреїв, учителів, працювати в млинах, олійниці та інших місцях, де можна було заробити якусь копійчину чи прохарчуватися.

   Про те, що голодомор заздалегідь сплановано Сталіном та його найближчими соратниками, свідчать безліч ганебних фактів, хоча більшовицька пропаганда доводила, що ніякого голодомору не було. Люди недоїдали, бо через засуху виявився недорід хліба. А про масову загибель українців не могло бути й мови. Партія завжди піклувалася про просту людину на чолі з мудрим вождем і учителем.

   Пригадую, в Сальницькій середній школі у восьмому класі зі мною навчалися учні з багатьох сусідніх сіл, у тому числі й із Безпечної, яка лежить від Сальниці в чотирьох кілометрах.

   Одного разу, коли закінчилися уроки, зайшла розмова про голод тридцятих років. Нас було троє. Один з хлопців розповідав про дивний випадок, що стався у їхній початковій школі весною 1933 року. Молода вчителька несподівано поставила перед дітьми запитання: «Дітки, підніміть руки, хто сьогодні їв хліб?» Не розуміючи провокації, кілька школяриків виконали прохання Марії Іванівни.

   Наступного дня до Безпечної прибула група працівників НКВС, які запропонували голові сільради негайно викликати «на бесіду» батьків, діти яких вчора їли хліб. Результат тих «бесід» - плачевний: батьків заарештували й вислали до Сибіру. Пізніше з’ясувалося, що провести «акцію» з хлібом, учительці було доручено тими ж енкавеесівцями»… І вона, рятуючи свою репутацію, сумлінно виконала завдання «державної ваги». Підлість влади не мала меж…

1932-1933 р.р.

   Як зрозумів читач, основною причиною голоду стала широкомасштабна колективізація сільського господарства.

   Мета її теж відома – забрати у селянина землю, яку наділила йому після жовтневого перевороту радянська влада. Селянин не хотів добровільно віддавати державі хліб, вирощений важкою працею. Отже, належало усуспільнити землю силою. Наступ розпочався на найкращих хліборобів – куркулів і середняків. Але як розрізнити, хто куркуль, а хто середняк? Під цю мірку часто-густо потрапляли селяни, які мали кілька десятин землі, пару коней і гарну хату.

   Найближчий соратник Сталіна – Молотов – радив йому: мовляв, хохлів може загнати до колгоспів тільки голод. Так, люди помирали тисячами і в Україні, і на Кавказі, в Казахстані. Проте Сталін заборонив говорити про голод. Слова «голод у селах» він оголосив контрреволюційною агітацією». Водночас на тлі цього нещастя країна співала, славила колективізацію, на Красній площі влаштували паради. І жодного рядка про голод – ні в газетах, ні в книжках сталінських письменників. Села вимирали мовчки…

   Замовчувалося це лихо і в сільській місцевості. Ми переглянули протоколи засідань і зборів Уланівської партійної організації за 1933-1938 роки, і не натрапили на обговорення комуністами питань стосовно голодомору чи репресій. Йшлося лише про підготовку до весняної та осінньої посівної кампанії, ремонт техніки в МТС-ах, хлібоздачу державі, збирання зерна і цукрових буряків. Та чи не найбільше приділялось уваги більшовицькій пильності у боротьбі із троцькізмом і іншими антидержавними явищами: підлягались критиці і керівники колективних господарств за слабкий підбір кадрів, низьку пропаганду партійних рішень, указівок товариша Сталіна.

   Майже у всіх протоколах нагадувалося про завершення боротьби з класовими ворогами – куркулями, адже деякі з них проникнули до керівництва сільськими радами, колгоспами, сільськими споживчими товариствами і т. ін. Підлягали шаленій критиці й попівство й монашество, які у своїх проповідях закликали мирян до непокори радянській владі. Називались конкретні факти.

   Та майже у всіх виступах комуністів проголошувалась похвала і слава Великому Сталіну, який, незважаючи на перешкоди ворогів, сміливо веде народ до соціалізму.

(ДАВОФ. 2218. ОПЗ. СПР 43)

   Сталін боровся з непокірними випробуваним способом – терором. У серпні 1932 року особисто написав закон, яким суворо заборонялося красти державне і суспільне добро. Приміром, за крадіжку жмені колосся людина ув’язнювалась на термін від 5 до 10 років.

   Станом на 1 січня 1933 року було ув’язнено в країні 55 тисяч осіб і 2 тисячі розстріляно. Незважаючи на голод, експорт зерна до Європи не припинявся. Потрібні були кошти для будівництва нових заводів, які могли б виробляти озброєння для «визвольного походу»  в Європу.

   Тим часом вмираюче, ослаблене село покірно, врешті-решт, сприйняло насильницьку колективізацію. Старий метод більшовиків «чим гірше, тим краще» спрацював надійно…

   Відлуння голодомору в Україні прокотилося й до Росії і, зокрема, – до Москви. Про це засвідчує ось така інформація. Подаємо в оригіналі:

Спецсообщение СПО ОГПУ

О массовых панихидах церковников в Винницкой области

28 января 1934 г.

В декабре п.г. в ряде сел Улановского и Хмельницкого районов Винницкой области УССР отмечена организация массовых панихид и поминок по умершим от голода. Устройство массовых панихид и поминок сопровождается распространением различных слухов о чудесах. Так, в с. Сальница Улановского района к гражданке Чеховской явились двое  неизвестных с иконами, которые распространяли слух о появляющемся в с. Мытинцах лице, называющемся себя «умершим весной от голода и воскресшим», который призывает верующих организовывать поминки и обеды, привлекая к этому делу исключительно женщин, не состоящих в колхозе. Если такие поминки будут проводится активно, то бог простит все грехи, в противном случае весной будет большой голод, от которого умрут все. В церковь с Терешполя Хмельницкого района явились две женщины, которые, выйдя на амвон, рассказывали, что в с. Мытинцах появился пророк, который проповедует организацию панихид и обедов по умершим от голода, высланным и обиженным соввластью.

Панихиды посещают значительное число селян, преимущественно индивидуальников-женщин. В с. Сальница на первой панихиде присутствовало до 200 чел., а на второй – 150 чел. Участники панихид зачастую выделяют делегации, направляя их в другие села с призывом последовать их примеру. Инициатива по устройству панихид и обедов исходит от попов и бродячих монахов. ПП в пораженные районы командированы опер-работники облотдела ГПУ и даны указания всем облотделам и погранотрядам ГПУ о принятии необходимых мер к предотвращению подобных явлений.

Нач. 3отд. СПО ОГПУ Полянский ЦА ФСБ РФ. Ф. 3. Оп. 1. Д. 35. Л. 69-70.

Подлинник.

                      

                                                               РОЗДІЛ ДРУГИЙ

КРОВ ЛЮДСЬКА – НЕ ВОДИЦЯ

Хіба можна простити тому, хто користується плодами злочину?

                                                        Вільям Шекспір,

великий англійський поет і драматург.

ЖЕРТВИ СТАЛІНСЬКИХ ІНКВІЗИТОРІВ

Розлиття крові людської завжди страшне і вічно непростиме.

Михайло Стельмах,

український письменник.

   Усі покоління, яким довелося жити при Радянській владі, запам’ятали «святу істину»: Велика Жовтнева соціалістична революція відбулася під мудрим керівництвом Володимира Леніна і його вірного соратника Йосипа Сталіна. Про це написано безліч книжок і поставлено кінофільмів. Насправді, ці вожді не брали безпосередньої участі у тому перевороті. Процитуємо уривок з книжки московського журналіста Едварда Радзінського «Сталина» в оригіналі:

   «24 октября по инициативе Троцкого большевики начинают восстание. У дверей Смольного – пулеметы и орудия. Всюду солдаты, матросы, рабочие. И в этом эпицентре восстания… Кобы (революційний псевдонім Сталіна) нет! Коба сидит в редакции газеты «Рабочий путь» и печатает обращение к населению, написанное им: «Если все вы будете действовать дружно и стойко, никто не сумеет сопротивляться воли народа. Старое правительство уступит место новому, тем более мирно…»

   «Мирно» - он продолжает эту линию.

   Правительство попыталось начать первым. Ранним утром отряд юнкеров ворвался в типографию «Рабочего пути», конфисковал отпечатанные экземпляры. И только утром Коба восстанавливает порядок в редакции.

   И что дальше? Неужели просидел там весь исторически день переворота?

   «Человек, пропустивший революцию» - так назовут Кобу историки с легкой руки Троцкого.

   Действительно, в это время все большевистские лидеры (кроме Кобы и Ленина) были в Смольном, поспешно организованном заседании ЦК. На нем принимается предложение Каменева: «Сегодня ни один из членов ЦК без особого постановления ЦК не может покинуть Смольный».

   Каменев и Зиновьев – среди руководителей восстания. Раздаются последние приказы о захвате власти в столице. Всем дирижирует Троцкий. Разъезжаются партийные функционеры на боевые места: «Член ЦК Бубнов – на железные дороги, член ЦК Дзержинский – захватит почту и телеграф, Подвойский – наблюдать за Временным правительством и т. д.»

   Все руководители принимают участие в восстании. Кроме двоих – Ленина и Кобы. Своего вождя партия скрывает на нелегальной квартире, на случай неудачи. Но где же Коба?

   Троцкий, когда между актерами распределялись роли в этой драме, никто не упомянул имени Сталина и не предложил для него никакого поручения. Он просто выпал из игры.»

   А как же Ленин? Мог ли он использовать этого опытного организатора и удачливого террориста в решающий час восстания? Мог ли он разрешить ему Октябрьский переворот в редакции? Наивные вопросы! Значит, Коба сам уклонился, просто исчез, заслонившись работой в редакции? Но если так, неужели Ленин не отметил эту осторожность, точнее, трусость? Тогда на следующий день после переворота он назначает этого труса членом первого правительства. Почему все последующие дни после переворота Коба проводит в кабинете Ленина? Значит, трусости не было?!

   Тогда что же было?..»

   Дивне повідомлення знаходимо у Хмільницькій районній газеті «Червоний прапор» від 29 квітня 1967 року, де було опубліковано кореспонденцію ленінградського журналіста М.Тулякова під заголовком «У штабі Великого Жовтня». (Очевидно, цей матеріал розіслали до всіх газетних видань Радянського Союзу з нагоди 50-річчя більшовицького перевороту).

   У ньому повідомляється, що для безпосереднього керівництва збройним повстанням у Смольний нелегально прибув Ленін. Йдеться також про створення ним радянського уряду. Водночас про його найближчого соратника Сталіна не сказано жодного слова. Ніби він взагалі не брав участі у цих історичних подіях.

   Як швидко міняється історія Комуністичної партії. До розвінчання культу особи Сталіну постійно і набридливо співали дифірамб, підносячи його ім’я до небес. А потім відкинули його політичну діяльність, припорошену мудрістю, на задвірки. Виявляється, обидва вожді вирішили не ризикувати, бо не вірили в успіх перевороту. Тому й не перебували у той відповідальний час у штабі революції. Коли ж більшовики на чолі з Троцьким перемогли, Ленін із Сталіним прийшли, як кажуть, на готове, взявши владу до своїх рук.

   У перші роки цих подій вони не могли змиритися з думкою неучасті в перевороті. І щоб позбавитися найближчих свідків, вирішили ветеранів революції відправити за словами Леніна, «к праотцам». (Саме таку ініціативу нав’язав Леніну Коба). Спочатку вислав за межі країни найталановитішого революціонера Льва Троцького. Потім розправився з найближчими соратниками – Каменєвим, Зінов’євим, Бухаріним та іншими. Усіх, хто не підтримував політику вождя, він називав троцькістами.

   Будучи Генеральним секретарем ЦК КП(б), Сталін зрозумів: щоб правити великою державою з масою людей різних національностей, необхідно використати страх. Після розправи над учасниками Жовтневого перевороту та представниками інтелігенції взявся за іншу категорію громадян. Особливо після запланованого вбивства «брата Кірова».

   Розпочати масові репресії було доручено керівникові НКВС і творцю ГУЛАГу Ягоді (справжнє прізвище Генріха Григоровича Ягоди – Єнох Гершонович Ієгуда). Він дуже сумлінно виконував настанови свого хазяїна. Не одну тисячу невинних людей відправив на той світ. Але згодом Сталін таким же чином поквитався і з своїм холуєм, призначивши на його місце людину з незакінченою початковою освітою Миколу Єжова.

   Особливий відділ НКВС тепер вів нагляд за всіма органами партії аж до ЦК. У самому ж НКВС було створено особливі секретні відділи, які вели спостереження за працівниками органів внутрішніх справ на місцях.

   1937 рік став вершиною сталінських репресій. «Ворогів народу» стали виявляти в усіх галузях народного господарства. Не минули й сільської місцевості.

   Особливого розмаху репресії набрали після того, як Єжов 30 липня 1937 року підписав наказ №00447 «Про операцію на репресування колишніх куркулів, злочинців та інших антирадянських елементів». Внаслідок цього нормативного акту в Радянському Союзі було репресовано 770 тисяч осіб, половину з яких розстріляли.

   І все-таки, чому з’явився цей наказ? Хто став ініціатором його «народження»? Пояснимо.

   5 грудня 1936 року стала діяти нова Конституція СРСР, названа у народі сталінською, яка надавала громадянам широкі права (на словах). За нею було підготовлено проект закону про вибори до Верховної ради і місцеві ради, в якому передбачалась участь декількох кандидатів, причому висунутих не тільки парткомами. Цей проект і викликав лютість в тодішньої партноменклатури, яка боялась втратити владу на місцях. На Пленумі ЦК КП(б), який відбувся 23-29 червня 1936 року слова попросив секретар Західно-Сибірського крайкому Роберт Ейхе, який повідомив про «підпільну повстанську організацію куркулів», котрі готуються виступити проти порядків радянської влади. Ейхе вимагав застосування надзвичайних заходів та особливих уповноважень для трійок, до складу яких входили перші секретарі, прокурори, начальники НКВС міста, області або краю.

   До Ейхе приєдналися (мабуть, все це готувалося заздалегідь з дозволу Сталіна) й інші партійні вожаки Вони говорили про сотні і тисячі «ворогів народу», котрі погрожують ліквідувати соціалістичний лад, і з якими настав час безпощадно розправитися. Сталін змушений був погодитися з вимогами перших секретарів партії.

   Незабаром після Пленуму й появився згаданий вище наказ Єжова. У ньому говорилося, хто саме повинен підлягати репресіям, а саме: колишні куркулі, що ховалися від розкуркулення, офіційно небезпечні елементи, котрі перебували в повстанських терористичних і бандитських організаціях; учасники козацьких та білогвардійських організацій, а також злочинці, що перебувають під вартою, але їхні справи ще не розглянуті; карні злочинці, які перебувають у таборах і трудових поселеннях, які ведуть там злочинну діяльність.

   Репресовані поділялись на дві категорії. До першої належали найбільш ворожі переховані особи. Вони підлягали розстрілу. До другої категорії – решта, менш активна, але вороже налаштована. Їхнє місце в таборах терміном від 8 до 10 років.

   Якщо уважно проаналізувати убієнних сальницьких громадян, з числа куркулів, то таких можна перерахувати на пальцях однієї руки, решта – середняки, які день і ніч трудилися босоніж біля землі. Отже, ні один не підлягав до числа «ворогів народу». Та пощади не було нікому. Хіба про це не відав «батько народів»?

   Велика заслуга у виявленні цих ворогів належала і Микиті Хрущову. Обіймаючи пости секретаря Московського міського і обласного комітетів ВКП(б), він при сприянні працівників НКВС розшукав у Московській області 41 305 колишніх куркулів і кримінальних злочинців, привселюдно заявивши: «Нужно уничтожить этих негодяев. Уничтожая одного, двух, десяток, мы делаем дело миллионов… нужно преступить через трупы врагов на благо народа».

   /Сталин. Прес-курьер Украина, Киев, 2015, стр.37-40/.

   Від автора. Аналогічних ініціатив з надлишком вистачало і на периферії. На честь державних свят ці «ініціатори» перевиконували плани щодо виявлення «ворогів народу», отримуючи грошові премії та подяки від вищих партійних чинуш. У Сальниці теж не обійшлося без вище згаданих акцій. Як пам’ять людської ганьби нагадує нам список невинно убієнних та ув’язнених:

Список репресованих громадян с.Сальниця :
1. Атаманников Іван Якович, розстріляний
2. Андрієвський Франц Матвійович, розстріляний
3. Бабій Микола Іванович, 5р. таборів
 4. Базь Василь Микитович, 10р. таборів
5. Блажківський Юліан (Ілля) Лаврентійович, справа припинена
6.  Бойко Марко Карпович, розстріляний
7.  Васильківський Броніслав Іванович, розстріляний
8. Васильківський Гіларій Михайлович, 10р. таборів
9. Васильківський Степан Михайлович, розстріляний 
10. Васильківський Фелікс Михайлович, розстріляний
11. Васильківський Франц Михайлович, розстріляний 
12.  Вахівський Людвіг Йосипович, розстріляний
13. Гавура Антін Гаврилович, 10 р. таборів
14. Гавура Гнат Олексійович, розстріляний
 15. Гавура Євдоким Маркович, розстріляний
16.  Гавура Михайло Михайлович, розстріляний
 17. Гамага Сергій Карпович, 5р. таборів
18.  Генюк Євсей Вольфович, Зр. таборів
19.  Головатюк Василь Феофанович, Зр. таборів
20. Грабовський Євмен Кирилович, розстріляний          
21. Грабовський Ксенофонт Кирилович, розстріляний
22.Гриньов Дмитро Максимович, 10р. таборів
23.Дергам Марія Семенівна, спецпоселення
24.  Донець Іван Семенович, розстріляний
25. Донець Павло Семенович, розстріляний
26. Дубенчак Борис Онисимович, 10р. таборів
27.  Дубенчак Яків Овксентійович, 10р. таборів
28. Кізь Максим Сидорович, розстріляний 
29. Кимак Антон Михайлович, 5р. таборів
30. Кирильчук Петро Андрійович, Зр. таборів
31. Ковтонюк Гаврило Якимович, розстріляний
32. Ковтонюк Гнат Якимович, розстріляний
33. Ковтонюк Іван Маркіянович, розстріляний
34. Ковтонюк Микита Маркіянович, 10р. трудових таборів
 35. Ковтонюк Олена Степанівна, 21 рік примусових робіт
36. Ковтонюк Сергій Семенович, розстріляний
 37. Коломійчук Сергій Федорович, 8р. трудових таборів
 38. Кондель Данило Вікторович, 10р. виправних таборів
 39. Кондель Роман Григорович, розстріляний
 40. Крижанівська Марія Онуфріївна, 10р. позбавлення волі
 41. Кутц Онуфрій Франкович, 10р. таборів
 42. Лисенко Микола Опанасович, 10р. виправних таборів 
 43. Літинецький Ізраїль Борисович, розстріляний
44. Лозовицький Петро Антонович, розстріляний
 45. Лабенський Никифор Сергійович, розстріляний
46. Мулярчук Карпо Ксенофонтович, справа припинена
 47. Мулярчук Михайло Іванович, Зр. заслання
48.  Мулярчук Семен Порфирович, розстріляний
 49. Мазур Микола Никифорович, 4 роки умовно
 50. Мазур Панас Фаустович, 10р. трудових таборів
 51. Мазур Яків Григорович, 4р. умовно
 52. Матяш Василь Юхимович, 10р. виправних таборів
53. Мединський Микола Антонович, розстріляний
54. Мельник Володимир Олександрович, 10р. таборів
55. Мельничук Євменій Арсенійович, розстріляний
56.  Мельничук Максим Арсенійович, 10р. трудових таборів
57. Мельничук Пилип Арсенійович, 8р. виховних таборів
58. Навроцький Іван Іванович, 10р. виправних робіт
59. Навроцький Йосип Терентійович, розстріляний
60. Ніколишин Петро Васильович, 10р. таборів, помер в тюрмі
61. Олійник Марія Ксенофонтівна, справа припинена
62. Павленко Кирило Миколайович, Зр. концтаборів
63. Павленко Прокіп Павлович, розстріляний
64. Павленко Яким Макарович, розстріляний
65. Петраш Володимир Михайлович, справа припинена
66. Петрунько Євтихій Дем’янович, розстріляний
67. Петрунько Корній Сергійович, розстріляний
68. Петрунько Петро Сергійович, розстріляний
69. Петрунько Терентій Данилович, 10р. каторги
70. Плахотнюк Прохор Васильович, 10р. каторжних робіт
71. Поліщук Антоніна Юхимівна, 10р. трудових таборів
72. Поліщук Захар Григорович, розстріляний
73.Поліщук Іван Зіновійович, 6р. примусових робіт
74. Поліщук Костянтин Юхимович, 8р. заслання
75. Руда Катерина Остапівна, 7р. заслання
76. Рудий Марко Степанович, 4р. примусової праці
77. Рудий Матвій Іович, 5р. примусових робіт
78. Собчук Зіновій Ксенофонтович, розстріляний
79. Собчук Іван Євменович, Зр. заслання
80. Собчук Мирон Пилипович, розстріляний
81. Собчук Михайло Пилипович, 5р. концтаборів
82. Собчук Никифор Євменович, розстріляний
83. Собчук Федір Пилипович, розстріляний
84. Соколовський Антон Дем’янович, розстріляний
85. Соколовський Віктор Олександрович, розстріляний
86. Соколовський Олександр Олександрович, розстріляний
87. Соколовський Теофіл Леонтійович, розстріляний
88. Соколовський Теофіл Степанович, розстріляний
89. Соколовський Франц Леонтійович, розстріляний
90. Соколовський Цезар Леонтійович, розстріляний
 91. Столярчук Антон Феодосійович, 5р. концтаборів
 92. Сорока Іван Михайлович, 4р. виправних робіт
 93. Струтинський Денис Йосипович, 10р. каторжних робіт
 94.  Томашов Захар Тимофійович, розстріляний
 95. Фаринюк Єфрем Степанович, розстріляний
 96. Фаринюк Іван Арефійович, 4р. концтаборів
 97.  Фаренюк Іван Степанович, 10р. виправних таборів
 98. Фаренюк Касян Андрійович, розстріляний
 99. Фаренюк Марко Іванович, 10р. каторжних робіт 
 100. Фаринюк Микола Андрійович, розстріляний
 101. Фаренюк Михайло Кіндратович, розстріляний
 102. Фаренюк Петро Пилипович, 10р. каторги
 103.  Фаренюк Тодосій Дем’янович, розстріляний
 104. Цимбал Микита Прокопович, розстріляний
 105. Чехівський Захар Дорофійович, 10р. каторжних робіт
 106. Чехівський Іван Гаврилович, розстріляний
 107. Чехівський Олександр Євтихійович, 6р. трудових таборів
 108. Чехівський Олексій Гаврилович, Зр. заслання
 109. Чехівський Сергій Дорофійович, розстріляний
 110.  Чехівський Федот Фокович, розстріляний
 111.  Шахворост Семен Ксенофонтович, справа припинена
 112.  Шнайдер Василь Васильович, розстріляний
 113.  Шнайдер Дмитро Костянтинович, розстріляний
 114. Шпорта Андрій Матвійович, Зр. концтаборів
 115. Янковський Леонард Леонтійович, 10р. виправних таборів 

 116. Янковський Фелікс Леонтійович, розстріляний.     

    Із числа заарештованих і засуджених до ув’язнення 55 невинних або мало винних осіб розстріляно. Дехто із закатованих сальничан помер у тюрмі.

   Якщо проглянути уважно цей список, неважко помітити, що сталінські опричники знищували по кілька членів родин – від батьків – до братів чи синів.

Під личиною «ворога народу»

   Того липневого дня 1937 року Костянтин Поліщук не з’явився на службу. Його найближчі підлеглі дивувалися: чому запізнюється начальник? Адже раніше такого не траплялося. Розгадав цю «загадку» секретар парткому Ленінградської військової електротехнічної академії Сидоров, стиха повідомивши:

-          Костянтина Юхимовича заарештовано…

   Постало нагальне питання: за що? Адже він пройшов усі прискіпливі спецперевірки правоохоронних органів, які «прощупали» всю рідню Поліщуків – від прадіда до батька і жодної «компри» не виявлено. Інакше б його не призначили на таку високу посаду з генеральською «стелею». Тут щось не те…

   Тепер уже можна сказати: сталінські репресії масово розпочалися після появи наказа Єжова №00447.

   Запроторили генерал-полковника Костянтина Поліщука в один із слідчих ізоляторів Ленінграда за сфабрикованими доносами підлеглих. Постаралися також і «землячки» із Сальниці – голова сільської ради і голова колгоспу, завгосп середньої школи Петрунько. (Не знав бідолаха, що незабаром теж стане «ворогом народу» і його спіткає найжахливіша кара).

   Перше слідство вів капітан служби держбезпеки Парфенов. Він й наказав постовому привести розжалуваного вояка Поліщука.

-          Ну розкажіть, як ви скотилися до антидержавної діяльності, із чого розпочалася ненависть до радянської влади і партії більшовиків на чолі з нашим мудрим вождем товаришем Сталіним…

-          Товаришу капітан, я ні в чому не винен. Це наклеп…

-          Я для вас, колишній генерал, не «товариш», а громадянин … Затямте!

-          Вибачте.. Я людина військова, не звик до цивільної термінології…

-          Нічого! Скоро звикните.

   Незважаючи на те, що Парфенов ретельно вивчив особову справу Поліщука, він зажадав детально розповісти автобіографію.

    Зробивши невелику паузу, заарештований почав розповідати: народився у простій селянській родині 23 травня 1897 року…

-          А ви не плутаєте? У документах сказано, що ваш батька куркуль…

-          То не правда. Який він куркуль? Хіба що має хату під черепицею і дві пари коней, три десятини землі, але добровільно віддав у колгосп, а разом із цим завіз стареньку віялку, три борони і плуга… По-друге, батько під час революції 1905 року брав участь у селянському русі і за це переслідувався царським режимом…

   Так, у молодості Поліщук мріяв здобути вищу освіту. Після закінчення Сальницької семирічки, навчався у Вінницькому вищому початковому училищі. А в 1914 році намагався стати слухачем учительської семінарії, але не зміг скласти іспити із музики й співів.

   Не порадившись з батьками, Костянтин Поліщук поїхав до Житомира й вступив на навчання до земельного училища.

-          І чому не закінчили навчання? – нагадав про себе слідчий.

-          Захопився пропагандою більшовиків, які закликали боротися проти поміщиків і всяких пригноблювачів. В 1915 році почав відвідувати гурток самопідготовки в соціалістичної спрямованості, читав нелегальні книжки Карла Маркса, став агітатором серед солдатів Житомирського запасного полку, закликаючи їх підтримувати лінію більшовиків. Коли ж відбулася лютнева революція 1917 року, більшовики залучили молодого агітатора до своєї роботи. А влітку він стає членом земельного комітету, який роз’яснював селянам, як належить ділити поміщицьку землю.

   Продовжував цю роботу і на Волині. Тим часом німці, покликані гетьманом Скоропадським в Україну, захопили в Київ. Втративши зв’язок з більшовиками, Костянтин Поліщук повертається до рідного села. Але й тут знайшлося для нього діло. Він стає найактивнішим відвідувачем громадської організації «Просвіта», розповідаючи про революційні події землякам.

   У розпал громадянської війни, в 1919 році, освіченого юнака призначають комісаром бронепотяга Червоної армії, який курсував по кількох губерніях України. А через деякий час бронеешелон прибув на Урал, де  воювала відома Чапаєвська дивізія.

   Слідчий поки що не перебивав оповіді заарештованого.  

   Можливо, проявляв елементарну повагу до «ворога» з генеральським чином. Але терпіння скінчилося.

-          Зачекайте! Мені не обов’язково вислуховувати ці дифірамби на свою адресу… У мене нема часу. Море роботи. Ви краще поміркуйте, як об’єктивніше відповісти на мої запитання, поставлені на початку нашої розмови. Постовий! Виведи затриманого!

   Оскільки «енкавеесник» кудись поспішав, не вислухавши до кінця підслідного, ми самі продовжимо оповідь про життя сальничанина Поліщука. Його буде допитувати не один сталінський кат, вибиваючи нелюдським методом «зізнання».

   …Чапаєву симпатизував цей простий і відвертий хохол. Та ще й письменний. Комдив не раз користувався його грамотністю при написанні службової документації. І навіть довірив одне важливе завдання – послав підлеглого у Москву до Троцького із звітом про становище на фронті.

   Перспективного і здібного військового Троцький дає згоду на призначення заступником комісара 8-х московських курсів. А в березні 1919 року перевели у Пензу – комісаром курсів майбутніх кулеметників. У цьому місті, на цій посаді Костянтин Юхимович пробув до кінця 1920 року. Там і одружився з росіянкою Єлизаветою Василівною.

   Сумлінне виконання військового обов’язку сприяло переводу до Москви, де нашого подолянина призначають на посаду комісара курсів полкових і батальйонних командирів. На цій посаді Поліщук довго не затримався – його «засватали» керівником відомої стрілецької школи «Постріл». Він і тут виправдовує довір’я начальства. І це стало вагомою підставою, аби призначити Костянтина Поліщука на посаду начальника Ленінградської військової електротехнічної академії. Здавалося, що досягнуто дуже багато. Тепер можна пожити з спокійною совістю, з думкою, що нічим не завинив перед державою.

   Але з убивством Кірова розпочалася чистка більшовицьких рядів. (Цю подію Сталін використав на свою користь. Щоб позбавитись претендентів на його високу посаду, і з допомогою страху приборкати населення. Доноси і наклепи у країні набрали широкого розмаху. Навіть близькі друзі стали боятися висловлювати власні погляди щодо становища у країні.

    Щодо позиції земляка, він своїм чесним ставленням до службових справ не викликав жодного сумніву у правоохоронних органах.

   Перебуваючи тривалий час на високих посадах у Червоній Армії, Костянтин Юхимович не забував і про свою рідну Сальницю. Знаючи про недостатнє матеріальне постачання шкільних закладів, пише листа в 1935 році до завідувача відділу народної освіти з проханням повідомити, що саме необхідне для Сальницької десятирічки. Відповідь з Уланова не забарилася. Там і справді бракувало зошитів .книжок, паперу, чорнила, крейди, олівців та іншого приладдя. Аналогічний лист надіслав і до секретаря Уланівського РК КП(б)У товариша Ваніна, обіцяючи допомогти школі на шефських началах. В Уланові та Сальниці схвалили патріотичний захід шановного земляка.

   Незабаром Поліщук відряджає у Сальницю свого помічника з необхідним приладдям, а також дефіцитними матеріалами склом і цвяхами. З цієї нагоди у колбуді було влаштовано загальні збори. Керівники села щиро дякували за виручку, попросили помічника розповісти про свого начальника, їхнього односельця Поліщука. Присутнім було приємно почути найдостойніші слова про колишнього мешканця.

   І ця щира допомога землякам викликала підозру щодо шефської діяльності Комуніста Поліщука. У лютому 1937 року в Народний Комісаріат Внутрішніх Справ надійшов на нього перший донос. У ньому повідомлялося про відвідини в 1933 році Миколою Бухаріним Ленінградської військової електротехнічної академії, якою керував Поліщук. (Цей талановитий політик (Бухарін) по суті був автором Конституції, прийнятої 5 грудня 1936 року, але підлизники вождя згадане авторство адресували йому ж). Жити Бухаріну залишалось не довго.

   Щоб звинуватити Поліщука у троцькізмі, в академії було скликано партійні збори. Проти свого начальника виступило кілька партійців. (Не секрет, виконували наказ служби держбезпеки). Вони критикували Поліщука, що він дав притулок в закладі деяким троцькістам.

   Згодом надійшло ще два доноси. У них говорилося, що Поліщук є членом таємної військової організації і проводить контрреволюційну агітацію. А ще в молодості брав безпосередню участь у «Просвіті».

   На черговому допиті слідчий Парфенов запитав:

-          Ви знаєте, звідки тягнуться коріння цієї організації?

-          Я не цікавився. Знаю лише, що це культурно-освітня організація в Україні, яка пропагує ліквідацію неписьменності серед населення, знайомить людей з творами письменників, в яких розповідається про минуле життя українців.

-          А де було засновано вашу «Просвіту»?

-          На це запитання не можу відповісти, бо не знаю…

-          То я вам підкажу – у Львові в 1868 році. І створювали цей осередок українські буржуазні націоналісти, які ненавидять Радянського Союзу, зате лижуть одне місце буржуазній Польщі. А ви служили їм вірою й правдою…

   Слідчі мінялися один за одним, і кожен намагався «викрити» гріхи заарештованого з допомогою жорстокої фізичної сили. Під тортурами «енкавеесників» Поліщук змушений був назвати кільканадцять осіб ,які начебто належали до контрреволюційної організації. Серед них – Тухачевський – начальник інжерної академії, Примаков – помічник командувача Ленінградського військового округу, Фельдман – начальник управління особового складу Червоної армії, Гамарник та інші.

   За собою Костянтин Юхимович не визнав жодної вини. Це дало своєрідний збій у проведенні слідства, і воно затягувалося. Кілька місяців довелося посидіти у смердючих слідчих ізоляторах. Доки не втрутилася бойова дружина Єлизавета Василівна, написавши у січні 1940 року листа до Берії. В ньому йшлося. Процитуємо в оригіналі:

   «… Можна поставить моему мужу в вину то, что он подписал ложное на себя показание. Его обманули, сказав, что жена тоже арестована, и если муж подпишет обвинительный акт, то ему обещали меня освободить и разрешить выехать с детьми, куда я пожелаю.

   Свидетельство тому то, что через пять месяцев после ареста меня вызвали к мужу в кабинет следователя Полякова и разрешили продуктовую передачу. Меня «подговорили», что можно говорить мужу и что нельзя, но о главном предупредить забыли.

   Первый вопрос мужа, долго ли я сидела в тюрьме? Он сразу осунулся, позеленел, когда я ему ответила, что не была арестована. Потом догадалась, в чем дело, когда муж сказал: «Я дорогой ценой купил это свидание».

   Второй раз он подписал, будучи скалеченный и тяжело больной, не выдержав всех методов следствия 18 следователей».

   У Сальниці теж шукали компромат на Поліщука. Дев’ятеро людців «капнули» на невинного земляка, давши наклепницькі свідчення. Вони ставили у вину Поліщуку співробітництво з «Просвітою». Навіть допомогу школі показали з-під ворожої позиції.

   Та, як ото мовиться, Бог правду бачить. Як уже згадувалося, наклепник Петрунько Євтихій Дем’янович теж потрапив під жорна беріївських інквізиторів.

   Вийти чистим на волю Костянтинові Юхимовичу не довелося – він відбув покарання у трудових таборах, терміном 8 років.

   Одначе його талант пригодився всюди. У кримінальній справі підшито витяг з Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 серпня 1947 року, в якому констатується:

   «За плодотворную работу в области развития авиационной техники и в связи с 25-летием Опытно-конструкторского бюро А. Н. Туполева,-

Наградить

   Орденом Красной Звезды т. Полищука Константина Ефимовича».

   Після відбуття покарання Поліщука направили на 156-й Державний завод, який виробляв бойові літаки. Ось саме там проявив неабиякий талант у конструюванні авіаційної техніки. З цього приводу в його характеристиці говориться:

   «Тов. Полищук Константин Ефимович, 1897 года рождения, образование высшее, беспартийный.

   В авиационной промышлености работает с 1939 года (у цьому році Поліщука було ув’язнено). За период своей работы на заводе тов. Полищук проявил себя как разносторонний высоко квалицированный специалист в области оборудования. Наличие большой эрудиции, наряду с резко выраженной склонностью к проникновению в сущность встающих перед нами технических проблем, связанных с постройкой нашего опытного производства.

   Наряду с этим тов. Полищук К.Е. вел и ведет большую педагогическую работу как на заводе, так и в МАИ на кафедре оборудования. Возглавляет работу лаборатории электро-радиооборудования. Тов. Полищук К.Е. зарекомендовал себя как хороший организатор, сумевший организовать коллектив лаборатории, несмотря на ряд технических затруднений и препятствий; инициативен, много работает над собой. Имеет изобретательские наклонности, что позволило ему разработать в лаборатории электрический бензограф для измерений напряжения в конструкциях и емкостный бензиномер.

Зам. Главного конструктора БАЗЕНКОВ.»

30.05.1953 г.

   Згідно із рішенням трибуналу Ленінградського ВО від 10.02.1956 року стало відомо, що К.Ю. Поліщук підлягав покаранню безпідставно. Сальничани мають гордитися своїм знаменитим земляком.  

   Проглядаючи списки репресованих сальничан, я звернув увагу на прізвище – Лисенко Микола Опанасович. Здалося, що уже десь зустрічав це прізвище. Напруживши пам’ять, пригадав: в Державному архіві Вінницької області, в матеріалах за 1937 рік. Якщо конкретно, - у виступі голови Уланівського райвиконкому Муравйова на зборах районної парторганізації, про що зафіксовано у протоколі від 13 січня 1937 року. Цей керівник-член КП(б)У зауважив, що у своїй діяльності комуністи не проявляють більшовицької пильності у боротьбі з троцькістами. І не випадково ці вороги займають важливі посади в установах і навчальних закладах. І для прикладу назвав Сальницьку середню школу, де влаштували бійку учитель Лисенко з піонервожатим Антонюком.

   Під час цієї потасовки вони порвали портрети вождів пролетаріату – Леніна й Сталіна. Дивна виходить річ: комсомолець Антонюк бився із троцькістом Лисенком.

   І винні у цьому керівники відділу народної освіти, які не цікавляться підбором кадрів для шкіл. Більше того, троцькіст Лисенко працює там і досі. Чи не пора притягнути його до суворої відповідальності?

   З’ясувалося, що Антонюк Михайло Васильович, 1914 року народження – виходець із нашої Мар’янівки, де старша сестра обіймала посаду голови сільради. Очевидно, затіяв ту бійку Лисенко. Якби Антонюк був винен, то його не призначили б секретарем Уланівського райкому комсомолу. На жаль, у 1942 році його розстріляли гестапівці. Прах зберігається у братській могилі Уланова. Хтось із його недругів видав комсомольського активіста. Можна думати, що то справа рук одного із колишніх «троцькістів».

   Щодо вини Лисенка, то її теж оцінили суворою мірою: Лисенко Микола Опанасович отримав 10 років з відбуттям покарання у концтаборах.

   Постає нагальне питання: чому Сталін так жорстоко розправлявся з троцькістами? Усе почалося із часу Жовтневого перевороту (слово «переворот», до речі, першим вжив Ленін, і лише згодом більшовики «перехрестили» його на Велику Жовтневу соціалістичну революцію). Як уже повідомлялося у попередній розповіді, обидва вожді не брали безпосередньої участі у тих подіях. Переворотом керував талановитий єврей Лейба Бронштейн, тобто Троцький, який в період громадянської війни командував збройними силами «молодої республіки рад». Сталін робив усе можливе і неможливе, щоб принизити честь та гідність свого опонента. (Троцький теж міг претендувати на високу державну посаду, обійшовши Сталіна). Перед ним стояло невідкладне питання: знищити супротивника. Але спочатку вислати із країни. По-друге, Троцький потрібен був Кобі живим. Щоб успішніше перемагати правих, які підтримували цього спритного політика. Коли не стане Бухаріна, Зінов’єва, Каменєва, П’ятакова, Радека та інших, чекісти знайдуть Троцького аж у Мексиці в 1940 році.

   Усіх комуністів та інших керівників, які не погоджувалися з політичною діяльністю Сталіна, він охрестив «троцькістами». На жаль, переважна більшість людей вірила, що революцію «робили» Ленін і Сталін. Вони й підтримували їх впродовж багатьох років.

   Про жахливі наслідки голодомору й репресій сальничани висловлювали відверте незадоволення. Олексій Ісаченко якимось чином роздобув скаргу громадянина Видюка. Оскільки це звернення до республіканської прокуратури (столиця України на той час перебувала у Харкові) написано сумбурно і неграмотно, ми його відредагували і подаємо у такому вигляді:

Скарга-протест

   Ми, громадяни с. Сальниці, протестуємо проти нестерпих податків. Не встигли ми віддати культзбору, як вже нав’язують позику по 100 рублів на кожен двір. Владі не болить, що озимий клин загинув на 75 відсотків, і ми залишились голодні… Усю зиму тримали насіння на ярий клин. Загибелі озимини сприяв неправильний землеустрій. Бо нарізали нам поля дуже пізно, і ми змушені були сіяти по замерзлих брилах. Тепер на пересів озимого клину насіння в нас немає. Ми б хотіли, щоб уряд нам допоміг, і що ми бачимо? Бачимо те, що уряд допомагає нам копати на себе яму і лягати до неї живцем… Ми продали останні речі, аби придбати насіння озимини. Боїмося, що повернеться нещастя 1933 року.

   Завідувач Сальницької семирічки Ш. сказав відверто, що радянський уряд і компартія не переживають, якщо ми загинемо, їх не цікавить наше життя. Отже, нам дають на той світ облігацію. Дуже дякуємо! Ми і без облігації віддамо богові душу. Нехай знають усі: радянський уряд для нас не мати, а мачуха, ми ж для нього не сини, а пасинки. Ми осиротіли і залишилися, як ті бджоли без матки, і під мудрим керівництвом більшовиків догризаємо один одного. Не треба думати, що селянин сліпий. Мабуть, ви близорукі… Бачимо, що комуністи піклуються тільки про себе, а остальним копають яму. Але ж буває часто-густо, хто могилу копає, той сам до неї попадає.

   Представник від влади Редіч ясно нам розтлумачив, до чого прагне компартія. Тепер дорога для нормального життя закрита. Компартії з людьми не по дорозі. Спасибі, вищі органи влади, за знущання над ними! Ми люди молоді, хочемо нормально жити, і знайдемо собі супутників, які й покажуть нам дорогу до життя. А ви в ту яму, що викопали для нас, кладіть для себе облігації, щоб м’якше було лежати…

   У нас на прожиток залишилася лише одна латана одежина, бо решту Авісохим поніс у повітря.    

   Ми колись у держави позичали гроші на розвиток тваринництва, а тепер продаємо останні конячі ребра… Ми марно пропадаємо із зав’язаними руками директив. Навіть нові учені кажуть, що здоров’я людини залежить від харчування. А що їмо ми – прості селяни? Хіба ви не знаєте?…»

            Селянин с. Сальниці – Видюк, 1934 року.

            Знизу резолюція:

    «Зав. Особым отделом ЦК КП(б)У тов. Канову, лично.

   Посылаю копию письма, полученного мною от гр-на с. Сальницы Улановского района Винницкой области – Видюка.

   Если найдете нужным, доложите это письмо секретарям ЦК.

   Оригинал письма послан в ГПУ УССР для разработки.

   Зам. Народного комиссара юстиции Генерального прокурора УССР  

СЛИНЬКО – роспись.»

   Можна лише здогадуватись, що гепеушники матимуть роботу, аби виявити і покарати автора листа з такими антидержавними замашками та всіх, хто в ньому згадується. Зроблять вони свою справу без особливих труднощів.

Почин Марії Демченко

Загинув патріархальний устрій одноосібництва. І разом з ним счезла із життя безповоротно краса побуту, повір’я, одежі, тихої лагідної поміркованості. Розпався клас селянства, обернувшись у людство.

            (Олександр Довженко)  

   Перед тим, як впровадити стаханівський рух на колгоспному виробництві, в Москві було скликано Другий з’їзд колгоспників-ударників (1935 рік). Щоб легше було підібрати кандидатуру майбутнього почину, вибір впав на ланкову артілі імені Комінтерну 23-річну Марію Демченко з Київщини.

   Після певної ідеологічної обробки вона взяла зобов’язання вирощувати по 500 центнерів солодких коренів з кожного гектара. Її почин мажорною хвилею прокотився по всьому Союзу, де вирощували цукрові буряки. Відбулась така подія і в сусідньому селі Безпечній. Про те, як проходило це дійство, мені колись розповідав близький приятель, уродженець того ж села, фронтовик – полковник у відставці Євген Мельник, про якого я написав художньо-документальну повість «На перехрестях долі». З дозволу читачів процитуємо невеликий уривок:

   «Загальні збори колгоспників того квітневого вечора 1936 року відкрив секретар парторганізації Дмитро Сокирко:

-          Товариші! На порядок денний сьогодні виноситься дуже важливе, можна сказати, державне питання – підхоплення ініціативи ланкової Марії Софронівни Демченко…, -- і зал зааплодував млявими оплесками.

   Кинувши прискіпливий погляд на аудиторію, Сокирко продовжував: - Вопрос, як я сказав, дуже важливий, але не всі зібралися. А вже восьма година вечора.

-          Запорають худобу і прийдуть! – почулося в залі.

-          Будемо сподіватися, що з’являться. А поки що надамо слово бригадирові другої бригади товаришу Балабашку. Прошу до трибуни, Гаврило Юхимович…

-          Та ні, я з місця скажу…

-          Гаразд, починайте…

-          Ну що я можу сказати? – запитав сам себе «промовець», вичікувально поглядаючи на приятеля Захара Пампушка, який постійно читав районну газету і знав про новини в країні.

-          Я читав у районці статтю про те, що Марія Демченко виступала на Другому з’їзді ударників-стукачів, - прошепотів Пампушко.

   Зробивши паузу, Балабашко продублював почуте…

   У залі зареготали. Бригадир знітився. Терпеливо вичікував наступної інформації від Пампушка.

-          Вона закликала усіх буряководів виробляти не менше п’ятсот центнерів сахарної свікли з кожного га, - стиха мовив «суфлер».

   Балабашко знову повторив почуте, очікуючи наступне речення. Та Пампушко замовк, ніби води в рот набрав. Бригадир теж мовчав.

Балабашко у відповідь щось промимрив під черговий вибух сміху.

- Ну що – заїло? – від’їдливо посміхнувся Сокирко. Погано ви договорилися із Пампушком. Нічого не кумекаєте у справах нашої держави. Нагадую вам: почин Марії Демченко перетворився у масове змагання за високий урожай не свікли, а солодких коренів. На землях нашого колгоспу теж можна виростити високий урожай. Скажіть, що для цього треба?

-          Ну треба заготовляти те, що накопичується у нужниках…

-          То як називається оте, що накопичується у нужниках?

-          Не буду казати, тільки добавлю: ще кураки, попіл, перегній…

-          Правильно! І який урожай збирете?

-          Нормальний. Якщо не вийде п’ятсот центнерів, то буде трохи менше…

-          Скільки ж?...

-          Хіба можна вгадати – те що Бог дасть…Приблизно як торік – по 120-130 центнерів на круг…

-          Товаришу бригадир! Ви прийшли сюди, людей смішити? Ви що і досі вірите в бога? Оце називається, підтримали рух п’ятисотенниць! На правлінні підніму вопрос, щоб у три шиї гнати вас із занімаємої должності.»

   Як бачимо, у Безпечній поставилися до руху п’ятисотенниць формально і навіть з гумором. А от у Сальниці подібного казусу не трапилося. Спочатку правління колгоспу на своєму засіданні намітило конкретних буряківниць, провівши з ними певні бесіди, опісля оголосили їх імена на загальних зборах колгоспників.

   Це були ланкові Філіпіна Підреза, Марія Кондель, Марія Шнайдер і Марія Гавура. У 1936-1938 роках зі своїми жінками вони вирощували по 400-500 центнерів цукрової сировини із гектара.

   Легко сказати – вирощували. Щоб виконати взяті зобов’язання, трудівницям довелось здійснити цілий комплекс невідкладних робіт:  заготовляли попіл, курячий послід, чистили оті нужники, вивозили перегній. Оскільки тяглової сили було обмаль (коні й воли задіялися на польових роботах), то буряківницям доводилося носити всі добрива у відрах на коромислах на далекі відстані босоніж і часто-густо впроголодь.

   Як тільки сходи появилися на поверхні, їх належало прополоти від бур’янів, а через деякий час – прорвати, захистити від шкідників – бурякових довгоносиків. Щоб перекрити їм доступ до плантацій, колгоспники викопували спеціальні залички, куди падали ці ненажерливі істоти. Потім люди визбирували довгоносиків у відра й знищували. Окрім того, на полі виставлялись дерев’яні коритця з мелясою, куди зліталася ця сарана й гинула.

   Найвідповідальніший період наставав, коли приходив час збирати врожай. Бурякозбиральної техніки тоді ще не знали. Кожен буряк викопували заступами чи спеціальними копачами. Аж мозолі на руках виступали. А коли дощило, праця припинялася. Люди з нетерпінням чекали погоди. А вона іноді появлялася, як кажуть, із запізненням. Бувало, треба було діставати коріння із замерзлої землі.

   Нарешті буряк викопано. І щоб він довго не залежувався на плантації, не втрачав ваги, його вантажили кошиками на підводи й доставляли на Жданівський цукровий завод, на віддаль щонайменше 20 кілометрів. І весь цей рабський процес оцінювався трудоднями і натурою в кількості 5-6 кілограмів «живого» цукру в рік. Селяни тримали цей «дефіцит» до куті або вживали у великі свята, при захворюванні горла…

   Щоправда, буряківниці, які виростили не менше 500 центнерів солодких коренів, нагороджувалися орденом Червоного Трудового Прапора або Леніна. Звання Героя Соціалістичної Праці почали присвоювати лише в 1938 році. На жаль, у списках нагороджених сальничан імена п’ятисотенниць Філіпіни Підрези, Марії Кондель, Шнайдер і Гавури я поки що не знаходив.

   Слід нагадати, що всілякі почини штучно організовувались і при «розвиненому соціалізмі». Донині не забуто почин буряківників Ямпільського району, схвалений ЦК КПРС у серпні 1978 року. Трудовий почин ямпільчан високо оцінив Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв. У листі до буряківників він написав: «Ініціатива ямпільчан має велике загальнодержавне значення. Почин відкриває новий етап у розвитку соціалістичного змагання працівників сільського господарства і промисловості, яка переробляє сільськогосподарську сировину.»

   Суть почину полягала у тім, що трудівники Ямпільського району взяли зобов’язання виробити з кожного гектара буряків по 50 центнерів цукру. І це завдання було перевиконано. Велика група працівників сільського господарства району отримала високі урядові нагороди. А ланковий колгоспу імені Котовського села Слобода-Підлісіївська Дмитро Василєвський та секретар Ямпільського райкому партії Павло Лук’янчиков стали Героями Соціалістичної Праці.

   Населення Ямпільського і сусідніх районів знало про цю «липу», але дивуватись не доводилося – люди звикли до показух. Рекорд було досягнуто за рахунок цукрової сировини, яка надходила на завод і з господарств Могилів-Подільського району і записувалася до зібраного врожаю ямпільчан. Одне слово, це було щось подібне до «народження» рекорду шахтаря Олексія Стаханова, на якого працювала бригада ув’язнених.

   Брехня і показуха прижились у Росії, а потім і в СРСР з давніх-давен.             

   

 РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

ПІДПРИЄМСТВА, ТОВАРИСТВА, ОРГАНІЗАЦІЇ,

КУЛТОСВІТНІ, НАВЧАЛЬНІ,

ДУХОВНІ ЗАКЛАДИ

Інтер’єр музею Флора Столярчука

Сільська рада

  

   У перші роки після Жовтневого перевороту у Петербурзі, в Сальниці було створено ревком – революційний комітет, головою якого обрали Яна Леонтійовича Янківського. Функція цієї організації зрозуміла – вона боролася проти супротивників радянської влади. З ініціативи Янківського селяни збудували школу, яка діяла до 1981 року.

   Наступним керівником ревкому був Олександр Якимович  Жигалівський, який загинув під час війни з німцями.

   Зрештою, в 1930 році запрацювала сільська рада, на чолі з першим головою Давидом Наумовичем Гітлернером (в 1950 році він поміняв прізвище на Орлов), котрий працював на цій посаді до початку нападу Німеччини на Радянський Союз.

   Після визволення Вінниччини головою сільської ради став Михайло Сухар. А в 1946 році знову було обрано Давида Гітлернера. Ось що писала про нього районна газета «Шляхом Сталіна» 3 квітня 1946 року:

«На трудовому фронті

   Зараз Давид Наумович Гітлернер працює головою виконкому Сальницької сільської ради. Багато працювати доводиться йому, бо ж це село найбільше в нашому районі, а в селі є два колгоспи.

   Проте село Сальниця веде перед у районі у виконанні всіх державних міроприємств, обидва колгоспи теж добре працюють. Значна доля цих заслуг забезпечена вмілим керівництвом тов. Гітлернера, що в минулому році повернувся з фронтів Вітчизняної війни.

   Довгим і важким був шлях фронтовика Гітлернера. Добиваючи оскаженілого фашистського звіра, він пройшов через Румунію, Чехословакію, Венгрію, Австрію. У місті Мюнхен відсвяткував Перемогу над Німеччиною Давид Наумович, а через чотири місяці він знову святкував таку ж урочисту Перемогу над імперіалістичною Японією. Це свято провів він у м. Порт-Артурі, де закінчили війну за мир у всьому світі хоробрі радянські воїни.

   Невмирущою славою покрили себе воїни Червоної Армії в боях з Японією, серед них був і т. Гітлернер, що з першими рядками бійців невпинно гнав ворога до остаточної перемоги над ним.

   Ще свіжі в його пам’яті спогади про окремі епізоди цієї війни. Героїчний перехід нашої армії через гірський хребет Хін-Гана. Не сподівався ворог такого швидкого навального удару, надіючись на захист гір і безводного піщаного степу. Ця несподіванка допомогла нашим розвідникам полонити чималий японський військовий гарнізон міста Тун-Льво до того, як підійшли основні частини нашої армії.

   Навіть командування японської армії не могло встигнути стежити за швидким просуванням частин Червоної Армії.

   Після перемоги над Японією повернувся Давид Наумович знову в с. Сальницю, щоб мирною працею закріплювати здобуту тяжкою боротьбою Перемогу. Цьогорічне свято Перемоги над Японією він зустрічає добрими показниками своєї роботи.

                                                                                                     Р. Ленський.»

   Після нього головував з 1959 по 1960 рік Олексій Гриньов, а з 1960 по 1978 рік – Яким Фаринюк, змінив його односелець Петро Перун, який передав естафету сільського голови в 1981 року Георгію Самусю. Скуштував цієї посади у 1987 року і Микола Пахолюк, який в 2002 році передав печатку і кабінет Леонідові Мар’євичу, який працює до цього часу.

   До складу Сальницької сільської ради входить село Гнатівка. Нині у цих двох селах нараховується 1400 домогосподарств із населенням 2500 осіб. 

   Новий сільський голова, як з’ясувалося, сів у свої сани. Приміром, газета НДП «Народна хвиля» за №42, що вийшла у лютому 2006 року писала:

НЕСПОКІЙНА ПОСАДА

 « Сільського голову Сальниці Леоніда Івановича Мар’євича на робочому місці ми не застали. «Він поїхав у терміновій справі», -- пояснили нам у сільській раді. Довелося скористатися приказкою, що за людину має говорити не він сам, а його справи та інші люди. Вдалося дізнатися, що Леонід Іванови корінний житель села. Тут він народився в 1960 р., тут закінчив школу. Потім після завершення навчання у Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті повернувся у рідне село. Довго працював заступником голови колгоспу. У 2002 році сільська громада висунула його на посаду голови сільської ради. Нині балотується на сільського голову уже вдруге, висувається від Народно-демократичної партії, до лав котрої вступив з початку створення районного осередку в 1997 році. Він є лідером місцевого осередку НДП. Крім нього, сільським головою бажають стати ще п’ятеро людей, але сельчани кажуть, що професіоналізм та людяні якості Леоніда Івановича займають найвищі позиції. До сільського голови зі своїми проблемами завжди йдуть люди, і він нікому не відмовляє. Намагається допомогти, чим може – кому коштами, а кому просто порадою чи власним авторитетом. За час роботи Леоніда Мар’євича головою сільської ради багато зроблено: відремонтовано та запущено у дію приміщення дитячого садка, в якому сьогодні виховується 46 дітей, садочок газифіковано. Газифіковано школу та сусіднє село Гнатівку, що входить до складу Сальницької сільської ради, та Сальницьку школу, частково відремонтовано дороги, виділено кошти на ремонт меморіального комплексу.

   Мабуть, це лише невелика частина великих справ, які найбільше запам’яталися односельцям. Переконані, що є і, найголовніше, будуть багато інших, не менш значних та потрібних справ».

Стоїть на обрії вітряк…

   З давніх-давен сальничани користувалися вітряками. Їх було аж дванадцять. Вітряк – найпростіша споруда, яка працює на дармовій енергії природи. І при відсутності механізації виручала селян. Відомий поет-лірик, наш земляк Микола Луків приурочив вітрякам минулого свого вірша:

                        На обрії старий вітряк

                        Здіймає в небо крила.

                        Злетіти хоче неборак,-

                        Піднятися несила.

                        По груди в травах і житах

                        Судилося стояти.

                        А мріялось, неначе птах,

У небесах літати.

                        І не його у тім вина,

                        Що доля невловима.

                        У нього місія земна,

                        Хоч крила за плечима.

                        Над ним курличуть журавлі,

                        Пливуть хмарин вітрила.

                        І важко жити на землі

                        Усім, хто має крила.

   До речі, Сальниця теж знайома Миколі Володимировичу. Навчаючись у Немирівському педагогічному училищі ім. Марка Вовчка, в 1966 році він проходив тут педагогічну практику в піонерському таборі, що розміщувався неподалік старої школи, і добрим словом згадує про педагогів-сальничан.

   Дещо пізніше вітряків замінили парові млини, що працювали на Шпилі, а через деякий час – Черемисівці; за помол мельники брали плату борошном, яка називалася мірчуком.

   У 1962 році закінчено будівництво млина, де великі камені, що виробляли борошно і крупи, рухалися з допомогою електроенергії. Головував тоді у колгоспі Іван Антонович Молдован, колишній директор Сальницької МТС.                                                                                                                                    Такий незамислуватий вигляд мали колишні вітряки.                                            

   Обов’язки першого завідувача млином виконував Павло Васильович Хитрик. Згодом працювали Никифір Кондрацький, Микола Мазур, Володимир Мулярчук і Микола Підреза. Впродовж багатьох років завідувачем млина був Анатолій Коломієць.

   Потім камені відійшли у минуле. Зерно почали переробляти вальцеві механізми. З того часу її асортимент урізноманітнився.

   Хочеш, скажімо, борошно вищого сорту – будь ласка, хочеш гречаних, горохляних, ячмінних чи пшоняних круп – теж немає проблем.

   Багата виручка із млина постійно надходила до колгоспної каси. Працює також олійниця. Борошно, крупи, олію безкоштовно отримували школа, лікарня, ветерани війни, вдови, чоловіки яких загинули на фронтах.

   Три роки тому млин приватизувався. Тепер господарює тут Степан Павленко. Сільська громада і мешканці сусідніх сіл безперешкодно користуються його послугами. На якість продукції скарги не надходять.

Сільське споживче товариство

   Пригадую, ще у довоєнні часи в Сальниці важливим господарським об’єктом вважалося сільське споживче товариство – ССТ. Наша Мар’янівська крамниця теж обслуговувалася товарами звідси. Вибір був невеликий. Примітивне взуття, фуфайки, інший крам, що мав великий попит. А коли надходив у продаж ситець, -- негайно утворювалася довга черга жінок. Байка теж вважалась дефіцитним товаром, особливо у багатодітних родинах. Вона йшла здебільшого на пелюшки.

   Доречно згадати, можна сказати, рідкісний випадок. У Мар’янівці мешкала родина Гордецьких. Двоє старших синів навчались у шостому і сьомому класах. Вчилися гарно, добре поводилися, допомагали у праці старшим. Але в них не було належного взуття та одягу. Старший із них написав листа до Сталіна приблизно такого змісту: «Дорогий товаришу Сталін, дорогий наш батьку й учителю! Ми з братом ходимо до Мар’янівської неповно-середньої школи, вчимося на добре й відмінно. Ми знаємо, як Ти піклуєшся про підростаюче покоління, допомагаєш, щоб радянські діти стали патріотами держави. Але у нас нема в що взутися й одягнутися. Ми просимо Тебе дати вказівку, щоб нас забезпечили одягом і взуттям. Дуже будемо вдячні за піклування.

   Хай живе великий вождь і учитель товариш Сталін!»

   Ясна річ, лист не дійшов до адресата. Його перехопили працівники НКВС. Незабаром із Уланова, з райкому партії надійшло повідомлення, в якому говорилося, щоб автори листа прийшли у Сальницьке ССТ. Школярі не забарилися, пішки по снігу добиралися в село. Працівники ССТ тепло зустріли несподіваних «клієнтів». Приміряли на кожного шкіряні черевики і кортові куртки. Радостям «попрошайок» не було меж…

   За сьогоднішньою міркою це дріб’язковий факт, але однаково це зернина історії, що засвідчує в яких важким матеріальних умовах виживало старше покоління радянських людей.

   Шкода, що про Сальницьке ССТ ми отримали куцу довідку, починаючи з 1966 року. Викладемо на папір те, що маємо у своєму розпорядженні.

   На вказаний період ця кооперативна організація обслуговувала Гнатівку, Лісогірку, Мар’янівку, Червону Володимирівку, Митинці, Скаржинці, Маркуші, Чеснівку, Лип’ятин, Рибчинці, Воробіївку, Торчин, Сулківку і Нову Сулківку.

   Сюди також належали господарський, продовольчий, взуттєвий, галантерейний, трикотажний і комісійні магазини, а також крамниця культтоварів та іграшок. Діяли кіоски в МТС, Черемисівці та Шпилі, молочно-товаровій фермі, польових станах, ринку і в школі.

   До мережі сільського споживчого товариства входили також чайна з буфетом, кухня, де готувалися гарячі і холодні страви, шкільна їдальня. Усі ці об’єкти перебували під контролем голови ССТ Олександра Климовича Шахвороста. Опісля нього ці посади обіймали Олександр Войцешук, Іван Молдован, Віра Павленко, Андрій Столярчук,  Людмила Фаринюк,  Олександр Олійник.

   Завторгами працювали Павло Павленко, Микола Павлюк, Степан Мулярчук. Функції головного бухгалтера виконувала Софія Атензон. Лямку простих бухгалтерів тягнули Тетяна Іщук, Надія Дубенчак, Лідія Бабійчук, Олена Кондель, Людмила Мулярчук. Людмила Шахворост працювала касиром. Не обійшлося і без рахівників – Анастасії Полонської, Ганни Гавури, Лізи Коцюри, Євгени Поліщук, Людмили Пахолюк, Ніни Кулик.

   Добру пам’ять залишили про себе товарознавці Ніна Собчук, Людмила Павленко і Степан Мулярчук.

01.07.1967р. ПРАЦІВНИКИ САЛЬНИЦЬКОЇ ССТ.

 На світлині, зліва направо: Анастасія Полонська, Ліза Коцюра; Віра Молдован, Ніна Собчук, Євгена Поліщук, Софія Атензон, Ганна Гавура.

   А ще до штату згаданого колективу входило щонайменше півсотні продавців, кілька прибиральниць, їздових, вантажників, трактористів, шоферів – загалом майже сотня. На жаль, через обмеження розміру книжки немає можливості згадати імена всіх.

Зміни на культурному фронті

   Сальницькі колгоспи імені Ворошилова і «Червоний партизан» у передвоєнні роки, як і інші господарства Уланівського району, вирощували зернові й технічні культури, займались огородництвом, садівництвом, вівчарством. На молочно-товарних фермах тваринники доглядали велику кількісь дійних корів і молодняка. Значні прибутки надходили від свинарства і рибальства, а також пасіки. Приміром, пасіка колгоспу «Червоний партизан» нараховувала понад три сотні бджлородин і своїми медозборами тримала перше місце в районі.

   На жаль, в обласному архіві не вдалось натрапити на документи, які б засвідчували про деталі господарювання згаданих колгоспів. Очевидно, документація пропала в період Другої світової війни. Можна впевнено сказати: сальницькі господарства вважалися передовими далеко за межами Уланівського району. Зміцнення їх економіки, поліпшення матеріального стану трудівників забезпечувало піднесення їхньої культури і побутових умов.

   У 1934 році було відкрито дільничну лікарню, поштове відділення, дві бібліотеки, два клуби, промтоварні і продуктові крамниці, реорганізовано районну колгоспну школу в середню.

   До війни один із клубів розміщувався на місці старої сільради, над ставом, в центрі села. З другого боку діяла ткацька артіль. Завідувачем клубу був односелець Павло Корнійович Петраш, потім – до 1950 року – Олександр Дмитрович Гриньов.

   У 1950 році сільський клуб перенесли в церкву. Ним завідував Василь Сергійович Корнійчук. Та чи не найдовше працював завідувачем цієї культурної установи Михайло Петрович Мулярчук. Затим його послідовниками стали Володимир Флорович Столярчук, Володимир Гнатович Барчук і Леонід Костянтинович Гавура.

   У 1972 році став до ладу новий Будинок культури, який функціонує й досі. З нагоди цієї події колгоспна багатотиражка «Ленінським шляхом» від 25 лютого того ж року писала:

   «19 лютого в нашому селі відкрито новозбудований Будинок культури на 600 місць. Голова правління Іван Петрович Іваниця в урочистій обстановці перерізає стрічку, і присутні заходять у  приміщення.

   Грає духовий оркестр, президія займає місця. З вітальним словом виступає Іван Іваниця. Опісля зачитується послання нащадкам 2022 року. Під звуки духового оркестру послання встановлюють у відведеному місці.

   Ветеран колгоспного виробництва Антон Прокопович Перун та піонери Надія Шеремета і Михайло Прус у своїх виступах-вітаннях щиро дякують будівельникам за гарний подарунок селянам.

   Після цих урочистостей розпочалися загально-звітні збори колгоспників».

   Знайомлячись з цим приємним повідомленням, мимоволі пригадалась замітка, опублікована в Уланівській районній газеті «Шляхом Сталіна» у липні 1945 року. У ній з нотками незадоволення писалося про погане становище у Сальницькому клубі: стіни облуплені, підлога потріскана, в приміщені брудно. Правління колгоспу та сільська рада неодноразово на своїх засіданнях приймали рішення, аби у клубі навести належний порядок, але віз і нині там.

   Це так, але ж то були перші місяці після кровопролитної війни з фашизмом. Коли колгоспи і села поволі ставали на ноги, у мирні дні, перед очима людей-трудівників постав будинок-красень.

   Михайло Мулярчук (ми з ним навчалися у 8-му класі) продовжував працювати й надалі. Будинок культури став цілком відповідати своєму призначенню, ставши базовим центром в області для переймання досвіду. Тут проводили практику учні Тульчинського культурно-освітнього училища  під керівництвом художнього керівника Д.С. Кондратюка.

   При Будинку культури діяв духовий оркестр, ансамбль народних інструментів, хор, танцювальний ансамбль. Про натхненну працю завідувача часто розповідалось у пресі. Як на мене, досить влучно написала про діяльність Михайла Петровича журналістка Луїза Білозерова в газеті «Культура і життя» 29 листопада 1979 року. Процитуємо уривок:

   «Відколи у Сальниці, селі великому і славному, запустили повним ходом культ- армійський комплекс, не зупиняється він, не притишує ходи. Відтоді й понині на капітанському містку стоїть бувалий ватажок, нагороджений за свою працю в 1976 році орденом Червоного Трудового Прапора, Михайло Петрович Мулярчук».

   Чи повірить сьогодні хто, що у цій же Сальниці клубна кар’єра Мулярчука починалася з довгого кількамісячного обминання свого робочого місця?

   Призначили його на цю посаду, коли у клубі панували холод і непривітність з давно небіленими стінами… Під стелею клубочився густий цигарковий дим. Під хмелем веселі й лайливі завсідники грали, у що потрапить під руки. І хоч Михайло Петрович мав за плечима чималий досвід, хоч не скорий був на зміну настроїв, пішов звідти з великою прикрістю. Більше й не повертався. Йому було ніколи.

   У центрі села, на площі, що обіцяла з часом стати головною, виростав світлий палац. Не було у ньому цеглини, яку б не обмацав поглядом Мулярчук, не було коридору, простінку, куліс, які б не зміряв кроками. Тут директор значив навіть більше, ніж виконроб. Тут його визнавали за свого, часом прислухалися, часом самі питали.

   Поки споруджувався новий будинок, Мулярчук ходив то на ферму до голосистих дівчат-доярочок, то до вчителів сільської школи, то у тракторну бригаду. «Вербував» усіх на репетиції. Вони починалися, наче ненароком. Інтерес закипав, як в добрій печі вода. І тільки досвідчений культпрацівник міг оцінити, з яким вивіреним умінням підкидається паливо у ту піч.

    Нарешті прийшов день, коли білокам’яний будинок у центрі села гостинно запросив: «Ласкаво просимо!»

   … В якому селі ще знайдете хлоп’ячий хор «Орлятко» військово-патріотичної пісні, де співають школярі і навіть вихованці дитячого садка? Щодо популярності з ним можуть змагатися хіба що самодіяльний драматичний театр, хор, який двічі був лауреатом обласного конкурсу.

   Дев’ять гуртків живуть-працюють, і завжди є кому вийти на сцену в свято, поїхати в поле з агітбригадою.

   На свій лад святкують сальничани вихід у поле й обжинки, Новий рік і початок літа. Починаються жнива, і комбайнерів благословляють від імені правління колгоспу, ветеранів колгоспної праці, бажають багатих ужинків. І тут, як тут Михайло Петрович. Він теж тут не зайва особа… Як завжди при ділі.

Учасники Сальницького хору

                           

Народний аматорський колектив «Берегиня» (художній керівник Оксана Ридванюк). Цих талановитих жінок знають далеко за межами Сальниці. 

                                                                     Х    Х    Х

      Велику популярність на селі завоювала радіо-газета, що виходила в ефір двічі на тиждень. Збирали необхідні матеріали й редагували їх Михайло Мулярчук і Надія Гриньова. Вони регулярно інформували мешканців про колгоспні справи, новини, що сталися на території сільської ради, бичували нероб, любителів спиртних напоїв і таке подібне.

 На світлині Михайло Мулярчук і Надія Гриньова готуються до чергового виходу радіо-газети.

   На закінчення повідомимо: Михайло Петрович Мулярчук був делегатом Всесоюзного з’їзду працівників культури 1977 року в Москві,  і делегатом XIІІ з’їзду профспілок України 1982 року в м.Києві, де поділився своїм багатим досвідом серед колег.

   Минули роки, не стало радянської влади, стала незалежною Україна, змінився уклад селянства, проте культура у Сальниці не занепадає. Як і
раніше, працює художня самодіяльність. Щоправда, настала перерва – Будинок культури реконструюється. Тут намічено спорудити і спортивний комплекс. Щоб молодь мала можливість займатися різними видами спорту й гартувати здоров’я. Міняється село на очах людей. Як все це робиться, стане відомо у наступних розповідях.

СІЛЬСЬКА БІБЛІОТЕКА

   Її було засновано 1934 року в хаті священика, неподалік ставу. Раніше тут діяла хата-читальня з невеликим фондом книг. Рік у рік бібліотека поповнювалася новими виданнями з допомогою мешканців села.

   Під час німецької окупації багато книжок пропало. Були випадки, коли фашистські кухарі розпалювали ними польові кухні, як справжні вандали.

   У 1949 році роботу бібліотеки було відновлено. Першим її господарем став Василь Герасимчук, із середньою освітою. Він доклав максимум зусиль, аби поповнити книжковий фонд. Допомогли читачі-активісти, купуючи книги за власні кошти.

   Згодом цю невелику культурноосвітню установу перевели до приміщення колишньої церкви, де функціонував клуб. На цей час тут уже трудилась Поліна Дмитрівна Гавура. А в 1955 році її змінила Віра Федорівна Мулярчук, майбутня дружина Мулярчука Михайла Петровича, яка закінчила Тульчинське культосвітнє училище. Вона працювала чи не найдовше за своїх попередників – 37 років.

   З відкриттям нового Будинку культури бібліотеку було перевезено сюди. З фондом у 7 тисяч примірників.

   Для зручності обслуговування читачів було організовано відкритий доступ до книжкових видань та пункт видачі літератури  та періодики на молочно-товарній фермі колгоспу.

      Оскільки Сальниця за кількістю жителів вважалась великим селом, то її послугами користувалося понад тисячу мешканців.

      Значна допомога надавалася і спеціалістам сільського господарства необхідною літературою, особливо тим, хто навчався заочно у різних освітніх закладах.

   У 1992 році бібліотеку очолила Лідія Авер’янівна Степаненко. У 2000 році сільську бібліотеку було закрито у Гнатівці і її фонд передано до Сальницької, після чого загальний фонд видань склав 24,8 тисяч примірників. Вона стала найбільшою у Хмільницькому районі. Та й кількість читачів чимала – більше 1000 осіб. Тут розгорнуто книжкові виставки та тематичні полиці. Дитячий фонд функціонує окремо.

   У роки проголошення України незалежною державою бібліотека поповнилася книгами з історії, народознавства, художньою літературою. Це видання М. Грушевського, В. Винниченка, А. Ахматової, М. Булгакова, В. Стуса, твори яких за роки радянської влади заборонялися.

     В 2014 році, в зв’язку з виходом Степаненко Л. А. на пенсію, бібліотеку очолила Віра Іванівна Степаненко, що до цього часу працювала бібліотекарем.  Бібліотекарі та читачі бібліотеки неодноразово брали участь у районних  конкурсах «Кращий читач року», «Легенди рідного краю», «На крилах Лесиних пісень», «Фронтовий трикутник. Напиши ветерану листа», «Благодатна Хмільницька земля», «Мрії про Україну: дитячий погляд»,та ін., де займали призові місця.

        В жовтні   2015  року бібліотеку приєднано до мережі інтернет та створено Блог Сальницької  сільської  бібліотеки. За кошти сільської ради працівники культури села придбали ноутбук, який знаходиться  в бібліотеці. Таким чином читачі бібліотеки  мають можливість користуватись безкоштовним інтернетом.

      Як відомо, Сальниця – батьківщина Героя Радянського Союзу Флора Столярчука й талановитого українського поета Ярослава Шпорти: Про них зібрано чимало всіляких видань, в яких розповідається про їхнє неординарне життя та значні досягнення в суспільно-політичній сфері.

Завідуюча сільською бібліотекою В.І.СТЕПАНЕНКО

Дільнична лікарня

   Цей заклад охорони здоров’я почав функціонувати в Сальниці на початку 20-х років минулого століття, коли до села було відряджено медичного працівника  Федота Гнатовича Соловйова. Як пам’ятали старожили, це висококласний фахівець і доброзичлива людина. Безвідмовно служив своїм пацієнтам.

   На початку агресії німецько-фашистських окупантів на Радянський Союз Федот Соловйов, не чекаючи виклику до Уланівського військкомату, добровільно пішов на війну. Працювати довелося у воєнних шпиталях, де рятував життя пораненим фронтовикам.  Після закінчення війни повернувся до Сальниці, яка стала для росіянина рідною, і працював тут лікарем.

     Ветераном Сальницької лікарні, офіційно заснованої в 1934 році, можна вважати і першу акушерку Ганну Сергіївну  Бойко, яка почала працювати на своїй посаді за кілька років до війни і продовжувала трудитися впродовж багатьох років після неї. Під час фашистської окупації приймала пологи на дому. Бували випадки, коли Ганна Сергіївна ставала і медсестрою, і лікарем. Бо їх на той час у сільській місцевості не було. Щоправда, іноді виручала талановита бабуся-повитуха – Павліна Матвіївна Чехівська.

   По війні до Сальниці приїхав досвідчений фронтовий лікар Іван Гнатович Майстренко із дружиною – фельдшером Ганою Макарівною. Пригадується, це були найкращі представники медицини на селі. До них зверталися по допомогу багато людей із сусідніх сіл. Прізвище Майстренко вимовлялось із пошаною і надією. Це подружжя служило землякам вірою, і правдою. Особливо у важкі повоєнні роки. Тоді ж не вистачало і  зубного лікаря. На виручку прийшов уродженець Сальниці Василь Кирилович Шахворост. По суті він був перший стоматолог у цьому старовинному поселенні. Його здібності високо оцінено пацієнтами.

   Василя Кириловича змінила Марія Костянтинівна Кондель, яка виконувала свої обов’язки багато років поспіль.

   Тепер, оглядаючись в далеке минуле, односельці добрими словами загадують медичних сестер Ганну Дем’янівну Ковтонюк, Ганну Сергіївну Кізь, фельдшера Петра Карповича Собчука, акушерку Ганну Олександрівну Донець. Ці фахівці зносили не одну пару взуття на болотистих сальницьких вулицях.

   У 1950 році в лікарні до послуг хворих діяло 25 ліжок. Вони стали в пригоді хворим із багатьох сіл – Гнатівки, Скаржинець, Мар’янівки, Лісогірки, Сулківки, Торчина, Митинець.

   Згодом, після закінчення Вінницького медінституту імені Пирогова, до колективу влився односелець Леонід Іванович Собчук, за фахом – хірург.

Г.С. Бойко                                                               Г.М. Майстренко

   У 60-х роках розширився стаціонар. Об’єм роботи дещо збільшився. Заодно зросло й навантаження на медсестру Ганну Савчук, фельдшера Валентину Фаринюк, акушерку Лідію Савчук, санітарного фельдшера Ольгу Коломієць, лаборантку Галину Петричук, додалося клопотів і в дезінфектора Олени Ковтонюк.

   В операційному блоці господарював Леонід Собчук. У 1986-88 роках у приміщенні старої школи після ремонту загальна площа дільничної лікарні була розширена, і для потреб пацієнтів діяло 50 ліжок. Лаборантка Ольга Шнайдер і медсестра Тетяна Чуркіна обслуговували своїх підопічних на дому.

   Леонід Іванович Собчук, окрім хірургічних справ, вважався здібним діагностиком, за характером ввічливий, людяний.
 Дитячий лікар Віра Козаренко постійно піклувалася про здоров’я своїх пацієнтів, як рідна мати про своїх діток.

   До числа чуйних і доброзичливих працівників можна віднесли й санітарок Діну Тимчук, Варвару Кондель, Ніну Плахотнюк, Марію Свіргун і Галину Люблінську.

   Кухарі Марина Томашова, Ольга Павленко, Тамара Голембівська і Марія Сапун готували для хворих смачні висококалорійні страви. Завдяки старанню прачок Ольги Покришки і Надії Чехівської хворі ходили в чистій одежі і спали на чистих постелях.

Проводи на заслужений відпочинок головного лікаря Л.І.Собчука.

   Леонід Іванович на вівтар медицини поклав усе своє свідоме життя. Він пропрацював на одному місці до виходу на пенсію, виростивши сина – майбутнього офіцера Збройних Сил колишнього Союзу, який через недалеку, близоруку політику комуністичних зверхників воював в Афганістані. Про це ми будемо говорити дещо пізніше.

    
   Головний лікар Т.І. Павлюк     

   Після Л.І. Собчука головним лікарем стала терапевт Надія Василівна Грубська. Згодом лікар-педіатр Тетяна Іванівна Павлюк заступила на  пост головного лікаря.

   То був час становлення України на шлях незалежності. Нова влада невпевнено ставала на ноги. Це негативно позначилося на стані медичного обслуговування населення.

   Зверху намагалися провести медичну реформу.

   Під тиском з Києва, дільничну лікарню в 2005 році було              
реорганізовано в амбулаторію загальної практики сімейної медицини – ЛАЗПСМ. Частину лікарняного приміщення, що розташовувалось у старій школі, було розвалено. По суті, цей медичний заклад, який тривалий час служив людям кількох сіл, було ліквідовано. Амбулаторія обслуговує лише мешканців Сальниці та Гнатівки.  

   Приміщення амбулаторії газифіковано й електрифіковано, підведено водопостачання. Тут діє стаціонар на 10 ліжок і стаціонар на дому. Працюють кабінети терапії, стоматології, акушерський, маніпуляційний, фізичний, лабораторний кабінети та реєстратура.

   В амбулаторії працює 8 медичних сестер і діє аптека. 

ЗНАННЯ ТА РОЗУМ – КРАСА ЛЮДИНИ

У науці немає широкої стовпової дороги,

і тільки той може сягнути її осяйних вершин,

хто, не злякавшись втоми, карабкається по її

кам’янистих стежинах.

                       Карл Маркс

(Можна припустити, що так називалися майбутні класи).

Останні зустрічі з молодістю

   Цей відомий німець сказав дуже влучно: до науки й справді веде неширока стовпова дорога. На собі випробував, коли ходив за здобуттям середньої освіти до Сальниці. Як це було, читачі дізнаються трохи пізніше.

   Так, наука – це не егоїстичні забаганки, а величезна виснажувальна праця, що бере початок з перших азів навчання. Ясна річ, без належної освіти завмирало б життя на нашій планеті.

   Що стосується освіти в Україні, то вона діє в тій чи іншій формі здавна. Приміром, прославлений французький інженер Гійом Левассер Боплан, який тривалий час перебував на нашій землі в 17-му столітті, у своїй праці «Опис України» стверджує, що переважна більшість українців уміла читати й писати.

   Мимохіть постає питання: яке ж становище з освітою було, скажімо, на теренах нашого краю? Щоб дати відповідь, доречно послатися на дослідження відомого історика й краєзнавця Миколи Дороша, який, у свою чергу, посилається на священика із Тарасок Федора Акаловського – чудового краєзнавця, котрого за особливі заслуги було нагороджено «Золотим набедреником» (цю річ належало носити на стегні, по-російськи – на бедре).

   Розповімо конкретно про що тут йдеться.

   На час скасування кріпосного права кількість початкових шкіл в Україні була явно недостатньою для задоволення потреб населення в знаннях. Одна школа припадала на 10 тисяч жителів, один учень – на 150 осіб. Після реформи 1861 року мережа освітніх закладів початкової освіти значно розширилася. У 1864 і 1871 роках царизмом було прийнято положення, які регулювали її. Вони надавали право займатись освітньою діяльністю земствам. Приблизно з початку 1870-х років до кінця століття земства мали 3200 шкіл. Вони ліпше фінансувалися, мали кращі приміщення і вчителів. Проте викладання предметів, як правило, велося російською мовою.

   У 1897 році в Україні нараховувалося 17 тисяч початкових шкіл, що перебували на балансі держави, громадськості, земстві, церкви, а іноді й приватних осіб. Цієї кількості шкіл не вистачало, щоб охопити навчання усіх дітей. Серед українців лише 13 відсотків дітей віком до 10 років уміли читати. Ще гірші справи були в Подільській губернії.

   Вимагаючи збільшення кількості шкіл, маса українців обстоювала право навчати дітей рідною мовою. З’явилися українські школи, але незабаром їх заборонили. Проте під тиском людей їх знову поновили.

   Водночас люди виступали за перебудову змісту освіти, поглиблення шкільних програм. У більшості початкових шкіл викладали Закон Божий, читання, чотири арифметичні дії, письмо. Батьки і широка громадськість добивалися, щоб дітей навчали ще й фізики, природознавства, хімії, історії.

   Щодо найперших шкіл Хмільницького району, то архівні джерела і краєзнавча література вказують на середину 16 століття. Найдавнішою церковно-парафіяльною школою вважається Широкогребельська, відкрита в 1854 році. Через десять-п’ятнадцять років потому було відкрито школи у Соломірці, Воронівцях, Лозні, Подорожній, Хуторах Кривошиїнських, Скаржинцях, Мар’янівці. (За розпорядженням Палати державного майна).

   А на території Уланівської зони з 1874 року існував лише один навчальний заклад – Сальницьке міністерське однокласне училище в якому здобувало освіту 30-40 учнів на чолі з одним учителем. Розміщувалось воно в окремому будинку і утримувалося за кошти міста. В 1897 році у простій селянській хаті було відкрито школу для дівчаток. Буквально через сім років запрацювало і міністерське двокласне народне училище земського відомства.

   Зміни почали відбуватися за роки Радянської влади. Наприклад: у 1934 році запрацювала середня школа. Перший випуск десятикласників стався в 1937 році. Атестати зрілості одержало 150 осіб.

   Слід зауважити: ще до відкриття десятирічки у Сальниці функціонувала районна колгоспна школа – РКШ. Очевидно, тут навчалася молодь і з інших сіл Уланівського району.

 На жаль, фотознімок перших випускників роздобути не вдалося. Але через 50 років 7 десятикласників приїхали на зустріч. Можна лише уявити, що то була за зустріч! Півстоліття колишні юнаки і дівчата не бачилися, не відали одне про одного. Нарешті побачилися в рідному селі 26 липня 1987 року…

        На фото (справа наліво): Іван Собчук, Дмитро Димніч, Остап Собчук, Феофан Дем’янчук, Галина Довгань, Ірина Янчук, Олександра Паламарчук. Ліворуч внизу на окремому знімку – підполковник у відставці, колишній фронтовик – Феофан Дем’янчук.

   Решта чоловіків-випускників теж бились «За Родіну, за Сталіна!» І дивом залишилися у живих.

   Це була остання зустріч з молодістю. Подальша доля їх нам не відома…

   Одначе частину прізвищ першого випуску вдалось з’ясувати. Подаємо їх у такому вигляді, які вдалось роздобути. Це – сальничани Д.С. Фаринюк, Настя Полонська, О.К. Собчук, Поліна Кульчицька, Р. Турянська, Р. Крупник з Уланова, Л.П. Грицик з Уладівки, Я.І. Янчук, Д.В. Демніч, О.Л. Паламарчук з Рибчинець, Т.Й. Адамчук із Сальниці, (пам’ятаю його учителем Мар’янівської неповно-середньої школи).

   Деякі випускники пороз’їжджалися по всьому Союзу. До таких належить: І.А. Мулярчук, (Ленінград), У.П. Бойко, (Хмільник), Ф.К. Дем’янчук (Мінськ), Додя Кирильчук (Донбас), Н.В. Фаринюк (Вінниця), Антоніна Ряба (Київ), Юлія Янківська (Башкирія), В.Б. Кравчук (селище Понінка Хмільницької області), П.Б. Грицик (В. Митник Хмільницького району), решта – сальничани – П. Гончарук, М. Фесюк, І. Павленко, В.М. Фаринюк, Я.М. Фаринюк, Д.Д. Гавура, В. Гаврилюк, І.С. Собчук (селище Гусятин Тернопільської області), М. Гуменюк з Лип’ятина. Є тут прізвище й Олександри Петрівни Василюк з Мар’янки. Я добре знав цю людину. Після Сальницької середньої школи Олександра Петрівна закінчила Бердичівський педтехнікум, після чого тривалий час працювала в кількох школах Уланівського району. Під час війни її забрали до Німеччини на роботу, де ледь не померла з голоду (виручила ровесниця-німкеня Хільда, яка таємно підгодовувала українську рабиню харчами). Інакше її майже нерухоме тіло спалив б у крематорії. Вісім років тому Олександра Петрівна померла в Мар’янівці.

Збереглась ще одна рідкісна фотографія.

Учні Сальницької районної колгоспної школи на екскурсії в місті Бердичеві, 1932 рік.

  

                                                             Х       Х       Х

     Колишня учителька Галина Іванівна Шевчук, яка приїхала у Сальницьку школу на роботу в голодному 1933 році,  де директорував тоді Петро Олексійович Редіч, уродженець Маркушів, розповіла, що з 1937 по 1939 роки колектив середньої школи очолювала Олена Францівна Кутц. Дружина майбутнього Героя Радянського Союзу Флора Столярчука. На початку війни з німецько-фашистським загарбниками їхня сім’я виїхала в евакуацію.

   Процитуємо одну із заміток у газеті «Шляхом Сталіна» від 8 березня 1946 року:

   «Важко було перелічити усіх учнів, що їх довелося учити на своєму віку Олені Францівні Кутц. Часто трапляється, що зустрічні молоді люди вітаються і лише згодом вияснюється, що це колишній учень або учениця.

   З материнською ласкою і чуйністю ставиться вона до своїх вихованців, даючи їм повноцінне знання, виховуючи з них мужніх радянських патріотів.

   Тепер Олена Францівна працює директором Сальницької повно-середньої школи. Під її вмілим керівництвом школа передова у районі по показниках успішності учнів, по господарському забезпеченню.

   У дні виборів до Верховної ради СРСР їй доручили ще одну почесну й відповідальну роботу – обрали головою дільничної виборчої комісії. Вона з честю виконала й цю роботу. До цього ж вона керує агітколективом, успішно виховуючи не лише дітей та юнаків, але й доросле населення в дусі безмежної відданості Комуністичній партії, радянському уряду.

   За високі показники у вихованні дітей, за добре поставлену громадсько-політичну роботу на селі Кутц Олена Францівна нагороджена медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 роках».

   Подаємо перелік учителів, котрі працювали тут у початкових класах перед війною: Довгань Ксенія Григорівна, Шевчук Марія Маркіянівна, Бойко Ольга Михайлівна, Поліщук Антоніна Юхимівна, (у 1937 році її репресували сталінські опричники).

   У старших класах на ту пору працювали: Довгань Іван Якович (хімія, біологія), Комарницький Петро Іванович (фізика), Грицик Опанас Єфремович (природознавство, малювання).

   У 50-х роках керував десятирічкою Хуторянський Василь Іванович, його заступником був Поліщук Петро Іванович, дружина якого Марія Іванівна вчителювала в молодших класах. Сміхульський Іван Олександрович викладав англійську мову.

   У ті ж п’ятдесяті роки на чолі педколективу стояв Яворський Анатолій Миколайович, а з 1957 року – Шеремета Павло Семенович. Він викладав у старших класах математику, його дружина – Фросина Іванівна – фізику. Іванов Сергій Якович читав російську мову й літературу. 

Про що нагадала фотографія

   На мій великий подив Олексій Ісаченко (співатор) окрім писемних архівних свідчень, зібрав масу фотознімків різних років. Якби їх усі помістити до нашої книжки, вийшов би солідний фоліант. І все-таки значна частина світлин побачить світ у нашій праці.

   Окремо хотілося б зупинитися на одній фотографії з підписом: 1950 рік. На ній гурт учнів 8-го класу, серед яких у центрі Павло Шеремета.

Група восьмикласників, жовтень 1950 року.

       У новому навчальному році Павло Семенович почав працювати учителем математики Сальницької десятирічки. Уважно розглядаю світлину. Зернини моєї пам’яті, що зберігались впродовж 67 років у невидимих засідках, потрапивши на сприятливий грунт, дали бажані сходи. Нарешті переконуюсь: за спиною Павла Семеновича стою я, за мною трішечки праворуч -- молодий, юний Петро Кондрацький, біля нього здається мій ровесник Григорій Павленко у цьому ж ряду, другий праворуч – Віталій Сорокопуд з Лісогірки, у першому ряду, друга (справа наліво) Ангеліна Шеремета з Мар’янівки. Решта однокласників залишилась для мене «засекреченими».

   Мимохіть пригадую таке: фотографувалися ми в 1950-му, коли Павло Шеремета був нашим класним керівником. (До речі, на той час функціонувало два восьмих класи – «А» і «Б». Я навчався у класі «А», Іван Мар’євич, Михайло Мулярчук, Леонід Собчук, Петро Навроцький, Володимир Собчук та інші – у класі «Б».

   У восьмий клас я пішов із другом дитинства Павлом Паламарчуком. Як відомо, Сальницька школа від Мар’янівки далеченько – десять кілометрів. І треба було долати цю віддаль пішки – туди й назад. У будь-яку погоду. У вересні та в першій половині жовтня надворі стояла більш-менш сприятлива погода. А з другої половини жовтня повітря починало насичуватись прохолодою. Незважаючи на те, що у творах деяких письменників жовтень називається «золотою осінню», коли листя ще не хоче падати з дерев, і ніби «кров’ю з печалі налилося і закривавило усі ліси», (Остап Вишня) нам було не до лірики. Вставали до схід сонця і, перекусивши, чим Бог послав, поспішали в дорогу. Якщо рухатись шляхом, яким їздять підводи і зрідка автомашини, то віддаль до школи значно збільшиться. Отож прямували навпрошки – полем до лісу пана Охрімовича. Опісля поміж дерев, стежкою чимчикували вперед. Бувало, трави густо посріблені інеєм. А ми біжимо босоніж… біжимо, щоб ноги не задубіли. Шлях лісом тягнеться півтора кілометри. Підошви і п’яти поступово сковують зашпори, ступні – дерев’яніють… Нарешті долаємо останню ділянку – ліщину і вискакуємо на поле; земля тут значно тепліша, і зашпори врешті-решт починають відходити…

   Бігали ми до Сальниці до кінця листопада 1949 року, поки землю не скували морози. А коли наставала відлига, до нашого нещасного взуття чіплялось липке місиво чорнозему, аж повідлітали підошви. Скориставшись іншим взуттям не могло бути й мови. Вихід один – покинути школу.

   Правильно сказав класик марксизму: до науки і тягнеться дуже вузька, складна стежка із багатьма бар’єрами. Подолаєш – залишишся у виграші…

   З весни до вересня наступного року я пропрацював помічником у колгоспних пасічників, заробив на кирзові чоботи і знову пішов у 8-й клас у Сальницю.

   Квартирував у сусідстві Петра Кондрацького – у баби Поліщучки, сини якої перебували далеко на відхідництві. Трохи було далеко ходити на заняття і я перейшов до Івана Мар’євича, мати якого, Олена Гнатівна, була уродженкою Мар’янівки. Вона й прийняла мене до своєї халупки. Сім’я Мар’євичів жила бідно. Батько загинув на війні. Заробітки у колгоспі в перші повоєнні роки не могло поліпшити сімейне благополуччя. Олена Гнатівна годувала троє дітей і за одним рипом й мене, картоплею у різних видах, пекла сякі-такі малаї з борошна, розмішаного з висівками. У хатині взимку панували вільгість і холоднеча.

   Я таки дотягнув навчання у восьмому класі. Нарікань до учителів у мене не було. Єдине запам’яталось: у Мар’янівській семирічці російську мову і літературу викладав Леонта Ксенофотович Мулярчук, колишній фронтовик. Російські диктанти у нього я писав на «чотири» і «п’ять»; а в Сальниці – на трійки і двійки. Досі переконаний: деякі викладачі упереджено ставилися до школярів із сусідніх сіл. Оцінки занижували на один бал.

   З дев’ятого класу мене покликали до війська. Середньої освіти здобути у Сальниці не зміг. Добився свого тільки у 1960 року, закінчивши школу робітничої молоді у Вінниці, після чого вступив на стаціонарне навчання до Львівського університету імені Івана Франка, на факультет німецької філології. Під час вступних іспитів російський диктант написав на п’ятірку, відмінні оцінки отримав і з інших предметів.

   Серед історичних джерел маємо безліч цікавих документів про сальницьких випускників. Дивлюся на світлину Петра Кондрацького у формі полковника, і мимохіть запитую: «Як ти зумів, Петю, так високо піднятися? Ти теж виходець із бідної селянської родини. Дуже добре пам’ятаю хату Твоїх батьків, світлокосу сестру Ліду, батька-інваліда, який чомусь залишив сім’ю. Й нагороди у Тебе бойові… Вірю ми з Тобою власними силами добились бажаного. Без будь-яких протекцій та блатів…

Історія школи має продовження

   З нового навчального 1957-го року директором школи було призначено Павла Шеремету, досвідченого педагога, який свою учительську кар’єру розпочинав із 1945 року (після повернення із німецько-фашистського рабства) у Мар’янівській семирічній школі, викладаючи математику і німецьку мову, якою непогано володів ще з юних літ.

   У нашому розпорядженні – неабиякий документ: фотознімок випуску десятикласників 1957 року. Він був першим для Павла Семеновича. Праворуч від П.С. Шеремети – знайоме до болю обличчя Ніни Яківни Рогожевої; невисокого зросту, худорлява жінка років під п’ятдесят. Вона викладала мій улюблений предмет – німецьку мову, з якої в Мар’янівській семирічці я мав лише п’ятірки. У Ніни Яківни претензій до мене не було. Вона не терпіла тих, хто «плавав» на її предметі. Перед тим, як поставити до журналу погану оцінку, вона здіймала істерику, і через хвилину-другу задихалась від серцевого нападу з криком: «Води!..»

   Її син Володимир Федорчук у такому випадку вів себе цілком спокійно: піднімався з-за парти і, не поспішаючи, виходив із класу й небавом ніс у руках кварту з водою.

   Не минуло й п’яти хвилин, як Ніна Яківна продовжувала урок. А ось у другому ряду, третя зліва направо – Галина Іщук. Вона на той час була десятикласницею, в яку по вуха закохався 8-класник Василь Мулярчук, про якого я згадував вище. (Він став «банкіром» у Калинівці і був одружений з Галиною Іванівною).

   Біля Галини Іщук, праворуч, викладач російської мови і літератури Микола Максимович Сорока, отримати в якого високу оцінку не кожному вдавалося. Я, приміром, більше трійки не одержував. А ось на іспитах мені поталанило: Микола Максимович не поскупився: поставив п’ятірку. Після того, як я чітко відповів на всі три запитання у білеті. Останнє з них було таке: «Картины природы в романе Александра Пушкина «Евгений Онегин». Мною було наведено кілька прикладів, потім продекламовано напам’ять рядки:

                        Был вечер,

                        Небо меркло,

                        Воды струились тихо,

                        Жук жужжал…

   Мабуть, це й вплинуло на результат.

   Щороку школа, як кажуть, перебувала на висоті. Але старе приміщення вимагало заміни. І місцева влада готувала матеріали для будівництва нової школи. Нарешті її було відкрито в 1981 році (на два поверхи). Тут же до послуг школярів і вчителів будівельники спорудили актову і спортивну зали, приміщення для бібліотеки, їдальню. Не забули й про стадіон. Не вистачало лише газового і водяного постачання.  Але й цю проблему було розв’язано в 2003 році.

   Гадаю, колишні школярі ще не забули зустрічі з космонавтом Левом Дьоміним, яка відбулась в актовій залі в серпні 1985 року.

   Саме у тому місяці Герой Радянського Союзу Лев Степанович Дьомін лікувався з дружиною Людмилою Михайлівною у військовому санаторії в Хмільнику. Дізнавшись про це, директор школи Олексій Ісаченко запросив космонавта у гості.

Л.С. Дьомін

   Окрім школярів, їх зустрічали керівники села і колгоспу, багато сальничан. У залі, як кажуть, яблуку не було де впасти.

   Космонавт розповів про деталі польоту разом із пілотом Григорієм Сарафановим на кораблі «Союз-15» з позивним «Дунай». Політ тривав дві доби і 12 хвилин.

   Кілька годин тривали розмови з присутніми, які почули цікаві, захоплюючі відповіді від шановного гостя. Та чи не найбільше поставив запитань Олексій Ісаченко. Дьомін охоче відповів на них, зауваживши, що перед ним справжній директор української школи.

   Хтось із фотографів-любителів зробив знімок тієї зустрічі, але, на жаль, він вийшов неякісним, тому став непридатним, аби помістити у книжці.

   Спогади про ту незаплановану зустріч надовго залишиться в пам’яті тих, хто брав участь у ній.

   Одначе не можна не згадати про ще одну важливу подію, до якої пряме відношення має Сальницька середня школа. Розповімо конкретніше.

   У Києві з 2 по 5 листопада 1998 року відбулась 2 конференція на тему «Модель Організації Об’єднаних націй». Проводилась вона при сприянні Представництва ООН в Україні, Міжнародної школи «Печерськ» та Київського ліцею бізнесу. Стати учасником конференції пощастило й групі дітей Сальницької школи. Школярам й справді пощастило тому що, по-перше, з Вінниччини участь у конференції брали лише учні ліцеїв та гімназій, для яких подібні заходи – не дивина.

   Група ж юних сальничан на чолі з вчителькою історії Тетяною Андріївною Фаринюк потрапила на конференцію при сприянні віце-директора Міжнародної школи «Печерськ» Кейт Вудман.

   У Сальницьку школу надійшов лист, в якому містилось запрошення на участь у конференції та адреса посольства Німеччини в Києві: згідно із законом організаторів кожна група учнів повинна була представляти на конференції делегацію якоїсь певної країни так, як це по-справжньому відбувається на засіданнях ООН. Школярі з Сальниці повинні були представляти Німеччину. Саме для цього й встановили зв’язок з німецьким посольством у Києві й отримали звідти необхідну літературу для підготовки.

   Забігаючи дещо наперед, треба сказати, що підготувались і виступили на конференції четверо учнів дуже добре, не гірше, ніж їхні однолітки з престижних гуманітарних гімназій та ліцеїв з великих міст України. Усі четверо – Любов Шиманська, Світлана Мазур, Ірина Миронюк та Людмила Павленко – активно виступали на засіданнях, працювали в комісіях, зокрема, брали участь в роботі таких комісій як «Права людини», «Збереження довкілля», «Здоров’я та освіта».

   Враження, отримані школярами під час перебування у Києві, надовго залишаться в пам’яті. Адже у санаторій «Пуща Озерна», де відбувалось це дійство, з’їхались делегації учнів з багатьох міст України. А на урочистому відкриті конференції перед її учасниками виступали відомі політичні та громадські діячі: віце-прем’єр міністр України Валерій Смолій, міністр закордонних справ Борис Тарасюк, міністр у справах сім’ї та молоді Валентина Довженко, міністр освіти України Михайло Згуровський.

   У відкритті конференції також брали участь дружина Президента Людмила Кучма, надзвичайні та повноважні посли в Україні країн Австрії, Франції, Бельгії, Великої Британії, Данії, Канади, Японії та ще двох десятків країн, а також керівник агенцій ООН в Україні, представник НАТО в Україні, представник Міжнародного Червоного Хреста та інші почесні гості.

   Сальницькі школярі в числі інших делегацій слухали лекції, з якими перед ними виступали відомі політологи й соціологи. З лекцією на тему «Роль України в ООН, її політика і досягнення» виступив народний депутат України Геннадій Удовенко, про роль ООН в міжнародній політиці розповів делегатам координатор системи ООН в Україні Педро Пабло Вільянуева.

Газета «Життєві обрії» від 19.ХІ.1989 року

   Згадана подія назавжди залишилась у пам’яті й тодішнього директора Сальницьккої середньої школи Олексія Ісаченка, який і підказав, аби розповісти про неї в книжці.

Х       Х       Х

   Слід нагадати, що процес навчання здійснюється за кабінетною системою; кабінети обладнано технічними засобами та роздатковим матеріалом, у тому числі майстерня виробничого навчання, і не випадково, сальницькі школярі щорічно займали призові місця на районній та обласній олімпіадах.

   Ще кілька років тому тут працювали педагоги – відмінники освіти колишнього Союзу та України. Це – П.С. Шеремета, Г.Т. Королишина, Н.Р. Миронюк, Н.С. Мулярчук, А.Й. Чехівська, В.С. Ісаченко.

   По закінченню навчання діяв табір праці та відпочинку з ночівлею. У школі систематично проводилися районні конференції вчителів, які запозичували багатий досвід сальничан.

   А навчально-дослідницькі ділянки вважалися найкращими у районі. Тут було побудовано крільчатник, де учні вирощували кролів і здавали м’ясо державі.

   У спеціальному приміщенні зберігалися запасні частини сільськогосподарських машин, є й гараж для тракторів і автомашин, гарна криниця, погріб для зберігання овочів, тир для потреб початкової військової підготовки, один з найкращих в районі спортивний комплекс, «зелений клас» для проведення уроків біології та географії, була і теплиця.

   Побудовано і оформлено Меморіал «Пам’ять совісті», присвячений загиблим землякам, репресованим, померлим від голоду, а також афганцям.

   У 1987 році почав діяти добре обладнаний і оформлений музей народознавства.

   У свій час від школи делегатом з’їзду вчителів була А.Й. Чехівська, а Всесоюзного з’їзду вчителів – В.С. Ісаченко.

   Природоохоронну працю сальницьких школярів демонструвало центральне телебачення Радянського Союзу.

   На спеціальних стендах вівся облік (за роками) медалістів, гарно був оформлений  й зал історії школи, кімната відпочинку учителів, медпункт.

   У 1997 році відзначалась 60-та річниця з часу першого випуску десятикласників, на яку з’їхалося 600 випускників різних років.

   У школі працювали гуртки за інтересами: танцювальний, (керівник Ф.К. Городецький), хоровий (керівник Г.П. Самусь), духового оркестру (керівник Ю.П. Струтинський), перукарський (керівник Т.О. Плахотнюк), радіотехнічний (керівник М.А. Соколівський), з ремонту взуття (керівник П.С. Мазур), бджільництва (керівник, пасічник Г.Г. Павленко) та інші.

   Школярі активно вивчали механізаторську справу й по закінченні занять отримували посвідчення на право працювати на тракторах. Ними керували учителі К.І. Томашов, А.Й. Чехівська і М.Г. Меджибовський.

   Лише за період з 1983 по 1998 роки 72 учні отримали золоті медалі й вступили на навчання у різні заклади освіти.

   Доречно згадати й про інші події, так би мовити, місцевого значення. Скажімо, у вересні 2001 року у школі запрацював комп’ютерний клас, а через кілька років біля неї встановлено погруддя Флора Євстафійовича Столярчука з нагоди його сторіччя, розширено музей-кімнату  героя.

   Влітку 2007 року облаштовано парадний вхід: тротуарна доріжка, металева огорожа, пластикові двері, арка, покриття на східцях, закуплено столи і стільці для їдальні, ксерокс, кольоровий принтер. Усі ці речі придбано за кошти народного депутата Верховної Ради України Івана Куровського.

   А рік тому запрацювала новозбудована котельня на дровах, що дало можливість відмовитися від дорогоцінного палива – природного газу.

   Сальницька школа завжди була правофланговою в Хмільницькому районі. Педагогічний колектив – це, можна сказати, творчий згуртований і сповнений життєвої сили організм, який спроможний розв’язувати будь-які завдання з питань підготовки до життя теперішньої молоді. А загалом, школа здавна славиться своїми випускниками, які вірою й правдою служать інтересам народу.

        Школа  славна  своїми  випускниками

   Мій співавтор – Олексій Володимирович Ісаченко відомий у Хмільницькому районі не тільки, як директор школи й активний сількор районної газети «Життєві обрії». Найчастіше піднімає теми виховання молоді нелегку працю своїх колег. Пропоную читачам його виступи.

Під надмірною опікою матері

 Мені довелося бути свідком такої сцени: в автобус разом з матір’ю зайшов хлопчик 6-7 років. Відразу підійшов до чоловіка похилого віку, який сидів на першому сидінні, і бадьоро заявив:

-          Дядю, це дитяче місце…

Чоловік беззаперечно встав, і хлопчик  з незалежним виглядом забрався на сидіння. І

тут поряд сиділа мама з таким самим малюком й тихо сказала, щоб він встав і дав дідусеві місце. Дідусь аж заплакав.

   Скільки подібних випадків можна побачити! У цьому конкретному випадку дуже дивує й обурює поведінка матері. Без перебільшення можна сказати, що хлопчик діяв так з мовчазної згоди матері, або ж з напутньої розмови з дитиною перед посадкою в автобус.

   Тепер інша сторона цієї сцени. Чому пасажири, що сиділи в автобусі, не зробили зауваження вищезгаданій матері? Напевно, дотримувалися вже чітко перевіреной істини: мене це не стосується. На жаль, ми звикли обурюватись подібним фактам, не докопуючись до причини цього.

   У нашому суспільстві єдиний привілейований клас – це діти. Держава проявляє постійну турботу про їхнє здоров’я, відпочинок, навчання. І така турбота необхідна, адже діти – наше майбутнє. Та чи не перетворюємо ми іноді піклування про них в надмірну опіку?

   Думається, що подібне запитання повинні задавати собі й батьки. Цьому важливому питанню в нашій школі приділяється значна увага з боку вчителів, класних керівників Л.М. Гриньової, О.О. Фаринюк, Л.В. Слободянюк, Р.Є. Мулярчук, П.І. Павленко, К.П. Крикун та ін.

   Велике значення для прищеплення дітям почуття громадського обов’язку, розуміння необхідності їх праці суспільству має виконання різних видів фізичної праці у школі. А от один із моїх колег якось поскаржився, що в них територію школи прибирають тільки дорослі. Учнів, за рідкісним винятком, теж не побачиш. Чому? Батьки пояснюють це так: «Вони цілий тиждень учились. Треба ж відпочити…» 

   Як пояснити таку позицію батька чи матері?

   Нерідко бувають випадки, коли в дітей немає не тільки громадських обов’язків, але й домашніх. От і виростають діти з такими позиціями егоїстами-споживачами з бажанням: побільше урвати - менше дати…  Хіба такій людині прийде в голову думка допомогти престарілій людині чи комусь іншому в роботі?

   У нашому селі є такі батьки, які у вихованні своїх дітей можуть бути взірцями. Це, наприклад, С.П. Рибак, І.П. Приходько, Б.Т. Макодай, Л.С. Чеботарьова, Л.М. Чехівська, О.В. Гринишина і багато інших.

   Велику допомогу у виховній роботі надають школі ветерани війни і праці, учасники бойових дій – В.П. Петрунько, М.М. Сорока, К.А. Мулярчук.

    Великий педагог А.С. Макаренко говорив, що правильним може бути тільки трудове виховання.

13 листопада 2009 року.

Учитель – великий митець

   У класі – тиша. Краплини дощу ритмічно вистукують мелодію на підвіконні. Своїм дзвінкоголоссям вони немовби перегукуються з голосом учительки, який звучить лагідно, але впевнено. Здається, кожним словом вона намагається розбудити маленьку світлу душу, допомогти цій, ще не оформленій, людині зробити перші самостійні кроки. 

    Урок, на якому маленькі школярі одержують не тільки зачатки тих знань, що лягають в основу їхньої майбутньої освіти, а й зачатки виховання майбутнього громадянина нашого суспільства.

   Хтось із мудрих сказав: «Учитель – це скульптор, великий митець. Він ліпить щодня й щохвилини із ніжних, із щирих дитячих сердець велику і справжню людину».

   Виховувати освічену, справжню людину – ось головна мета Надії Романівни Миронюк (на фото) – вчительки молодших класів Сальницької ЗОШ І-ІІІ ст. Стаж її роботи - 30 років. Керівник методичного об’єднання вчителів молодших класів району, старший учитель.

   Заповітна мрія стати вчителем полонила просту селянську дівчину ще з шкільної парти. Закінчила школу, вступила в педагогічне училище. А потім повернулась у рідне село.

… Вони зустріли її напружено, з неприхованою цікавістю. Адже вчителька була ще зовсім молодою. Дівчина розуміла, що тільки відвертість і людяність допоможуть їй знайти спільну мову з своїми вихованцями.

   Минав час, зникла напруженість, недовіра, а натомість між учителькою та учнями зав’язалася тісна дружба. Намагались робити усе разом.

   Потім інститут, один за одним летіли роки. З ними приходили досвід, впевненість у правильності життєвого вибору. Росли, мужніли вихованці, розлітались від рідного порога в різні куточки неосяжної Батьківщини, і тільки Надія Романівна, як незмінний вартовий, залишалась на своєму посту.

   «Життя прожити – не поле перейти», - говорить народна мудрість. І щасливий той, хто уміє життя прожити і добрий слід залишити на землі.

   Такий же слід залишає у серцях своїх учнів прекрасна людина Надія Миронюк. З року в рік її учні мають глибокі, міцні знання.

   Добра, щира і лагідна, чуйна й терпелива, скромна і справедлива, вона має заслужений авторитет не тільки серед учнів, педколективу, а й у батьків. Її поважають і люблять, з нею радяться і просять допомоги. І допомагає, що в її силах.

   Кажуть, що щастя, радість учителя – у справах його учнів. Надія Романівна виховала дуже багато гарних людей. І в їхніх добрих справах – частина її великого серця.

--Коли б мені довелось розпочинати життя знову, без вагань обрала б пройдений шлях,-- каже Надія Романівна. – Бо на цьому шляху по крупинці роздала своє життя людям, в серцях яких після мене, сподіваюсь, буде світитись невимушеним відблиском.

   Це слова не просто вчителя, патріота, закоханого в свою професію. Це слова людини з прекрасним минулим й майбутнім. Адже її майбутнє – це ті біляві і чорняві хлопчики та дівчатка, які недавно ступили за шкільний поріг у вир самостійного життя.

                                                                                                                      2 липня 2010 року

Чим живуть педагоги села

   Сальницькій середній школі на заступника директора з навчально-виховної роботи поталанило. Працювала ним Тетяна Миколаївна Параніч – спеціаліст висококваліфікований, у якого воєдино сплітаються принциповість і вимогливість з чуйністю та доброзичливістю порадника.

   Чи не найперша її заслуга  – створення атмосфери виняткових відповідальності, довір’я і тепла, що панували в педколективі. У стосунках з колегами, як і годиться, Тетяна Миколаївна задає тон: з нетерплячими – терпелива, з образливими – тактовна, з грубими – стримана. І завжди з усіма справедлива. Часто відвідувала уроки колег, щоб внести в них свіжу думку і собі взяти щось корисне.  Хоча за фахом біолог, але здатна допомогти вчителям  хімії і фізики, літератури, математики тощо.

   Школою майстерності стають для колег уроки самої Тетяни Миколаївни. Вони завжди відкриті. Уміла вона влаштувати розумний діалог учнів з біологією, спонукати їх бачити, дивуватись, захоплюватись, ставити запитання і шукати відповіді на них.

   У відповідальний час перебудови всіх ланок суспільного життя перед сільською школою постало важливе завдання: підготувати своїх вихованців до праці у сфері сільськогосподарського виробництва. Вдумливо ставитись до землі, знати і любити її, бути причетним до справ трудівників села – саме такі риси виховувала вона в учнях. Тетяна Миколаївна з упевненістю говорила про те, що тільки сільська школа може повернути землі її господаря – зацікавленого, творчого, дбайливого.

   З року в рік виростали в школі майстри своєї справи. Серед них – П.С. Шеремета – вчитель-методист, Г.Т. Королишина – вчитель-методист, Н.С. Мулярчук – старший вчитель відмінники освіти Є.К. Павленко, О.О. Мулярчук, Г.І. Іщук, В.С. Ісаченко і багато інших.

   На їхніх уроках діти залюбки озброювалися навичками роботи з підручниками, газетами, словниками. На уроках учителі оцінювали не тільки знання учнів а й раціональність прийомів та засобів, що використовуються ними. Тетяна Миколаївна завжди відзначала, що правильний підхід до удосконалення методів засобів навчання потрібно будувати на тісній взаємодії вчителів і учнів.

   Інші педагоги ділилися досвідом з деяких питань. Приміром, Г.Т. Королішина відмітила, що активні форми роботи на уроці – необхідна умова успішного навчання. Вона поділилась з колегами досвідом проведення нестандартних уроків, семінарів, диспутів, про важливість використання краєзнавчого матеріалу, зв’язок літературних творів із сьогоденням.

   Викладачка математики Н.С. Мулярчук поділилась досвідом проведення уроків-заліків, узагальнювальних уроків.

   Директор школи постійно підкреслював, що кожний вчитель повинен шукати такі стежини для дітей, щоб завоювати їхню довіру, викликати інтерес до самого процесу навчання.

   Спільними однодумцями були батьки. Вони постійно підвищували свою педагогічну культуру на заняттях університету педагогічних знань. Дедалі ширшого застосування набували активні форми педагогічного всеобучу. Значне місце серед них займали індивідуальні форми збагачення педагогічними знаннями кожної сім’ї.

                                                                                                                     

                                    26 серпня 2010 року

ЗОЛОТИЙ ФОНД УКРАЇНИ

   Мабуть, не багато є шкіл на Вінниччині, які  могли б похвалитися такою кількістю золотих медалістів, як у Сальниці. А їх – аж 151! Цю цифру обліковано тільки за останні 56 років – з 1960 року. Немає сумніву, що і до цього часу нагороджували найкращих випускників такими відзнаками. Та, на жаль, ми не знайшли документального підтвердження. Ознайомимо читачів з прізвищами згаданих щасливчиків:

1.      Ляхова Валентина Михайлівна, 1960 р.

2.      Фаринюк Віра Іванівна, 1960 р.

3.      Фаринюк Борис Якимович, 1965 р.

4.      Полонська Тамара Костянтинівна, 1966 р.

5.      Петрунько Петро Володимирович, 1967 р.

6.      Мулярчук Валентина Костянтинівна, 1970 р.

7.      Бойко Надія Антонівна, 1970 р.

8.      Сорока Микола Миколайович, 1971 р.

9.      Полонська Зоя Костянтинівна, 1971 р.

10.  Лебідь Валентина Євгенівна 1973 р.

11.  Петрунько Григорій Володимирович 1973 р.

12.  Сорока Валентина Миколаївна, 1973 р.

13.  Шеремета Валентина Павлівна, 1973 р.

14.  Полонська Оксана Костянтинівна, 1975 р.

15.  Савчук Сергій Петрович, 1975 р.

16.  Павленко Тетяна Іванівна, 1976 р.

17.  Мулярчук Людмила Костянтинівна, 1977 р.

18.  Фаринюк Тетяна Андріївна, 1977 р.

19.  Базь Анатолій Володимирович, 1977 р.

20.  Дерун Олена Костянтинівна, 1978 р.

21.  Іваниця Олександр Іванович, 1978 р.

22.  Крикун Олександр Миколайович, 1978 р.

23.  Федорук Тетяна Володимирівна, 1978 р.

24.  Шеремета Надія Павлівна, 1978 р.

25.  Козак Віктор Іванович, 1979 р.

26.  Павленко Валентина Григорівна, 1979 р.

27.  Собчук Людмила Леонідівна, 1979 р.

28.  Собчук Тамара Олександрівна, 1979 р.

29.  Чехівський Петро Миколайович, 1980 р.

30.  Плахотнюк Володимир Олексійович, 1980 р.

31.  Петрунь Олег Григорович, 1981 р.

32.  Гудимович Лариса Григорівна, 1981 р.

33.  Дубенчак Катерина Яківна, 1981 р.

34.  Степаненко Марія Кирилівна, 1981 р.

35.  Савчук Тетяна Володимирівна, 1981 р.

36.  Павленко Тетяна Степанівна, 1981 р.

37.  Крикун Катерина Миколаївна, 1982 р.

38.  Самусь Людмила Георгіївна, 1982 р.

39.  Соколівська Оксана Анатоліївна, 1982 р.

40.  Дубинчак Валентина Яківна, 1983 р.

41.  Мулярчук Галина Костянтинівна, 1983р.

42.  Гавура Софія Олегівна, 1984 р.

43.  Гавура Жанна Володимирівна, 1984 р.

44.  Степаненко Марія Володимирівна, 1984 р.

45.  Чехівська Людмила Василівна, 1984 р.

46.  Чехівська Валентина Олександрівна, 1984 р.

47.  Собчук Валентина Іллівна, 1985 р.

48.  Шеховцова Тетяна Анатоліївна, 1985 р.

49.  Тишківський Володимир Іванович, 1985 р.

50.  Чехівська Оксана Петрівна, 1986 р.

51.  Кондель Неля Павлівна, 1986 р.

52.  Кожушко Тетяна Іванівна, 1986 р.

53.  Чехівська Лідія Миколаївна, 1986 р.

54.  Савчук Надія Володимирівна, 1986 р.

55.  Денисюк Олег Миколайович, 1986 р.

56.  Сухіна Людмила Володимирівна, 1987 р.

57.  Кондель Галина Василівна, 1987 р.

58.  Мазур Петро Петрович, 1987 р.

59.  Мулярчук Павло Іванович, 1987 р.

60.  Терлецький Валерій Францович, 1987 р.

61.  Барабаш Наталія Іванівна, 1987 р.

62.  Гавура Марія Петрівна, 1987 р.

63.  Мар’євич Валентина Анатоліївна, 1988 р.

64.  Гриньов Андрій Степанович, 1988 р.

65.  Макодай Оксана Іванівна, 1988 р.

66.  Мазур Зоя Михайлівна, 1988 р.

67.  Чехівський Володимир Петрович, 1989 р.

68.  Захарчук Тетяна Ростиславівна, 1989 р.

69.  Гудимович Віктор Григорович, 1989 р.

70.  Собчук Катерина Петрівна, 1989 р.

71.  Горейко Зоя Михайлівна, 1989 р.

72.  Мулярчук Анатолій Миколайович, 1989 р.

73.  Плахотнюк Оксана Петрівна, 1989 р.

74.  Пахолюк Інна Миколаївна, 1990 р.

75.  Гриньов Олег Степанович, 1990 р.

76.  Антонюк Сергій Данилович, 1990 р.

77.  Вихованець Галина Іванівна, 1990 р.

78.  Іванов Сергій Євгенович, 1990 р.

79.  Фаринюк Юрій Миколайович, 1991 р.

80.  Чехівська Галина Володимирівна, 1991 р.

81.  Кошова Наталія Борисівна, 1991 р.

82.  Зла Олена Борисівна, 1991 р.

83.  Савчук Наталія Іванівна, 1991 р.

84.  Герасимчук Леся Іванівна, 1991 р.

85.  Вахівська Людмила Антонівна, 1992 р.

86.  Гриньова Наталія Іванівна, 1992 р.

87.  Горейко Леся Михайлівна, 1992 р.

88.  Барабаш Людмила Вікторівна, 1992 р.

89.  Олійник Наталія Григорівна, 1992 р.

90.  Кошова Леся Борисівна, 1993 р.

91.  Шурман Ольга Василівна, 1993 р.

92.  Чехівська Тетяна Миколаївна, 1993 р.

93.  Навроцька Людмила Анатоліївна, 1994 р.

94.  Дем’янчук Галина Василівна, 1994 р.

95.  Мазур Олександр Борисович, 1994 р.

96.  Петрунько Наталія Миколаївна, 1994 р.

97.  Степаненко Наталія Володимирівна, 1994 р.

98.  Крикун Руслан Дмитрович, 1995 р.

99.  Дубинчак Людмила Миколаївна, 1995 р.

100.    Житник Світлана Кузьмівна, 1995 р.

101.    Мулярчук Аліна Петрівна, 1995 р.

102.    Бистрик Оксана Миколаївна, 1996 р.

103.    Кондрацька Людмила Ростиславівна, 1996 р.

104.    Фаринюк Юлія Юріївна, 1996 р.

105.    Донець Олена Олександрівна, 1996 р.

106.    Навроцька Катерина Анатоліївна, 1996 р.

107.    Конгурцева Валентина Михайлівна, 1996 р.

108.    Барабаш Тетяна Вікторівна, 1997 р.

109.    Пчолівська Світлана Анатоліївна, 1997 р.

110.    Присяжнюк Олег Іванович, 1997 р.

111.    Собчук Андрій Васильович, 1997 р.

112.    Чехівський Віктор Петрович, 1998 р.

113.    Павленко Сергій Остапович, 1998р.

114.    Поліщук Світлана Іванівна, 1998 р.

115.    Бурківська Жанна Володимирівна, 1998 р.

116.    Тишкевич Володимир Віталійович, 1998 р.

117.    Грабарчук Оксана Анатоліївна, 1999 р.
118.  Гриньова Надія Борисівна, 1999 р.

119.    Мазур Світлана Борисівна, 1999 р.

120.    Миронюк Ірина Анатоліївна, 2000 р.

121.    Ковтонюк Марина Сергіївна, 2001.

122.    Лісовик Ірина Олександрівна, 2002р.

123.    Шиманська Людмила Володимирівна, 2002 р.

124.    Гавура Наталія Петрівна, 2002 р.

125.    Коломієць Людмила Володимирівна, 2002 р.

126.    Мулярчук Віталій Миколайович, 2003 р.

127.    Поліщук Ірина Миколаївна, 2003 р.

128.    Конгурцева Олена Павлівна, 2004 р.

129.    Струтинська Тетяна Юріївна, 2004 р.

130.    Мулярчук Наталія Степанівна, 2004 р.

131.    Слободянюк Віталій Іванович, 2004 р.

132.    Лісовик Ольга Олександрівна, 2004 р.

133.    Гриньова Інна Василівна, 2005 р.

134.    Собчук Леся Вікторівна, 2006 р.

135.    Гриньова Юлія Петрівна, 2007 р.

136.    Грабарчук Вікторія Вікторівна, 2008 р.

137.    Головатюк Микола Сергійович, 2008 р.

138.    Мулярчук Володимир Миколайович, 2008 р.

139.    Сабодаш Володимир Юрійович, 2008 р.

140.    Слободянюк Костянтин Іванович, 2008 р.

141.    Мікула Іван Ярославович, 2008 р.

142.    Павленко Катерина Володимирівна, 2009 р.

143.    Чехівська Аліна Григорівна, 2009 р.

144.    Гринишин  Євген Володимирович, 2010 р.

145.    Перун Катерина Валеріївна, 2010 р.

146.    Чеботарьов Степан Олегович, 2010 р.

147.    Чехівська Ірина Григорівна, 2015 р.

148.    Чехівський Андрій Миколайович, 2015 р.

149.    Мулярчук Олена Павлівна, 2015 р.

150.    Павленко Марина Леонідівна, 2016 р.

151.    Чехівський Євген Миколайович, 2016 р.

152.    Гриньова Ірина Олександрівна, 2016 р.

ВИПУСКНИКИ

Які здобули професію інженера (з 1949 року)

1.      Кремінський Веніамін

2.      Собчук Віктор Остапович

3.      Кадр Лариса

4.      Молдован Леонід Іванович

5.      Іваниця Олександр Іванович

6.      Фаринюк Борис Якимович

7.      Собчук Людмила Дмитрівна

8.      Собчук Борис Дмитрович

9.      Сорока Микола Миколайович

10.  Сорока Валентина Миколаївна

11.  Дубинчак Микола Андрійович

12.  Вихованець Анатолій Володимирович

13.  Навроцький Анатолій Костянтинович

14.  Собчук Віктор Петрович

15.  Голубенко Василь Барткович

16.  Чехівський Степан

17.  Ковтонюк Анатолій

18.  Швайківська Софія Іванівна

19.  Швайківська Цезарія

20.  Гавура Семен Іванович

21.  Струтинский Ігор Романович

22.  Шевчук Марія Олександрівна

23.  Собчук Марія Никифорівна

24.  Собчук Жанна Никифорівна

25.  Гавура Ася Іллівна

26.  Гавура Марія Іллівна

27.  Гавура Надія Миронівна

28.  Валігура Галина

29.  Валігура Валентина

30.  Поліщук Микола

31.  Атензон Дмитро Аскардович

32.  Антонюк Дмитро 

33.  Антонюк Данило Данилович

34.  Поборцев Володимир

35.  Петрунько Петро Володимирович

36.  Петрунько Григорій Володимирович

37.  Кондель Іван Григорович

38.  Кондель Микола Григорович

39.  Бойко Олександр Антонович

40.  Базь Анатолій

41.  Ковтун Станіслав Дмитрович

42.  Павленко Галина Григорівна

43.  Кізь Олександр Іванович

44.  Павленко Петро

45.  Слободянюк Володимир Павлович

46.  Столярчук Флормир Флорович

47.  Павленко Євген Йосипович

48.  Корнійчук Валерій Юхимович

49.  Корнійчук Петро Єфимович

50.  Гавура Тетяна

51.  Кондрацький Володимир Михайлович

52.  Герасимчук Ольга Василівна

53.  Герасимчук Петро Васильович

54.  Гриньов Венедикт Дем’янович

55.  Шеремета Валентина Павлівна

56.  Шеремета Надія Павлівна

57.  Павленко Іван Прохорович

58.  Павленко Григорій Прохорович

59.  Адамчук Валентина Терентіївна

60.  Адамчук Володимир Терентійович

61.  Бойко Галина Єфремівна

62.  Волинський Володимир Іванович

63.  Курівський Іван Іванович

64.  Дерун Ніна

65.  Павленко Міла Григорівна

66.  Дубинчак Петро Борисович

67.  Корбут Микола Вікентійович

68.  Червоненко Анатолій Петрович

69.  Червоненко Петро Петрович

70.  Грабовський Микола Федорович

71.  Полонська Марія Анатоліївна

72.  Собчук Павло Ілліч

73.  Кондрацька Валентина Устимівна

74.  Жилець Анатолій Степанович

75.  Дубинчак Ігор Григорович

76.  Фаринюк Іван Макарович

77.  Фесюк Валерій Григорович

78.  Собчук Настя Костянтинівна

ВИПУСКНИКИ,

які стали лікарями

1.      Кондрацький Анатолій

2.      Гавура Софія Олегівна

3.      Шурман Ольга Василівна

4.      Собчук Андрій Всеволодович

5.      Столярчук Володимир Тодосьович

6.      Столярчук Катерина Тодосівна

7.      Шахворост Василь Кирилович

8.      Коцюра Олександр Андрійович

9.      Коломієць Валентина Євгеніївна

10.  Базь Анатолій Володимирович

11.  Базь Микола Володимирович

12.  Мулярчук Валентина Костянтинівна

13.  Мулярчук Людмила Костянтинівна

14.  Мулярчук Галина Костянтинівна

15.  Лебідь Валентина Євгенівна

16.  Лебідь Олександр Євгенійович

17.  Мазур Борис Васильович

18.  Собчук Микола Петрович

19.  Собчук Віра Петрівна

20.  Кондель Раїса Олексіївна

21.  Собчук Іван Карпович

22.  Собчук Степан Дмитрович

23.  Собчук Надія

24.  Дубинчак Ганна Кирилівна

25.  Крикун Катерина Миколаївна

26.  Грабовський Василь Федорович

27.  Майстренко Іван Гнатович

28.  Підреза Ангеліна Йосипівна

29.  Петрунько Ліза Карпівна

30.  Кондель Ліза Карпівна

31.  Кондель Неля Павлівна

32.  Павленко Володимир Павлович

33.  Барчук Ганна Луківна

34.  Гавура Надія Остапівна

35.  Християненко Анатолій Степанович

36.  Мулярчук Костянтин Леонідович

37.  Барабаш Ганна Федорівна

38.  Гавура Олександр Якович

39.  Крот Ціля

40.  Шпорта Анатолій Гнатович

41.  Собчук Микола Антонович

42.  Бойко Лідія Єфремівна

43.  Гавура Василь

44.  Савчук Сергій Петрович

45.  Полонська Марія Гнатівна

46.  Полонський Михайло

47.  Кондель Одарка Петрівна

48.  Барабаш Михайло Васильович

49.  Собчук Леонід Іванович

50.  Дем’янчук Володимир Антонович

51.  Бойко Володимир Антонович

52.  Павленко Валентина Григорівна

53.  Собчук Тамара Олексіївна

54.  Гудимович Віктор Григорович

55.  Гудимович Лариса Григорівна

56.  Мулярчук Антон Миронович

57.  Бородій Петро Олексійович

58.  Бородій Євген Григорович

59.  Поліщук Микола Єфремович

60.  Присяжнюк Фаїна

61.  Миколайчук Іван Якович

62.  Суслова Віра

63.  Мулярчук Іван Володимирович

64.  Поліщук Леонід Якович

65.  Мулярчук Феофан Антонович

66.  Фаринюк Павло Петрович

67.  Павленко Ганна Петрівна

68.  Кузьміна Валентина

69.  Чехівський Ростислав Никифорович

70.  Мединський Микола Іванович

71.  Мулярчук Григорій Петрович

Наукові працівники

1.      ПОЛІЩУК МИКОЛА ЄФРЕМОВИЧ – РАДНИК ПРЕЗИДЕНТА, ДОКТОР МЕДИЧНИХ НАУК, ЧЛЕН-КОРЕСПОНДЕНТ АМН, ПРОФЕСОР НЕЙРОХІРУРГІЇ.

2.      ГАВУРА ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ – ДОЦЕНТ, КАНДИДАТ МЕДИЧНИХ НАУК.

3.      ГРИНЬОВ ВЕНІАМІН ДЕМ’ЯНОВИЧ – ДОКТОР ТЕХНІЧНИХ НАУК.

4.      КОНДРАЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР ОПАНАСОВИЧ – КАНДИДАТ ТЕХНІЧНИХ НАУК, ДОЦЕНТ.

5.      СОРОКА МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ – ДОЦЕНТ, КАНДИДАТ ТЕХНІЧНИХ НАУК.

6.      ДЕРУН НІНА – ДОЦЕНТ, КАНДИДАТ ТЕХНІЧНИХ НАУК.

7.      КОЖУШКО ПАВЛО ПЕТРОВИЧ – ДОЦЕНТ, КАНДИДАТ С/Г НАУК.

8.      ФАРИНЮК ПАВЛО ПЕТРОВИЧ – ЗАСЛУЖЕНИЙ ЛІКАР УКРАЇНИ.

9.      ЧЕХІВСЬКИЙ РОСТИСЛАВ НИКИФОРОВИЧ – ПРОФЕСОР-СТОМАТОЛОГ.

                                                                  СПИСОК

Педагогів, які в різні роки виховували згаданих вище фахівців

   Це – Клеопатра Євгенівна Новакова, Марія Василівна Ящук, Ганна Тимофіївна Королишина, , Олена Олексіївна Плахотнюк, Олена Іванівна Баланюк, Ганна Іванівна Мулярчук, Галина Костянтинівна Грабарчук – викладачі української мови і літератури.

   Олена Оверківна Мулярчук, Людмила Прокопівна Павленко, Микола Максимович Сорока, Євгенія Казимирівна Павленко, Леонід Прокопович Павленко, Леонід Ксенофонтович Мулярчук, Олена Дем’янівна Гриньова, Тетяна Антонівна Чорнобров – викладачі російської мови і літератури.

   Неля Миколаївна Лебідь, Ніна Яківна Рогожева, Клавдія Феодосіївна Пилявець, Ніна Михайлівна Барабаш, Тетяна Михайлівна Савчук, Галина Борисівна Мазур – викладачі іноземної мови.

   Іщук Галина Іванівна, Зінаїда Василівна Петрунь, Володимир Петрович Петрунько, Марія Андріївна Лісова,  Любов Луківна Фаринюк, Леся Михайлівна Гриньова, Тетяна Іллівна Гриньова, Павло Семенович Шеремета, Терентій Йосипович Адамчук – викладачі математики.

   Яків Степанович Гавура, Демид Іванович Пустовойт, Надія Яківна Чехівська, Тетяна Миколаївна Параніч, Олена Кирилівна Дубинчак, Марія Григорівна Кондель – викладачі біології.

Іван Тодосьович Фаринюк, Лідія Савівна Мартинець, Олена Петрівна Чехівська – викладачі географії.

   Костянтин Антонович Мулярчук, Тетяна Корніївна Пустовойт, Ганна Іллівна Полонська, Людмила Василівна Слободянюк – викладачі хімії.

   Лебідь Євген Аврамович, Олена Антонівна Кондель, Раїса Євгеніївна Мулярчук – викладачі фізики.

   Павло Андрійович Слободяник, Марія Юхимівна Мулярчук, Валентина Созонівна Ісаченко, Тетяна Андріївна Фаринюк – викладачі історії.

   Матіяш Лідія Прохорівна, Олена Юхимівна Собчук, Явдокія Кіндратівна Павленко, Людмила Степанівна Васильківська, Тамара Семенівна Гавура, Марія Никифорівна Гавура, Любов Володимирівна Мізяківська, Надія Романівна Миронюк, Тетяна Володимирівна Вихованець, Наталія Василівна Чехівська, Валентина Миколаївна Павленко – працювали у початкових класах.

   Анатолій Іванович Грабарчук, Марія Андріївна Шев’якова, Віктор Михайлович Боровик, Анатолій Степанович Миронюк, Леонід Порфирович Виноградов, Сергій Володимирович Крикун – викладачі фізичної культури.

   Костянтин Іванович Томашов, Михайло Григорович Меджибовський, Валентина Петрівна Меджибовська, Надія Олександрівна Мулярчук – викладачі трудового навчання.

   Катерина Петрівна Крикун читала зарубіжну літературу, Зоя Архипівна Шахворост навчала дітей малювати, Григорій Петрович Самусь, Микола Євгенійович Деренюк – співати, Надія Миколаївна Колос, Валентина Борисівна -- психологи.

   Які дисципліни вели вчителі Олена Петрівна Льовкіна, Іван Никифорович Гавура, Лариса Зіновіївна Донець, Лідія Григорівна Сміхульська, Олександра Юхимівна Яворська, Ніна Тимофіївна Козак, Євдокія Григорівна Герасимчук, Серафима Антонівна Волосевич, Ганна Кирилівна Шахворост, В.П. Слободянюк, Н.Ф. Кукурудза, Т.П. Слободянюк, Г.О. Шевчук підтверджень не було знайдено.

   Очевидно, вони перейшли працювати в інші школи Вінниччини. Але ж починали своє вчителювання в Сальницькій середній школі. Честь і хвала їм!

Педагогічні нотатки

Батько залишає себе в дітях

   Кожне нове покоління несе в собі риси своїх батьків, їх ідеали, досвід. Чи не тому кажуть: «Так, він весь в батька», або «Вона вся в матір». Спочатку люди відмічають зовнішні риси, але згодом зміст виразу поглиблюється до розуміння рис характеру. І коли ці риси є продовженням добрих родинних принципів, моралі, звичок, вчинків, вони підкреслюються сторонніми, як найвище сімейне багатство і справжнє щастя. Інакше і не може бути, адже саме цій меті батько і мати підпорядкували своє життя. Так по суті і в’яжеться довгий ланцюг родинної гордості. Але варто батькові чи матері відступити від добрих традиційних норм сімейних взаємин, як ланцюг обривається, і полагодити його здебільшого дуже важко. В нашому селі правильно розуміють цю справу батьки Сергій Григорович Рибак, Михайло Володимирович Устименко, Олег Сергійович Чеботарьов, Олександр Володимирович Чехівський, Володимир Григорович Кілієвич, Петро Миколайович Стороха, Юрій Станіславович Гавронський, Григорій Миколайович Мазур, Петро Миколайович Кондрацький і багато інших.

       Батькові в цих родинах відводяться найвідповідальніша роль. В цьому переконуюсь кожен раз, як тільки мова з учнями заходить про нинішній день. Так і дзвенять, сповнені дитячої гордості, слова: «Мій батько казав…», «Мій батько зробив..».

       У нашій школі є давні і добрі традиції при нагоді говорити про зразки трудового успіху батьків тих учнів, які вчаться в нас тепер. Скажу відверто, мені не доводилось помічати більш швидкодіючого впливу на дитину, ніж той, коли прилюдно, при всіх ровесниках відзначити морально-сімейний зразок батька. Хай він не обов’язково буде прокоментований, хай він буде лаконічним, кількаслівним: «У Юрка – батько відмінний трудівник», «Оксанин батько – скромна і шанована людина», навіть такі, здавалось би, часом віддалені епізоди, як «батько Івана в школі був прекрасним математиком». Подібні фрази звеличують не тільки одну людину, на очах підносять і дитину, яка теж прагне стати кращою, мудрішою, справедливішою, добрішою. 

   Правда, у вчителя, вихователя для такого твердження завжди повинні бути морально-правові аргументи, тобто він повинен знати не тільки про взаємини між дітьми і батьком, а й уміти тактовно і чесно оцінити вагомість суспільного авторитету батька. Найменше загравання чи лукавість з дітьми готові обернутись зневагою і презирством. 

   Проте доречно сказати й інше. Адже для активної пропаганди нашим школам потрібні конкретні, вагомі приклади. Між тим, таких прикладів явно не вистачає. На жаль, значно більше маємо негативних, які відомі не тільки широкій громадськості, але й дітям. І найнебезпечніше те, що в нас притуплюється почуття реакції на антисоціальні вчинки окремих батьків. Серед них на перший план випливають пияцтво, егоїзм, крадіжки, міщанство, споживацьке ставлення до громадського майна і, безумовно, абсолютна байдужість до того, як ці вчинки сприймаються дітьми.

   Якось один батько відверто зізнався: «Знаєте, я своїми дітьми ніколи не займався. Я знаю своє діло, а там жінка хай з ними робить, що хоче».

   А в нього росли сини і доньки, росли, практично не маючи батька.

   Звичайно, простіше і легше випити склянку горілки з друзями «за здоров’я своїх дітей», думаючи, між тим: «І так виростуть, і не наше то чоловіче діло», ніж возитися з допитливими синами чи доньками,

   Вирости то виростають, але якими?

   Багато років стежу за духовним наслідуванням дітей своїх батьків. Приємно спостерігати здорове зростання дітей, та боляче бачити, як хороший і здібний хлопчик уже в п’ятому класі стає то байдужим до праці, то схильним до крадіжок, то старається видати брехню за правду і т. д.

   Ми, дорослі, часто наївно покладаємось на те, що діти малі та недосвідчені, не помічають і не здатні по-справжньому оцінити вчинки старших. Насправді, це не так. Бо навіть немовля в змозі відчути добро і зло, хороше і погане, не кажучи вже про старших за віком. При цьому діти не просто розпізнають, але й швидко наслідують старших і, що особливо прикро, швидше запам’ятовують погане, ніж хороше. І марно батьки намагаються скласти провину за невихованість сина чи дочки на чужі плечі – друзів, сусідів, вулицю, школу. Наші діти є продовженням нас самих, наших суджень, наших ідеалів і наших пороків.

                                                                                                                      О. Ісаченко,

                                                                           вчитель, відмінник освіти України.

Життєві обрії 06.05.2011 року

«Щоб учням було цікаво…»

   Галина Іванівна взяла в руки малюночок, провела злегка по ньому рукою, ніби ласкаво погладила. На малюночку – і квіти, і червоний зірочканий кораблик. Це внучок Василько подарував своїй бабусі на день народження. А внучка Юля допомагала бабусі нести із школи квіти. Їх було так багато…

   Галину Іванівну щиро вітали з п’ятдесят п’ятиріччям вчителі, учні. Стільки почула гарних, теплих слів. Аж не вірилось, що все те про неї. Розчулилась до сліз. А на душі було світло і хороше.

   Пригадалося їй, як мама хотіла, щоб дочка закінчила медінститут, вивчилася на лікаря. Не перечила матері. І от у руках атестат зрілості. Поїхала дівчина до Вінниці, але здала документи на фізмат. Звідти надіслала додому листа: «Вибачайте матусю, я  вдома вам не сказала, що поступатиму в педагогічний. Інакше я не можу»…

   З тих пір минуло немало літ. Багато змін сталося у житті. Вже сивина помережила коси, пролягли на чолі зморшки, зір втратив гостроту. Але незмінною лишилась любов до справи, обраної раз і на все життя.

   Тридцять три роки в школі, з дітьми. То не малий відрізок часу. Пам’ятає Галина Іванівна багато своїх колишніх учнів, може довго розповідати про кожного з них.

    Є серед них учені, хлібороби, лікарі, вчителі. У цій школі працює вчителькою математики Надія Семенівна Мулярчук, відмінник народної освіти, Антоніна Йосипівна Столярчук – вчителька виробничого навчання. А Микола Ксенофонтович Шеремета – директор Хмільницької №4. Гордиться ними. Гордиться тими, хто працює в рідному селі. Серед них – О.А. Гриньова, Б.І. Томашов, Г.Г. Люблінський, П.П. Мулярчук. І зараз, буває, ідуть до неї за порадою, діляться своїми болями і радощами. Цікавляться її здоров’ям, життям, роботою. Ольга Гриньова визнає: багато чого доброго навчилася у неї, колишньої вчительки, насамперед, людяності, щирості, доброти. Ніколи Галина Іванівна не ставила незаслужених двійок, не квапилася з оцінкою. Спершу поговорить, розпитає, чому учень не вивчив уроків, що заважало йому. А коли щось не зрозуміло, пояснить після уроків.

   Вона приходить у клас завжди спокійною, виваженою, ніколи не дозволяє собі принижувати учнів. Коли помічає хоч найменшу позитивну зміну у слабенького школяра, обов’язково підтримає його. Юні душі треба окрилювати, а не принижувати. Заохочення дітей надихає на корисні справи. Невпевнених у собі – підбадьорити, сильних – спрямувати працювати ще краще. Так вважає ветеран педагогічної справи, відмінник народної освіти Галина Іванівна Іщук.

   Відмовилася Галина Іванівна від моралізаторських настанов під час уроків.

-          Мети вони все одно не досягнуть, - ділиться своїми думками вчителька, - але часу заберуть багато. Краще постаратись вести урок так, щоб учням було цікаво, щоб всі працювали з інтересом. Важливо тримати в полі зору і весь клас, і кожного учня зокрема.

   Вона уміло користується в своїй роботі принципами педагогіки співробітництва, диференційованого навчання. Це дозволяє поліпшувати знання у своїх підопічних.

-          Тільки той вчитель може домогтися добрих результатів, говорить переконливо Іщук, - хто бачить в дитині свого молодшого товариша. Я не визнаю зверхнього ставлення до дітей, щоб вони боялися свого вчителя, тремтіли перед ним. Діяти авторитарними методами шкідливо.

   Тому панує на уроках педагога товариська атмосфера. Учні разом з учителем опрацьовують матеріал. Як старший товариш, як людина, яка більше знає, Галина Іванівна ділиться з дітьми знаннями.

   Хвилює те, що у дітей пропадає інтерес до навчання. Причина, на її думку, криється в недостатній зацікавленості батьків, аби їхні діти здобули міцні знання в школі. Якщо раніше (хоч і діти більше були завантаженні роботою по-домашньому господарству) батьки казали: «Хочеш чогось навчитись – учись, старайся,» то тепер можна почути зовсім інше: «І без освіти можна знайти таку роботу, де зароблятимеш добре».

    Багато уваги Галина Іванівна приділяє дітям в позаурочний час. Разом подорожують, читають, бесідують. До кожного свята готують ранки. Завжди радо зустрічають дітвору у місцевому побуткомбінаті. А в день 8 Березня йдуть школярі з святковим концертом, щоб привітати своїх мам, які там працюють, не минають і тваринницьких ферм. А на День Радянської армії самостійно готують вітання і концерти для механізаторів, які теж служили у війську.

   Дякують батьки дітям і вчительці. А вона лиш усміхається і вкотре промайне у неї думка: «Яке це щастя займатись роботою, яка тобі до душі…» 

                                                           Є. Барабан,

                                               Газета «Червоний прапор» 05.12.1989 року

Духовне життя сальничан  

Ми осягаємо існування безкінечності, але не осягаємо

ні існування, ні природи Бога, бо він не має ні протяжності,

ані кордонів. Тільки віра відкриває нам Його існування.

Блез Паскаль,

французький мораліст XYII століття.

   У Сальниці споконвіку проживали люди православної віри. Як засвідчують історичні джерела, першу церкву тут було побудовано в 1783 році з ініціативи уніатського священика Григорія Крушинського. А в 1794 році в ній розпочалося відправлення російською мовою (мабуть, позначився вплив Російської імперії, до якої було приєднано й Подільську губернію). Будівельним матеріалом послужила розібрана церква у селі Глинськ нині Калинівського району, який закупили місцеві прихожани.

   Теперішній Різдвяно-Богородницький храм почали будувати в 1849 році і закінчили 1865 року.

   У результаті активної атеїстичної пропаганди з боку Радянської влади на Вінниччині, в багатьох районах із церков почали робити сільські клуби. У 1950 році така ж доля спіткала й Різдвяно-Богородницький храм у Сальниці. Клуб діяв до 1972 року, після чого там влаштували склад сільського споживчого товариства. Через деякий час склад перенесли в інше місце, і приміщення церкви стояло пусткою з облупленими стінами. Навколо нього поросли бур’яни.

   У кінці 80-х років, внаслідок горбачовської перебудови, порядки в державі дещо пом’якшились, і біля храму прихожани спорудили намет, в якому правив службу Божу отець Володимир. Це стало поштовхом для клопотання, аби відновити занедбане приміщення церкви.

   З ініціативи Наталії Марнопольської односельці почали засипати органи радянської влади заявами з вимогами, аби отримати дозвіл на реставрацію церкви. А коли справа не рухалась з місця, прихожанка побувала й у Москві, у Раді в справах релігій.. Але відповіді на клопотання сальничан затримувались. Тоді селяни написали листа до секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова.

   «Ми, віряни Р.П.Ц. села Сальниці Хмільницького району Вінницької області, просимо Генерального секретаря ЦК КПРС тов. Горбачова М.С. допомогти відкрити нашу спустошену церкву без верха, вікон, без дверей. Ми вже просимо з вересня  1988 р. і нічого не можемо добитися… Ми ходимо молитися до церкви за 9 км в селоУланів. А оскільки ми люди вже похилого віку, то нам уже важко ходити. Ми зверталися кілька разів у райвиконком і їздили в Москву. Хмільницький район гальмує... Просимо допомогти, хай голова райкому партії Михальчук віддасть нам пустуючу церкву. Ми відремонтуємо її за свої кошти. У нас село велике -- 4800 жителів і 1300 дворів, є село Гнатівка і недалеко село Беспечна. Ми зберемося разом і відбудуємо нашу церкву…»

   А ось ще одне клопотання від прихожан. Процитуємо теж із скороченням:

   «Голові Президії Верховної Ради Шевченко Валентині Семенівні Заява.

   «Ми, віряни Російської Православної Церкви села Сальниці Хмільницького району Вінницької області, просимо голову Президії Верховної Ради УРСР тов. Шевченко Валентину Семенівну допомогти нам повернути нашу церкву. Церква наша опустошена без верха, дверей і вікон. Ми вже просимо з вересня 1988 року і ніяк не можемо добитись, тому дуже просимо вас, тов. Шевченко Валентино Семенівно, допомогти нам. Хай Михальчук, голова райкому партії, віддасть нам пустуючу церкву. Ми ремонт зробимо за свої гроші. Просимо зважити на наше прохання. Ми люди віруючі, перенесли весь тягар війни. Ми і скородили коровами землю, на плечах носили до скирти снопи і цілий тиждень ходили на роботу вдень і вночі, щоб дати хліб на фронт, а в неділю ходили до церкви. Ми молились за перемогу і не було наркоманів, алкоголіків та бандитів, бо боялися Бога, а зараз всі ситі але нічого нема доброго. Церква також дала б дохід державі...".

   Внизу 25 підписів сальницьких прихожан. Нарешті із «Совета по делам религий при Совете Министров СССР» від 07.03.1989 року надішла урядова «бумага», в якій писалося:

   «Просим срочно выслать в Совет по делам религий при Совете Министров СССР заявление о регистрации религиозного общества Русской православной церкви в с.Сальница и список его учредителей.

   И.О. заведующего орготделом Совета З.Ш.Шарипов»

   Врешті-решт дозвіл на реставрацію храму Москва надала. Мабуть, у Раді релігій звернули увагу на величезну кількість підписів сальницьких прихожан, а їх виявилось аж 700! Олександр Гавура привіз із Одеси архітектора. Той скрупульозно виміряв міцність фундаменту і за старою фотографією виготовив проектну документацію. Будівництво церкви тривало три роки. Проблем виникло чимало, перш за все заковика була з придбанням будівельних матеріалів. Щоправда, голова колгоспу «Червоний партизан» Михайло Кондрацький дістав арматуру, а керівник «Сільгоспхімії» Степан Гриньов надав транспорт для вивезення цегли. Покриття закупили у Хмільнику. 

   Інші буд.матеріали придбали мешканці п’ятої і шостої сотень. Цвяхи, толь, пісок, частину цементу виділив колгосп за порівняно дешеву ціну, решту цементу закупили в інших торгівельних організаціях. Підйомні крани знайшлись у Бердичеві.

   Усі найважчі і найнеобхідніші роботи виконували місцеві будівельники, а саме:

   Василь Андрійович Івасик, Павло Костянтинович Томашов, Микола Гнатович Чехівський, Микола Іванович Конгурцев, Михайло Михайлович Гавура, Микола Іванович Кондель, Анатолій Іванович Холодюк.

    Не відпочивали й жінки: Наталія Марнопольська, Антоніна Мединська, Ольга Швайківська, Марія Бистрик, Катерина Косменюк, Леоніда Гавура, Раїса Томашова, Ганна Фесюк, Ганна Долгих.

   Від них не відставали й решта чоловіків: Микола Собчук, Прохор Павленко, Петро Павленко, Іван Козерук, Кирило Кондель, Леонід Гавура, Андрій Собчук, Іван Гавура та інші.

Група спонсорів, серед яких голова колгоспу П.П. Перун і голова сільської ради 

М.Ю. Пахолюк.

У 1992 року настоятелем храму став отець Сергій. На зборах було обрано виконавчий орган. Святили церкву з участю митрополита Вінницького і Могилів-Подільського Макарія. Ікони посвятив благочинний із Хмільника отець Михаїл. У цій же святковій місії взяли участь багато священиків, хор із Бердичева і маса прихожан із сусідніх сіл.

   Велику допомогу в організації того дійства надали голова колгоспу Петро Перун, голова сільради Антоніна Мазур, директор школи Олексій Ісаченко.

   Дуже багато зробив й отець Сергій – і в будівництві, і в оформленні храму, біля якого було збудовано трапезну, криницю, поставлено огорожу.

   З ініціативи отця Сергія в 2010 році біля церкви було викопано останки німецьких вояків, які загинули під час Другої світової війни, після чого їх прах перевезли для поховання на батьківщині. Теперішня влада ФРН високо оцінила благородно-гуманний вчинок українців.

Пам’ятна подія для духовенства й прихожан

Джерела відродження нації

   У попередніх нарисах нашої праці уже згадувалося версії щодо походження назви Сальниця. Але є й інші думки. Їх висловила у своїй публікації журналістка із Хмільника Олена Гнатюк. Подаємо їх з деякими скороченнями і нашим доповненням.

   Так, мешканка села Тетяна Фаринюк Розповідає про версію свого батька – історика. Виявляється, через територію Сальниці з Галицько-Волинського князівства пролягав соляний шлях і через погодні умови сіль на складах почала псуватись у річку і наші предки розповідали, що вода стала дуже солоною.

   На тій же території люди почали розбудовуватися й займатись підприємництвом, а саме: розводити свиней та продавати сало. Один козак був найбільш підприємливим – умів розводив свиней, мав свої особливі рецепти засолення їхньої продукції. На ярмарку у нього найбільше купляли сала, тому прозвали його: козак Сало. Можливо, звідси й походить назва села.

   На той час у селі залишився лише один чоловік з єврейським корінням. Колись у цьому королівському місті було дуже багато євреїв, які переїхали з Польщі ще у 14-му столітті. То були винахідливі люди. Кажуть, що за переписом 1897 року населення Сальниці становило 1699 осіб, серед яких було 74,6 відсотка українців, а решта євреїв. А в роки Радянської влади у Сальниці діяв навіть єврейський колгосп.

   Відомо й те: в 1607 році польський король Сигізмунд ІІІ видав сальничанам привілей на осадження містечка і надав селу з назвою Салиха (до речі, люди нашого села Мар’янівки, скільки пам’ятається, це село постійно називали Салихою) Магдебурзьке право. Проте не всі розуміють досконально, що означає вислів «Магдебурзьке право», звідки воно взялося. А було це так.

   Архієпископ Віхман у 1188 році надав німецькому місту Магдебург привілеї на створення самостійних органів управління (тепер кажуть самоврядування). Це дало можливість відокремитись від інших поселень. Містяни більше не залежали від судової та адміністративної влади. Вони самі обирали самоврядні органи, позбавляючись таким чином залежності від королівських намісників і призначених «згори» старост, звільнялись від сплати багатьох податків і виконання повинностей, маючи навіть судову  незалежність.

   Згідно з Магдебурзьким правом, створювалися спеціальний орган влади – магістрат. Місто самостійно збирало кошти на укріплення оборонних споруд, на військову повинність, строкову службу. Ремісники і торговці могли спокійно працювати.

   Історики свідчать, що далі України Магдебурзьке право не поширювалось. У Росії це право скасувала Катерина ІІ. В українських селах таке самоврядування діяло задовго до того, як його почали отримувати міста. Тут самостійно вирішували більшість нагальних питань. Сільська управа (аналог нинішньої сільради) була передовсім виконавчим органом. А розпорядним – сільський сход: збори представників усіх домогосподарств. Якщо село було велике, то кожний куток чи вулиця мали свого вибраного керівника – кутового, який звітував перед управою.

   Коли ж куток складався з десяти дворів, виборний називався десятківським або десяцьким. Громада призначала відповідальних за конкретні справи. Так, приміром, певна особа наглядала за колодязем чи за порядоком на кладовищах, інша людина виконувала обов’язки охоронця. Охороняли навіть хрест на роздоріжжі, бо його, траплялося, викрадали на дрова. Пильнували озера й ставки, щоб ніхто не винищував рибу. Так званий плошанський порядкував на центральному майдані. Громада мала свого виборного – сільського старшину-отамана, посередника між селянами, поміщиком і органами державної влади.

   У XYII-XYIII столітті з поширенням Магдебурзького права на Правобережжі отаманів поступово замінили війти.

   При королі Сигізмунді ІІІ Сальниця стала важливим торговельним пунктом неподалік Чорного шляху.

   Під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького село було майже зруйновано, а в 1831 році Микола І скасував Магдебурзьке право, і Сальниця, як уже згадувалося вище, стала звичайним селом.

   Найбільшою тривогою людства, відзначає у публікації Олена Гнатюк, у наш неспокійний час стала криза духовності. Однак лише гарними словами важко заповнити духовний вакуум людини, яка заплуталась у матеріальних потребах, забувши, що всі великі зрушення, які відбулись у минулому, відкриття, мистецькі шедеври,  - це творіння духу і великої віри у Бога.

   Де шукати джерела нашої духовності? На мою думку, насамперед, - у релігійних коренях. Адже вдавнину саме церква була тією об’єднавчою силою, на основі якої будувалося життя конкретної людини, сім’ї, роду і нації.

   З великою шаною ставилися наші предки до церковних святинь – джерел духовності, тих місць, де людина була ближчою до Бога, вірила у його силу та заступництво.

   Є така святиня і, на благословенній сальницькій землі. А про перебування тут козаків у давнину свідчить колишній адміністративний поділ населення. Навіть сьогодні сальничани, прямуючи в центр села, йдуть у «місто». Незважаючи на те, що кожна вулиця має свою назву, люди називають місцем свого проживання 4,5,6 сотні.

   Подія, про яку я хочу розповісти, сталася, ймовірно, в XYII столітті. Вийшло так, що під час нападу кримських татар, оборонців у фортеці не було. Місцевий священик із дяком, рятуючи церковні цінності, кинулися тікати від ворогів, що мчали слідом за ними.

   Минули вони межі міста, вибігли в поле звернули на болотистий берег, вздовж невеличкого струмка, що впадав у Сальничку. Татарські коні грузди в болотистому ґрунті, і здавалось, що порятунок близько, адже вороги повернули назад, та наздогнала дяка стріла. Упав він на березі, і виросла на тому місці калина, а поруч верба.

   Священик продовжував бігти по землі, яка провалювалась піл ногами, але опинився в такому місці, звідки вибратись самостійно уже не міг… Провалився святий отець разом з із церковними цінностями у болото, затягло його  вглиб…

   З часом на тому місті пробилось джерело, напувало людей цілющою водою. Територія села поступово розширювалася. На початку ХХ століття це вже було не поле, а частина села, яку ще й досі називають Ланок. Чому так?

   Поля, берег, де сталась трагедія, належали місцевому священикові. А місце, де була криничка, було сінокосом. На лузі, поблизу кринички, діти пасли гуси, бігали до кринички по воду. Маленька дівчинка Одарка, нахилившись до водного плеса, побачила там картинку з образом Божої матері. Вона хотіла прутиком достати її, але картинка щезла в джерелі.

   Дівчинка покликала своїх ровесників. Діти заглядали у глибінь кринички, і кожен бачив образи інших святих. Удома почали розповідати про це диво батькам, а ті звернулися до священика, який не повірив селянам, і наказав наймитам засипати джерело. Щоб не толочити сінокосу.

   Невдовзі у пана заболіли ноги. Ніяке лікування не допомагало. Одного разу батюшці приснився сон: сцілить його вода із засипаної кринички. Розкопали джерело, обклали його дерев’яними цямринами, освятили і почалось паломничество вірян до святого місця з усіх навколишніх сіл. Вірили: рятувала їх Матір Божа від хвороб і нещасть. Над криничкою спорудили капличку.

   Це святе місце стало одним із тих незримих ланцюгів, що об’єднав людину, віру і Бога…

   Прийшли інші часи. У селі було закрито церкву, зруйновано капличку. Потайки люди ще довго ходили до святого місця. Освячували його. Щороку перед Великоднем, у Чистий четвер, матері набирали цілющої води, щоб скупати у ній дітей. Люди молились, запалювали свічки і просили у Божої Матері милості, здоров’я і добра для своїх близьких. Найчастіше згадували про криничку, коли приходили лихі часи.

   І ось, на думку багатьох сальничан, прийшов час відновити святиню, розповісти про неї широкому загалу.

   Цивілізований народ не може будувати майбутнє, знищуючи те, що отримав у спадок від предків. Відродимось ми, коли відродимо свої духовні корені, моральні й християнські цінності, за якими живе увесь світ, за які стояв на Майдан.

   Жодна людина у Сальниці не залишилась байдужою до ідеї впорядкування кринички, будівництва каплички над святим місцем.

   Мешканці прилеглих вулиць розчистили територію довкола джерела, підготували площадку під будівництво каплички. Місцевий священик благословив початок цієї нелегкої але благоугодної справи. Підтримав ініціативу і сільський голова Леонід Мар’євич. Жителі села зібрали кошти на облаштування святині. Однак скільки можуть вділити пенсіонери зі своїх мізерних пенсій та молодші, що виживають лиш завдяки своїм годувальницям – корівкам.

   І тоді люди вирішили звернутись до народного депутата Верховної Ради України нашого тринадцятого округу – Юрчишина Петра Васильовича.

   Як приємно, що людина, якій ми довірили долю держави, розуміє і поділяє прагнення своїх виборців. Із розмови з Петром Васильовичем ми зрозуміли, що його хвилює доля молоді і працевлаштування, адже молодь має будувати майбутню європейську Україну з гідними умовами життя для кожного. Він розуміє, що нас, таких різних за віком поглядами на майбутнє може об’єднати церква, віра в Бога…

   Петро Васильович щиро зацікавився живою сторінкою історії нашого краю, обіцяючи допомогу і сприяння у зведення каплички.

   Відродимо ж святиню – зробимо крок до відродження духовності.

                                                                                              Олена Гнатюк,

                                                                                  Газета «Тринадцятий округ» 25.02.2016 р.

 Були серед випускників і поети

   Мається на увазі випускник 1956 року, мій добрий приятель-односельчанин Руслан Юрійович Морозовський. Старше покоління сальничан, мабуть, пам’ятають його батька Юрія Казимировича, який після війни деякий час працював заступником голови Уланівського райвиконкому, був уповноваженим у зоні Сальницької МТС.

   Свої перші вірші Руслан почав писати, навчаючись у сальницькій десятирічці. На сьогодні його поетичний доробок становить чотири книжки віршів на різні суспільно-політичні та побутові теми. В одному із них він добрим словом згадує майбутнього директора школи Павла Семеновича Шеремету. Процитуємо:

Все, як завжди

                                               Все, як завжди. Нерівна бруківка,

                                               Осокори. Колонії гав.

                                               Поворот на село Сулуківку,

                                               Де ніколи я ще не бував.

                                              

                                               Все, як завжди. Красу на штахета

                                               Рідна школа вапном навела.

                                               Коло школи – Павло Шеремета –

                                               Наймудріший учитель села.

                                               Все, як завжди. Грунтова дорога,

                                               Де колись побудують шосе.

                                               За селом-череда круторога

                                               І школяр, що худобу пасе.

                                               Все, як завжди. В добу інтернета

                                               Дехто їде в старенькім авто,

                                               Дехто коло сільського буфета

                                               Вже не дехто, а п’яне ніхто.

                                               Все, як завжди, на вічнім Поділлі –

                                               То горбок, то долина, то став.

                                               Почепили хреста на покрівлі,

                                               І колбуд знову церквою став.

                       

                                               Все, як завжди, і сонце, і хмари,

                                               Що не мають турботи-нужди, -

                                               Чи в оренді селянські гектари,

                                               Чи поцуплено їх назавжди?..

                                                                                  2003 р.

   Доречно запропонувати на суд читача ще один вірш – «Спогад дитини війни»:

                                              

                                               Старцює за вікном голодна ніч,

                                               І на горищі свище звіром дивним.

                                               Ковтнувши хмиз, руда ротота піч

                                               Черінь облизує вологим, теплим димом.

                                               Дубіє бараболя в чавуні,

                                               А мама у Якимихи слабої.

                                               Бабуся сплять,

А батько на війні.

                                               На чатах залишаємося двоє.

                                               Ось – піч,

                                               Ось – я.

                                               Та хтось впозає третій,

                                               Чи вовкулак,

                                               Чи відьма

                                               Чи змія

                                               Через сінешні двері незаперті?

                                               Чи, може, мрець? Або усі разом

                                               Все по кутках сидять, сичать, чекають,

                                               Коли погасне хмиз, поборе сон,

                                               Або коли не втерплю і злякаюсь…

                                               Ні свічки в хаті, ані каганця,

                                               Роздмухую жарину в жмені клоччя,

                                               Дровину в руку (добре б камінця).

                                               На бій, на битву з привидами ночі!

                                               Аж ось підмога – згиньте геть примари,

                                               Прийшла сусідка позичати жару.

                                                                                              1965 р.

  

    Теперішньому поколінню, мабуть, дивним здаватиметься вислів: «прийшла сусідка позичати жару». На жаль, таке явище побутувало у селах у період війни. Про сірники селяни могли лише мріяти. Щоб роздобути вогонь, аби запалити в печі, треба було на допомогу покликати кресало, щоб від іскор затліла губка, виготовлена із пуху квіток осоту та очеретних палок. Перед тим, як «оживити» піч, матері посилали дітей «позичити вогню». Отож, вийдеш на подвір’я і дивишся, в якій хаті із комина клубочиться дим. «Позичаєш» жарину, обгортаєш клоччям і щодуху біжиш до своєї хати. Бувало, клоччя спалахувало, пекло руки, а ти стараєшся все-таки добігти до печі…

   Характерна деталь: наш земляк у своїх віршах постійно оспівує історичне минуле України. Улюблений образ – князь Святослав, його героїчне життя. Поезія Руслана звучить як стародавня кобзарська дума. Недаремно чимало його віршів покладено на музику язичницьким співцем Вогнедаром:

                                               Минувшина велика та кривава

                                               Для щастя не кувала нам підків, -

                                               Згадаймо, браття, князя Святослава

                                               І подвиги язичницьких полків.

                                               Нова доба – нові знамена мають…

                                               Вогненна Славо, думкою тривож!

                                               Славетні мертві сорому не мають,

                                               Живі також! Живі також!

  

   На жаль, немає можливості детальніше розповісти про цього неординарного поета. Скажу коротко: поезія Руслана Морозовського влучає у ціль. Парадоксальність порівнянь оголює ту неймовірну прірву, яка пролягала між давнім героїчним чином українських лицарів і злочинною діяльністю сьогоднішніх олігархів, які, втративши сором, грабують нашу знедолену державу.

   Руслан Юрійович при зустрічах завжди із вдячністю згадує сальницьких учителів, які не просто дали освіту, а зуміли прищепити любов до поезії.

              (Продовження книги на сторінках Блогу: "ІІ. Зернини пам'яті людської" та "ІІІ. Зернини пам'яті людської")

• 
  

•