Історія Сальниці

              Моє дитинство в цім пройшло краю,

              Де солов’ї ніколи не змовкають.

              Свою любов я дітям переллю,

              Щоб шанували Сальницю в розмаї.
                                     (М. Дорош)

 Історія села Сальниця

      За адмін. поділом ХVІ ст. – місто Сальниця Летичівського повіту   Подільської губернії;

      За адмін. поділом ХІХ ст. – місто Сальниця Літинського повіту Подільської губернії;

    За адмін. поділом  І пол. ХХ ст. – село Сальниця Уланівського району  Вінницької області;

   За адмін. поділом ІІ пол. ХХ ст. – село Сальниця  Хмільницького району  Вінницької області.

Стародавні часи

Містечко право магдебурзьке мало,

Однак, воно краян не рятувало.

Ще більше було горя і незгод...
Та Сальниця живе, квітує мій народ.
            (М. Дорош)

   На території села люди жили багато років тому, ще в період палеоліту та неоліту.  Про це свідчать археологічні знахідки. В третьому тисячолітті до нашої ери, в період так званої трипільської культури, місцевість була густо заселена. Свідченням тому є виявлені і вивчені археологами поселення за 30 км від Сальниці у селі Сандраки. У ХVІ-ХVІІ століттях великі площі земельних масивів перебували під лісами.

В 1150р.в Іпатіївському літописі вперше згадується про Болохівську землю – давньоруську область, що лежала у верхів’ях Південного Бугу, Случі і Тетерева, куди належить  нинішня територія Хмільницького району і, зокрема, село Сальниця. В 1199 р. Поділля входило до Галицько-Волинського князівства. В 1241 р. Данило Галицький зруйнував Болохівську землю. «Городи їх дав огневи, греблі і укріплення розкопав, взявши багато невільників». В 1254-55рр. Данило Романович з сином Левом і братом Васильком знову підкорили Болохівську землю (нашу територію). В 1259р.Поділля відвоювали татари в Данила Галицького, створено Подільський улус. Влітку 1362р. об’єднане литовсько-руське військо на чолі з князем Ольгердом (Альгірдасом) розгромило монголо-татарських загарбників на Синій воді (Сниводі) та підкорило нашу землю великому князівству Литовському. В 1431р. в грамоті Великих князів Литовських в Хмільницькому старостві згадувалися "люди Салиські і грунт салиський". В 1434р.було  утворено хмільницьке староство, що належало Польщі. До нього входило 28 сіл і містечко Уланів. 1448-1478рр.—напади татар на Хмільник і наше село. Навесні 1500р. сини кримського хана Менглі-гірея під час походу повністю спалили Хмільник і навколишні села, взявши велику кількість невільників. В 1506р. розпочалася боротьба старост і володарів прикордонних територій і замків проти грабіжницьких нападів татар і турків на Поділля. В 1555р. татари знову напали на Хмільник та його землі. 1 липня 1569р. було підписано Люблінську унію між Польщею і Литвою, внаслідок якої Брацлавщина увійшла до складу Речі Посполитої і цього ж року було утворено Брацлавське воєводство на території Вінниччини, до якого належало і наше село. Брацлавське воєводство існувало до 1793р. В 1575-76рр. продовжувались спустошливі напади татар на Хмільник та навколишні села. В 1584р. відбулося величезне спустошення Хмільника та навколишніх сіл татарами. Взято велику кількість невільників. В 1594-96рр. жителі Хмільника та навколишніх сіл брали участь у селянсько-козацькому повстанні на чолі з С. Наливайком.

     7 червня 1607р.    на місці невеличкого поселення Сальниця, що знаходилось поряд із зруйнованою фортецею, на татарському Чорному шляху, король Сігізмунд III видав привілей на осадження містечка брацлавському підчашому Вацлаву Сулковському: «Після того, як нам шляхетний Вацлав Сулковський сам і іменем дружини своєї Тішанки Вуковської зробив добрі справи - у держаннях наших надати у власність їм село Сальницю в повіті Летичівському; над рудою Морозіна, Дончовою пасікою, над самим шляхом татарським, тут є в доброму положенні місце, на якому фортеця і місто якби були закладені, то мали б добре для всієї Речі Посполитої з часом і з вигодою трону нашого; ще даємо жителям, які там поселяються привілей, надаємо їм право магдебурзьке, надавши всілякі права інші, відповідно традиції. Війт від нашого імені справляється з правопорядком, котрому війтові з присяжними, лавниками і чиновниками міськими в усяких справах, особливо про злодійство, межобійство, тілесні ушкодження, підпали і всякі злі виступи судити, засуджувати і карати право цілковито надаємо». Війт від імені короля керував містом і головував на судових засіданнях. Він щорічно звітував у прибутках і видатках вічу (загальним зборам дорослих чоловіків), яке вирішувало, чи залишити його на цій посаді, чи обрати нового. Лавники (судді) отримували по грошу на власну користь від кожного присуду; наймолодший із них вів письмово-судові справи і рахунки лавників. Присяжні (радці) завідували міським майном, справами торгівельними і пожежними. Всі вони становили міську раду (магістрат), їм були підвладні чиновники: міський писар (відав нотаріальною частиною), прокурор або стряпчий (вів міські і приватні справи за визначену законом плату), глашатаї (слідкували за виконанням судових рішень), цехові старости (цехмістери), мечники, ябедники, митники, мостники, дальщики, казначей, печатник і ін. Встановлювалися 8-денної тривалості ярмарки на Воскресіння і на св. Ядвіги, торги по четвергам і означувалися кордони міські, про що говорилося: «Орендар і війт наш з дружиною своєю має те місце вільними людьми осадити і твердиню (фортецю) побудувати; вільно тут став насипати, млин і корчму побудувати і всілякі вигоди отримувати, які вони винести можуть. До котрих млинів і ставів потрібно поступово обростати шарварками. Працю і кошти свої міщани прикладають також і до оборони замкової. За герб місту, як пограничному: рука одна гола, а друга панциром покрита, з луком і натягнутою стрілою надаємо.

   Даємо вольності від усяких податків, чиншів і повинностей, також від вантажної нам або власникові повинності, також від усього іншого на 20 років, по яких вольності припиняються, поновлюються повинності». Отже, в 1607 році село одержало Магдебурзьке право та герб і було перетворене у місто. Люди навіть віднайшли рукопис документу про привілеювання Сальниці. Ось уривочок з нього: "...Ми дозволяємо закласти дану Сальницю на наступних умовах. Даємо того міста жителям, які постійно там поселяться таку нашу привілею: дозволяємо мати їм Магдебургське право, яке будуть використовувати на вічні часи".  
     Завдяки тому що близько села пролягав Чорний шлях,  Сальниця стала одним з важливих торговельних пунктів степової частини північного Поділля.  Крім того, село тоді мало і важливе стратегічне значення. Звільнення його від податків на 20 років забезпечило швидке заселення нового міста і зростання його економіки.   Потому міщани Сальниці платили великі податки за землю, за право торгувати, займатись винокурінням, виконували ряд інших повинностей. З розвитком фільваркового господарства староста примушував населення виконувати всі основні польові роботи, відбирали землю, забороняли займатися ремеслом і торгівлею.

       У пізніші часи село входило до так званих військових поселень, при яких усіх жителів за вулицями поділено на сотні (роти), наприклад, 5-та сотня, 7-а сотня і т. д. у селі ще й нині побутує поділ на 8 сотень.

Місто з двох сторін було оточене річками Сальничкою і її притокою, з двох інших - обставлене полями з бійницями і рогатками. Лише міський ринок знаходився не в центрі, а в зарічній частині, яка тепер називається "Шпиль", і яка була з'єднана з містом "зеленою греблею", сліди якої збереглися до наших днів.Особлива увага приділялася військовій повинності. Міщани в часи війни повинні кінно і зі зброєю виступати проти ворога, а в часи миру охороняти державні кордони. Сулковський, як бачимо з люстрації Гуміського від 1616р., містечко осадив, а от про фортецю люстрація нічого не згадує. Згідно люстрації його сина те держання приносило 226 фл., 28гр., 4 ден. Фортифікації за Мальченком, ймовірно, були знищені до 1640р. так як на картах Боплана поселення не означене. Польські історики відносять їх руйнування до початків Визвольної війни. Сецинський говорить про повне розорення і запущення містечка з 1665р.

      Тривалий час населення вело активну боротьбу проти іноземних поневолювачів -- татаро - монголів, литовських князів, польських магнатів. В червні 1648р. козацькі загони під проводом М. Кривоноса штурмом оволоділи досить міцними сальницькими укріпленнями, звільнивши містечко від шляхти. В 1652р. за Зборівським договором Хмільницьке староство відійшло знову до Польщі. В час визвольної війни українського народу під приводом Богдана Хмельницького проти польських поміщиків (1648-1654 ) Сальниця була майже повністю зруйнована і довгий час залишалася в руїнах. Лише на початку ХVІІІ ст. село знову відроджується, як опорний пункт польської шляхти в боротьбі проти визвольного руху українського народу. 3 1665 року Сальниця була у володінні графів Потоцьких.

В центрі села польські поміщики побудували фортецю, оточену ставом і глибокими ярами. Провали у підземні ходи, залишки греблі і тунелю в ній свідчать, що на місці, яке тепер називають «буртами», стояла колись фортеця.

У 1722 році від польського короля Станіслава-Августа Сальниця отримала підтвердження привілеїв, даних їй в 1607 році. У цей час вона належала Чесновському.  У 1765 році стає окремим староством, до складу якого входили крім неї також поселення Черемиси, Гнатівка, Мазепинці (тепер Лісогірка). Як стверджує Є. Сецинський, в 1776 році тут налічувалося 90 дворів, які сплачували Чесновському по 7 злотих у рік. Панщина в старостві в 1763р. досягла 120 днів для «тяглих» селян і 90 днів для «піших». В 1776 році в Сальниці було 60 дворів, у яких жило 275 чоловік.

25-26 квітня 1786р. російські війська по дорозі з м. Любар на м. Хмільник, напали на конфедератів в селі Лип’ятин. Відбувся запеклий бій. Відступаючі конфедерати втекли двома загонами. Один – на Сальницю, другий на Уланів. Російські війська гнались аж до Хмільника, розбиваючи конфедератів.

 5 червня 1792 році Сальниця отримала підтвердну грамоту. У ній підтверджується надане 1607 Магдебурзьке право та інші пільги. В кінці документа, з посиланням на цитований раніше привілей, подано опис і зображення «поновленого» герба: «одна рука гола, а друга, в латах, тримає лук з натягнутою стрілою». У канцелярській книзі подано кольоровий малюнок у круглій рамці: поле біле, лати і лук коричневі, рукав на другій («голій») руці – червоний. Варто звернути увагу, що пізніше російською адміністрацією герб міста не перезатверджувався, хоча він трапляється на міських печатках ще на початку ХХст.

В 1793р. після ІІ поділу Польщі Сальниця відходить до Росії Катерина ІІ дарує її генерал-майору Іраклію Івановичу Моркову В 1795р. була проведена ревізія душ. Населення поділено на «свобідних» і «несвобідних». У 1803 році сенат скасовує дарчу грамоту, але землі, захоплені генералом Марковим, вже не повністю повертаються у власність міста, хоч вони мали для нього велику вагу. 1804р. Хмільник і Сальниця стали позаштатними містами Літинського повіту.

Гербовим відділенням  Департаменту герольдії 24 травня 1867 р. для Сальниці як заштатного міста Подільської губернії підготовлено проект нового герба: на червоному полі золота голова барана з червоними очима та язиком. Цей символ мав вказувати на те, що мешканці займаються вівчарством, однак новий варіант не було затверджено.

Відсутність промисловості змушувала населення займатись сільським господарством, орендуючи приміські землі. Такий спосіб господарювання дуже виснажував землю, не даючи прибутків тим, хто її орендував. Однак, на ці землі завжди зазіхали сусіди - поміщики і самовільно захоплювали їх. Судові процеси між поміщиками тяглися аж до революції, але для селян позитивних результатів вони не давали. Тому частина населення змушена була займатись перевезенням місцевих товарів, дрібною торгівлею, інші йшли на заробітки на цукровий завод .

Виникали у місті і різні ремесла (ткацтво, шевство, бондарство, кравецтво, теслярство, бляхарство, тощо). Все це задовольняло внутрішні потреби міста і навколишніх сіл.

У 1831 році Микола І скасовує Магдебурзьке право. З втратою його і стратегічного значення, Сальниця, як місто, поступово хиріла, наближалась до укладу життя села. На початку XX століття це було уже типове велике село.

В 1861р. було проголошено царський маніфест про скасування кріпосного права та місцевих положень про земельний устрій поміщицьких земель. 

Із книги «Экономическое состояние городских поселений Европейской России в 1861—1862гг.». – ч. ІІ. – Санкт-Петербург, 1863. – с. 41—42. (Материалы для составления предположений об улучшении общественного управления в городах):

"Сальница

Заштатный город в Литинском уезде при малой речке того же имени, в 229 верстах от губернского города. К Сальнице примыкает предместье Черемысовка, составляющее с ним одно целое.

Жителей в Сальнице, по сведениям губернского статистического комитета за 1861 год, считалось всего 1.022 муж. 1.062 жен. 2.084 об. пола; в том числе: дворян – потомственных 1 муж. 4 жен., личных 1 муж.2 жен., духовенства разных исповеданий 7 муж. 6 жен., купцов 23 муж. 27 жен., мещан 689 муж. 706 жен., цеховых 184 муж. 186 жен., граждан из бывшей польской шляхты 117 муж. 131 жен.

Обывателей, приписанных к городу по ревизии, считается: мещан 892 муж. 896 жен. (христиан 762 муж. 776 жен., евреев 130 муж. 120 жен.), граждан из бывшей польской шляхты 117 муж. 131 жен., всего 1.009 муж. 1.027 жен. 2.036 об. пола.

Лиц, владеющих в городе домами и другими недвижимыми имуществами, состоит: дворянин 1, граждан 22, мещан 243 (христиан 219 и евреев 24); всего 266.

Будучи совершенно земледельческим поселением, Сальница решительно не производит никакой торговли.

В 1962 г. объявлено было в городе купеческих капиталов по 3-й гильдии – 4, но все объявившие эти капиталы торгуют в других городах или местечках.

За исключением домашней выделки простого холста в Сальнице, фабрик и заводов в городе нет.

Всё население Сальницы приобретает средства к жизни в самом городе. В 1961г. выдано паспортов на отлучки всего 12, в т.ч. 6 христианам и 6 евреям.

Почти всё народонаселение города христианских исповеданий занимается хлебопашеством на городской земле или на принадлежащей к соседнему казённому селению Скаржинцы.

По росписи г. Сальницы на 1862 год исчислено:

Доходов обыкновенных всего 1.273 р. 05 к.;в т. ч. сборов с городских имуществ и оборочных статей 1.120 р. 50 к., с промышленников 12 р., налогов косвенных 21 р. 27 к., доходов вспомогательных 114 р. 28 к., мелочных и случайных 5 р. Доходов чрезвычайных 5 р.

Расходов текущих всего 719 р. 98 к.; в т. ч.: на содержание мест и лиц городского управления 556 р. 01 к., наём от города помещений 16 р., мелочных расходов и на экстраординарные надобности 147 р. 97 к.

Капиталов: неприкосновенных 25 р.61 к., запасного 597 р. 51 к., недоборов недоимок 394 р. 77 к.
     Городу принадлежит земли 1.514 дес. 587 саж.; в т. ч.: выгонной для пастбы обывательского скота 450 дес. 2.188 саж. и пахотной оброчной 1.063 дес.799 саж.

    Заслуговує на увагу і історія Сальниці написана  в 1880 році:
"Сальница или Сальниха  -- заштатный город Литинского уезда. Находится под 49 45’ северной широты , под 45 18’ восточной долготы;  в 1828 верстах от С-Петербурга и в 1071 – от Москвы, от Камянца-Подольского – 218,5, а от Литина – 56.
   Город расположен по р. Сальничке; к городу примыкает предместье Черемисовка, составляющая с ним одно целое.
  На месте нынешнего города в ХVІ веке стояла небольшая деревенька   Салинцы или Сальница, через которую проходил так называемый «Чорный шлях», одна из дорог, по которым Крымские и Буджакские татары делали свои набеги на Волынь.
  Брацлавский подчаший Вацлав Сулковский предоставил правительству, что было бы весьма выгодно построить здесь укрепление.
  Король Сигизмунд -ІІІ не только разрешил постройку города в 1609 году, но и дал жителям, которые населятся в новом городе, право Магдебургского суду, освободил от податей на 20 лет и учредил здесь еженедельные торги и две ярмарки; в то же время город получил и герб, в котором изображены две руки, одна обнажённая, а другая в железной перчатке, держащая лук со стрелою.
  Благодаря данным  привилегиям, Сальница довольно скоро заселилась. В 1665 году Сальница принадлежала Як. Потоцкому, и во время восстания казаков была разорена совершенно и оставалась в запустении довольно долгое время.
  В ХVІІІ ст. Сальница была возобновлена и в 1765 году составляла особое староство, в которое входили кроме её также Черемысы, Игнатовка и Мазепинцы ( тепер Лісогірка).
  В это время в Сальнице находился замок и глубокий ров. В 1776 году в городе было 60 дворов плативших по 7 злотых. Незадолго до присоединения к России, Сальница получила от короля Станислава-Августа, в 1792 году подтверждение привилегий, данных Сигизмундом-ІІІ. В это время Сальницкое староство принадлежало Чесновскому.
  В 1795 году Сальница присоединена к России и правами городского поселения пользуется на основании древних привилегий польских королей, хотя по характеру промышленности местных жителей нисколько не походит на город, а скорее составляет сельское поселение. В 1860 году население Сальницы составляло 2093 души обоего пола.
  Население: в настоящее время жителей в городе 2511 душ обоего пола (в т. ч. мужчин 1246 и женщин 1265). Население города по вероисповеданиям распределяется так: православных – 77,86%, католиков – 4, 69%; мещан – 96,78%, простого сословия – 2,3%.
  Здания и строения: Церковь – 1 (камен.) Рождество-Богородничная 1865 года, костёла нет, еврейских молитвенных домов – 3, дворов – 460.
   Учебные заведения : начальное одноклассное училище, основанное в 1867 году; в нём учащихся – 71 (59 муж. и 12 дев.).
  Промышленность, торговля и ремесла: фабрик и заводов в Сальнице нет. Трактирных заведений – 3, оптовый винный склад – 1, лавок – 8. Ярмарок не бывает. Базарных дней в году – 26. Ремесленников – 38 человек.

 Городское управление городов.  Положение введено 29 декабря 1880 года".

І ще одна історія, більш детальніша, написана, ймовірно, на початку ХХ ст.:
     "Заштатный город Сальница  -- находится в 27 верстах от г. Хмельника на северо-восток; почтовый отдел в г. Уланове в 8 верстах. Город расположен на открытой, по местам пересекаемой оврагами, равнине, которую с  северо-запада на юго-восток прорезает река Сальничка, притока речки Снивода. К городу примыкают предместья – Черемысовка и Слобода, составляющая с ним одно целое. Растительности здесь очень мало, сады небольшие, избы построены с большими удобствами, чем в сёлах, с отверчатыми окнами, с просторными и светлыми комнатками. Снаружи они тщательно выбелены и выглядят опрятно, дворы содержатся довольно чисто. В городе только одна церковь, костёла нет,  еврейских молитвенных домов – 3. Никаких фабрично-промышленных заведений здесь не существует. В общем, Сальница носит характер земледельческого поселения, даже торговля производится в незначительных размерах:   базарных дней в году – 26, кроме того есть одна годичная ярмарка, с давних пор утверждённая на 25 апреля  «день св.  Ап. Марка».
  Окрестности города в давние  времена составляли обширный район городских земель, которые в разную пору захвачены соседними помещиками, об этом ведётся многие годы процесс, только понапрасну разоряющий местное население, так как конца ему не предвидеться.  Степной характер местности делает её открытою для ветров, так что в гигиеническом отношении эту местность можно признать очень здоровою. Почва – глубокий ( в 2 арш.) плодородный чернозём. Население состоит из мещан;  православных числится 1296 мужчин и 1373 женщин, католиков до 150 душ обоего пола и евреев около 600 д. об. п. ( по переписи 1897 г. – населения 3701 д. об. п.).
   По народности православные – исключительно малоросы. Хотя мещане земли не имеют, но главное занятие их – земледелие, т. к. они арендуют участки городской земли. Впрочем, такой способ ведения полевого хозяйства влечёт за собой только истощение земли. Некоторые отправляются на заработки в сахарные заводы, нередко вёрст за 200, а другие занимаются извозом: перевозят товары  из Бердичева, доставляют в Волочиск куриные яйца, транспортируемые отсюда за границу и т. п. Ткацкий станок для выделки крестьянского холста имеется в каждой хате.
  По рассказам старожилов, некогда главным занятием населения было откармливание свиней, отчего будто бы произошло и самое главное название поселения. Народ называет город Салыхой. В ХVІ веке здесь была деревушка Салинца прилегавшая к так называемому  «Чёрному шляху» -- одной из дорог, по которым обычно совершались вторжения в Подолию татар.
  Брацлавский  подчаший Вацлав Сулковский  сделал представление польскому правительству о необходимости обратить Сальницу в укрепление ввиду важного стратегического положения её. На этом основании деревня была обращена  в город, получила  в 1607 г. Магдебургское право, жители на 20 лет были освобождены от всяких повинностей, учреждены были торги и ярмарки. Городу дарован был герб, изображающий две руки – одну обнажённую, а другую прикрытую панцырем и держащую лук со стрелами. С двух сторон город имел естественную преграду – речку, а с двух других – окружён был палисадом с бойницами и рогатками.  Благодаря разным привилегиям, Сальница скоро заселилась. По рассказам, рынок старого города находился в заречной части, так называемой, «Шпиль» и сообщался с другими частями через «зелёную греблю» -- плотину, следы которой видны и теперь.
  С 1665 г., во время войны поляков с казаками, Сальница была разорена совершенно и оставалась в запустении довольно продолжительное время. В ХVІІІ веке она опять восстановлена и составила особое староство. В 1776 г. в ней считалось едва 90 дворов плативших по 7 золотых, тогда Сальница принадлежала Игнатию Коломне Чесновскому. В это время внутри города был укрепленный замок, окружённый  прудом и глубокими рвами, наполненными водой.
  Незадолго до присоединения к России, Сальница получила от польского короля Станислава-Августа, в 1792 году подтверждение привилегий, данных Сигизмундом-ІІІ, но это не принесло ничего для поднятия города. С обращением Сальницы в русский город, она подарена была императрицею  Екатериною – ІІ генерал-майору Ираклию Моркову вместе с целым сальницким староством.  По указу Сената в 1803 г.  Дарственная была уничтожена. Воссоединение с  Православной  Церковью  совершилось в 1794 г. протоиереем  Иоанном Похомовичем. Первый храм, о котором сохранились документальные данные, представлял трёхкупольную церковь, заложенную на средства местного униатского священника Григория Крушинского и освящённую в 1783 г. Материалом  послужила старая церковь, купленная в Глинске Винницкого уезда, она разобрана в 1871 г. Старое церковище находится в черте города министерского училища: место престола замуровано камнем и отмечено каменным же крестом, вокруг которого посажены фруктовые деревья.
   Нынешний каменный Рождество-Богородицкий храм начат постройкою ещё в 1849 г. и окончен в 1865 г., выстроен на средства  прихожан с небольшим казны, стоимость его 20000 руб. Иконостас  в нём старый деревянный, пятиярусный, довольно художественный, перенесённый из упразднённой церкви, наверху резное Распятие с  предстоящими.
  До 1845 г. при церкви положен был трёхчленный причт: священник, дьячок и пономарь;  с 1845 г. прибавился ещё диакон, а в 1847 г. причт определён двухчленный, каким остаётся и поныне. Из униатских священников есть сведения только о трёх: Мартине Ворловском (под  1780г.), Григории Крушинском, заложившем на свой счёт церковь и умершем в 1793 г., и  Фёдоре Базалинском, при котором приход воссоединился с православием.  Он прослужил на одном месте 40 лет (1794 – 1834) и пользовался большим уважением прихожан. Из ближайших по времени выдающимся был  протоиерей Антоний Чемека (1872 – 1895). Церковной земли числится: усадебной – 5 десятин, пахотной – 82 дес. 1702 сажней и сенокосной с лесной – 19 дес. 1200 саж., а всего – 107 дес.502 саж. У священника дома нет: псаломнический построен в 1891 г. Школы есть две – министерское одноклассное училище, открытое в 1874 г. и содержаемое на средства города  в собственном здании, а также школа для девочек с 1897 г. помещающаяся в наземной избе".

г. САЛЬНИЦА. Жителей обоего пола 3700, из них мужчин 1755, женщин 1945. Расстояние до уездного города 48 верст. До ближайших: железнодорожной станции 18 верст, почтово-телеграфной конторы 3 версты, почтовая земская станция в самом городе. При городе числится  всего земли 1733 десятины. Православная церковь, 2 еврейских молитвенных школы. В городе имеется 6 соломорезок и 4 круподёрки. Пожарный обоз состоит из 2 насосов и 10 бочек.
  Городские доходы в среднем за пятилетие от 1895 по 1899гг. составляли ежегодно: сбор с недвижимых имуществ и оборочных статей 4168 р. 91 к. с документов на право производства торговли и промыслов 46 р. 60 к. различных пособий и возвращение недоимков 1462 р. 82 к., оценочный сбор с недвижимых имущества пятилетие постепенно увеличивался с 50 р. до 461 р.14 к., сбор с трактирных заведений, постоялых домов и съестных лавок, давший городу в 1895г. 107 р. 25 к., постепенно сошёл на нет.
  Городские расходы за то же время в средних цифрах составляли содержание городского управления 2251 р. 20 к., учебных заведений 627 р. 24 к., медицинской части 277 р. 19 к., городской полиции 741 р. 17 к., пособие казне 284 р. 26 к., содержание помещения для городского управления 70 р., строительная часть 334 р.31 к. и разные расходы 936 р.70 к.

(Із опису Літинського повіту Подільської губернії (автор А.Швенцон) випущеного в 1901 році в Санкт-Петербурзі).

Із книги ,,Подольская губерния. Первая перепись населения за 1897 г."

  

   У 1861 р. царський уряд ухвалив височайший указ про звільнення селян від кріпацтва. У жовтні 1867р. міщани м. Сальниці підписали з поміщиком договір про розмежування земель, вийшли зі статусу тимчасово зобов’язаних і дістали волю. 

  В 1917р. на честь 50-річчя цієї події на Шпилі було відкрито пам’ятний знак. На бетонному постаменті розміщений триступеневий пірамідальний обеліск із сірого граніту, увінчаний хрестом. На третьому ступені напис: «Сей памятникъ воздвигнутъ гражданами общества «Шпиля» въ октябре 1917 г.». 

 Під час радянської влади хрест було знято і він довгий час лежав на місцевому цвинтарі. Замість нього була встановлена п’ятикутна зірка. І тільки з розпадом СРСР хрест було знайдено, почищено і встановлено на своє законне місце. Поряд з пам’ятним знаком росте 100-літня яблуня, яку декілька раз омолоджували. Пам'ятний знак знаходиться на перехресті вулиць Плахотнюка та Шпильової.

 У 1898р.у містечку Сальниця мешкало 3700 чоловік. Євреїв, згідно переписів, у 1897р. проживало 903, у 1910-14рр. – 831, у 1923р. --  672, 1925р. – 567.

"Литинский уездъ. Сальница – заштатный городъ. Жителей 3898. Расстояние: Каменец-Подольскъ  218 верстъ, уездный городъ 56 верстъ, ж/д станция Семки 15 верстъ, почта, телеграфъ Улановъ 9 верстъ.

   Городское Упрощенное Управленіе. Городской староста тт.с. Чернацкій Тимофей Алексеевичъ, помощник Петрашовъ Карпъ Порфировичъ.

Почтовая станція земская.

Церковь православная

Молитвенные дома еврейские (2).

Училище сельское двухклассное. Заведующий Гловацкій Игнатий Федоровичъ; законоучитель священник Ратушинскій Никаноръ; учителя Федоровичь Михаилъ Дмитриевичъ, Кавецкая Ната Іосифовна.

Школа церковно-приходская.

Больница земская. Врачи: Моховь Павелъ Васильевичъ, Мышковскій Адольф Андреевичъ.

Аптека: Гиршовичъ Іулианъ Филлиповичъ.

Аптекарские товары: Решко Зусь Ароновичъ,

Сикорскій Яковъ Дмитриевичъ.

Бакалея: Арбисман Эля Шлемовна,

Барскій Мошко Лейбовичъ,

Вайсер Гершко Лейзеровичъ,

Ивницкая Сура Шмулевна,

Куцышин Борухъ Мордковичъ,

Стариковскій Гершон Боруховичъ.

Винная лавка №1374.

Винно-гастрономические товары:

Макаровскій Лейзеръ Перцевичъ.

Вина виноградные:

Макаровскій Перецъ Мееровичъ.

Лесной складъ: Арбисманъ Пинхасъ Дув.,

Мануфактура: Абель Іосъ Берковичъ,

Арбисманъ Хана Янкелевна,

Ивницкій Янкель Нахмановичъ,

Макаровскій Мееръ Перцевичъ,

Полякъ Фроимъ Шмулевичъ,

Ровкахъ Зельман Фроимовичъ,

Таихъ Товба Лейбовна,

Уриновскій Ш.Т.,

Хаскельберг Голда Іосифовна,

Шляховая Сося Юдк. и Ивницкая Голда Іосифовна,

Штейнбергъ Іойна Гершоновна.

Медоваренный заводъ: Макаровскій Перецъ Мееровичъ.

Пивоваренный завод:  Богомольный Сруль Пинхасовичъ.

Трактиры:  Корнийчукъ Филлип Николаевичъ,

Собчукъ Иванъ Яковлевичъ.

Базары по воскресеньямъ черезъ каждыя 2 недели". 

      (Весь юго-западный край, 1913г.).

«САЛЬНИЦА, село в Хмельницком р-не Винницкой обл. (Украина). Известно с 16 века. С 1793 г. – в составе Российской империи. В 19 – начале 20 века – город Литинского уезда Подольской губернии. В 1847г. в Сальнице проживало 179 евреев, в 1887 – около 440 (около 17,5%), в 1897 – 903 (24%), в 1910 – 831 (18,5%), в 1923 – 672, в 1996 – 2 еврея. В 1870г. в Сальнице действовала 1 синагога, в 1889г. – 3 синагоги. В 1885г. еврей владел пивоваренным заводом в Сальнице. В 1910 в Сальнице действовало 2 синагоги, в т. ч. одна хасидская. В 1914 г. евреям в Сальнице принадлежали единственный лесной склад, оба магазина аптечных товаров, единственный медоваренный и единственный пивоваренный заводы, все 6 бакалейных, все 11 мануфактурных лавок, единственный магазин винно-гастрономических товаров. В октябре 1920г. в ходе погрома, устроенного частями 1-й Конной армии, было убито более 30 евреев. В начале 1920-х гг. в Сальнице действовали миква и хедеры. В июле 1941 Сальницу заняли германо-румынские войска. В декабре 1941 и весной 1942 более 450 евреев Сальницы были депортированы в Уланов и там расстреляны 4 июня 1942 года».

                Становлення радянської влади

   На кінець XIX і початок XX століть населення Сальниці різко розшарувалось на купку багатіїв, яка тримала у своїх руках землю та інше багатство і масу безземельних міщан. Судові справи з нащадками генерала Моркова, а пізніше з поміщиком графом Юхимовичем за захоплену ними міську землю, тяглися й далі, але через різні підкупи сусідів і землемірів ці суди не давали бажаного результату, їх становище було дуже важким. Орендна плата була великою, а за роботу по найму багатії платили по 10 копійок за день і по 5 копійок підліткам. Тому звістку про революцію 1905 року трудящі Сальниці сприйняли з радістю і сподіваннями на краще життя.

   Свідчення Михайла Петровича Мулярчука, (1931 р.н.): "Поміщик Юхимович жив за кілька кілометрів від села у власному маєтку в помісті Одай. Це був великий гарний палац, по бокам якого розміщувалися господарські будівлі. З однієї сторони – для наймитів, з іншої – для тварин. Палац стояв на узвишші, а внизу розкинувся великий став, наповнений завезеним білим піском, ракушняком. Обіч росла величезна стара липа.

Від палацу до ставу вели сходи обсаджені бузком: з однієї сторони – червоним, з іншої – білим. За палацом ріс сад, величезні дуби. До революції 1917р. тут проживало до 30 сімей обслуги та робітників з Сальниці, Гнатівки, Мар’янівки. В палаці жив управитель, граф здебільшого жив у Петербурзі.

Революція та громадянська війна нищівним вихором пронеслася над цією красою. Все було розвалено, розграбовано, обслуга повернулася в рідні села. Колгосп згодом побудував тут птахоферму, де вирощував в різні часи то курей, то качок, то гусей. В кінці 1990-х, в зв’язку з розпадом колгоспу, птахоферму теж було розграбовано".
Свідчення Марнопольської Наталі  Іванівни, 1926 р. н.: «Як їхати на Скаржинці, за містком, був маєток, де жив управляючий Костецький і сім хат обслуги: Олійники, Дубенчаки, Шиманські, ще кілька родин – зі Скаржинець. Після революції людей переселили в села, а з цього маєтку зробили радгосп. Там були корови, бугаї. Також була столова і навіть клуб. З  панського помістя Одай також переселили обслугу в села, а маєток рознесли».

Хвилювання серед населення  Сальниці стали помітними після видання царського Маніфесту 17 жовтня 1905р. про свободу слова, друку та ін. Головну участь в цьому хвилюванні брав місцевий аптекар Олексій Волошинович., в квартирі якого найбільше проходило революційних зборищ і бесід. О. Волошинович мав безпосередні з відомими агітаторами Хмільника лікарем Дмитром Донським, його дружиною Софією, сином Дмитром. На початку, як правило, розглядали селянські питання, потім переходили до різних таємних розмов. Так, 30 листопада 1905р. відбулась бесіда з жителями Сальниці, де головним оратором був син Донського Дмитро. Після цієї бесіди майже все населення Сальниці підписало постанову про приєднання їх до Всеросійської селянської спілки або в Українську соціал-демократичну організацію Вирішили вигнати геть із села все чиновницьке управління на чолі з старостою Тимофієм Чернецьким. Натомість було обрано старостою Олексія Волошиновича, писарем Юхима Поліщука і його сина Луку. Міським справникам Мулярчуку і Грабовському наказано залишити займані посади. Спокійне, на перший погляд, населення Сальниці почало протестувати досить активно. Жителі  виступали проти царя, самодержавства.

В січні 1906р. мешканці Сальниці Юхим Поліщук, Яків Собчук, Дмитро Чехівський постійно влаштовували в своїх хатах, а також в інших місцях зібрання, на яких досить відкрито агітували місцеве населення проти уряду, до захвату поміщицького майна, землі. Товариші Дмитра Донського, жителі Хмільника Михайло Лукашевич і Вацлав Ліщинський прибувши в с. Маркуші, в місцевій церковно-приходській школі, де був скликаний сільський сход, пояснювали людям, щоб не платили податків, бо гроші їх йдуть на утримання міністрів, губернаторів, духовенства. Тому всім потрібно приєднатися до «селянської спілки».

Найбільш активних селян, а також лікаря Донського і аптекаря Волошиновича, на основі наказу Подільського губернатора, відправлено було в Літинську повітову тюрму. Селян через шість місяців відпустили, а лікаря і аптекаря вислали у Сибір на каторгу. В укладі міста нічого не змінилося. Знову відновилися суди міщан з поміщиками за землю.

Столипінська аграрна реформа також не заспокоїла селян. Населення чинило опір виходу на відруби, бо відруби були знаряддям шахрайства. Зокрема, хто платив уповноваженому, тому давали кращу ділянку, а хто був неспроможний заплатити, тому відводили гіршу і навіть меншу ділянку, ніж було присуджено. Малоземелля змушувало селян, як і у 1905 році, йти в кабалу до поміщика, орендувати землі на кабальних умовах. Крім високої орендної плати селяни зобов'язувались обробляти певну частину поміщицької землі, таких «зобов'язаних» селянських дворів було близько половини. Обмануті малоземельні селяни, які переселилися на Далекий Схід в 1905 -1912 роках, поверталися назад, витративши останні копійки, ставали жебраками. (3 доповіді графа Сейдена Вінницькому повітовому комітету у справах земського господарства) .

Виступи селян в 1906-1907 роках носили стихійний характер і терпіли поразку, бо не мали необхідного керівництва з боку робітничого класу.

Перша світова війна 1914-1918 року принесла Сальниці, як і навколишнім селам, багато страждань, були мобілізовані всі чоловіки віком до 50 років. На цій війні загинуло близько 100 сальничан і півтори сотні їх було поранено. Перші відомості про повалення царизму принесли солдати, які поверталися з війни. В Сальниці почалися революційні   виступи селян.

26 квітня 1917 року літинський повітовий комісар у телеграмі Подільському губернському комісару писав про революційні виступи у Сальниці: «У Сальниці проходять безпорядки. Опинившись зовсім випадково на посаді міського старости і голови виконавчого комітету, Юхим Поліщук, з групою прихильників, тероризує лояльну частину населення, закликаючи до погромів, відкидаючи владу комісара і, навіть, тимчасового уряду, прошу термінових вказівок чи доцільне придушення безчинства військовими силами і арешту Поліщука. Повітовий комісар Стамповський».
  Підбурене більшовицькими агітаторами населення незадоволено зустріло повідомлення про владу Директорії, проголошена 14 грудня 1918 року, яка проводила свою  політику. 16 грудня Подільський губернський комісар Степура видав обов’язкову постанову, якою зобов'язував все населення протягом  місяця, не пізніше 15 січня 1919 року, заплатити всі недоліки зі всіх видів податку -- земельного, квартирного, військового, прибуткового та інших за 1917 і 1918 роки. В усіх повітах було організовано військову охорону поміщицьких економій. Земельні закони Директорії повністю відновили приватну власність на землю. Петлюрівці громили Ради, розстрілювали членів Рад, ревкомів і селянських комітетів. Проти петлюрівської Директорії розгорнулося полум'я більшовицької боротьби. Організатором і керівником був підпільний Губком партії.

    «Селяни настроєні проти Директорії, - сповіщали із Літинського повіту представники петлюрівської влади, -- більшовицькі агенти мають великий вплив. Можна надіятись, що як тільки прийдуть більшовики, то все населення стане на їх бік ...»

У період тимчасової окупації правобережжя України кайзерівськими і польськими військами населення села всіляко саботувало заходи окупаційної влади. Частина селян пішла в бригаду Котовського. 17 березня 1918 року селяни Митинець, Маркушів, Рибчинець, Сальниці, Війтовець (Жданівка) напали на загін польських легіонерів, що чинив розправу над селянами з Дитинець і вигнали їх з села. 

 Радянська влада проводила жорстку фінансову та промислову політику і все підпорядковувала Росії. Для подолання фінансової кризи запроваджувалися контрибуції, реквізиції, конфіскації, об’єктами яких були не тільки заможні селяни, а й більшість населення. Здійснювали ці акції як місцеві ради й ревкоми, так і різноманітні військові команди, що заполонили наш район і діяли за принципом «грабуй награбоване».

Наприкінці лютого 1918р. в наш край увійшли австро-німецькі військові формування. Поверталися старі власники, забирали в селян землі, накладали нові повинності і побори. 
  В листопаді німецькі війська залишили Хмільниччину. Владу захопила Петлюрівська Директорія. У лютому 1919р. Радянську владу було відновлено. У березні 1-ша червона українська дивізія Миколи Щорса перебувала у Хмільнику.
  У 1918 році в Сальниці створено ревком, який очолив Леонтій Корольович Грабовський. До складу ревкому ввійшли: К.П.Мартинюк, М.Шпорта, Д.Е.Мулярчук та М.Гузенко. 25 лютого 1919 року Хмільник і Сальниця оголосили себе радянськими містами. Військові частини, виділені для придушення повстання,  приєднались до повстанців.

У квітні 1919 року в селі було створено новий ревком.  До його складу ввійшли: Іван Матвійович  Шпорта, Олексій Зіновійович Поліщук, Федір Чехівський,  Матвій Шпорта, Тимофій Коцюра, Іван Мар’євич, Леонтій Корольович Грабовський, Олександр Дем'янович Фаринюк, Мусій Гузенко. Головою ревкому було обрано І.М.Шпорту. Утворено сільську Раду, першим головою було обрано Яна Леонтійовича Янківського.
   Становище у нашому краї було складним і непередбачливим. На початку 1920р. край зайняли частини ЗУНРівської армії галичан. 29 лютого Червона Армія знову захопила владу на Хмільниччині. А вже в квітні 1920р. білополяки оволоділи нашою землею. У червні того ж року 8-а дивізія червоних козаків вигнала польських легіонерів. Та білополяки не заспокоїлись, підтримані Антантою, зміцнивши свої формування, вони 18 жовтня знову захопили нашу територію. Потім край захопили петлюрівські загони. Аж в середині листопада 1920р. червоні дивізії Г.Котовського знову принесли радянську владу на нашу землю.

На час визвольних змагань припадає також боротьба різних збройних формувань на терені нашого краю. Про ті складні часи свідчить документ часів боротьби Волинця Ананія Гавриловича, організатора повстанського руху на Поділлі в 1918-1920рр., члена партії соціалістів-революціонерів 1917р. та Української народної партії 1922-1927рр., родом з Гайсинського району, телеграма осавула Янковського від 22 травня 1919р.:

 «По наказу отамана Волинця пропоную Салиській управі, представникам села Гнатівки і Мазепинець взяти весь хліб на учот в економії Одая і зараз приступити до молотьби. Весь хліб продати по дешевим цінам біднішому населенню. Охрана Салиська залишається на місці вкупі з охраною, яка прибуде з Хмільника. Ніяких інструкторів не визнавати».

Суд, що проходив у Вінниці над А.Волинцем у лютому 1941р. засудив борця за справедливість до розстрілу.  На суді Повстанець заявив: «Я знаю, що я вмру сьогодні. Але пам'ятайте також, що всі ви, починаючи від Сталіна, обов'язково виздихаєте завтра!». Страчено отамана в травні 1941р.

Ревком розгорнув активну діяльність по зміцненню Радянської влади. Так, виконуючи декрет радянської влади про землю,  ревком організував мітинг трудівників села,  на якому було вирішено розділити між селянами 1600 гектарів землі,  якою володів поміщик Юхимович. Боротьба ревкому за встановлення і зміцнення Радянської влади на селі супроводжувалась великими труднощами. Поміщики та заможники всіляко саботували проведення у життя декретів Радянської влади, організовували вбивства найбільш активних діячів місцевих органів Радянської влади. Протягом грудня 1919р. і першої половини січня 1920 року Червона Армія  звільнила Вінниччину від денікінців і петлюрівців.  Як і в інших містах і селах, в 1920 році в Сальниці створюється комсомольська організація. 

В період громадянської війни в 1919р. в сусідніх Маркушах була організована перша комсомольська організація в районі. Сальницькі юнаки і дівчата Столярчук Кіндрат, Столярчук Флор, Столярчук Володимир, Іщук Максим, Шнайдер Зінаїда та ін. почали відвідувати комсомольську організацію села Маркуші. Там їх прийняли в ряди членів комсомолу.
  В 1922р. вони створили ініціативну комсомольську групу в Сальниці. Ця група на початку 1923р. була затверджена як комсомольський осередок, в якому   нараховувалось до 10 комсомольців.
  Нові умови вимагали змін і в економічній політиці. До цього існували «воєнний комунізм» і і продовольча розкладка. 1921р. продовольчу розкладку замінив дещо помірніший продовольчий податок. Після його виконання селянин був вправі самостійно розпоряджатися плодами своєї праці. Це створювало певні стимули для розвитку сільського господарства. Податком обкладалося все, від картоплі, деревця, куща, до самої людини. Селяни займалися бджільництвом, розводили свійських тварин, але не для власного споживання, а на продаж, щоб сплатити податок.
   Вже з цього часу сальничани познайомилися з новим терміном «розкуркулення».
  Голод 20-х років вдалося пережити без особливих втрат, нестатки були, однак народ якось виживав, більше того – допомагали іншим. В лютому 1922р. в Сальниці та інших селах було оголошено тиждень збору продуктів для голодуючих Поволжя. Село майже щоденно відправляло за наказом зверху допомогу голодуючим Поволжя.
  7 березня 1923р. Хмільник та Уланів стають районними центрами Вінницької області. Сальниця відноситься до Уланівського району.
  Впродовж 1922-1923рр. мешканцям села, які не мали власних господарств, нарізалися біля поселень ділянки землі для забудови. На місці левад масово почали зводитись нові помешкання.

                          Колективізація та голодомор 

Голодомори, розстріли, в’язниці...

Ніщо не стримало. Серця краян із криці.

Пам’ять струмує – свічка з праглибин
Горить, палає, б’є набатом дзвін...
                      (М. Дорош)

  Поступово розгортається кооперування індивідуальних селянських господарств без усуспільнення засобів виробництва – ТСОЗи (товариства спільного обробітку землі).  В 1923 році комуністи Ананій, Бондарчук і Вакула об'єднуються в партосередок, секретарем якого було обрано Ананія. Парторганізація проводила роботу по згуртуванню і комуністичному вихованню трудівників села. В результаті цієї роботи селяни об'єдналися в різні товариства. Зокрема, в 1923 р. в Сальниці створено сільськогосподарське товариство «Хлібороб». 
  Однак створені товариства  вимагали коштів  для господарювання, купівлі техніки, насіння тощо. У 1923р. в Уланові організовано кредитне товариство, що надавало позику селянам для придбання інвентаря, худоби, для стимулювання посівів цукрових буряків тощо.
  Земля була общинна, панувала трипільна система господарювання. Урожайність була невисока – жито на Уланівщині дало в середньому по 60 пудів з десятини, пшениця – 50 пудів, ячмінь, овес, гречка, просо – 30—40 пудів, картопля – 400. Селяни тримали худобу простих порід, поголів’я було дуже зменшене, особливо коней.  В 1926 році в ТСОЗі вже було 518 господарств Сальниці.    
   На початку 1929р. Народним Комісаріатом земельних справ УРСР затверджено нову редакцію типового статуту товариств спільного обробітку землі. Його положення робили ТСОЗи максимально близькими до майбутніх колгоспів. Усуспільненню підлягали: земля, реманент, тягло, праця членів товариства. Результатами праці мали розпоряджатися, хоч і спільно, члени товариства.
   Селяни на це миттєво відреагували народним фольклором:

Батько в ТСОЗі, мати в ТСОЗі,

Діти плачуть на дорозі.

Ні корови, ні свині –

        Тільки Сталін на стіні.
  В 1924р. розпочалось будівництво електростанції на р. Південний Буг у м. Хмільнику і в цьому ж році відбувся І з’їзд колгоспників Поділля, де були делегати і нашого краю. 
  Восени 1928 року комуніст С.М. Васильківський організовує у Сальниці садово-ягідне колективне господарство, яке згодом з ініціативи колишніх партизанів О.Ю.Гавури, Остапа Луценка,  Миколи Чернухи, Михайла Чехівського об'єдналися з товариством спільного обробітку землі. На базі цього об'єднання у листопаді 1929 року в селі виникає сільськогосподарська артіль «Червоний партизан». Головою артілі було обрано робітника 25-тисячника Максимчука. Артіль об'єднувала 120 селянських господарств.

3 червня 1925р. було ліквідовано губернії, встановлено поділ України на округи, а округи на райони. Уланівський район з Вінницької округи перейшов до Бердичівської.
  В 1927р. в Уланові була проведена виставка, на якій були представлені кращі експонати  окремих господарств і колгоспників. Тоді ж жителі Уланова, Сальниці та навколишніх сіл вперше побачили трактор «Фордзон» та його роботу.

В 1930р. була організована школа комуністичної молоді (ШКМ), в якій був свій секретар -- Собчук Никифор. В комсомольській організації ШКМ  було 60 комсомольців. Найактивнішими були Бойко Трохим, Бойко Антон, Собчук Настя, Полонська Євгенія, Мулярчук Микита, Гузенко Дем’ян, Матіяш Павло, Савчишин Семен, Іщук Максим, Мулярчук Микола та ін. ШКМ мала свою артіль  з 60 гектарами землі, яку комсомольці, члени артілі, самі обробляли та самі себе обслуговували. Головою артілі став Мулярчук Микола. Після створення колгоспів цю землю було приєднано до колгоспу.

У 1930 році створено артіль по виготовленню цегли. В цьому ж році стає до ладу маслозавод. Об'єднанню дрібних селянських господарств у велике колективне господарство  шалений опір чинили  сальничани, що мали землю, худобу і реманент, яких радянська влада назвала куркулями. Вони все досягли важкою щоденною працею і не хотіли ділитися з ледачими пролетарями. Кінець 1929 і 1930 рік були тривожними. Заможні селяни розгорнули  антирадянську агітацію серед населення.

Взимку 1930 року з міста Бердичева до Сальниці було прислано 20 робітників-комуністів, які разом із сільським активом зуміли приборкати виступи заможних селян. Всіх, хто був проти колективізації, розкуркулили і вивезли разом з сім’ями до Сибіру. Землю, все їхнє майно, худобу та будівлі  забрали в колгосп.

Спогади Костянтина Антоновича Мулярчука, (1924 р н.), ветерана війни:

  «Батьки мої Антон та Варвара Мулярчуки обробляли 2 гектари власної землі. А в 1934 році були змушені вступити в колгосп ім. Ворошилова разом із землею, худобою та реманентом. 

  У 1932 році у восьмирічному віці я пішов у 1-й клас, а дітей тоді було чимало – 4 перших класи назбиралося. Початкова школо була в центрі села, на місці теперішнього меморіалу загиблим воїнам, у тодішній сільській управі. В 5-му класі перейшов у середню школу, яка була розміщена в колишній хаті місцевого священника, якого вигнали з хати більшовики після революції. Десь у 1936 році була відкрита нова школа, яка працювала аж до 1982 року. Директором тоді був Редіч Петро Олексійович.    Вчився я гарно, мав здібності до точних наук, любив читати газету «Известия». Був комсомольцем.

      У 12 років почав пасти корову, а після 7-го класу пішов у колгосп працювати, носив воду косарям, подавав снопи на вози, допомагав дорослим біля ожереда, біля жатки. Бригадир писав нам, підліткам, трудодні. На трудодень нараховували 15 копійок і в кінці року давали зерно на ці гроші. Зерна виходило небагато, але я пишався тим, що заробляв на хліб, допомагав своїм батькам та молодшому на 5 років брату Феофану виживати в тих умовах.

  По неділях у Сальниці були великі ярмарки, на які я дуже любив ходити. Місцеві євреї, а їх до війни в нашому селі жило багато, виносили на вулицю свої ятки і торгували різним крамом. Жили вони здебільшого в центрі села і мали свої невеличкі магазинчики».

Свідчення Шахворост Марії Іванівни (1915 р.н.): «В 1929 році збирали в колгосп жито по 1 га з хати. Вижни і віддай.  Cім’ю мого майбутнього чоловіка Шахвороста Івана вислали в Сибір за те, що в колгосп не вступили. Бабусі його було 75 років, то її вернули з Бердичева. А вони 2 роки прожили в Сибіру, а потім Іван з двома сестрами до Москви йшли пішки, а в Москві продали свитку і доїхали до Бердичева. В 1933 році вони з’явилися в селі».

Свідчення Чехівської Олександри Вікторівни (1921 р.н.): «Починалися колгоспи, люди не хотіли туди вступати. Один чоловік на верстаті робив полотно і не пішов добровільно в колгосп, то прийшли з сільради і все в нього забрали: полотно, одежу, рядна. Йому кажуть: «Йди в колгосп», а він вже був старим та так і не пішов... А ще один чоловік не захотів іти в колгосп, то на нього наклали заготівлю – він заплатив, потім другу, третю заготівлю, і таки змусили іти в колгосп. Мої два дядьки, мамині  брати також не хотіли йти в колгосп, як вони казали, в той «чортів кагал», то їх забрало НКВД і вислало на Далекий Схід».

Свідчення Кондель Василини Тимофіївни (1914 р.н.) с.Сальниця: «Мій батько і його два брати були заможними і не хотіли йти в колгосп, то як приїхали, забрали все – коні, реманент, землю, розібрали клуню, хліва, а в дядьків ще й хати. Нас якось ще лишили дома, а моїх дядьків з сім’ями забрали і по цей день їх нема».

1930 рік започаткував нову добу в житті нашого селянства – період страждань і постійного страху. З кінця 1929р. влада розпочала підготовку до так званої суцільної колективізації. Уся преса, від районних газет – до центральних, шаленіла від викриття «антирадянської діяльності куркулів».  До цієї категорії зараховувалися не тільки більш заможні селяни, але й ті, хто хоч якимось чином висловлював своє незадоволення політикою влади на селі. Без суду і слідства виселити могли будь-кого. Картина виселення була страшною – люди, плачучи, прощалися з своєю хатою, обійстям, криницею, зі сльозами йшли в невідомість, озиралися... З собою несли вузлики з одягом та продуктами харчування. В Уланові тюрми не вистачало, бо таких з кожного села згонили й згонили. Потім людей відправляли  в Бердичів на залізницю. А звідти товарними вагонами на Далекий Схід, Сибір, Північ Росії. Їхали дуже довго в закритих теплушках. Всі шляхи були забиті такими ж ешелонами. У вагонах всі лежали покотом на підлозі. Хворі вмирали і їх на станціях забирали. Померлих дітей конвоїри часто викидали з вагонів у сніг прямо на ходу товарняка. Годували якоюсь баландою. Раз на день на вагон давали цієї їжі і скибочку хліба. Військовий конвой мав наказ стріляти, якщо хтось спробує втекти.
    По приїзді на Далекий Схід людей часто вивантажували прямо в сніг. Давали в руки пилки й сокири – рубай дерево і будуй для себе куреня, в нім і будеш жити. Це було так зване «спецпоселення». Хто був висланий цілими родинами, майже повністю вимирали. Голод, хвороби, холод чорним рядном накривали цих примусових переселенців.

Колективізація в селі супроводжувалась насиллям з боку радянської влади, селяни були розчаровані, вони сподівалися на краще, та краще не ставало.

Весною  1930 року в Сальниці на базі помістя «Одай»  організовується єврейський колгосп «Пролетар». Головою його було обрано М.Л.Гаєвського. В кінці цього ж року він об'єднується з колгоспом «Червоний партизан». 
     Спогади Петрунько Володимира Петровича, ветерана війни, вчителя (1923 р. н.): «Приблизно в 1930р. на місці зруйнованого панського маєтку, що в місцині «Одай» сальницькі євреї організували свій колгосп, а коли побачили, що там треба дуже важко працювати, а доходу він їм не приносить, тому що все забирає радянська влада, то повернулися до своєї торгівлі. Теперішня центральна вулиця Соборна від млина і до лікарні була в той час заселена євреями. Тут стояли їх будиночки та крамнички. Вони торгували оселедцями, гасом, різним крамом. В селі тоді було три перукарні, ткацька артіль, сапожна майстерня, швейна майстерня, один єврей навіть робив ситро, цукерки».
  Їхні діти, коли виростали, їхали в місто на навчання, бувало,  поверталися в село, працювали в Сальниці вчителями, бухгалтерами».

Спогади Мулярчук Михайла Петровича, (1931 р.н.) «До війни в Сальниці мешкало до 120 сімей євреїв. В селі була 4-класна єврейська школа. На місці теперішньої сільської ради стояла до війни єврейська синагога. Молитви там були написані не на папері, а на тонкій телячій шкірі. Ми дружили з сім’єю єврея Лейби, що шив і продавав кашкети, ходили до них на мацу».

     В 1930р. засновано Хмільницьку районну газету, а в 1933 – Уланівську районну газету.  

  Із введенням з грудня 1932р. внутрішніх паспортів селянину нікуди було діватися, він немов кріпак, змушений був вступати в колгосп. В 1933р. колгосп роз'єднується на три артілі: «Червоний партизан», ім. Ворошилова, ім. Кірова, Останній з них через 8 місяців зливається з колгоспом імені Ворошилова.

Страшний голод штучно створений сталінською владою для придушення селян, що виступали проти колективізації, зачепив своїм чорним крилом і Сальницю. Хоча зерна в 1932р. було мало для населення, Сталін збільшив планку хлібозаготівель ще на 44%. А Україну вже косила голодна смерть, та наказ вождя виконували старанно. В 1933 році об'єднаний колгосп «Червоний партизан» очолив комуніст Олександр Іванович Стаднік, який керував ним до 1938 року. За свідченням старожилів села саме він зі своїми помічниками ходили по селянських хатах, шпичками штрикали подвір’я та мазану підлогу, шукаючи збіжжя і продукти харчування. В людей забирали все до останньої зернини і картоплини, прирікаючи їх на голодну смерть.

Свідчення Марнопольської Наталі  Іванівни, 1926 р. н.: «Створення колгоспів визвало в сальницьких хазяїв протест. В колгоспи йшли здебільшого ті, хто нічого не мав – ні поля, ні худоби. Мій батько в 1929 році пішов в колгосп, то йому хтось потравив свині. Людей, що відмовлялися вступати в ТСОЗи, чи в колгоспи називали куркулями і висилали в Сибір разом з сім’ями. Їх хати, хліви, клуні розбирали і будували колгоспні будівлі, майно також забирали. Степана Мулярчука батька розкуркулили: розібрали хату, клуню, все забрали в колгосп. Він був хворий, то його оставили, не забрали.

      В голодні 1932-33 роки люди помирали і в Сальниці. Пам’ятаю cтарий хазяїн Бойко помер з голоду, його в бестарці привезли в рядні і просто викинули з цього рядна в заздалегідь викопаний рів за старим цвинтарем. В нього восени все забрали, от він і не пережив холодну і голодну зиму. Хто зумів сховати якесь зерно чи бараболю, або мав родичів чи знайомих серед сільських активістів-шукачів, той вижив. Допомагали євреї, що мали торгівлю, вчителі, що отримували зарплату і т. ін. Їли оладки з шкаралуп бараболі, горобців, все, що можна було з’їсти.
Та найбільше виснажених людей приходило з сусідніх сіл. До нас прийшла жінка з Носівок, привела дівчинку: «Спасіть, люди добрі, хоч одну мою  дитину».  Ми прийняли Олю  і вона в нас жила, поки по неї не прийшов її батько з радгоспу, де він, видно, щось намагався заробити для сім’ї, та жінка й інші діти на той час вже повмирали. Меншу сестричку «нашої» дівчинки, кажуть, з’їли. Не знаю, чи правда... Потім Оля приходила до нас в гості, коли підросла».

 Спогади Петрунько Володимира Петровича, ветерана війни, вчителя.: «В 1933р. мені було 10 років. Я з молодшим братом сиділи на лежанці, коли до хати зайшли три керівники села і запитують нас: «Де  батько зерно сховав?». Ми, нічого не розуміючи, почали хихикати. Тоді вони зіштрикали шомполами всю землю в хаті, в клуні, на подвір’ї, на городі. Обшукали і горище, та нічого не знайшли.
       А зерно мій розумний батько таки сховав. Біля комина він примурував цеглою схованку ніби подовживши його майже по всій довжині вверх. Зерно засипав на горищі, зверху замурував, а в хаті внизу під комином щодня витягне цеглину, дістане трохи зерна, і знову цеглину вставить на місце. Мати в жорнах це зерно меле, а батько тим часом ходить попід тином, виглядаючи, чи ніхто не йде, щоб не почули, що в хаті працюють жорна. Та хтось таки почув і доніс. До нас знову прийшли та, не знайшовши зерна, побили наші жорна. Згодом батько їх полагодив. Завдяки цій схованці під комином, ми пережили зиму і весну, а влітку ходили на поле збирати колоски після жнив, за які можна було потрапити в тюрму. Збирали також горох у пляшку, щоб не розгубити.
  В Сальниці люди менше голодували, ніж малі села, де люди займалися тільки сільським господарством. Виснажені голодом люди приходили з інших сіл, просили їсти, або міняли речі на продукти харчування. Були і такі, що спостерігали за господарями і, побачивши, що в хаті нікого нема, забігали в хату, хапали їжу, бувало, що й помирали прямо в хаті, тому що наїдатися багато голодним  не можна».

Свідчення Кондель Горпини Павлівни (1911 р.н.): «До революції в моїх батьків Павла та Лукії Павленків були коні, корови, вівці, поле, реманент. У сім’ї  було 13 синів та я --  єдина дочка. Коні гарні були, бо мої брати їх доглядали. Коли створювали колгосп – забрали все, нам нічого не лишили. Брат закопав борону, то не знайшли. Та навіщо нам та борона, якщо забрали і поле, і коней. Була клуня і хліви – все розібрали на колгоспні будівлі. Нас якось не вислали до Сибіру, як інших заможників, мабудь, колгоспу потрібні були дужі і роботящі мої брати. В 1932-33 роках вмирали від голоду і сальничани і чужі. Божеволіли від голоду. Сусід наш Кондель йде до нас в хату, а мати питає його: «Куди ти йдеш?», а він каже: «Там правиться церковна служба». Потім вернувся додому і помер».

Свідчення Шевчук Ганни Йосипівни (1923 р. н.): «В 1932-33 роках ми ходили в поля збирати колоски. Бувало, назбираємо торбинки й принесемо додому, А, бувало, то бригадир відбере, то комсомольці віднімуть. Корова в нас була, городина. По інших селах якась «червона мітла» вимітала все до останньої зернини. До нас вона видно не дійшла, тому й вижили.  З чужих сіл багато людей ходили, їсти просили, на продукти міняли і полотно, і покривала, і одежу, і рапчуни вовняні. З сусідньої Житомирщини приходили навіть діти, певно батьки їхні повмирали з голоду. Дехто був з Безпечної, з Носівок, з Лихосілки і навіть з Жеребок. Пам’ятаю, прийшли до нас з Жеребок дуже гарний кучерявий молодий хлопець і дівчинка років 6-7. Мама винесла лушпиння картоплі курам. Дівчинка кинулася те лушпиння вибирати, а я підійшла і вдарила її. Я до цих пір плачу, коли згадую це. Може через цей гріх я вже стільки літ до ліжка прикута...
 За нашим городом був довгий глибокий рів біля хати дядька Оверка. В рові ховалася голодна чужа дівчина і, коли хату лишили без нагляду, вскочила туди і, кажуть, вийшла з тої хати в намисті господині. Ту дівчину побили і вона до вечора померла в рові».

Свідчення Кондель Василини Тимофіївни (1914 р.н.):  «Восени 1932 року почали ходити по хатах. Приходили до хати по 5-6 активістів на чолі з комуністом Стадніком, інших не памятаю, штрикали шпичками землю, перевертали все вверх дном і забирали все, що знаходили. Стояла в нас в хліві корівка. Ми в тому місці, де складали гній, закопали мішки з пашнею, обмотані кострицею і вони їх знайшли і забрали.

       Вийдеш в поле, почнеш збирати з землі по горошині, спочатку в рот, потім – в торбинку. А сторож наскочить конякою, видере торбинку, ще й наб’є. Сторожів в полі було, як собак. Деякі й  люті були, як ті собаки. Одного разу ми з дівчатами йшли з роботи і несли в пазухах вузлики з нам’ятим зерном. Коли дійшли до села, я свій вузлик сховала на єврейському кладовищі під цом (нагробний камінь), а Текля Фокова і Маринка не зробили, як я, і згодом пожалкували. Нас догнали сторожі і знайшли в них зерно. Як вони їх били нагайками, порвали блузки, порвали груди. А я опівночі пішла на кладовище і забрала свій вузлик.
  Пам’ятаю прийшли до нас дуже гарні дві дівчини міняти капу (покривало)  за квасолю. Капа дуже гарна, мабуть дорога, а вони просили хоч стакан квасолі. В нас нічого не було, то вони пішли далі. Згодом ми їх побачили в рові – лежали обнявшись, опухлі від голоду, і вже мертві. Потім приїхав з Носівок їх батько, вклав обох на підводу і повіз додому хоронити.
  Якось ми вижили: їли бараболю гнилу, макуху, збирали щавель кінський, листя дерев. Десь якусь зернину в полі знайдеш, змелеш в жорнах разом з насінням бур’яну. Жорна ховали і в льохи, і в ями, бо поб’ють, щоб нічого не мололи.
  Ходили пішком в Бердичів, купляли чарку солі на бойні. А в тій солі і шкура, і шерсть...»

Свідчення Чехівської Олександри Вікторівни (1921 р.н.): «В 1932-33 роках ми не дуже голодували, хоч нас було 5 дітей в сім'ї, нас не дуже зачіпали. Ходили по 5-6 душ разом з головою сільради Давидом Наумовичем. Наш тато теж ходив, та він нічого ні в кого не забирав, ходив за свідка.
  В нас була корова, вівці ми порізали, навіть гусей тримали. До нас приносили міняти речі на продукти. Одна жінка з Житомирщини принесла велику ікону, рушника і скатерку. Ми їй дали 5руб. і поїсти. Ця ікона  досі у мене висить».  

Свідчення Шахворост Марії Іванівни (1915р.н.)   Ходили активісти по хатах, шукали продукти, забирали. Навіть з горшків все вигрібали, з баняків. З льоху нашого не забрали нічого, може пожаліли сиріт. Мені було 13 років, як я осталася сиротою з п'ятьма меншими братиками і сестричками. Я опікувалася ними. Тітка наша Колос Антоніна забрала до себе мою 4-річну сестричку,а потім привела назад. В нас була корова, ми ділились з сусідами молоком, а вони нам допомагали чим могли».
   Порівняно невелика кількість померлих від голоду сальничан пояснюється тим, що в Сальниці проживало майже 600 євреїв, що мали в центрі села свої крамнички, було багато інтелігенції, що отримувала зарплату (колгоспники тоді зарплати не отримували). Вони допомагали селянам вижити. Багатьох врятували від неминучої смерті корова, або коза, яких не встигли забрати в колгосп. На вулицях Сальниці з’явилися люди з малих сіл, де вижити було неможливо. Вони міняли ікони, вишиті рушники, покривала, одежу на продукти харчування. Знесилені від голоду люди часто падали на дорогах та ровах і помирали. Їх колгоспною підводою звозили на кладовище і закопували. Точних підрахунків померлих від голоду тоді ніхто не вів. Це суворо заборонялося. Місцеві районні служби бачили на свої очі жахи голодомору, розміри і масштаби трагедії. Доносили вони й обласним керівникам.

Свідчення Станіслави Іванівни Лозінської, (1922 р.н.), уродженки с. Мар’янівка, жительки с. Сальниця: "Я народилася і виросла в селі Мар’янівці. Нас у сім’ї було п’ять дітей. Батько наш помер у 1928 році від хвороби серця. А добила його примусова колективізація, коли в нас забрали все, що батьки, діди надбали важкою сільською працею: коней, корову, воза, весь реманент. Батько після цього зліг і помер. У голодному 1933 році ми варили баланду з бур’янів, насіння і листя липи. На городі шукали кользу, вона схожа на рапс, щипали її і їли, вона на смак солодкувата.

Одного разу ми з братом Казіком пасли колгоспних корів у Мар’янівському лісі. Загнали ми їх у глиб лісу, де була краща трава, і в кущах ліщини, обплетених диким хмелем, раптом побачили дитячі трупики, кісточки уже. Ми так перелякалися, що навіть не зчулися, як разом з худобою вискочили з того лісу. Більше ми туди корів не гонили. 

Якби активісти не ходили по хатах і не забирали все, то голоду не було б. Мама сховала на горищі мішок пшениці, присипала сміттям коло комина – знайшли шпичками і забрали, торбу з конопляним насінням тоже забрали. Під штандарами знайшли торбину з пшоном, та мати видерла торбу в них з рук і кинула нам на піч: «Хай хоч кілька разів дітям кашу зварю». Виривати пшоно з наших рук, напевно, стидно було, активісти пішли з хати.

У школі в мене дуже добра вчителька була, Етя Самуїлівна, єврейка з Сальниці. Та я ледь закінчила 5 класів – мама пішла в колгосп полоти буряки і мене з собою брала.

Перед війною ходила в колгосп на різні роботи, вечорами з дівчатами – на вечорниці з піснями:

   Не питай, чого в мене заплакані очі,

            Чого часто тікаю у гай

            І блукаю там серед ночі,

            Не питай, я прошу, не питай"

 З доповідної записки секретаря Уланівського райкому партії:

 «Секретареві Вінницького обкому КП(б)У Чернявському про смертність від голоду в селах району.

 9 квітня 1933 року

Цілком таємно

 ...Не дивлячись на Вашу заборону писати про наявність голодуючих в районі, вважаю, що буде злочином не проінформувати Вас про стан справ в районі.

В районі є ряд населених пунктів сильно вражених смертельними випадками як серед одноосібників, так і серед колгоспників, особливо гострої форми серед дітей.

Більш враженими є Воронівці, Великий Остріжок, Уланів...

с. Воронівці: Із перевірених 1457 чоловік захворіло – 559. Із них дорослих – 311 чоловік, дітей –248. Із складу дорослих: колгоспників – 74 чоловіка, одноосібників – 115, розкуркулених і розпроданих – 122 чоловіка.

За неточними даними померли 100 чоловік. Із них колгоспників – 20 чоловік. Більше 20 чоловік пішли з села невідомо куди...

Секретар райкому партії – Русанов».
    За даними історика-краєзнавця М. Дороша в Хмільницькому районі від голоду загинуло людей вдвічі більше ніж в роки війни – 24 тисячі. В Уланівському – 14 тисяч осіб, в Хмільницькому  -- 10 тисяч).

В роки Великої Вітчизняної війни з фашистами, на фронтах, в концтаборах, розстріляно і замучено майже 12 тисяч громадян Хмільниччини.

Про ті страшні часи свідчить  також досить промовистий документ:

«Спецсообщение СПО ОГПУ № 175 о массовых панихидах  церковников  в Винницкой области 28 января 1934 г.

 В декабре  п. г. в ряде сел Улановского и Хмельницкого районов Винницкой области УССР отмечена  организация массовых панихид и поминок по умершим от голода. Устройство массовых панихид и поминок сопровождается распространением различных слухов о чудесах. Так, в с. Сальницы Улановского района к гражданке Чеховской явились два неизвестных с иконами, которые распространяли слух  о появляющемся в с.Мытинцах лице, называющем себя «умершим весной от голода и воскресшим», который призывает верующих организовывать поминки и обеды, привлекая к этому делу исключительно женщин, не состоящих в колхозе. Если такие поминки будут  проводиться активно, то бог простит все грехи, в противном случае весной будет большой голод, от которого умрут все. В церковь с Терешполя Хмельницкого района явились две женщины, которые, выйдя на амвон, рассказывали, что в с. Мытинцах появился пророк,  который  проповедует организацию панихид и обедов по умершим от голода, высланным и обиженным соввластью.
  Панихиды посещает значительное число селян, преимущественно индивидуальников-женщин. В с. Сальницы на первой панихиде присутствовало до 200 чел., а на второй – 150 чел. Участники панихид  зачастую выделяют делегации, направляя их в другие села с призывом последовать их примеру. Инициатива по устройству панихид и обедов  исходит от попов и бродячих монахов. ПП в пораженные районы командированы оперработники облотдела ГПУ и даны указания всем облотделам и погранотрядам ГПУ о принятии необходимых мер к предотвращению подобных явлений.

        Нач. 3 отд. СПО ОГПУ Полянский  ЦА ФСБ РФ. Ф.3 Оп.1. Д.35. Л.69-70.

Подлинник».

  Про надзвичайно важке життя селян свідчить  також звернення до республіканської прокуратури (столиця України на той час перебувала у Харкові):

                             Скарга-протест

   Ми, громадяни с. Сальниці, протестуємо проти нестерпних податків. Не встигли ми віддати культзбору, як вже нав’язують позику по 100 рублів на кожен двір. Владі не болить, що озимий клин загинув на 75 відсотків, і ми залишились голодні… Усю зиму тримали насіння на ярий клин. Загибелі озимини сприяв неправильний землеустрій. Бо нарізали нам поля дуже пізно, і ми змушені були сіяти по замерзлих брилах. Тепер на пересів озимого клину насіння в нас немає. Ми б хотіли, щоб уряд нам допоміг, і що ми бачимо? Бачимо те, що уряд допомагає нам копати на себе яму і лягати до неї живцем… Ми продали останні речі, аби придбати насіння озимини. Боїмося, що повернеться нещастя 1933 року.

   Завідувач Сальницької семирічки Ш. сказав відверто, що радянський уряд і компартія не переживають, якщо ми загинемо, їх не цікавить наше життя. Отже, нам дають на той світ облігацію. Дуже дякуємо! Ми і без облігації віддамо богові душу. Нехай знають усі: радянський уряд для нас не мати, а мачуха, ми ж для нього не сини, а пасинки. Ми осиротіли і залишилися, як ті бджоли без матки, і під мудрим керівництвом більшовиків догризаємо один одного. Не треба думати, що селянин сліпий. Мабуть, ви близорукі… Бачимо, що комуністи піклуються тільки про себе, а остальним копають яму. Але ж буває часто-густо, хто могилу копає, той сам до неї попадає.

   Представник від влади Редіч ясно нам розтлумачив, до чого прагне компартія. Тепер дорога для нормального життя закрита. Компартії з людьми не по дорозі. Спасибі, вищі органи влади, за знущання над ними! Ми люди молоді, хочемо нормально жити, і знайдемо собі супутників, які й покажуть нам дорогу до життя. А ви в ту яму, що викопали для нас, кладіть для себе облігації, щоб м’якше було лежати…

   У нас на прожиток залишилася лише одна латана одежина, бо решту Авісохим поніс у повітря.   

   Ми колись у держави позичали гроші на розвиток тваринництва, а тепер продаємо останні конячі ребра… Ми марно пропадаємо із зав’язаними руками директив. Навіть нові учені кажуть, що здоров’я людини залежить від харчування. А що їмо ми – прості селяни? Хіба ви не знаєте?…»

Селянин с. Сальниці – Видюк, 1934 року.

Знизу резолюція:

    «Зав. Особым отделом ЦК КП(б)У тов. Канову, лично.

   Посылаю копию письма, полученного мною от гр-на с. Сальницы Улановского района Винницкой области – Видюка.

   Если найдете нужным, доложите это письмо секретарям ЦК.

   Оригинал письма послан в ГПУ УССР для разработки.

   Зам. Народного комиссара юстиции Генерального прокурора УССР   

СЛИНЬКО – роспись.» 

      Можна лише здогадуватись, що гепеушники матимуть роботу, аби виявити і покарати автора листа з такими антидержавними замашками та всіх, хто в ньому згадується.
    Крім основного сільгоспвиробництва, колгоспи села розвивали і допоміжні галузі: млинарство, виробництво олії, круп,  цегли, черепиці, горшків, колісної мазі, штучної вощини.  Існувала також артіль по видобутку торфу. Було відкрито пекарню. Особливе значення в організаційно-господарському зміцненні колгоспів, піднесенні урожайності в  Сальниці відігравала у селі МТС (машинно-тракторна станція ). Рух п'ятисотенниць, який розгорнувся на Україні в 1936 році, знайшов підтримку у колгоспників Сальниці. Першими п'ятисотенницями були ланки Філіпіни Підрези, Марії Кондель,  Марії Гавури, Марії Шнайдер , які вирощували у 1936-1938 роках по 400-500 цнт. цукрових буряків з гектара.

Поступове зміцнення економіки колгоспів, незначне поліпшення матеріального стану колгоспників і всіх трудівників села забезпечувало піднесення їх культури. В 1934 році в селі відкрито дільничну лікарню, поштове відділення, дві бібліотеки,  два клуби, промтоварні і продуктові магазини, районна колгоспна школа була реорганізована в середню школу.  В 1937 році відбувся перший випуск учнів цієї школи. До війни її закінчили 150 чоловік .

Зростання культури села проявилося не лише в організації і розширенні культурних установ. Трудящі села турбуються про красу свого села і здоровий відпочинок. Зокрема, з ініціативи інтелігенції в селі в 1935 році закладено парк відпочинку. В 1960 році його було розширено ще на 3 га землі.
                             Сталінські репресії

Хвиля масових сталінських репресій, що пронеслась над країною не могла не зачепити і наші села. За необережно сказане слово, за вчинки, яких здебільшого не вчиняли, 115 сальничан було репресовано в часи сталінського безумства, з них 58 розстріляно. В с. Гнатівка  репресовано 14 людей, з них 10 розстріляно.  Інші стали в’язнями концтаборів ГУЛАГУ на різні терміни, деякі і звідти не повернулись. Нерідко забирали цілими родинами. Наприклад, у Сальниці репресували:

-         Васильківського Броніслава Івановича

-         Васильківського Іларія Михайловича

-         Васильківського Йосипа Антоновича

-         Васильківського Степана Михайловича

-         Васильківського Фелікса Михайловича

-         Васильківського Франца Михайловича.

      В іншій родині розстріляно практично усіх чоловіків:

          -     Соколівського Антона Дем’яновича

          -     Соколівського Віктора Олександровича

          -     Соколівського Олександра Олександровича

          -     Соколівського Теофіла Леонтійовича

          -     Соколівського Франца Леонтійовича

          -      Соколівського Цезаря Леонтійовича

          -      Соколівського Теофіла Степановича.

     Розстрілювали у Вінниці в тюрмах УНКВС. Трупи вивозили в ями підготовлені часто самими  заарештованими. У Вінниці захоронення були здебільшого на місці, де розташований нині міський парк ім. М.Горького. Там під час відомих всьому світові розкопок у 1943р. у 95 могилах виявлено 9439 трупів. Для наглядності злодіянь більшовицької влади німецьке керівництво для упізнання трупів демонструвало все вийняте з могил. До цих могил приїздила і жителька Сальниці Марія Андрієвська.  Там вона знайшла одяг свого 50-річного чоловіка Андрієвського Франца Матвійовича, а також хустинку з його іменем. Він працював сторожем колгоспного саду і був заарештований 8 серпня 1937р., а 18 грудня 1937р. був розстріляний, про що сім’ї не повідомили.

       Ось її свідчення: «Мій чоловік, Франц Андрієвський, українець, віку близько 50 років, який працював сторожем  колгоспного саду, заарештований 8 серпня 1937р. вночі  під час роботи. Наступного дня був проведений обшук, під час якого забрали документи мого чоловіка, а також піджак та кожух. Про причини арешту не повідомили. Арешт провів Уланівський НКВС. Мого чоловіка відвезли машиною до уланова. Я приносила йому туди харчі та одяг. Також я змогла побачити його там. Одного разу, коли я знову прийшла туди, його вже там не було. І мені не вдалося дізнатись, де він.
    Відтоді я вже про свого чоловіка нічого не чула. Коли я дізналася про розкопки у Вінниці, то  прийшла сюди і навіть знайшла чоловіків піджак. Я впізнала його по трьох широких зав’язках з боку грудей, які сама пришивала.»

                           м.Вінниця, 1 липня 1943 року".

        (Андрієвський Франц Матвійович,  1882 р.н., с. Сулківка  Хмільницького р-ну, прож. с. Сальниця поляк, із селян, освіта початкова, колгоспник, одруж. Звинувач. за ст. 54-10,  КК УРСР. За постановою Трійки УНКВС Вінницької обл.. розстріляний 18.12.1937р. Реабіл. 07.06.1989р.)

      Свідчення Петрунько Володимира Петровича, ветерана війни, вчителя (1923 р. н.): «В 1937р. на колгоспних зборах колгоспник на прізвисько Панко вніс пропозицію ввести в правління колгоспу Петрунько Петра Сергійовича, тобто мого батька. Та тодішній голова колгоспу Кондрацький Парфен заперечив проти цього, мотивуючи тим, що, мовляв, Петрунько перебував в СВУ (Спілка визволення України). І хоча батько навіть не чув про цю Спілку, а навпаки, агітував всіх в колгосп, щоб людей не висилали до Сибіру, всі повірили голові колгоспу. Через два дні батька забрали. Забрали й підшубок, і піджак хороший. Я ходив слідом за ними, плакав, просив: «Віддайте, я ж не маю що одягнути...». Одежу вони не вернули, а мені відповіли: «Йому треба буде в Сибіру тепло вдягнутися». Та батька згодом розстріляли у Вінниці.
     В школі я хотів вступити до комсомолу, як всі мої однокласники, підійшов до комсорга школи Полонського з цим проханням. Він мені сказав: « Я поїду в райком комсомолу, запитаю, чи можна тобі, синові ворога народу, вступати до лав комсомолу». В  районі мені відмовили.»

      ( Петрунько Петро Сергійович, 1895 р. н. , с. Сальниця  Хмільницького р-ну, українець, із селян, освіта середня, тесля колгоспу, одруж., 2 дітей. Арешт. 18.04.1938 році. Звинувачений за ст. 54-10 11 КК УРСР. За постановою Трійки УНКВС Вінницької обл. від 28.04.1938р., розстріляний 17 травня 1938 р. в м. Вінниці. Реабілітований 08.01.1958р.)

  

Свідчення Поліщук Тамари Семенівни, вчительки (1925 р.н.): « Мій дід Поліщук Зіновій ще до революції був у селі писарем, а його син (мій батько) Полішук Семен  Зіновієвич перед революцією закінчив військове училище.

  Після жовтневої революції радянська влада вважала таких, як мій батько ворогами народу.

       Я була малою, коли батько повіз свого брата у Вінницю в лікарню. Коли повертався з Вінниці, то зійшов з поїзда в Хмільнику, щоб добратися чимось додому. А в той самий час на станцію в Хмільник приїхав Кізь з Сальниці, що займав якусь невисоку посаду в управлінні села. Побачивши мого батька, Кізь сказав своєму їздовому: «Піди скажи Семену, що за ним сьогодні вночі прийдуть». Попереджений батько зайшов назад в поїзд і подався аж на Кавказ до свого двоюрідного брата.

   Тієї ж ночі до нашої хати завітали непрохані гості в кожанках – свої сільські та чужі незнайомі. Шукали батька, шукали його фотографії, запитували навіть у мене малої: «Де тато?». Переривши все обійстя і нічого не знайшовши, вранці злі пішли.

      Батько згодом налагодив з мамою зв’язок і повідомив, що живий, що працює, то ж ми знали де він.

     Коли почалася війна, батько пішов звідти на фронт. Воював на Малій землі на керченському півострові. Німецькі війська висадили там величезний десант. Під час нерівного бою був поранений і контужений. В такому стані потрапив в полон до німців.

     Тим часом додому прийшло повідомлення, що батько пропав безвісти. Ми оплакували його, та все ж сподівалися, що він живий. І добра звістка не забарилася: разом з татом в полон потрапив чоловік з Воробіївки. Якимось дивом йому вдалося передати додому звістку, що він живий, що в полоні і з ним разом в полоні Семен Поліщук з Сальниці. З Воробіївки в Сальницю прийшла дружина того чоловіка і сповістила нас, що наш тато живий. Годі й говорити як ми зраділи і з яким нетерпінням чекали його повернення. Та не скоро він зміг нас обійняти.  Після звільнення з німецького табору він потрапив на Урал вже до радянського табору за те, що був у німецькому полоні. Там важко працював. Повернувся додому хворий, погано бачив, погано чув після контузії. Працював в колгоспному саду. Помер ледь досягнувши 65 років.
      Мама виживала як могла: працювала в колгоспі на різних роботах, нічого за це не отримуючи, обшивала на швейній машинці односельців, щоб заплатити численні податки, накладені на людей рідною владою. Одного разу грошей на податок не було і фінансовий агент забрав,  як компенсацію, нашу швейну машинку. Мама ходила в сільську раду просити, щоб віддали, бо ж працює в колгоспі. Невдовзі, після сплати податку, машинку все ж віддали».

       Свідчення Марнопольської Наталі  Іванівни, 1926 р. н.: «В 1937 році, коли ночами попід хати стала їздити чорна машина і забирати людей, мого батька Лабенського Івана Юхимовича попередили і він втік на завод десь за Калинівкою, більше півроку ми не знали, де він. По нього вночі приїхали, та вже не застали. А багатьох найрозумніших, хазяйновитих забрали: головного лікаря ветучастка Васильківського Гжеська, Павленка Якима та Навроцького Івана з Слобідки, братів Лабенських, бригадира Навроцького Йосипа, багатьох інших. Так вони і не повернулися. Ніхто про їхню долю родичів не повідомив».

       На честь державних свят  «ініціатори» перевиконували плани щодо виявлення «ворогів народу», отримуючи грошові премії та подяки від вищих партійних чинуш. У Сальниці теж не обійшлося без вищезгаданих акцій. Як пам’ять людської ганьби та невимовної трагедії нагадує нам список 116 осіб невинно  убитих та ув’язнених сальничан:

  Список репресованих громадян с.Сальниця :
1. Атаманников Іван Якович, розстріляний
2. Андрієвський Франц Матвійович, розстріляний
3. Бабій Микола Іванович, 5р. таборів
 4. Базь Василь Микитович, 10р. таборів
5. Блажківський Юліан (Ілля) Лаврентійович, справа припинена
6.  Бойко Марко Карпович, розстріляний
7.  Васильківський Броніслав Іванович, розстріляний
8. Васильківський Гіларій Михайлович, 10р. таборів
9. Васильківський Степан Михайлович, розстріляний 
10. Васильківський Фелікс Михайлович, розстріляний
11. Васильківський Франц Михайлович, розстріляний 
12.  Вахівський Людвіг Йосипович, розстріляний
13. Гавура Антін Гаврилович, 10 р. таборів
14. Гавура Гнат Олексійович, розстріляний
 15. Гавура Євдоким Маркович, розстріляний
16.  Гавура Михайло Михайлович, розстріляний
 17. Гамага Сергій Карпович, 5р. таборів
18.  Генюк Євсей Вольфович, Зр. таборів
19.  Головатюк Василь Феофанович, Зр. таборів
20. Грабовський Євмен Кирилович, розстріляний          
21. Грабовський Ксенофонт Кирилович, розстріляний
22. Гриньов Дмитро Максимович, 10р. таборів
23. Дергам Марія Семенівна, спецпоселення
24.  Донець Іван Семенович, розстріляний
25. Донець Павло Семенович, розстріляний
26. Дубенчак Борис Онисимович, 10р. таборів
27.  Дубенчак Яків Овксентійович, 10р. таборів
28. Кізь Максим Сидорович, розстріляний 
29. Кимак Антон Михайлович, 5р. таборів
30. Кирильчук Петро Андрійович, Зр. таборів
31. Ковтонюк Гаврило Якимович, розстріляний
32. Ковтонюк Гнат Якимович, розстріляний
33. Ковтонюк Іван Маркіянович, розстріляний
34. Ковтонюк Микита Маркіянович, 10р. трудових таборів
 35. Ковтонюк Олена Степанівна, 21 рік примусових робіт
36. Ковтонюк Сергій Семенович, розстріляний
 37. Коломійчук Сергій Федорович, 8р. трудових таборів
 38. Кондель Данило Вікторович, 10р. виправних таборів
 39. Кондель Роман Григорович, розстріляний
 40. Крижанівська Марія Онуфріївна, 10р. позбавлення волі
 41. Кутц Онуфрій Франкович, 10р. таборів
 42. Лисенко Микола Опанасович, 10р. виправних таборів 
 43. Літинецький Ізраїль Борисович, розстріляний
44. Лозовицький Петро Антонович, розстріляний
 45. Лабенський Никифор Сергійович, розстріляний
46. Мулярчук Карпо Ксенофонтович, справа припинена
 47. Мулярчук Михайло Іванович, Зр. заслання
48.  Мулярчук Семен Порфирович, розстріляний
 49. Мазур Микола Никифорович, 4 роки умовно
 50. Мазур Панас Фаустович, 10р. трудових таборів
 51. Мазур Яків Григорович, 4р. умовно
 52. Матяш Василь Юхимович, 10р. виправних таборів
53. Мединський Микола Антонович, розстріляний
54. Мельник Володимир Олександрович, 10р. таборів
55. Мельничук Євменій Арсенійович, розстріляний
56.  Мельничук Максим Арсенійович, 10р. трудових таборів
57. Мельничук Пилип Арсенійович, 8р. виховних таборів
58. Навроцький Іван Іванович, 10р. виправних робіт
59. Навроцький Йосип Терентійович, розстріляний
60. Ніколишин Петро Васильович, 10р. таборів, помер в тюрмі
61. Олійник Марія Ксенофонтівна, справа припинена
62. Павленко Кирило Миколайович, Зр. концтаборів
63. Павленко Прокіп Павлович, розстріляний
64. Павленко Яким Макарович, розстріляний
65. Петраш Володимир Михайлович, справа припинена
66. Петрунько Євтихій Дем’янович, розстріляний
67. Петрунько Корній Сергійович, розстріляний
68. Петрунько Петро Сергійович, розстріляний
69. Петрунько Терентій Данилович, 10р. каторги
70. Плахотнюк Прохор Васильович, 10р. каторжних робіт
71. Поліщук Антоніна Юхимівна, 10р. трудових таборів
72. Поліщук Захар Григорович, розстріляний
73.Поліщук Іван Зіновійович, 6р. примусових робіт
74. Поліщук Костянтин Юхимович, 8р. заслання
75. Руда Катерина Остапівна, 7р. заслання
76. Рудий Марко Степанович, 4р. примусової праці
77. Рудий Матвій Іович, 5р. примусових робіт
78. Собчук Зіновій Ксенофонтович, розстріляний
79. Собчук Іван Євменович, Зр. заслання
80. Собчук Мирон Пилипович, розстріляний
81. Собчук Михайло Пилипович, 5р. концтаборів
82. Собчук Никифор Євменович, розстріляний
83. Собчук Федір Пилипович, розстріляний
84. Соколовський Антон Дем’янович, розстріляний
85. Соколовський Віктор Олександрович, розстріляний
86. Соколовський Олександр Олександрович, розстріляний
87. Соколовський Теофіл Леонтійович, розстріляний
88. Соколовський Теофіл Степанович, розстріляний
89. Соколовський Франц Леонтійович, розстріляний
90. Соколовський Цезар Леонтійович, розстріляний
 91. Столярчук Антон Феодосійович, 5р. концтаборів
 92. Сорока Іван Михайлович, 4р. виправних робіт
 93. Струтинський Денис Йосипович, 10р. каторжних робіт
 94.  Томашов Захар Тимофійович, розстріляний
 95. Фаринюк Єфрем Степанович, розстріляний
 96. Фаринюк Іван Арефійович, 4р. концтаборів
 97.  Фаренюк Іван Степанович, 10р. виправних таборів
 98. Фаренюк Касян Андрійович, розстріляний
 99. Фаренюк Марко Іванович, 10р. каторжних робіт 
 100. Фаринюк Микола Андрійович, розстріляний
 101. Фаренюк Михайло Кіндратович, розстріляний
 102. Фаренюк Петро Пилипович, 10р. каторги
 103.  Фаренюк Тодосій Дем’янович, розстріляний
 104. Цимбал Микита Прокопович, розстріляний
 105. Чехівський Захар Дорофійович, 10р. каторжних робіт
 106. Чехівський Іван Гаврилович, розстріляний
 107. Чехівський Олександр Євтихійович, 6р. трудових таборів
 108. Чехівський Олексій Гаврилович, Зр. заслання
 109. Чехівський Сергій Дорофійович, розстріляний
 110.  Чехівський Федот Фокович, розстріляний
 111.  Шахворост Семен Ксенофонтович, справа припинена
 112.  Шнайдер Василь Васильович, розстріляний
 113.  Шнайдер Дмитро Костянтинович, розстріляний
 114. Шпорта Андрій Матвійович, Зр. концтаборів
 115. Янковський Леонард Леонтійович, 10р. виправних таборів 

116. Янковський Фелікс Леонтійович, розстріляний.

  Із числа заарештованих і засуджених до ув’язнення 55 невинних осіб розстріляно. Дехто із закатованих сальничан помер у тюрмі, або в таборі. Під час «хрущовської відлиги» в 1950-60-х роках їх усіх було реабілітовано.
     Якщо уважно проаналізувати убитих сальницьких громадян, з числа так званих куркулів, то таких можна перерахувати на пальцях однієї руки, решта – середняки, які день і ніч трудилися босоніж біля землі. Отже, ні один не підлягав до числа «ворогів народу». Та пощади не було нікому. 

     Репресивна система СРСР в структурі НКВС мала «чорну касу», куди вносили захоплені під час арешту особисті кошти та коштовності репресованих осіб, їх нерухомість (хати) й т.п. майно; що врешті створило матеріально-економічну зацікавленість державних службовців фальсифікувати справи з метою пограбування народу та самозбагачення кримінальним шляхом.

                         Друга світова війна

      В 1938р. сальничани брали участь у війні з Японією, в 1939р. – з Фінляндією.
   Важка праця сальничан, як і всього народу, була перервана віроломним нападом на нашу батьківщину німецько-фашистських окупантів.

3—7 липня 1941р. територію нашого краю обороняли частини 6-ї та 26-ї в  складі 24-го механізованого  корпусу, 72-ї та 44-ї стрілецьких дивізій. 11 липня 6-а радянська армія відійшла за лінію Бердичів—Хмільник, а 26-а і 12-а армії – на Летичівський укріплений район. 12 липня німецькі війська зайняли Гнатівку, 13 липня – Сальницю. 

Спогади ветерана війни вчителя Мулярчука Костянтина Антоновича, 1924р.н.: «В лиховісному 1941 році я закінчив 9 класів. В мене на той час був детекторний радіоприймач (антену чіпляли на дерево, робили заземлення), я його слухав весь свій вільний час.
  22 червня в неділю я, як завжди, слухав новини і дізнався про початок війни. Пам’ятаю бліді перелякані обличчя батьків, сусідів.
  Одразу ж чоловіки села були мобілізовані на фронт. Колгосп евакуювали на схід. МТС з усіма тракторами  (трактористками були дівчата, хлопці пішли на фронт, тільки бригадир у них був молодий чоловік  Трохим Бойко) також вирушила глибоко в тил.

Через тиждень-два радянська влада і партійне начальство села покинули Сальницю, перед цим мобілізували нас, 17-річних юнаків, і наказали їхати в Уланів на збірний пункт. Нам наказали іти на Схід. У Великому Остріжку ми заночували, та вранці дорогу на Схід перерізали німці, і нам нічого не залишилося, як повернутися і розійтися по домах.

У селі за відсутності влади почався дерибан: люди почали розтягувати все, що залишили совєти; той тягне воза, той – коня, я взяв телефон з колгоспної контори. Мені тоді здавалося, що це найнеобхідніша і найкраща у світі річ. Батько вдома насварився – я заніс назад. Мій однокласник взяв справжній ламповий радіоприймач (а не такий саморобний, як був у мене), і ми слухали, як німці передають звернення до наших воїнів – пароль «Бей жида-политрука, рожа просит кирпича» – і гарантія життя. Нам дуже цікаво було, а що ж то таке війна, які вони, оті німці.

Десь приблизно через місяць після початку війни німці без бою ввійшли в село. Ми дивилися на них з усіх вікон та тинів. Німецький «мессер» скинув в полі кілька бомб, загорілася кукурудза. В нас на подвір’ї зупинилася німецька машина з солдатами. Вони привезли з собою телицю, зарізали її, підвісили на гілці дерева. Потім відрізане м’ясо перекручували на м’ясорубці, намазували на хліб сирим, посипали сіллю і їли. Нам це було так чудно.

Майже одразу почали встановлювати свою владу в селі. Проголосили наказ: «Здати все, що взято в колгоспній артілі! За невиконання – розстріл!». Всі слухняно понесли вкрадене назад.

Німці відновили колгосп, головою колгоспу призначили колишнього бригадира Аврама Герасимчука. Я ніяк не міг зрозуміти, як колишній більшовик, бригадир колгоспу отак запросто переметнувся до німців і тепер їздив полями на коні та бив людей нагайкою, бив своїх односельчан.

Люди змушені були працювати тепер уже на німецьку армію; жали хліб серпом, копали буряки. Після збору урожаю загрібали на полях граблями стерню, щоб було чим пропалити в хаті. Зима 41-го була морозна та малосніжна, от ми і гребли ту стерню разом з посохлим бур’яном, щоб хоч якось обігріти свої холодні хатини.

      З 1 вересня 1941р. німці відновили навчання в школі, та через кілька місяців знову закрили. Я також ходив в ту школу, старався по підручнику вивчити німецьку мову".   
   Свідчення Марнопольської Наталі  Іванівни, 1926 р. н.: «В червні 1941 року нас з подругами забрали в Уладівку рити протитанкові окопи шириною 4 м. глибиною 3 м. над Бугом. Ми, втомлені, голодні, їли квасець. Дорогами гнали на схід худобу: корови, вівці. Раптом налетіли два німецькі винищувачі, ми розбіглися хто куди, а потім повернулися додому в Сальницю           

     Наші відступали, голодні, в обмотках. Молоденький лейтенант присів на розі вулиці і щось їв зі свого казанка. Мимо проїжджала машина з радянськими офіцерами. Один вийшов з машини і вистрілив в нещасного лейтенантика. Поранений в легеню лейтенант помер. Ми його похоронили на сільському цвинтарі.

        Без жодного пострілу в село зайшли німці і почали встановлювати свої порядки. Поставили коменданта Бибу, старосту Павленка, поліцая Олексія Мединського. Євреїв забрали в Уланів. Згодом німці почали гнати колони полонених наших солдатів. Їх пригонили в село, селили в церкві, ми носили їм їсти, хто що міг. А потім їх гнали далі. А до нас пригонили інших. Одного разу трьох полонених: льотчика Сабаткова, капітана Борисенка та ще грузина прив’язали до дерев збираючись розстріляти. А ми саме принесли їм їсти. Катя Хруниха скинула з себе хустку, спідницю, надягнула все це на Борисенка, розв’язала його і вивела з огорожі. Вони згодом повінчалися, а потім він її покинув. Другого солдата Сабаткова Марія Хруниха так само звільнила.  Вони також повінчалися. Він жив в нас в селі при німцях. Його разом з Марією і зі мною німці потім в Германію забрали на примусові роботи. Вони після перемоги повернулися в село, жили разом.

   Мені  в Германії 16 років було, мала, худа,  Блиндар Мартуня тоже маленька на зріст, нещасна. Нас ніхто з німецьких  хазяїв не хотів до себе брати. А завезли нас аж в Фортгайм. Це в 40 км від Мюнхена. Німець взяв наші медичні карточки, щось там написав і нас 16 доходяг відправили назад додому. Везли в товарняку  в нелюдських умовах, їсти давали сочевицю. Доїхали до Дубно, поселили нас в лагер, там пробули два тижні. Потім дали по скибочці хліба і повезли в Україну. Приїхали в Калинівку. Звідти вузькоколійка Калинівка – Хмільник – Жданівка. Ми без марок, в поїзд нас ніхто не пустить. Там комендантом був підпільник Іван Калашник. Це ми потім дізналися, що він був партизаном. Ми звернулися до нього і він нам виніс 15 німецьких марок, а нас 16 душ. Кого покинемо? Нікого не покинемо, сунемо до поїзда всі 16. Черговий мадяр поглянув на нас і... дав нам ще одну марку. Так ми добралися додому. Мама як побачила мене, то аж молоко з рук впустила. Місяців чотири ми поневірялися по світу".

  Спогади Натертишевої Антоніни Микитівни 1921 р.н.: «Я народилася у бідній селянській сім’ї, в якій було, крім мене, ще 5 дітей. Тато Собчук Микита помер в 1933 році, ми їли свиріпу, якось вижили. Ходила в школу, що розміщувалася у хаті священика, 4 клас ледь доходила боса, вчителька Олена Францівна дала мені черевички, я, завдяки їй, провчилася ще в 5 класі.

     Моя трирічна сестричка Ганя впала з печі і пошкодила хребет, після чого не могла стати на ніжки,  згодом навчилася пересуватись по хаті  з допомогою рук. В 12 років я пішла у найми доїла корів 2 роки в Килини. Пішки ходили в Бердичів. В 14 років пішла в радгосп «Райгородський» Бердичівського району на роботу, полола там хміль.Отримала там паспорт, оскільки в колгоспах тоді паспортів не видавали, а в радгоспах давали.

      Під Москвою жили наші родичі -- тітка та моя старша сестра. Сестра приїхала до нас у гості і сказала мені: «Не йди, Тоню  в колгосп, бо пропадеш. Приїзди до мене, якось влаштуємо тебе на роботу». Не довго думаючи, я подалася до далекої Москви, а там без прописки не беруть. Я розплакалася, прошу начальника: «Усе буду робити, тільки дайте роботу, не відсилайте назад в колгосп». Він змилостивився наді мною і дозволив  тимчасове проживання на три місяці. Працювала на деревообробному комбінаті, дуже важка була робота, фізично витримували не всі чоловіки, а я робила.

      Потім почалася війна. Поспіхом закінчивши курси санітарок, я пішла на фронт у п’ятий гвардійський артилерійський полк. Пройшла військовий шлях через Білорусію, Прибалтику. Довелося мені та моїм бойовим подругам рятувати тисячі наших солдат від смерті, витягаючи їх з полю бою, роблячи перев'язки. Пригадую село Березне в Білорусії, що палало в огні. Дуже важкий бій був. Німці кидали всі сили, щоб пройти далі, а наші зайняли сильну оборону. Складалося враження, що там не залишилося жодної живої душі.

    Із великим болем згадую загибель моєї найкращої подруги Тоні з Москви. Яка вона була добра, мужня і надійна людина. Ми з нею волокли на плащпалатці пораненого солдата, неподалік розірвався снаряд і її вбило осколком у голову. Ми там її і похоронили.Тут загинув наш командир підполковник Шматілов. Це дуже важкі спогади.

   Одного разу мій командир, приїхавши з сусідньої медсанчастини, запитав мене: 
-- Таня, ( мене на війні всі Танею називали) у тебя есть брат? 
-- Да, -- кажу.
-- В соседней санчасти лежит раненый с такой же фамилией и отчеством, как у  тебя. Зовут Илья. В следующий раз возьму тебя с собой.
  Годі й казати як я зраділа і як зрадів нашій зустрічі мій брат Ілля. Я двічі до нього їздила, поки його не забрали в тил. А ми рушили далі на захід рятувати бійців.

      В Талліні ми святкували день Перемоги. Всі були дружні, всі раділи. В Тарту під Талліном в госпіталі біля тисячі поранених – біль, кров, до того ж ще й тиф, туберкульоз косив нещасних. Я годувала поранених, доглядала за ними, скільки їх померло на моїх руках… Страшні були часи.        

   Підполковник Новиков та порторг Сергеєв змушували всіх вступати в партію: заяву написав – вступив у партію. Я в 1946 р. приїхала додому у відпустку і ліквідувала ту заяву.

12 років я ще працювала в госпіталі, потім мене послали на 6-місячні курси в Ленінград. По закінченні направили в дитячий будинок кухарем. Своїх дітей ми з чоловіком не мали, тому всю свою любов віддавала сиротам. На велику перерву діти з усіх ніг неслися в мої обійми, старалася усіх зігріти своєю любов’ю та увагою.

    Пішла звідти на пенсію. Чоловік помер. Сестра  моя загинула ще 1943 року в Москві. Брат Ілля повернувся з війни в село, працював в колгоспі шофером, потім помер. В 1958 році померла в Сальниці мама. В 1989 р. я переїхала в село доглядати скалічену сестру Ганю, Вона гарно шила, вишивала. Похоронила і її. Пережила усіх,  ось мені уже й 99, а війну пам’ятаю, наче це було вчора. Таке не забувається».
    Свідчення Петрунько Володимира Петровича, ветерана війни, вчителя (1923 р. н.): «В 1941р. директор нашої школи Нетіс зібрав нас, вчорашніх випускників, і повів в тил в сторону Бердичева. Дійшовши до Вишеньки, ми почули, що в Бердичеві німці. Директор каже: «В кого є гроші – йдіть за мною, спробуємо сісти на поїзд, а в кого нема – повертайтеся додому».
   Ми повернулися додому. Ходили на вечорниці, співали пісень: «Ще не вмерла Україна», «Із-за гір та високих сизокрилий орел летить» (про Сталіна), чого ми тільки не співали, аж поки в село не ввійшли німці. Ввійшли без бою, як повноправні хазяї, вгодовані, одягнуті. Не такі як були наші відступаючі солдати -- голодні, в обмотках».

Свідчення Станіслави Іванівни Лозінської, (1922 р. н.), уродженки с. Мар’янівки, жительки с. Сальниця: "У 1941 зловісному році в Мар’янівку ввійшли німці. В нас забрали річну телицю, добре, хоч корову нам оставили, ми тільки перед війною на неї розжилися. Телицю німці зарізали, а шкуру ми випросили, щоб пошити з неї чоботи. Так ми ті чоботи й не пошили...

Неподалік від нашої хати стояла німецька санчасть, їхній переводчик забрав нас туди, поставив біля стола, щоб ми робили марлеві салфетки. Працювали по 8 годин. 

Згодом почалися облави на людей. Молодих хлопців та дівчат ловили і відправляли в Германію. Мене також впіймали, привезли в Уланів, вистроїли, кажуть: «Покажіть руки». У мене на руках були бородавки, я витягнула руки, та вони на бородавки не звернули уваги. Тоді я натерла шию перчицею червоною. Як же вона мені пекла. Побачивши мою шию, німець крикнув: «Век!» і відіпхнув мене в сторону. Я прийшла додому, а брата Івана забрали в Германію. Він працював у хазяїна в селі. Хазяї його дуже любили, разом з ним харчувалися.

Він розказував одну історію, яка там з ним трапилася. В хазяїв був син трохи недорозвинений, якому тоді було 33 роки. Наш Іван з цим сином носили мотузками сіно. І от цей син примусив Івана кілька разів викинути з в’язки сіно і назад зв’язати. Брат стомився, спітнів, розсердився, а потім схопив мотузку і відлупив німця, а потім злякався, що його ж за це розстріляють.Прийшли додому, син німця щось по-німецьки говорив своїм батькам, мабуть скаржився, потім через переводчика вислухали й мого брата і сказали, щоб Іван не слухав наказів хворої людини і тоді інцидентів не буде. Коротше, йому все простили.

Після звільнення брат добирався додому. В дорозі він харчувався консервами, які, мабуть, були прострочені, бо в нього відібрало ноги. Ми поїхали в Семки і забрали його з поїзда. В 1945 році я вийшла заміж у Сальницю за вдівця з двома дітьми, забрала до себе брата, і його доктор Соловйов вилікував.

Перед визволенням Мар’янівки мама в березі пасла корову, а мені наказала напекти коржів, щоб у льоху було що їсти, бо ж фронт наближається, треба ховатися. Але ж корову в льох не сховаєш. Мама спочатку прив’язала її в березі в лозах, а вона реве, їй стало шкода – завела в хлів, що буде, те й буде. А снаряди з Носівок б’ють... І ми, і корова, на щастя, залишилися живі.

В 1947 році було дуже трудно з харчами, та я вже тоді була в Сальниці. Перша жінка мого чоловіка померла при родах, коли родила другу дитину, і я пішла до нього і на його двох дітей – дворічну Юлю і піврічного Льоню. Чоловік працював токарем у колгоспі, і ми не голодували, а от люди з сусідніх Носівок, що на Житомирщині (під час війни село було евакуйоване, повністю розбите, зруйноване), приходили до нас у Сальницю, просили їжу, харчувалися шкаралупами з бараболі, їли очерет у березі. Страшні були часи. Все життя ми працювали в колгоспі, народили ще трьох дітей, виростили, вивели в люди".

  Свідчення Шевчук Ганни Йосипівни (1923 р. н.): «Коли почалася війна і наші війська відступили, моя сусідка Ганя Савчук (тепер Фаринюк Ганна Семенівна, 1927р.н.) пішла на берег за коровою і почула стогін, що доносився з горохового поля. Там вона знайшла пораненого в плече і стегно радянського солдата. Дівчина пригнала корову додому, а коли стемніло,  разом з сестрою Секлетою та братовою Марією, перенесли пораненого в своє жито, а вночі занесли в клуню.

Ганіна мати Савчук Марта мала п’ятеро дітей: Ганну, Секлету, Мотрю, Корнія та Івана. Синів забрала війна. Сама Марта після останніх родів окалічіла і сорок років була прикута до ліжка. Мати  наказала донькам занести солдата до хати, дати йому одежу синів, а сорочки порвати на бинти.

     Кулі пораненому вийняла сільська фельдшерка Ганна Кирилівна Дубинчак. Виймала без наркозу. Дівчата щодня робили йому перев’язки. годували. Секлета виносила його на плечах надвір вечорами. 

      Солдата звали Іван Шаповал, родом він був з Полтавщини. Після визволення Сальниці він разом з нашими солдатами пішов на фронт. А коли, після закінчення війни, демобілізувався, то в першу чергу завітав в Сальницю до своїх рятівників, а вже потім поїхав додому в рідну Полтавщину.
   Все своє життя він листувався з Ганною та Секлетою, часто приїздив в Сальницю в день Перемоги, виступав біля пам’ятника в центрі села. 
    Ганя після війни вийшла заміж, виростила трьох синів. В 2004 році померла. За два роки до її смерті помер і солдат, якого вона врятувала».

●       САШЕНЬКА

                        Не забувайте ту страшну війну,

                        Коли земля у вогні горіла.

                        Принесла в кожен дім біду,

                         І мати з горя посивіла...
                                             Петрашова В.В.

      Віроломний напад німецько-фашиських загарбників приніс багато лиха на територію України. Радянські війська вимушені з боєм і великими втратами відступати на схід залишаючи позаду міста і села.

          Не обминула біда і Сальницю. 11 липня 1941 року радянська армія відійшла за лінію Бердичів-Хмільник, а 26-та і 12-а армії на Летичівський укріплений район. 13 липня німецькі війська зайняли село.

          З розповіді Собчук (дівоча Павленко) Марії Петрівни, моєї ровесниці, я дізналась історію її рідної тьоті, а також і хрещеної мами, Савчук Секлети Семенівни, нашої сусідки, яка в пам’яті залишила слід не тільки як сусідка, а й як порядна, зважена, розсудлива, проста і добра людина.

          Подія трапилась напочатку війни. На Черемисівці, майже на краю села, проживала звичайна сім’я: батько Семен, мати Марта (хворобою прикута до ліжка), які мали восьмеро дітей, шестеро з них вижили – Мотря (1913 -1951р.р.), Секлета (1916 - 1995р.р.), Марія (1918 - 2002р.р.), Ганна (1927 -2004р.р.) та два сини – Корній (1910 - 1944р.р.) і Іван (1920 - 1941р.р.).

          Наймолодша сестра Ганя увечері берегом гнала корову до дому. Раптом почула людський стогін, що доносився з горохового поля. З острахом підійшовши ближче, побачила пораненого в плече і стегно радянського солдата. Дома, розгублена дівчинка, розповіла матері і сестрам. Секлета, не вагаючись, сказала:

    ―      Пораненого не можна залишити в полі. Стемніє, принесу і сховаю в клуню. Можливо хтось і моїх братів не залишить на полі вмирати…

          Коли стемніло, поборовши страх, пішла в поле і на плечах принесла напівпритомного, стікаючого кров’ю солдата в клуню, поклавши на сіно застелене рядном.

          Неподалік мешкала сільська фельдшерка Дубинчак Ганна. Покликали її на допомогу. Ганна Кирилівна, прихопивши необхідні медикаменти, негайно оглянула пораненого в плече та ногу. Ретельно обробила рани, без наркозу видалила кулі, ретельно перев’язала їх. Дівчатам наказала слідкувати за його станом. При погіршенні викликати.

Фельдшерка, не чекаючи викликів, щоденно навідувалася до пораненого, приносила мазь, робила перев’язки.

 Прийшовши до тями, поранений назвався Іваном Шаповалом, як було записано в книжці червоноармійця.        

 Мати молила Бога, щоб солдат вижив. Згодом наказала занести пораненого до хати, помити, переодягти в одежу синів, а спідню білизну попрати і порвати на бинти, форму спалити.

    Всі дівчата: Секлета, Ганнуся, невісточка Марійка по черзі годували, при потребі робили перев’язки.

          Дочекавшись темноти, Секлета кожного вечора на плечах переносила солдата в клуню. На день виносила в жито на городі.

   Секлета від природи мала гарний зріст і силу, надзвичайно добре, чуйне серце, приємний голос, який вабив своєю енергетикою. Іван з задоволенням спілкувався зі своєю рятівницею. Назвав її не Секлетою, а Сашенькою. Дякував за турботу. Іванів курінь вона прикрашала волошками, сокирками, місце маскувала гіллям.

          Молодий організм набирав силу, поволі одужував. Не дочекавшись ви здоровлення, поривався розшукати своїх. Прощаючись з сім’єю рятівників, низько вклонився їм, і вирушив наздоганяти своє військо. Шлях його був не довгий. Під Хмільником потрапив у полон. Невдовзі втік. Подальша доля Івана Шаповала, для сім’ї рятівників, була не відома.

          Секлета з дитинства росла здоровою, розумною, рано подорослівшою дівчинкою. На дитячі плечі лягли турботи по догляду за молодшими та хворою мамою.

          У сім'ї працював один батько. Прогодувати, одягати сім'ю було важко. Секлетка з дорослою відповідальністю допомагала рідним, школу прийшлося покинути. Тому, коли на початку війни трапилась біда з пораненим солдатом, вона перша кинулась на допомогу.

     23 лютого 1943 року в селі була повальна облава молоді, забирали до Німеччини на примусові роботи. Забрали і Секлету. У Хмільнику повантажили в товарні вагони і відправили на захід.

          В 1945 році радянські війська увійшли в Німеччину. Молодь з радістю поверталася додому. Секлета, ніби на крилах, летіла до рідної домівки, хвилюючись за хвору маму. Заспокоїлась лише тоді, коли побачила, що маму доглядають сестричка Ганя і вдова-невісточка Марійка. Боляче було почути звістку про братів не повернувшихся з фронтів.

  Гірка доля не покинула Секлету. З важкою хворобою сестри Мотрі прийшлося всі турботи сестри взяти на свої плечі, доглядаючи чотирьох дітей.

          Чоловік Мотрі Павленко Петро Якович (1910 - 1979р.р.) пройшов усю війну в танкових військах. Під відважним танкістом горіло п’ять танків. Був учасником параду Перемоги на Червоній площі. Для нього війна закінчилась у кінці 1946 року на японському фронті. На початку 1947 року повернувся до дому з осколками в ногах.

  Після смерті сестри Мотрі, Секлета залишилась у сім'ї і стала дружиною батька дітей. Згодом народила сина. Назвала Іваном, чи то в честь брата Івана, якого забрала війна, чи Івана солдата.

Пройшла друга світова війна. Забрала у вічність кращих синів і дочок, понівечила землю і людські душі, не діждались коханих молоді жінки й дівчата …. Сім'я Савченків не дочекалась двох синів ― Корнія та Івана. Рана в серці скаліченої матері не заживала…

    Хто повернувся до своїх домівок, працювали на землі, вирощували хліб, закладали сади, парки, відбудовували село, спалені хати, створювали сім'ї, народжували дітей.

    Сталися зміни в родині Савченків. Дочки-рятівниці повиходили заміж, поміняли прізвища: Секлета на Павленко, Марія (заміжня до війни) на Колос, наймолодша  донечка Ганна на Фаринюк. У сім’ях сестер народилися діти, вже й онуки бабусями називали.

          Збираючись у родинному колі, завжди згадували минулі роки, братів, що не повернулися з фронтів, пораненого солдата. Гадали, як склалась його доля – чи живий, чи загинув.

     Одного літнього дня, у другій половині 70-их років, Петро Якович сидів на лавці біля хати, насолоджувався сонячним теплом. Несподівано на подвір’я завітав голова сільської ради Фаренюк Яків Михайлович. Привітався з ветераном війни. Почувши розмову, вийшла Секлета Семенівна. Здивована появою голови сільради, привіталась. Яків Михайлович, відтягуючи паузу, запитав  ― Секлето, ти знаєш такого Івана Шаповала? …

   Замість відповіді жінка запитала:

    ― А він живий?!... ― радісно вигукнула вона. ― Знаю! Це солдат, якого я врятувала на початку війни….

    ― Він розшукує тебе, ― і при цих словах протягнув листа із Олександрії Кіровоградської області.

    ―  Нехай солдат приїздить у гості. Будемо раді зустрічі, ― втрутився до розмови Петро Якович.

    Майбутня зустріч могла б і не відбутися, якби Іван Михайлович не здибався із братом та сестрою ― Володимиром і Тамілою Слободяниками (які після війни мешкали в Сальниці, батько яких працював завучем школи і викладачем історії). Під час розмови Шаповал повідомив, що розшукує людей, які врятували його в сорок першому році неподалік села Салихи. Слободяники поправили:

    ― Салихи не існує на Вінниччині. Це ― Сальниця. Звертайтесь туда.

  Не забарившись ветеран війни написав листа в сільську раду с. Сальниця, який надійшов адресату.

Проте Іван Шаповал не поспішав спілкуватися з сальничанами. Як пізніше вияснилося, причиною такого довгого мовчання послужила тривала, важка хвороба і втрата єдиної 19-річної доньки. З роками вгамувалась біль, довгоочікувана зустріч відбулася у 1985-ому році. Радощам не було меж!

          Іван Максимович подарував на згадку вазу з вигравіруваними словами: «На згадку Саші від пораненого солдата Івана Ш.», яка збереглась до цього часу та невеличку збірку «Джерело» в якій надрукований вірш «Синьоводи», присвячений Сашенці і особисту фотографію з підписом.

   Секлета Семенівна розчулилась до сліз. Розмовляли допізна.

     Наступного дня Іван Максимович з Секлетою Семенівною та онучкою Людочкою пішли відвідати місця подій. Можна собі уявити стан колишнього червоноармійця, який пам'яттю повернувся у гірке минуле своєї молодості. Він сфотографував дорогі для нього місця.

 Почувши звістку про приїзд солдата, сестри-рятівниці зібралися у тій же хаті де рятували його. Знову поринули у спогади… Радувалися зустрічі. Іван Максимович запропонував сфотографуватися на згадку.

 З того часу велася переписка. У кожному листі Шаповал згадував усіх поіменно: «Здраствуйте мої дорогі рятівники, Сашенька, Анічка, Марійки!...» Написані слова пам’ятають діти рятівниць: Собчук (Павленко) Марія Петрівна, Люблінська (Колос) Галина Степанівна та сини Ганни, які являються свідками бачених і прочитаних листів.

         Іван Максимович приїжджав ще раз. Цього разу на весілля середнього сина Ганни Семенівни. Далі спілкування продовжувалось шляхом листування, бо стан здоров’я солдата-ветерана не дозволяв, аби зустрітися.

   Одна за одною відійшли у небуття сестри-рятівниці. У 2002 році не стало і Івана Шаповала… Так і не відомо в яких військах та на яких фронтах воював.

  Роки пролітають надзвичайно швидко і безповоротно. Відійшли у вічність нам дорогі люди, події пов’язані із їхнім життям. Наступає той час, коли жива людина задумається, підбиває підсумки прожитого, поринає в спогади … Пам'ять повертає у минуле. Саме тоді відчувається нестача правдивої інформації, фактів, дат. Немає у кого запитати, вияснити, підтвердити...

   До болю прикро, що думка усвідомлення втраченого не прийшла раніше, вона могла б доповнити правдивість подій.

                                                                                   27  липня 2017 року

                                                                                        Петрашова В.В.

  Іван Шаповал                                                                                           

 

                  СИНЬОВОДИ

Дорогою пам’яттю тривоги

В гості йдуть, немов недавні, сни...

Я лежав поранений у ноги,

В перші дні жорстокої війни.

Приховали люди на городі

Від чужого ока і від зла.

Дівчина в курінь мій синьоводи –

Ніжно-сині квіти принесла.

...Синьоводи, синьоводи,

 Як давно ми з вами зустрічались                                           

Де ж ви того кольору набрались?

Хоч раз зустріти  чудові квіти!

Може з неба впали синьоводи?

Нарочито мимо йшла по воду,

Як до стежки припадає тінь.

Мов кусочок неба синьоводи

Кине було в бідний мій курінь...

Рідше й рідше, тільки вряди-годи,

Від буденних справ коли звільнюсь,

Гляну вгору – бачу синьоводи.

В небо, як у очі, задивлюсь.

Синьоводи, синьоводи...

                                           

                Венедикт Дем’янович Гриньов 
(Уривки з книги "Як я навчився співати")

 З історії родини

     Більшість населення Сальниці (біля сімдесяти відсотків)  були українцями, до двадцяти відсотків – старополяки, дев’ять відсотків – євреї. В окремих сусідніх селах, де більшість  -- поляки: Скаржинці, Суслівка, Жданівка, Качанівка, розмова в основному велась українською мовою, але дотримувались католицької віри.

      В основному були розповсюджені змішані шлюби. Мати мого сусіда Собчука Леоніда, єврейка, вихрещувалась в церкві, щоб взяти шлюб з українцем. Я й досі згадую прізвища своїх однокласників та й сусідів: Терлецький, Водзянський, Янківський.

        Родинне дерево зі сторони матері: мати моєї бабусі Розалія, на свій час, мала добре виховання. Вона з чоловіком Ксенофонтом мали двох синів (Феофан і Олексій) і трьох дочок (Ганка, Варвара, Марія). Марія й брати мали освіту і працювали вчителями. Ксенофонт доживав віка у дочки Варвари. На її запитання «Чи нажились Ви, тату?» він відповідав: «Як в одні двері увійшов, в другі – вийшов». Дочка Фаренюк Ганни Ксенофонтівни Марія Маркіянівна єдина в області  була нагороджена орденом Леніна за успіхи в викладанні російської мови в середній школі, вона й мене  трохи вчила.

    Моя бабуся Варвара вийшла заміж за заможного  селянина Матіяша Феофіла, не дуже молодого. Їх діти: моя мати Матіяш Валентина Феофілівна (Люся), тітка Олена Феофілівна, дядьки Матіяш Павло Феофілович та Василь Феофілович. Бабуся після смерті чоловіка лишилась вдовою, в колгосп не пішла, та й інших відмовляла. Господарювала з трьома напівсиротами. Сини сіли на трактори, Олена вивчилась на вчительку, Валентина закінчила в Харкові фармацевтичний інститут і повернулася в село  аптекарем.

    Мій дід по татовій лінії Кузьма Гриньов загинув в часи громадянської війни під Перекопом не стороні червоних, бабуся Ганна захворіла на тиф і померла залишивши сина сиротою. Дитинці допомагали зяті, дядьки й бабуся Антоніна (баба – «пошта»). Батько мій мусив пасти корів, і своїх, і чужих, вчився на шевця. Але таких, як батько, чекав комсомол.

    Побував він в кавалерії, артилерії, а далі мрії сягнули в небо. Він успішно закінчив Чкалівське авіаційне училище, вивчившись на штурмана.  А далі поїхав штурман у село відвідати родичів і зустрів фармацевта. Батьківський «штурм» закінчився моїм народженням у листопаді 1938 року.

      Живі мої родичі ще гріють і тішать душу. Та йдуть вони із життя і десь зникають за обрієм… Так рвуться вузли пам’яті між померлими і живими.

  Німці в селі

     Минуло менш, ніж чотири тижні, як німці марширували селом, по викладеній брущаткою дорозі. Купка людей, біля десяти осіб, їх зустрічали зі щирими проявами радощів. Одна жінка приказувала: «Кого ми  чекали, того дочекалися».  То була жінка головного лікаря Соловйова. Та десь через місяць німці почали висилати молодь в Німеччину і першого дня приплоду відправили дочку старости. Мати Христя  ходила по  знайомих і сусідах і скаржилася на невдячність німців. А їй відповідали: «Кого ми  чекали, того дочекалися».  Після війни дочка повернулася додому хвора на сухоти і незабаром померла.

   В селі встановилась німецька влада, головним був комендант з певним числом вояк. Через село приблизно через місяць проходили окремі частини з відпочинком по селах. Їм (німцям) допомагали посібники – посіпаки-поліцаї.

      Більшість чоловіків встигли мобілізуватись, серед них був і дядько Павло, а дядька Василя не взяли, бо в того була «бронь», а потім прийшли німці. В селі з’явилися червоноармійці, які попали в оточення і пішли в приймаки до одиноких жінок, бо фронту вже було не догнати.

   З місцевих посіпак були створені поліцейські частини, які керувались безпосередньо комендантом чи іншими німцями. Вони вивозили в Німеччину все, що могли, включаючи молодь, а також проводили «Геноцид» направлений на знищення євреїв, туркменів. Останні були взяті німцями в полон, знаходились в концтаборах. Декого відпускали до селян, але потім вертали. Найбільшої шкоди завдавали поліцаї тому, що вони були в більшості місцевими й майже все знали про кожну сім’ю – от і користувались цим, як могли. Я сам двічі був свідком того, як окремі євреї ховалися в глибоких ярах, в ровах, в бур’янах. Ми – малеча – знали ці місця і бувало порадою старших лишали окрайці хліба чи пляшки з молоком, та й самі були обережними. Мені й зараз дивно, як ми знали кого стерегтися? Це, певно, інстинкт самозбереження, який діяв автоматично. Найбільш підло поводилися поліцаї. Спочатку вони підгодовували своїх знайомих євреїв, доки у них в кишенях були золоті п’ятаки. Коли ж золото закінчувалось, тоді вони «своїх» здавали німцям і від них знову брали гроші. Було знищено біля чотирьохсот євреїв.

     Іноді вони заради горілки чи продуктів займались шантажем, наприклад, тих, в кого близькі були в Червоній Армії.

                                            Нещасливе кохання

    Колгосп діяв, продукція відправлялась в Німеччину, працював і МТС. Людей німці змушували працювати. От люди боялись і не працювати, і працювати, бо вернуться «Совєти», то все нагадають.

    Дещо частково про дядька. Він ще до війни був закоханий в Марію Шпорту родичку Ярослава  Шпорти – відомого поета з нашого села. На жаль, кохання не було взаємним. В тридцятих голодних роках дядька Василя забрали в армію. Не пройшло й місяця, як бабуся отримала телеграму від сина: «Мамо, вишліть сала, бо повішусь».  Бабуся ледве вибігала по селі один фунт сала. Перед війною дядя Вася вернувся в село з жінкою Вєрою. Їй зразу була дана оцінка: не господиня, ледача… Це подіяло на чоловіка і він знову почав зустрічатися з коханою Марією Шпортою. Вєра прознала про це й почала ревнувати.

   Дядько взяв був на схов єврейську дівчинку. Послідкував ультиматум: «Не ходи до Шпорти, бо заявлю німцям, що ти ховаєш єврейку». Була зроблена підготовча робота, щоб заховати дівчинку в нашій родині. Таким чином дівчинка була врятована й була у нас до кінця окупації.

       Про  поведінку чоловіка Вєра заявила німцям. І дядька збили в Уланові поліцаї так, що він з місяць не міг лежати на спині, та й до жінки вже не заглядав. Ще старався не потрапляти на  очі німцям по принципу «береженого Бог береже». І ще й до всього кохання закінчилось. Як приходили в село нові команди, дядько переховувався. Моя мати теж ховалась від ласих поглядів окремих німців. Або насаджувала на обличчя чиряки, щоб навіть самий плюгавий вояка не захотів її. Таким чином, основну оборону в хаті приймали ми з бабусею. 

       В моїй пам’яті лишились деякі риси поведінки. Один німець, йдучи на Сталінград, плакав біля бабусі. Після Сталінграду біля десятка німців в хаті були роздягнуті до пояса і в знятих рубашках душили вошей та просили бабусю приготувати їжу…

       Партизани

    В нашій хаті переховувався керівник однієї партизанської групи Борисенко, він був офіцером. Вдень партизани були у місцевих, а вночі йшли на полювання на малочисельні групи німців, одиноких поліцаїв і на ранок вертались до знайомих домівок. Такої тактики вони й дотримувалися, бо ліси починалися за сорок кілометрів від нашої місцевості, а яри й степ – не в рахунок.

      Окремі селяни допомагали партизанам їжею, відомостями і чим могли. Найбільші бойові дії партизан розгорнулися перед звільненням села від німців. Вони діяли вже, маючи зв’язки з розвідниками Червоної Армії.

                                           Як я почав співати

     За два місяці до звільнення села трапилась така пригода. Ми були з бабусею в хаті, коли вбігає сусідка тітка Югина і мовить: «До вас німці йдуть!..» Та в цей час в хаті був дядя Вася,  який старався не зустрічатися ні з німцями, ні з поліцаями, ні з жінкою. В кухні, де лаз на піч, була комірка і в ній сходи в льох, де стояли пляшки з горілкою та генцюр з вишняком. Бабуся наказала синові заховатись в погребці. Та незабаром в хаті з’явилося біля десятка німців, які, не гаючись, наказали бабусі готувати їжу. Я крутився під ногами і слідкував за всіма. 

        Німці зняли верхній одяг, сіли на довгих лавках біля довгих столів. І почалася п’янка. Вони пили не менше наших дядьків, розгойдувались вздовж столів і почали співати. Десь через годину в німецький хор почали врізуватись звуки й мелодії України. Бабуся схопилась за  голову, бо  впізнала в мелодіях баритон сина, який сидів в погребці і стиха дудлив вишняк. Бабуся знала, що всіх перестріляють, як почують «партизана» з погребу, і наказала мені лізти на піч і скидати подушки на льох. Але це не допомогло, дядько пив далі і співав голосніше. Бабуся вже зблідла і наказала мені лізти на подушки та й співати. Співати я не вмів, але, подивившись на бабусю, почав щось тягнути тенором…

       Все закінчилось добре. Далі німці почали хропіти. Аж хата здригалася, а дядько їм вторив. А от у бабусі хропіти по-чоловічому не виходило, то вона мене заставляла тепер хропіти, щоб заглушити звуки дядька…

      З тих пір співи назавжди ввійшли в наше життя. Та найкраще співали українських й російських пісень бабуся, мама, тьотя Лєна й мої двоєрідні брати й сестри. Дяді Василю ми часто нагадували його співи і мужність його матері, моєї бабусі. Я й досі люблю співати, незважаючи на роки й здоров’я.

      Я радий, що Бог дав мені спромогу скласти п’ять пісень, які подобаються моїм близьким і друзям.
                                                              В.Д.Гриньов."

 В окупованому Хмільнику фашисти поспішно створили табір для військовополонених та єврейське гетто. У нечувано величезних масштабах вороги здійснювали економічне пограбування краю. Особливо їх цікавили продукти сільського господарства. Саме з цих  міркувань окупанти не скасовували колективних господарств і радгоспів, а залишили їх під іншими назвами, як от: «громадські господарства», «сільські громади», «державні маєтки». Селяни зразу ж відчули на собі ярмо податків окупаційної влади. У листівках, які були масово розклеєні в селах, попереджувалося: хто вчасно не здасть продподаток, того розстріляють, а хату його спалять.

    З утворенням  райхскомісаріату «Україна» (20 серпня 1941 р.) Вінниччина відійшла до генералбецірку (генерального округу) «Житомир». На її території було утворено міський комісаріат «Вінниця» та 11 районів-областей (крайсгебітів), що обєднували по декілька довоєнних районів, у тому числі район-область «Калинівка» у складі Уланівського, Хмільницького, Літинського, Калинівського районів.

      30 серпня 1941 р. південно-західні райони області відійшли до складу Трансністрії.

      15 лютого 1942 р. німецькою окупаційною владою було здійснено ще один адміністративно-територіальний поділ, у результаті якого утворено генералбецірк «Волинь-Поділля», а також гебітскомісаріати (області).

      У генералбецірку  «Житомир» на території Вінниччини нараховувались вісім гебітскомісаріатів: «Вінниця» (власне місто,  а також Турбівський район); «Гайсин» (Гайсинський, Джулинський, Теплицький райони); «Іллінці» (Іллінецький, Липовецький, Плисківський райони); «Калинівка» (Калинівський, Комсомольський, Уланівський райони); «Козятин» (Козятинський, Самгородецький, Погребищенський райони), «Літин» (Літинський, Хмільницький, Жмеринський райони); «Монастирище» (Монастирищенський, Дашівський, Оратівський райони); «Немирів» (Немирівський, Ситковецький, Вороновицький райони). Решта районів перебувала у складі Трансністрії.

          На всю німецьку зону окупації  області поширювався грізний перелік заборон, суворі регламентації поведінки місцевого населення, яке позбавлялось найелементарніших прав.

     «Ми панівний народ і повинні керувати суворо… -- заявляв рейхскомісар Е. Кох. – Я прибув сюди не для того, щоб роздавати благословення… Деякі хвилюються, що населення, може, не отримує достатньої їжі. Населення не повинне цього вимагати… Ми не прийшли сюди, щоб роздавати манну небесну…»

     Чи не найголовнішою метою окупантів було пограбування підкорених територій, тому не цурались нічого, що потрапляло до рук. Серед них побутував навіть спеціальний термін для позначення цього виду грабежів – «організірен». Гітлерівці різали велику рогату худобу, розправлялися зі свиньми та птицею, забирали цінні речі.

    Селяни закріплювались за певним громадським господарством. Їм не дозволялось переходити з одного громадського господарства в інше, з села – в село. Вони не могли вільно розпоряджатись своєю працею, яка, до того ж, була примусовою:

    «Постанова Вінницької обласної управи про організацію сільськогосподарських робіт в громадських господарствах (18.09.1941 р.)

     Подається до відому всіх громадських господарств (колгоспів), що вони повинні виконувати угоди щодо поставки фруктів, городини і картоплі. За невиконання постанови буде покарано, як за саботаж.

     Виробництва з переробки повинні сповістити обласному агрономові до 25 вересня 1941 року, які громадські господарства (колгоспи) відстають з поставками.

ПРО ОСІННІ ПОЛЬОВІ РОБОТИ 1941 РОКУ.

Для своєчасного проведення осінньої сівби жита і пшениці – НАКАЗУЮ:

    Районові агрономи і голови громадських господарств (колгоспів) мусять якнайточніше розподілити та використати всю тяглову худобу (коні,воли, корови і т. ін.), так само, як плуги, вози, культиватори і т. інше.

  Кожна тяглова тварина незалежно від того, кому вона належить, мусить виконувати певну денну роботу на полі. Кожен кінь мусить обробити щоденно не менш 0,3 га в переводі на оранку. Робота 3-х волів або 4-х корів дорівнюється роботи 2-х коней.

  Суворо забороняється використовувати пальне бензин, керосин, дизельне масло і т. інше) для всяких інших робіт, крім осінніх посівних у полі.

    Тяглову худобу потрібно добре годувати і доглядати, щоб досягти високої продуктивності її праці.

     Районові агрономи і голови громадських господарств (колгоспів) повинні суворо слідкувати за тим, щоб вищезгадане було виконано. Осіб, що не виконуватимуть цього розпорядження, буде негайно покарано.

     Тривалість робочого дня становила 14 годин на добу. Встановлювався мінімум трудоднів – 22 у місяць. За невихід на роботу накладався штраф у розмірі 200 карбованців для чоловіків і 100 карбованців для жінок.

    Широко використовувалась «мобілізація» населення на виконання сільськогосподарських робіт (сівбу, збирання врожаю, молотьбу), на розчищення снігових заметів, будівництво та ремонт доріг. Саме  «мобілізація» стала основною формою примусу до праці.

     Для виконання  сільськогосподарських робіт у значних кількостях залучались навіть діти віком від 11 до 14 років. Так 29 липня 1943 р. Е. Кох наказував:

    «В інтересах виконання збирання врожаю мобілізувати все працездатне населення з 12-річного віку. Всі, хто ухиляється від роботи, будуть розстріляні».

Щоб побільше відібрати у населення окупанти вдавалися до різних методів: кривавих рзправ, жорстокого адміністрування, непомірних податків і штрафів.

     Так кожен селянський двір зобов’язаний був здати у визначені терміни значну кількість м’яса, молока, яєць, продуктів городини. Причому розміри натуральних податків неухильно росли.

        Розпорядження вінницького гебітскомісара від 24 липня 1942 р.:

  «…У цьому році розмір обов’язкової здачі городини та картоплі збільшений в три рази. Запровадження цього заходу необхідне в інтересах забезпечення харчування військових частин і цивільного населення.

    Тому від сьогодні, аж до виконання визначеного для району плану, я забороняю продаж на базарах овочів, городини, ягід і картоплі.

  Продаж на вулицях і т.д. взагалі не допускається…

            Гебітскомісар Штойдель».

     Податками обкладалося усе населення. Від їх оплати не звільнялися навіть інваліди першої та другої груп:

    29 квітня 1942 р. № 3 – 21.

Вінницька районова управа повідомляє Вас, що, згідно з наказом пана Рейхскомісара України від 25.03.1942 р. № 17 та розпорядження пана Гебітскомісара від 22.04.1942 р. № 305/42 ОТБ. 11 к., запроваджено ОДНОРАЗОВИЙ податок з населення для сприяння сільських громад. Ставка цього податку встановлена по 100 крб. з душі працездатного населення, що мешкає на терені громади на день проведення податку…

  До працездатних відносяться: каліки, інваліди І, ІІ груп та які не можуть працювати в сільському господарстві…».

     Крім натурального, одноразового, люди платили низку інших податків: на собак, на котів, на вікна, на двері, т. зв. «пошліну по ЗАГСу», обкладалися обовязковим страхуванням тощо.

 У 1942 р. в середньому на кожен селянський двір податки всіх видів складали – 2315 крб. У 1943 р. сума податків збільшилась до 3113 крб. на двір.
  18 серпня 1941р. призначений фашистами у Хмільнику староста Купрієвич, оголосив накази, в яких євреї були поставлені поза законом. Відтоді почався масовий терор, грабіж, фізичне й моральне знищення євреїв. Більше 450 євреїв-сальничан фашисти зігнали в Уланівське гетто, де згодом розстріляли.

« 4-го июня 1942 г.     29 Sivan 5702  Воскресенье. Завершились убийства евреев в Уланове; в общей сложности в ходе трех акций было расстреляно свыше 3 тыс. (?) человек, в том числе свыше 450 евреев из Сальницы». (Круглов А.И. Хроника Холокоста в Украине. 1941 – 1944 гг. – Запорожье: Премьер, 2004. – 208 с.; с.108.)

    Свідчення Мулярчука Костянтина Антоновича: "Восени фашисти зігнали в Уланівське гетто євреїв-сальничан. Після оплати викупу вони їх відпустили, та через 2—3 тижні забрали знову і частину розстріляли. В Сальниці до  війни жив коваль-єврей з сім’єю. Так от, коваля і старшого сина німці відпустили з гетто, а його дружину і молодшого сина стратили. Навіть після цього він не втік, а продовжував працювати в німецькому колгоспі. А втім, куди власне він міг втекти...
     Уланівському районному коменданту Боніславському євреї спекли на день народження торт, зверху прикрашений золотими монетами, за це їх відпустили на кілька днів, та згодом всіх розстріляли».

Спогади Полонської Антоніни Олексіївни, 1947 року народження, с.Сальниця:

 «Я народилася і виросла на восьмій сотні (зараз вул. Ватутіна) біля закинутого єврейського кладовища. До нас частенько заходила сусідка баба Югина, вони з моєю  бабусею часто згадували війну з німцями і я змалечку любила слухати ці розповіді. Баба Югина жила на перехресті вулиць Ватутіна і Миру, там був рів і криниця, ріс бузок, жасмин. Події відбувалися восени 1941, німецький конвой з автоматами і собаками вів невеличку колону євреїв з центру села по вул. Миру повз ставок до єврейського кладовища. (Основну кількість євреїв десь 450 людей ще раніше гнали в Уланів, де згодом знищили). В колоні йшла молода єврейка з дівчинкою і, скориставшись якоюсь метушнею конвоїрів (щось їх відволікло), штовхнула дівчинку в порослий кущами рів, перед цим наказавши сидіти тихо. Євреїв повели на кладовище і там розстріляли.

       Коли все втихло, Югина вийшла до криниці по воду і почула в рові дитячий плач, дитя сиділо перелякане в рові й гукало маму. Жінка забрала дитину додому, помила, нагодувала і сховала на печі. Дитя було світлошкіре і не кучеряве, як зазвичай євреї. На шиї в дівчинки висіла маленька торбинка з золотими прикрасами.

     Баба Югина переховувала єврейську дівчинку всю німецьку окупацію, а коли 8 березня 1944 року радянські війська звільнили Сальницю,  звернулася до радянської влади і віддала їм дівчинку разом із золотом.

      Згодом у середині 1950-х р. якісь євреї приїздили до Югини Григорівни з цією дівчинкою, привозили подарунки, на єврейському кладовищі ставили ограду.

       Перун Югина Григорівна, 1889 року народження, була нагороджена «Почесною грамотою за спасіння», котра висіла у неї в рамочці на стіні.

        Родина Перун Югини Григорівни:

Чоловік Перун Іван Кирилович, 1889 р.н.,

Свекруха Перун Марія Яківна, 1864 р.н,.

Дочка Килина 1913 р.н. – була кравчинею в артілі,

Син Павло 1918 р.н. – працював водієм.»

В 1942р. розпочалося примусове вивезення населення із нашого краю до гітлерівської Німеччини.

  Свідчення Мулярчука Костянтина Антоновича: "Після Нового року, десь у лютому 1942 р., людей почали забирати в Німеччину на примусові роботи. Я переховувався як міг, щоб не забрали, тікав на Одай (колишній польський маєток за кілька кілометрів від села, там був до війни колгоспний двір), ховався в ожередах. Особливо ретельно ми, хлопчаки, ховалися від своїх поліцаїв сільських, німців можна було обдурити, а от свої знали все. Їх не проведеш. На Шмунівці (вулиця в Сальниці) жив такий поліцай Кирило Копійка, бив жидів, його потім вбили на весіллі, влаштувавши бійку.

Перша партія відправлених у Німеччину була добровільною: колишні активісти, комсомольці, які боялися розправи, що хтось їх видасть фашистам; військовополонений Ляхов Михайло Семенович,1921р.н., що втік з німецького полону й переховувався в сальницької жінки, поїхав з нею з тої ж причини; син старости села та ін.

Щоб уникнути роботи в Німеччині, треба було стати на постійну роботу в німецькому колгоспі дома. Батьки мене послали спочатку в учні до коваля, та це була настільки брудна та важка робота, що я згодом попросився на роботу в стельмашню, а навесні став помічником пасічника. Після усіх колгоспів – і радянського, і німецького – ця робота мені здавалася раєм. Мене аж совість замучила, що я такий молодий та здоровий б’ю байдики. До речі, в 1942 році був великий урожай меду Пам’ятаю, на пасіці знайшов обласну німецьку газету, в якій описувалися розкопки могил у Вінниці. Німці розкопали масові поховання репресованих громадян області, обвинувачували НКВД та радянську владу в жорстокості до власних громадян  і запрошували родичів загиблих прибути у Вінницю для впізнання трупів. Кілька жінок із Сальниці їздили.

На осінь німці оголосили набір робочої сили або в Калинівку на аеродром, або в Німеччину. Я вибрав Калинівку. Там працювали і військовополонені, кацапи з-під Ржева, які постійно дивувалися на наші чорноземи. Поселили нас у Корделівці в школі і возили на будівництво Вервольфу під Вінницею. На третій день я взяв свою торбу і втік додому пішки.

Час від часу німці влаштовували облави на людей для вивозу в Німеччину. Ми завжди старалися перечекати це нещастя в ожередах. Одного разу лежу я в ожереді і думаю, як ми жили до війни, вчилися в школі, як тоді здавалося все легко і просто – вбили панів, жили-працювали, а тепер як від нинішніх німецьких панів врятуватися? Прийшовши додому, я дізнався, що замість мене в Німеччину забрали мого батька і якщо я з’явлюсь, то його відпустять. Такої жертви я допустити не міг, зібрав речі і поїхав в Уланів, там у клубі були зачинені люди перед відправкою на Захід.

Вартовий біля клубу, побачивши мене, закричав: «О, клопец!», схопив мене за комір і штовхнув усередину до інших остарбайтерів. Вранці батька відпустили, а нас на санях під вартою повезли в сторону Калинівки, пообіцявши за спробу втечі розстріл. На кожні 2 саней – один німець-вартовий. І от їдемо ми, і я помічаю, що німець, що сидів ззаду, засинає. Я злажу із саней і біжу поряд, ніби загріваючись, потім (ми якраз проїжджали якесь село) звернув до криниці ніби попити води, а сам тим часом забіг до найближчої хати, попросив напитися, стою п’ю, а сам дивлюся у вікно, поки весь обоз не проїхав. Тоді я вийшов з хати і пішов назад додому. Ночував я вже вдома. Вранці вийшов надвір, дивлюся – моя підвода повертається. Дядько їздовий каже: «Де ти подівся? Ми вже на пероні побачили, що тебе нема».

Наступного разу мене при облаві впіймали і зачинили разом з іншими бранцями в церкві, біля входу поставили вартового Тітка моя принесла мені речі і дещо з продуктів, я помітив, що на ній 2 спідниці, і в мене виник божевільний план; тітка дала мені одну спідницю і свою хустку, і я вийшов разом з нею та іншими відвідувачами й знову втік.

Напередодні визволення села 7 березня 1944р., коли німецькі війська масово відступали, в селі поширились чутки, що знову відновились облави на людей. Ми з хлопцями ховалися в хліві, та згодом цікавість, що ж там відбувається, взяла верх  і ми виглянули на вулицю, де потрапили на очі німцеві. Той звів курок і наказав нам іти вперед, та канонада за Гнатівкою відволікла його  увагу і ми, скориставшись нагодою, сховалися в найближчому подвір’ї. Таким чином в Німеччину я не потрапив».

Свідчення Петрунько Володимира Петровича: «Коли почались облави на людей для примусового вивезення до Німеччини, ми з Сашком Шереметою йшли опівночі з вечорниць. Вже майже дійшли до моєї хати, коли бачимо – облава. Ми забігли до хати і сховалися за двері, та німці встигли нас помітити і там нас знайшли. Закрили в колишній сільській раді, а тепер німецькій управі, де було ще чимало хлопців і дівчат.

Вранці чую – хтось гукає: «Петрунько!». Виглянув – то мати принесла мені печеної картоплі. Я, коли забирав в неї ту картоплю, роззирнувся довкола: біля дверей вартовий, біля кожного вікна також вартові. Думаю, як же мені втекти? І тут зайшли німці, порахували нас і, вирішивши, що нас мало, пішли в село по нових бранців, при цьому забрали від вікон вартових. Я попробував вийняти вікно, воно піддалося і я виліз надвір. Пробіг метрів 15, озирнувся, а за мною всі хлопці біжать, також  повилазили через «моє» вікно. Я злякався, адже якби хто побачив, автоматна черга догнала б усіх, шмигнув в беріг, потім городами – додому. Сховався на піч, думаю – знайдуть, я – в погріб, потім – на горище. Вискочив надвір і вирішив сховатися до сусідів на горище хліва. Там жив зять старости і я знав, що мене там шукати не будуть.

Тільки сховався, дивлюсь, прибігли до нашої хати поліцаї на чолі зі старшим на прізвисько Биба, шукають мене. На матір кричать, що спалять хату, якщо я не прийду, спалять її. І я пішов. Посадили нас на підводи і повезли в Хмільник. Там нас загнали в школу біля якогось цвинтаря для проходження медкомісії. В залі сидів німецький гебітскомісар, збоку – кімната з комісією. Після проходження бранцями комісії видавали документи: здоровим --  одні книжечки, хворим – інші білого кольору. Людям з невиліковними хворобами, такими, як туберкульоз, сліпота, ін., видавали білі книжечки і відпускали додому, а людям, хвороби яких можна вилікувати, видавали книжечки як здоровим зі словом «Годен», тільки на книжках німець ставив свій підпис червоним олівцем і людину тимчасово відпускали додому на лікування.

Я придивився до подібного документа і зрозумів, що можу цей підпис підробити, але де взяти червоний олівець? І знову мені пощастило: за вікном я побачив своїх матір і тітку. Я попросив, щоб знайшли мені червоного олівця. Вже й не знаю, де вони його в Хмільнику роздобули, та через півгодини олівець був у мене.

Спочатку я розписався в документі подруги Гані (Ганни Кузьмівни Собчук) і сказав їй: «Йди до виходу!». Вона підійшла до німця біля вхідних дверей, він взяв у неї документ, подивився, поставив на ньому свій підпис і випустив її з приміщення.

Тоді я нагнувся до підвіконня, щоб розписатися в своєму документі і раптом відчув чиюсь руку на своєму плечі. Злякано оглянувшись, побачив хлопців: «Поки не розпишешся в наших книжечках, не вийдеш звідси!». Мусив розписатися всім, хто мене засік. Вони мене обступили, прикрили від німців і нам все вдалося. Ми всі потихеньку вийшли і пішли пішком додому. Вранці я вже був у Сальниці.

Відіспавшись, вийшов надвір і на дорозі зіткнувся з старостою села дядьком Михайлом. «Ти що не поїхав?» -- здивувався він. «Мене відпустили». «Гуляй, поки знову не зловлять...». Потім ще разів п’ять були облави, та ми з хлопцями ховалися в полі в ожередах і в Германію не потрапили».

Свідчення  Ядвіги Гілярівни Соколівської (1925р.н.): «В березні 1943р. до нашої хати зайшов поліцай  Кирило Кізь і наказав мені збиратися і їхати в Хмільник на вузькоколійку, а звідти нас повезуть в Німеччину на роботу. Ми з мамою почали плакати, а він каже: «Дурна ти, Яцько, там тобі буде набагато краще, ніж тут, будеш на роботі, не будеш голодна. Побачиш, як гарно німці живуть, куди цим совєтам братися... А не поїдеш, то все одно змусять, а то ще й розстріляють». Що мала робити, змушена була їхати. Дала мама на дорогу сякі-такі харчі і мене, разом з іншими дівчатами, відправили товарняком на захід. Зі мною з Сальниці  поїхали Кирильчук Антоніні Андріівна, Швайківська Станіслава Павлівна, Корбут Марія Гілярівна. Везли в товарних вагонах, як худобу голодних і холодних.

Привезли нас в район Крейст-Гурав в містечко Квельдорф, зареєстрували, взяли відбитки пальців, як у злочинців якихось. Потім відправили на медкомісію попередньо роздягнувши догола, а тих, хто відмовлявся роздягатися,  били.

Згодом прийшли німці-хазяї і почали нас вибирати як худобу. Я в школі до війни вчила німецьку мову і трохи вміла говорити по-німецьки.

Мене вибрав хазяїн якого звали Гавгут Гирий. Посадив мене на якусь гару і повіз до себе додому. В них було 8 корів, 2 свині, 20 поросят, кури. Я за всим цим доглядала. Були в них і свої поля. В жнива там працювала жниварка, яка в’язала снопи, а ми їх забирали і відвозили в клуню, а взимку в хазяїна була машина-молотарка, яка молотила зерно, яке потім відвозили в район Генштадт.

Мій робочий день розпочинався  о 5.00 годині ранку і закінчувався о 22.00 годині вечора. Працювали важко, та іншим бранцям було ще важче. Я чула, що дехто з наших навіть закінчували життя самогубством, так їм було погано. Різні люди були. Нас хоч годували нормально і не ображали. Спочатку ми харчувалися разом з хазяями, та потім син хазяїна з невісткою не захотіли сидіти з нами за одним столом і ми харчувалися окремо, однак їли те ж, що й хазяї.

В хазяїна було два одружених сина. Один жив окремо, а другий з батьками. Ми також доглядали їхнього малого.

В березні 1945р. наступали наші війська. Ми сиділи в погребі, а потім, коли стихло, вийшли і йшли дорогою, поки не зустріли військових. Ті нас питають: «Хто ви будете?» «Ми – руські, поляки, українці!» «Тоді забирайтеся швидко звідси хоча б на польську сторону». І ми потрапили в Польщу. Я рвалася додому, та якийсь начальник мені сказав: «Мы тебя освободили, а ты теперь пойдёшь с нами в Армию». Так я потрапила на військові навчання. Після місяця навчань, мене направили на пост регуліровщиком на кордоні між Німеччиною і Австрією до червня 1945р.

 Я ще в березні з Польщі написала мамі, що їду додому, а приїхала аж в липні. Мама вже й не сподівалася побачити мене живою».

Свідчення Павленко Антоніни Данилівни, 1923 р. н.: «В 1943р. мене замість сестри Маринки забрали в Німеччину. Я спочатку навіть була під її іменем. Везли в товарних вагонах в жахливих умовах. Нас з Сальниці було 22 дівчини.

Привезли нас в місто Нюренберг на військовий завод, де ми на станках виготовляли нарізки до мін. Жили на даху заводу, щосуботи нас водили в лазню. Годували нас вкрай погано: на сніданок не пам’ятаю, що давали, а на обід привозили бідон картоплі в лушпинні і роздавали всім по 3 штуки і ще нарізані овочі на кшалт нашого вінегрету. В свято давали яблука, капусту тушковану, пизи, деруни.

Згодом я захворіла. Обстеживши мене на ренгені і виявивши тумор, мене відправили в табір, мабуть, помирати. В таборі я пробула місяць. Людей, що там помирали, відвозили в ліс і скидали в яму. Я думала, що теж там буду, та Бог мене врятував і через місяць мене відпустили додому. Важила я 40 кг, хоча була порівняно високою.
 Додому я їхала товарняком. Зійшла в Семках на пероні і почула вигуки: «Хто в Сальницю?» Відгукнулась я і ще кілька людей. Гукав Бойко Микита, який і забрав нас на санях в Сальницю, де мене вже й похоронили, бо мої подруги-сальничанки написали в село, що мене відправили в табір смертників. У селі мені порадили піти в Зозулинці до доктора. Ми ще з однією жінкою, Антоніною, з нашого села пішли до нього, він дав нам лікарство, і ми вилікувались".

Лист з Германії (стиль написання листа збережено).

Postkarte

             A.B.S.Ukraina

            Winnizka zebit

             Ulanowski Bezirk

              dork Salniza

        п. Гавурі Марусі Петрові

                 (5 сотня)

" 7.01.1943 року,

   Здраствуй люба Марусино!

Перш всього поздоровляю тебе з святками і новим роком 1943. З новим роком зажий ти, Мусічка, з новим щастям. Люба моя сестричко, не забувай за мене, не забуду і я за тебе. Получила я від тебе листа, за якого «н» раз дякую, а відповіді не давала зараз, бо я написала Василеві листа, а до тебе листа написати не можу, моє серденько, то пишу откриточку.  Наказ твій виполнила. Якщо получу від нього листа, то зараз тобі напишу, що він пише, но ще відповіді нема. Получила вчора листа Маня, то був там листочок і для мене. Марусино, пиши часто, пока ще листи від вас до нас ідуть, бо я коришок хотіла б тобі листа написати від усієї душі, но неможна. 3.01.1943 р. получила від Степана откритку з Війниці (очевидно з Вінниці). Новини у нас є, но що ти на цій откритці напишеш. Напишу тобі який мені є подарок на святки від пані: 2 метри баї, носки шерстяні і носовий платочок, і ще те, що напекла, дві яблуці і пляшка вина і цукерків.

    Робота в мене зараз така: штопаю її носки, панчохи, мішки латаю, словом роботи хватає. Марусинонько, пишу я тобі цю откритку, саме наші сьогодні  святки, випий, золотко, за моє здоров’я, ми святкували 25 грудня, то сьогодні наші, я рано відкопувала кагати, то дуже змерзла і вже вечір, то я прийшла до Маринки в комнату, бо у неї палиться, то тепло і пишу. На цьому, моє серденятко, кінчаю, будь здорова і зажий на цей рік якнайлучше. Привіт твоїм батькам, братам і Галі. Привіт: Олі, Мішкові, Семенові, Гані (3), Маринці і усім сусідам від нас усіх дівчат, ми пока усі живі і здорові.

    З привітом Маруся. Пиши, не забувай".

  У відповідь на злочини окупантів у Сальниці організовується рух опору. А більш організованої форми він набрав, коли в село прийшов льотчик-лейтенант Скоров Іван Іларіонович. Він створив підпільний загін з 13 чоловік. Цей загін діяв на території Уланівського,  Янушпільського і Любарського районів. З 30 квітня 1942р. по 25 квітня  1943р. підпільники проводили роз'яснювальну роботу серед населення, згуртували його на боротьбу проти загарбників, добували зброю. Відкриту партизанську боротьбу загін почав з травня 1943р. і проводив її до 8 березня 1944р. -- дня визволення села. Після звільнення Сальниці він був розформований. За час своєї діяльності підпільники знищили 24 німецьких солдатів і офіцерів, а також поліцаїв-зрадників, пустили під укіс ешелон противника, знищили три трактори, 5 молотарок, 7 сепараторних пунктів, два дерев'яні мости, вивели з ладу 5 автомашин, захопили 13 гвинтівок, 14 гранат,  іншу зброю.  Розповсюджували серед населення 100 екземплярів різних листівок. написаних від руки.

Крім загону Скорова  в Сальниці на початку 1943р. була організована молодіжна патріотична група. До неї входили: Гузенко Антон Павлович, Гриньов Іван Ф.,  Плахотнюк Костянтин М., Мулярчук Володимир А., Кондель Петро Григорович,  Шпорта Анатолій Гнатович,  Гузенко Марія Павлівна, Шахворост Семен С. Група мала свій радіоприймач і передавала населенню зведення радянського інформбюро. Цією групою восени 1943р. був вбитий місцевий управитель Шурман.

Фашисти та їх посібники жорстоко розправились з молодими патріотами, три члени цієї групи -- Гузенко Антон, Гриньов Іван, Плахотнюк Костянтин були заарештовані і, після жорстоких катувань, розстріляні. Але це не лякало патріотів села, населення всіляко саботувало розпорядження окупантів.
   Свідчення Шевчук Ганни Йосипівни (1923 р. н.): «В невеличкому селі Радісному, що на Житомирщині, був штаб партизан. Сальничани Іван Гриньов, Кость Плахотнюк і Антон Гузенко мали з ними зв’язок. В Костя була на горищі рація. Одного разу його батько Єлисей  ходив по селі п’яний і кричав: «Я знаю все! В мене на горищі рація є». Кость ніколи не бив батька, а тут дав добряче по п’яній морді.
   Антон Гузенко вбив управляющого Шурмана. На них доніс поліцай Феофан Кізь і їх забрали німці. Гузенка в уланівській тюрмі катували. Потім всіх розстріляли.
     Поліцая Кізя наші, коли визволили село, заслали на рудники. Він звідти повернувся хворий на рак і невдовзі помер».

В січні 1944р. фронт наближався до нашого району. З тих сіл, де мала проходити німецька лінія оборони, німці евакуювали все населення. В Сальниці жили люди з Лип’ятина, Гнатівки, Носівок, Безпечни.

Маршал І. Г.Якубовський в книзі «Земля в огне» описує такий епізод у визволенні наших сіл: «91-й окремій танковій бригаді 1-го Українського фронту було поставлене завдання під час Житомирсько-Бердичівської операції, щоб у взаємодії з 350-ю стрілецькою дивізією генерал- майора Г.І.Ветхіна прорвати оборону ворога на ділянці Безпечна – Сміла і далі наступати на Сальницю, Воробіївку, вийти на Уланів, а потім у район Хмільника.

13 січня ворог вийшов на рубіж Чеснівка – Безпечна і був зупинений там танковими бригадами... Нами було знищено до 20 танків та ворожих солдат. В Уланові танкісти знищили більше ста автомашин і декілька складів противника, але  танки потрапили в  оточення і на ділянці Гатка - Пагурці були знищені. Багатьом танкістам пощастило врятуватися. В цьому їм допомогли місцеві жителі. Вони забирали їх додому, називали своїми синами і братами».          СВІДЧЕННЯ Соколівської Марії  Юліанівни (1931р.н.), с. Сальниця, вул. Нагірна, 40: «В кінці лютого 1944 року в нас стояв німецький обоз. Німці в нас оставили лодку резинову і 14 весел, а також багато мішків ячменю. Коли обоз відступив, ми з мамою прикидали ту лодку з веслами торфом. На початку березня мама сказала мені: «Маню, ти нікому не кажи, але в нас переховується 6 солдатів, коли вони будуть їсти, ти будь надворі, дивися, щоб німці їх не забрали». От я й бігала по дворі і дивилася, щоб німці не надійшли. Я  не знаю, були то наші розвідники, чи може наші танкісти, яких перед Новим роком розбили німці в Уланові…

      Коли  8 березня в село вступили наші солдати, в нашу хату на постой поселився руський начальник, бо був з наганом і мав ад’ютанта. Частину ячменю, лодку і 10 весел мама віддала цьому начальнику для фронту, а потім повідомила його, що сховала в льоху і на горищі 6 солдаті,в то начальник дуже дякував мамі і за солдатів, і за ячмінь, і за лодку, а мене навіть поцілував в голівку. Солдатів, як і все інше, він забрав на фронт. Про це знала лише наша сусідка, яка допомагала мамі варити їсти солдатам  та вона вже померла.

       5 мішків ячменю мама віддала в колгосп сіяти і я в квітні 1944 року взяла вила і пішла в колгосп той ячмінь прикопувати, а мої ровесники взяли книжки і пішли до школи вчитися.

        А 4 весла мама обрізала і вклала в ліжко, бо там доски поломалися, то вони нам прослужили аж до 2000 року».

4 березня розпочалася Проскурівсько-Чернівецька операція, яка принесла радість визволення в усі села Уланівського району. 7 березня 317-та та 71-ша стрілецькі дивізії 18-ої Армії під командуванням генерал-лейтенанта С.Журавльова     визволили від ворога села Смілу, Ступник, Торчин, Гнатівку. 8 березня бійці 71-ї Торунської Червонопрапорної стрілецької дивізії (командир полковник М.Бєляєв) визволили села: Рибчинці, Сальницю, Морозівку, Воробіївку, Маркуші.

                                             Венедикт Дем’янович Гриньов

                                      (Уривки з книги "Як я навчився співати")                                                                           Як звільняли село

      Німці в селі були оточені. Чорнозем був такий, що ні машини, ні танки не могли вирватись до Уланова. Весь шлях від села до Уланова горів, а німці пішки рвалися на Бердичів та Житомир. Німці обходили хати, обстукували стіни, щукаючи партизанів, було спалено декілька хат, вбита одна жінка. Вночі почала стріляти артилерія. З нашого кутка всі сусіди прибігли в наш погріб, мурований з цегли. Розрив кожного снаряду здавався останнім, діти й старі жінки молилися. Але все обійшлося, нікого не вбило.

      На другий день в селі було повно солдат і з’явились партизани з червоними нашивками на плечах. Дядько Василь приїхав до нас на німецькому мотоциклі, і ми з ним поїхали на шлях знімати шарико-підшипники, яких не вистачало на колгоспних тракторах.

        Люди раділи, прибігла сусідка тітка Югина і розповіла, що з якогось малого літака над нашими городами злетів маленький парашут з табакеркою, а в ній – лист від батька. Ми зраділи й безмежно були зворушені і ці новини передали батьковим родичам.

      Селом вели впійманих поліцаїв. Партизани попрощалися з нами і пішли далі на фронт, адже до кінця війни лишався ще рік з гаком…

       Мрія дяді Васі здійснилася: на Запоріжжі друга жінка народила йому сина й доню. Працював він головним механіком колгоспу і кликали його «дядько Але».

     Десь приблизно 1955 року його запросили в Житомир на весілля. Був він у врятованої єврейської дівчинки за хрещеного батька й самим дорогим гостем.

      Дядько з з сином уже пішли у другий світ… Дядько Павло загинув під Сталінградом, лишивши вдову і дітей без чоловіка і батька. Батько ще довго служив в Армії. Він доклав свій хист, щоб провести й збити А.Пауерса над Уралом…
  На превеликий жаль, мало хто лишився живим з нашої родини…

                                                                                 В.Д.Гриньов.

Cвідчення Ридванської Марії Петрівни, 1931 р. н.: «До війни я встигла закінчити тільки 2 класи. Першим учителем у нас був єврей Ізраїль Борисович. Початкова школа, в яку я ходила, була тут на Черемисівці. Жили дуже бідно. В селі були здебільшого холодні низенькі хатки покриті соломою, які часто треба було мазати білою глиною, щоб вони хоч якийсь вигляд мали. На все село було може пару хатів покритих бляхою. Біля повороту на Скаржинці стояла двоповерхова хата. Там жив і працював єврей, який продавав ситро. Коли в 1941-му в Сальницю вступили німці, євреїв почали забирати в Уланів і там розстрілювали. Дехто переховував їх. Я чула, що у Павла Швайківського вони ховалися.

В 3-й клас я ходила вже при німецькій владі. Вчителі в нас були ті ж самі, крім євреїв. Та тепер німці заставляли нас в школі молитися. Церкву вони також відкрили, та я туди не ходила.

 Коли фронт почав наближатися до нас, в нашу хату стали на постой німецькі солдати. Вони ділилися з нами харчами, давали одіяла, жир гов’яжий, вим’я корів. Ми, постійно голодні, були тому дуже раді. Перед звільненням села в нашу Сальницю німці привели колону евакуйованих людей з Лип’ятина, Радісного, інших сіл. В нашій хаті поселилося 21 людина. Спали всі на землі на соломі. Голодних холодних людей косив тиф. Я також захворіла тифом. А коли гарячка минула, мама мені сказала, що цієї ночі Сальницю визволили наші. Я попросила: «Покажіть мені хоч одного нашого солдатика». Мама привела до хати худенького хлопчину в військовій шинелі. Він погладив мені голівку і сказав: «Молодец, девочка, что нас ждала».

Після визволення, як тільки одужала, пішла в колгосп на роботу: засували на полях окопи, гній на плечах носили з ферми на поле, вилами прикопували в полі ячмінь. За це нам записували «палочку», тобто трудодень, на який нараховували 100-200 грамів зерна. В рік це виходило 20-30 кг пшениці. Зарплати не платили, пенсій також. Їли кропиву, бурякову гичку, мололи насіння буряків, тягнули коріння з рогози. Я полола буряки і приносила з поля маленькі бурячки, рвала сливки і мама варила з цього всього кисилицю.

Ще при німцях люди займали по кусочку колгоспного поля, садили бараболю, а оскільки льохів в бідних майже не було, то її закопували в ями. Тепер цю гнилу бараболю відкопували і робили такі собі оладки. Нам дали один раз навіть по 3 кг кукурудзи. Давали веку, та вона була досить бридка. Так жили тоді майже всі. У нас була найбільша мрія: наїстися хліба досхочу, наварити галушок великих, справжніх. Коли я йшла на роботу, мама давала мені на сніданок якогось рідкого кулішу і з собою на обід горнятко того ж кулішу. Я б його й вранці з’їла б, та треба було нести з собою в поле, адже всі вийматимуть обіди, а в мене не буде... 

Радянська влада обклала людей непосильними податками. Майже все, що ми вирощували на власному городі та в хліві, ми змушені були продати, щоб заплатити той чортів податок. А до того, ще й додалися облігації. Ходили ночами, били в двері: «Купуйте облігації державного займу!». А де в людей були ті гроші ще й на облігації... Після війни деякі хати були спалені, люди тулилися по родичах. Хати ліпили з глини толоками. Бригадири гонили людей з толоки на поле працювати. Це вже в 1960-х було масове будівництво нових хат в селі. Чоловіки їздили в Карелію  в ліси заробляли там дерево на будівництво, виписували в колгоспі фінські будиночки, куди входили і вікна, і двері, і шифер, і дошки на підлогу, і дерево на заміть. А тоді, після війни, ліпили глиняні, покривали соломою.

Ходили до машини: подавали снопи, відносили полову, грузили на бестарки. Вони для мене були дуже важкі. Я вміла запрягати коней. Їздовими були такі ж підлітки, як ми.

Щоб хоч якось зігрітися взимку та приготувати їжу, треба було цілий рік згортати на полях стерню, пирій, сушити. На берегах різали та сушили торф, все носили додому на плечах». 

Спогади Мулярчука Костянтина Антоновича: «Коли в село прийшли наші, почалася мобілізація і мене забрали в Армію. Спочатку я був кулеметником. З боями визволяли Кременець, Почаїв, наближались до Дубно. Нас з кулеметників перекваліфікували у зв’язківці, а мене по слуху відібрали в телеграфісти, вчив Азбуку Морзе. Перед відправкою на фронт були навчання в лісі, потім нас 5 хлопців відправили телеграфістами в штаб армії на потужну радіостанцію.

Почався наступ від Дубно до Сандомирського плацдарму. Ми забезпечували зв’язок під бомбардуванням, керували літаками. Одного разу нас запеленгували німці. Ворожий літак пролетів над нашими головами, одна бомба впала за 5 метрів від нашої радіостанції.

Пройшли з боями Львів, Кельтце, Польщу, Дрезден.
  Додому я писав стислі фронтові трикутники. Одного разу листоноша принесла моїм батькам лист в конверті і цим дуже їх налякала. Адже в конвертах приходили здебільшого повідомлення про смерть. Зібралися родичі, всі плакали і боялися відкривати конверт, думаючи, що там похоронка. Та виявилось, що в листі капітан Кизілов дякував моїм батькам за сина.

Перемогу святкували 12 травня 1945р. на австрійському кордоні.

Повертаючись додому, у Львові зустрівся з землячкою Соколівською, яка верталася з німецького концтабору і гнала на батьківщину корів.

Демобілізувався я восени 1946р., а до того часу ще був направлений прокладати в Добромилі кордон між Україною та Польщею.
   У військовій шинелі з невеликим рюкзаком повернувся я в багатостраждальну Україну в розграбоване напівзруйноване війною село.»

   

Свідчення Петрунько Володимира Петровича: «7 березня йшли бої за визволення Сальниці, 8-го в село ввійшли наші війська. Нас викликали на медкомісію, після чого колоною відправили на фронт. Йшли пішком до Бердичева. Там мені дали кулемет і помічника Куцика Василя з Рибчинець. Стріляти та воювати вчили дорогою. Голодні, вошиві, без обмундирування та гвинтівок, ми дійшли до Кременця. Там нас завели в лазню, видали форму і повезли в м. Торчин в траншеї.

     Більше тижня просиділи ми в траншеях, ждучи поповнення для наступу. Сиділи метрів через десять один від одного до болі в очах вдивляючись в сторону німців. Одного разу почули чуже: «Хенде хох!». Я дав кулеметну чергу – три німці попадали перед траншеєю.

     Продовольства  нам не привозили зовсім. Ми по черзі ходили в евакуйований німцями Торчин, що тепер був у нас в тилу, шукали в покинутих погребах картоплю, приносили її в траншеї, варили в казанках і їли без солі, без хліба.

   Діждавшись поповнення, пішли в наступ через мінне поле. Перед атакою нам дали по 100 грамів горілки. В нашому батальйоні було 200 солдат, до Вісли ж дійшло 10.

     Бої йшли за кожне село. Від села до села йшли колоною, попереду – розвідка. І раптом – вибухи снарядів. Один розірвався біля мене. Я впав і подумав, що вже на тому світі. Поворухнувся, відчув на собі важкість: на мені була земля і два трупи солдатів, та сам я був живий.

     Біля Вісли окопалися і знову стали ждати поповнення для наступу. Тут в траншеях мені вручили медаль «За отвагу» за бій на Західній Украіні. А було все так: йшли ми з боями до якоїсь річечки. Треба йти в атаку, а німець б’є, голови не дає підняти. Чую голос командира: «Петрунько, вперед!». Ми піднялися і побігли в наступ до річки. Куцикові звернуло щелепу. Я забрав в нього патрони, забіг в коноплі, окопався, зробив дирку в коноплях і, як снайпер, зі свого кулемета відстрілював німців до вечора.

    Вечером посильний забрав мене на другий напрям до якогось села і нас з сержантом послали в розвідку. Сержант наступив на міну, йому відірвало ногу, я заволік його в тил.

   Діждавшись чергового поповнення, почали форсування Вісли. Треба було добігти берегом до річки і сісти на понтонні човни, а німець б’є, снаряди летять, як град під час дощу. Почалася справжня м’ясорубка: тому ногу одірвало, тому руку, тому голову, того осколками посікло., тільки й чути звідусіль: «Сестра, помоги!». Поряд зі мною розірвався снаряд, я впав і відчув біль по всьому тілу. Відкривши очі, побачив, що мені відірвало вказівний палець на лівій руці. Пізніше дізнався, що в двох місцях осколками пробита права рука, нога і осколок застряв у спині. Тут уже й я застогнав: «Сестра, допоможи!».Чую: «Володю, це ти?», придивився: Кондель Петро з Сальниці в нас був старшиною. Через 15 хв. мене з іншими пораненими вкинули на підводу і повезли в медсанбат. Там під місцевим наркозом мені зробили операцію, повиймали з мого тіла осколки.

     Вночі на медсанбат налетіли німецькі літаки-бомбардувальники, побили багато поранених, лікарів. Я якимось дивом залишився живим. Мене відправили в Проскурів в госпиталь. Ходити я не міг, весь час лежав і мене повезли в Київ, звідти – в Москву, а далі – в Казань. Оскільки рана на нозі не загоювалась, то мені знову її прооперували, вколовши чотири обезболюючих уколи. В Казані я пролежав 9,5 місяців, там мене й застав кінець війни».

   

 Свідчення Фаринюк Валентини Антонівни, 1926 р. н.: «Перед визволенням села мій дід щодня виходив на дорогу з пляшкою горілки в кишені, виглядаючи наших. Каже: «Наші з Лип’ятина наступатимуть, я їм всім потроху наллю. Бігала і я слідом за ним, а коли вночі з 7 на 8 березня наші визволили село, я проспала.

   Батька забрали до війська. Я з дівчатами та жінками ходили в Проскурів (тепер Хмельницький) носили їжу, одяг в траншеї, де наші рідні сиділи, чекаючи наступу. Батько воював в Польщі, на Віслі. Після перемоги повернувся додому живим».

   Свідчення Марнопольської Наталі  Іванівни, 1926 р. н.:" Під час війни в Юхрема Крикуна гуляли німці на весіллі. Я теж пішла туди. Мене хотів взяти німець танцювати, та я відмовила. Він розсердився і вихопив пістолет. Я ледве втекла.

     В 1943 році в селі діяли партизани Антон Гузенко, Іван Гриньов, Костянтин Плахотнюк. Були ще хлопці з інших сіл. Дмитро Мединський возив їх в сторону Краснополя на завдання. Однієї ночі вони йшли вбивати сільського старосту і зустріли поліцая Фанчика Кізя. Щоб той їх не видав, вони вкинули його в ополонку. Та той зумів вибратися і доніс на них німцям.  Антона Гузенка схопили і, після катувань, розстріляли. Його сестра забирала тіло, то розповідала, що був вирізаний язик, вуха, виколоті очі. Плахотнюка і Гриньова теж розстріляли.

      Після визволення села Уланівський військомат  всіх чоловіків та хлопців, що підходили за віком, забрав на фронт по 106-й статті. Нас, дівчат, по тій же статті забрали в трудову армію на Донбас у шахти. Привезли нас в Сталінську область, Макеєвський район, шахта «Мокракалінова». Директором шахти був Медведєв. Нас розселили по хатах. Кирильчук Ганя і я жили в місцевого старости. Там з Сальниці були ще Оля Кондель, Олена Мулярчук, Ганя Дубенчак, Оля Собчук, Таїса Гавура т а інші.

        Машин в шахтах не було, добували вугілля кайлом, вручну лопатами грузили в вагонетки, часто по коліна в холодній воді. Дуже важко було. А коли нам припадало нести сталінську вахту, а це дві зміни підряд, ми виходили на поверхню чорні, одні зуби блищали, і буквально падали від втоми. Годували нас безкоштовно. Щі, тюлька, чай – ось і все меню. Одного разу після сталінської вахти ми запізнилися на обід. В столовій нам подали одні ріденькі щі. Ні хліба, ні тюльки, ні чаю. Ми почали доправлятися. В цей час в столову зайшло начальство. Оцінивши ситуацію, вони знайшли на кухні продукти уже в сумках. Кухарів віддали під трибунал.

   Платили нам там зарплату. Якщо виконав план – 120 рублів в день. В той же час одна буханка хліба тоді коштувала 150 рублів, стільки ж треба було віддати і за маленьке відерце бараболі.

       Наближалася осінь. Мене відпустили додому заготовляти теплу одежу, взуття і продукти харчування. Мала при собі відповідну бумагу. Збирали ми не тільки в Сальниці, а й Лип’ятині, Чеснівці, інших селах. Мабуть від постійного стояння в холодній воді мої ноги покрилися чиряками і я пішла в лікарню. Все, що вдалося зібрати, я передала разом з бумагою на Донбас через матір Олі Кондель Марію, котра поїхала відвідати дочку. Я одужала і пішла в колгосп обліковцем. На бригадних зборах мій недолугий залицяльник, якому я дала відкоша, сказав, що я дезертирувала з шахти. І мене заарештували. Заарештували також і Мулярчук Олену, котра приїхала додому, не витримавши каторжної праці в шахті. В матері порок серця. І тоді я з вінницької тюрми написала листа Молотову. Що батько на фронті, що я і мати хворі, що я не втікала, так вийшло. І знову на мене зглянулася доля -- мене відпустили. А Олену тримали в тюрмі після мене ще більше місяця. Вона вийшла аж в червні  завдяки   амністії до Дня Перемоги.
      Ми з батьком повернулися додому в один день. Він—з фронту, я – з тюрми.  То був найщасливіший для всіх нас день. Батько прожив 67 років і помер в 1967 році, а якби не попередили, якби не втік від репресій, то прожив би тільки 37 років, не захищав би нас на фронті, не приніс би ніякої  користі державі, селу, родині...»

       Понад 900 жителів села брали участь у Другій світовій війні, 407 чоловік віддали своє життя на фронтах  і 80 в с. Гнатівка. 135 нагороджено орденами, 532 медалями, а Гвардії полковнику танкових військ Столярчуку Флору Євстафійовичу (1906-1944) посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
      До лав захисників стало багато колишніх випускників школи, трактористів та комбайнерів, простих колгоспників, які годували державу хлібом та іншою продукцією.

   Тринадцять чоловік стали офіцерами Червоної армії. На різних фронтах і на різних посадах воювало також семеро сальничанок. З словами глибокої вдячності молоде покоління згадує Дем’яна Гриньова, полковника авіації, Михайла Дем’янчука – льотчика, капітана, майора Івана Бойка, що пройшов війну від початку до кінця, командира артилерійського дивізіону майора Івана Чехівського, а згодом випускника військової академії. Антон Прокопович Бойко пройшов чотири війни і повернувся в рідну Сальницю.

     Не жалів свого життя заради перемоги над заклятим ворогом і випускник Краснодарського льотного училища Микола Власович Кожушко, який загинув в одному з боїв із фашистськими асами.

     Олексій Олександрович Гриньов пережив блокаду Ленінграда, він теж старший лейтенант, був військовим радником у Югославії. Ніна Яківна Собчук воювала на Сталінградському фронті, а Володимир Петрович Петрунько, Костянтин Антонович Мулярчук і Микола Максимович Сорока брали участь в операції на Сандомирському плацдармі, в Польщі.

   Петро Вікторович Павленко, старший лейтенант, обороняв від німецько-фашистських загарбників Москву і Сталінград.
   Сергій Якович Іванов, капітан, командував ротою піхотинців, а після війни викладав російську мову та літературу. Кожен із них вніс свою частку зусиль у розгром ворога.

      За інформацією з книги С. Гребельського «Хмільник» в 1945 році на параді Перемоги в Москві взяли участь 5 фронтовиків з Хмільницького району, в тому числі Олексій Давидович Лука з Сальниці.

У сім’ї Павла Никодимовича Павленка та Лукії Лаврентіївни до війни було 13 синів та 1 дочка:

·        Павленко Омелян Павлович

·        Павленко Іван Павлович

·        Павленко Прокіп Павлович

·        Павленко Пилип Павлович

·        Павленко Максим Павлович

·        Павленко Матвій Павлович

·        Павленко Кіндрат Павлович

·        Павленко Михайло Павлович

·        Павленко Віктор Павлович

·        Павленко Степан Павлович

·        Павленко Петро Павлович
·        Павленко Роман Павлович

·        Павленко Сергій Павлович

·        Павленко-Кондель Горпина Павлівна
Павленко Прокіп Павлович був репресований перед війною та страчений в тюрмі НКВД:

Павленко Прокіп Павлович, 1899 р. н. , с. Сальниця  Хмільницького р-ну, українець, із селян, освіта початкова, колгоспник, одруж., 1 дитина. Арешт. 06.04.1938 році. Звинувачений за ст. 54-10 КК УРСР. За постановою Трійки УНКВС Він. обл. від 28.04.1938р., розстріляний 20 травня 1938 р. в м. Вінниці. Реабілітований 14.08.1957р. 

Десять з них -- учасники Великої Вітчизняної війни. Шестеро з них загинули:

·     Матвій – перед початком війни навчався в Кремлівському військовому училищі ім. ВЦВК, був командиром роти і загинув в 1941 році під Уманню;

·        Степан навчався в Глухівському с/г інституті. В 1941 році пішов на фронт, пройшов війну, був нагороджений орденом Червоної Зірки. Загинув при звільнені міста-героя Бреста.

·        Кіндрат загинув під Виборгом.

·        Пилип і Максим були кулеметниками. Пилип загинув у Молдовії, Максим –  під Кенігсбергом.

·        Петро був розвідником, загинув на берегах Вісли в районі Сандомира.
      Іменем братів Павленків названо вулицю, на якій вони жили та споруджено пам'ятник напочатку вулиці.

 Не забули сальничани і відважних партизан закатованих німцями: Гузенка Антона, Гриньова Івана, Плахотнюка Костянтина. Їх іменами названі вулиці в Сальниці, на яких вони жили.

При визволенні Сальниці полягло 53 солдати, Гнатівки – 6. Поховані вони в братських могилах, біля яких виросли меморіали пам’яті, регулярно проходять мітинги в пам’ять полеглих та церковні відправи. Завдяки юним слідопитам багато родичів дізналися, де полягли їхні сини та батьки, і щороку в день Перемоги приїздили поклонитись їхньому праху.

Центральний меморіальний комплекс  присвячений загиблим воїнам-односельчанам та визволителям села було збудовано в 1975 році. Тут викарбувано їхні прізвища.

Список сальничан полеглих під час Другої світової війни

1.    Баб’юк Григорій Кирилович – 1903-01.02.1945

2.    Барабаш Гнат Самійлович – 1912-1944

3.    Барабаш Каленик Максимович – 1911-25.10.1944, мол. сержант

4.    Барабаш Михайло Феофанович – 1908-08.1944, пропав безвісти

5.    Барабаш Євгеній Феофанович – 1912-20.04.1945

6.    Барабаш Степан Тодорович – 1915 -09.1941, пропав безвісти

7.    Барчук Архип Олександрович – 1920-28.06.1942, пропав безвісти

8.    Барчук Кирило Олександрович – 1920-19.09.1943, старшина

9.    Барчук Пилип Олексійович – 1907-08.1941, мол. лейт, пропав безвісти

10. Безсмертний Іван Федорович – 1913-1941

11. Безсмертний Євтихій Петрович – 1913-10.1944, пропав безвісти

12. Безсмертний Феодосій Васильович – 1915 – 06.09.1941

13. Бойко Роман Федорович – 1906-1944

14. Браверман  Давид Григорович – 1925 – 22.06.1944, гв. сержант

15. Бронфин     Koйсл Гершович – 1914 – 02.1942

16. Бронфин Койфман Соломонович – 1911 – пропав безвісти

17. Бронфин Мотл Соломонович -- 1917 – пропав безвісти

18. Бронфман Гойце Шулемович – 1915 – пропав безвісти

19. Бурдельний Оксентій Іванович – 1901-29.04.1945

20. Василишин Панас Феофілович – 1903-04.04.1944

21. Вахівський Людвіг Йосипович – 1905-1944

22. Вахівський Марцін Йосипович – 1899-19.01.1945

23. Вайс Ізраїль Абрамович – 1908 – 12.1943, пропав безвісти

24. Власюк Андрій Гнатович – 1895-1944

25. Власюк Борис Петрович – 1916-1941

26. Власюк Іван Омелянович – 1913-12.09.1941

27. Власюк Петро Климович – 1923-07.07.1944

28. Войцещук Григорій Остапович – 1898-1944

29. Гавронський Іван Гнатович – 1910-05.1944, пропав безвісти

30. Гавронський Сигізмунд Гнатович – 1905-11.1944, пропав безвісти

31. Гавура Гнат Прохорович – 1907-08.1941, пропав безвісти

32. Гавура Дмитро Семенович – 1918 -15.08 1944

33. Гавура Захар Сергійович – 1916-1943, мол. лейт., пропав безвісти

34. Гавура Іван Антонович – 1905-06.08.1944

35. Гавура Іван Маркович – 1905-22.07.1944

36. Гавура Іван Самійлович – 1924-1944

37. Гавура Ілля Пилипович – 1911-10.03.1944

38. Гавура Ілля Семенович – 1910-1941

39. Гавура Костянтин Макарович – 1900-1944

40. Гавура Макар Терентійович – 1913-1941

41. Гавура Микола Антонович – 1900-01.08.1944

42. Гавура Михайло Самійлович – 1926-1944

43. Гавура Михайло Семенович – 1918-07.06.1942, мол. сержант

44. Гавура Никифор Тимофійович – 1907-15.02.1943

45. Гавура Олексій Гаврилович – 1920-08.1941,  пропав безвісти

46. Гавура Олексій Степанович – 1924-04.1945, пропав безвісти

47. Гавура Петро Аврамович – 1909-05.1944, пропав безвісти

48. Гавура Петро Анатолійович – 1908-1944

49. Гавура Петро Єфремович – 1909-1944

50. Гавура Петро Созонович – 1908-12.1944, пропав безвісти

51. Гавура Петро Юхимович – 1924-18.07.1944

52. Гавура Сергій Тимофійович – 1923-14.05.1945

53. Генюк Абрам Шлемович -- ____ - 1942, мол. лейт., пропав безвісти

54. Герасимчук Василь Никифорович – 1906-1944

55. Герасимчук Іван Михайлович – 1907-09.1944, пропав безвісти

56. Герасимчук Павло Трифонович – 1921-24.02.1945

57. Герасимчук Петро Йосипович – 1904-1944

58. Герасимчук Яків Іванович – 1905-1944

59. Герасимчук Іван Григорович – 1913-26.08.1943

60. Голуб Петро Аврамович – 1901-20.10.1944

61. Гольдштейн Бер Вольфович – 1912 -26.03.1944 ст. лейт.

62. Гольцман Семен Харитонович – 1924 – 20.01.1945

63. Грабарчук Іван Прохорович – 1908-05.1944, пропав безвісти

64. Грабарчук Олексій Порфирович – 1911-10.04.1944, пропав безвісти

65. Грабовський Петро Євменович – 1913-06.05.1945

66. Грабовський Юстим Володимирович – 1900-13.11.1944

67. Гриньов Андрій Карпович – 1912-1942, політрук, пропав безвісти

68. Гриньов Арсен Михайлович – 1907-1944

69. Гриньов Арсен Федорович – 1914-07.1944, пропав безвісти

70. Гриньов Василь Карлович – 1909-1944

71. Гриньов Євмен Омелянович – 1914-1941

72. Гриньов Іван Андрійович – 1912-1941

73. Гриньов Іван Юхимович – 1920-09.1944, мол. серж., пропав безвісти

74. Гриньов Микола Олександрович – 1921-12.08.1944, ст. лейт.

75. Гриньов Петро Максимович – 1914 – 09. 1941, мол. лейт., пропав безвісти

76. Гриньов Яків Семенович – 1908-1941

77. Грогуль Микола Полікарпович – 1914-1941

78. Гройс Лев Давидович – 1924 -09.11.1943

79. Гузенко Антін Павлович – 1920-04.08.1942

80. Гуль Кирило Зіновійович – 1919-04.1944, пропав безвісти

81. Гуль Степан Михайлович – 1918-05.1944, пропав  безвісти

82. Гуртовник Лев -- 1904 – 1941 пр. б.в.

83. Данилко Дмитро Федорович – 1919-1939

84. Дем’янчук Дмитро Лаврінович – 1907-03.02.1945

85. Дем’янчук Маркел Семенович – 1903-17.04.1944

86. Дерун Дмитро Васильович – 1912-26.04.1945, гв. ст. сержант

87. Донець В’ячеслав Зіновійович – 1923-05.09.1944

88. Дубенчак Антон Ксенофонтович – 1922-1941, лейтенант

89. Дубинчак Борис Сергійович – 1910-19.04.1945, єфрейтор

90. Дубинчак Григорій Сергійович – 1907-15.07.1944

91. Дубинчак Іван Кирилович – 1920-03.08.1941

92. Дубинчак Карпо Іванович – 1910-05.1944

93. Дубинчак Костянтин Григорович – 1923-1941

94. Дубинчак Маркел Семенович – 1915-1941

95. Дубинчак Микола Якович – 1920-1941

96. Дубинчак Петро Дем’янович – 1911-17.03.1942

97. Дубинчак Петро Лукич – 1922-31.08.1944

98. Дубинчак Петро Олександрович – 1924-26.12.1944

99. Дяковецький Борис Ісаакович – 1912 – 16.08 1944

100.                 Жигалівський Олександр Якимович – 1906-1944

101.                 Жигалівський Яким Іванович – 1920-1940

102.                 Іщук Євмен Панасович – 1904-08.08.1944

103.                 Іщук Іван Іванович – 1911-1941

104.                 Іщук Микола Андрійович – 1909-1941

105.                 Кадр Казимир Йосипович – 1919-1941

106.                 Кадр Франц Іванович -- ____  - 22.04 1945

107.                 Кирильчук Іван Микитович – 1923 -04 1945, пропав безвісти

108.                 Кізь Григорій Семенович – 1910 – 15.11.1942

109.                 Кізь Григорій Тимофійович – 1903-25.07.1944

110.                 Кізь Степан Кіндратович – 1919- 08. 1944, пропав безвісти

111.                 Кізь Ілля Семенович – 1915 -08.04. 1944

112.                 Ковтонюк Андрій Степанович – 1898-25.04.1944

113.                 Ковтонюк Олексій Іванович – 1909-1944

114.                 Ковтонюк Тихін Семенович – 1914-1941

115.                 Ковтонюк Яким Семенович – 1911-07.1944, пропав безвісти

116.                 Кожушко Дмитро Лазарович – 1920-07.1944, сержант, пропав безвісти

117.                 Кожушко Зіновій Васильович – 1919-04.1944, пропав безвісти

118.                 Кожушко Йосип Арефович – 1905-07.1944 старшина, пропав безвісти

119.                 Кожушко Касян Маркіянович – 1913-1941

120.                 Кожушко Микола Арефович – 1910-12.1941, пропав безвісти

121.                 Кожушко Микола Власович – 1922-19.03.1942, сержант авіаполку

122.                 Кожушко Семен Захарович – 1896-1941

123.                 Кожушко Степан Маркіянович – 1920-1941

124.                 Кожушко Яким Лазарович – 1910-1944

125.                 Коломієць Антон Дем’янович – 1907-09.08.1944, єфрейтор

126.                 Коломієць Іван Захарович - 1923-08.09.1944

127.                 Коломієць Костянтин Єфремович – 1896-1944

128.                 Коломієць Костянтин Омелянович – 1896-08.08.1944

129.                 Коломієць Макар Семенович – 1914-1941

130.                 Коломієць Микола Григорович – 1921-08.1941, пропав безвісти

131.                 Коломієць Микола Семенович – 1916-1941

132.                 Коломієць Микола Созонович – 1915-1941

133.                 Коломієць Петро Григорович – 1906-1944

134.                 Коломієць Петро Захарович – 1920-06.1941, пропав безвісти

135.                 Коломієць Яків Єфремович – 1900-1941

136.                 Коломієць Петро Васильович – 1911-1944

137.                 Коломійчук Григорій Сергійович – 1920-08.08.1944, пропав безвісти

138.                 Коломійчук Петро Васильович – 1911 – 13.08.1944, сержант, пропав безв.

139.                 Колос Олександр Євтихійович – 1900-29.12.1944

140.                 Колос Олексій Йосипович – 1921-1941

141.                 Колос Петро Євтихійович - 1926-19 44

142.                 Кондель Василь Михайлович – 1909-1944

143.                 Кондель Василь Федорович – 1925-1944

144.                 Кондель Володимир Кирилович – 1910-1944

145.                 Кондель Григорій Левкович – 1907-1944

146.                 Кондель Григорій Віталійович – 1921-1941

147.                 Кондель Павло Адамович – 1923-1944

148.                 Кондель Панас Онуфрійович – 1924-27.03.1942, сержант

149.                 Кондель Петро Адамович – 1919-26.04.1944

150.                 Кондель Петро Вікторович – 1921-1944

151.                 Кондель Петро Феодосійович – 1916-1941

152.                 Кондель Сава Адамович – 1913-1941

153.                 Кондель Феодосій Арсенійович – 1900-23.08.1944

154.                 Кондрацький Василь Устимович – 1903-1944

155.                 Кондрацький Прохор Григорович – 1898-07.02.1945

156.                 Корбут Гілярій Владиславович – 1897-30.04.1945

157.                 Корбут Едуард Йосипович – 1907-1941

158.                 Корбут Леонтій Віталійович – 1921-10.02.1942

159.                 Корнієнко Семен Федорович – 1923-09.02.1945

160.                 Коцюра Кіндрат Дормедонтович - 190-1944

161.                 Коцюра Кіндрат Сергійович – 1916-1941

162.                 Краснер Мотл Абрамович -- 1900 – 1941

163.                 Краснер Єфим Абрамович – 1900 – 1941

164.                 Крикун Єфрем Васильович – 1920-16.09.1944, сержант

165.                 Крикун Роман Юхимович – 1919-1944

166.                 Крот Борис Аркадієвич – 1921 – 10.01.1944, гв. старшина

167.                 Крученюк Ілля Ілліч – 1912-1941

168.                 Кутц Юрій Іванович – 1922-1944

169.                 Лівінський Адам Йосипович – 1915-01.08.1944, мол. сержант

170.                 Лівінський Антон Йосипович – 1912-1944

171.                 Лівінський Анатолій Йосипович – 1911 -05.1944, пропав безвісти

172.                 Лівінський Григорій Йосипович – 1922-10.01.1943

173.                 Лівінський Іван Йосипович – 1915-1944

174.                 Лівінський Іван Степанович – 1911-1944

175.                 Літинецький Ісаак Борисович – 1905 -06.1944, пропав безвісти

176.                 Луценко Антон Васильович – 1924-1944

177.                 Луценко Петро Прохорович – 1925-15.11.1944

178.                 Луценко Прохор Павлович – 1902-03.08.1944

179.                 Луценко Іван Федорович – 1921-06.1944, пропав безвісти

180.                 Мазур Трохим Данилович – 1905-26.04.1944

181.                 Мазур Панас Степанович – 1909-26.05.1944

182.                 Мазур Сава Панасович – 1907 – 05.1944, пропав безвісти

183.                 Мардер Шуля Цодикович – 1906 – 10.07.1941

184.                 Мар’євич Андрій Йосипович – 1911-1944

185.                 Мар’євич Іван Зіновійович – 1913-1941

186.                 Мар’євич Кирило Федорович – 1909-20.08.1944

187.                 Мар’євич Макар Панасович – 1905-1944

188.                 Мар’євич Микола Зіновійович – 1919-1941

189.                 Мар’євич Микола Іванович – 1925 -28.02.1945, мол. лейтенант

190.                 Мар’євич Михайло Дем’янович – 1926-09.03.1945, мол. сержант

191.                 Мар’євич Олексій Панасович – 1908-04.1942, пропав безвісти

192.                 Мар’євич Петро Омелянович – 1920-1941

193.                 Мар’євич Трохим Степанович – 1912-1941

194.                 Мартинюк Захар Павлович – 1908-1944

195.                 Мартинюк Іван Максимович – 1904-01.08.1944

196.                 Мартинюк Лука Сергійович – 1914-1941

197.                 Мартинюк Юстим Сергійович – 1911-1944

198.                 Матіяш Оксентій Андрійович – 1905-1944

199.                 Матіяш Павло Феофілович – 1914-05.1944, пропав безвісти

200.                 Матяш Федір Андрійович – 1899-12.10.1944

201.                 Мединський Іван Данилович – 1904-1944

202.                 Мединський Олексій Миколайович 1921-25.01.1945

203.                 Мельничук Іван Остапович – 1909-1941

204.                 Мельничук Олексій Іванович – 1919-1939

205.                 Мулярчук Ананій Прохорович – 1904-1944

206.                 Мулярчук Андрій Євлампович – 1900 -03.03.1945

207.                 Мулярчук Андрій Микитович – 1904-1944

208.                 Мулярчук Василь Андрійович – 1926-1944

209.                 Мулярчук Василь Несторович – 1896-1944

210.                 Мулярчук Данило Павлович – 1916-1941

211.                 Мулярчук Євдоким Гаврилович – 1900-1944

212.                 Мулярчук Іван Олександрович – 1909-1944

213.                 Мулярчук Леонтій Гаврилович – 1909-1944

214.                 Мулярчук Матвій Несторович – 1910-1941

215.                 Мулярчук Микита Дорофійович – 1918-1941

216.                 Мулярчук Михайло Несторович – 1899-1944

217.                 Мулярчук Олександр Кирилович – 1915-15.02.1944, мол.лейт., пропав безв.

218.                 Мулярчук Олексій Павлович – 1920—20.09.1941-09.09.1945

219.                 Мулярчук Олексій Гаврилович 1914 – 25.02.1944

220.                 Мулярчук Панас Євгенійович – 1904-1944

221.                 Мулярчук Петро Микитович – 1906-1944

222.                 Мулярчук Феофан Цезарович – 1918-1940

223.                 Мулярчук Юхим Павлович – 1912-1941

224.                 Навроцький Петро Михайлович – 1920-1940

225.                 Наконюшнюк Микола Захарович – 1924-1944

226.                 Ніколишин Василь Петрович – 1926-20.01.1945, єфрейтор

227.                 Новак Трохим Михайлович – 1911-1941

228.                 Носальський Петро Арсентійович – 1904-1944

229.                 Носальський Петро Митрофанович --1901-26.07.1944

230.                 Олійник Петро Панасович – 1921-1941

231.                 Павленко Антін Сергійович – 1902-26.09.1944

232.                 Павленко Володимир Семенович – 1919-1944

233.                 Павленко Григорій Васильович – 1926-1944

234.                 Павленко Дмитро Якимович – 1926-1945

235.                 Павленко Іван Григорович – 1909-07.1944, пропав безвісти

236.                 Павленко Іван Петрович – 1915 -12.02.1943, лейтенант, пропав безвісти

237.                 Павленко Петро Павлович – 1924-14.01.1945, єфрейтор

238.                 Павленко Степан Павлович – 1921-1941

239.                 Павленко Матвій Павлович – 1918-1939

240.                 Павленко Максим Павлович – 1907-1944

241.                 Павленко Кіндрат Павлович – 1905-1944

242.                 Павленко Пилип Павлович – 1900-1944

243.                 Павленко Макар Федорович – 1920-14.04.1942, мол. лейтенант

244.                 Павленко Микола Карпович – 1916- 17.03.1943, капітан

245.                 Павленко Микола Леонтійович – 1910-1944

246.                 Павленко Никифор Вікторович – 1909-06.1944, пропав безвісти

247.                 Павленко Никифор Леонтійович – 1910-1944

248.                 Павленко Овер’ян Кіндратович – 1906-05.1944, пропав безвісти

249.                 Павленко Петро Прохорович – 1915-1941

250.                 Павленко Прохор Антонович – 1910-17.04.1944

251.                 Павленко Савелій Федорович – 1918-05.04.1944

252.                 Павленко Яків Сергійович – 1912-1944

253.                 Папірник Іван Кирилович – 1913-1944

254.                 Пасічник Федір Матвійович – 1912-1944

255.                 Пахолюк Лука Арсентійович – 1911-09.04.1944

256.                 Перун Павло Іванович – 1910-1944

257.                 Петраш Григорій Іванович – 1910-27.01.1942, загинув у полоні

258.                 Петраш Іван Хомич – 1915-04.05.1945, сержант

259.                 Петраш Степан Петрович – 1920 07.1944, пропав безвісти

260.                 Петрунько Іван Єгорович – 1906 – 10.07.1942, пропав безвісти

261.                 Петрунько Петро Григорович – 1917-05.04.1944

262.                 Петрунько Яків Зотович – 1907-09.09.1944

263.                 Підреза Віктор Степанович – 1912-1944

264.                 Плахотнюк Андрій Ксенофонтович – 1926-1944

265.                 Плахотнюк Іван Ксенофонтович – 1904-29.09.1944

266.                 Плахотнюк Іван Михайлович – 1925-16.01.1945 сержант

267.                 Плахотнюк Михайло Миколайович – 1905-1944

268.                 Плахотнюк Олександр Юхимович – 1901 – 17.09.1944

269.                 Плахотнюк Феодосій Іванович – 1912-08.1944, пропав безвісти

270.                 Поліщук Гордій Аврамович – 1904-1944

271.                 Поліщук Григорій Прохорович – 1912-28.10.1944

272.                 Поліщук Йосип Зіновійович – 1916-1941

273.                 Поліщук Павло Васильович – 1913-1941

274.                 Поліщук Семен Зіновійович – 1894-1941

275.                 Поліщук Филимон Аврамович – 1906-10.08.1944

276.                 Поліщук Яків Аврамович – 1918-02.08.1944 сержант

277.                 Полонський Арон Якович – 1916-02.05.1945, ст. лейтенант

278.                 Полонський Іван Микитович – 1910-1941

279.                 Полонський Ілля Тимофійович – 1908-11.04.1944

280.                 Полонський Каленик Тимофійович – 1917-1941

281.                 Полонський Лаврін Семенович – 1904-13.04.1942

282.                 Полонський Максим Євлампійович – 1906-1944

283.                 Полонський Марко Костянтинович – 1917-1941

284.                 Полонський Микола Гнатович – 1919-1941

285.                 Полонський Олександр Микитович – 1922-20.07.1944

286.                 Полонський Петро Гнатович – 1913-07.1941, пропав безвісти

287.                 Полонський Юхим Костянтинович – 1901-1944

288.                 Поляк Ісаак Єфимович -- 1892 – 1941

289.                 Прус Андрій Опанасович – 1925-1944

290.                 Прус Федір Ілліч – 1906-1944

291.                 Рабер Срул  Йосипович – 1921 – 1941 пропав безвісти

292.                 Ридванюк Мирон Аверкович – 19.04.1944

293.                 Ридванський Пилип Михайлович – 1910-1944

294.                 Ридванюк Іван Петрович – 1923-13.10.1942

295.                 Ридванюк Терентій – 1924 – 23.07.1942 заг. у таб Маутхаузен

296.                 Ридванюк Сергій Онисимович – 1918 – 04.07 1942 мол. лейт., таб. Слобозія

297.                 Ридванюк Яків Онисимович – 1913-07.1944, пропав безвісти

298.                 Савчук Антін Павлович – 1909-08.1944, пропав безвісти

299.                 Савчук Володимир Данилович – 1907-1941

300.                 Савчук Володимир Степанович – 1907-1944

301.                 Савчук Гнат Данилович – 1912-11.04.1944

302.                 Савчук Іван Семенович – 1921-20.08.1944

303.                 Савчук Йосип Романович – 1906-01.01.1942, загинув у полоні Ноеслагер

304.                 Савчук Корній Семенович – 1910-09.04.1942

305.                 Савчук Костянтин Андрійович – 1924-1944

306.                 Савчук Костянтин Гаврилович --1924 – 17.07.1944

307.                 Савчук Петро Андрійович – 1922-15.08.1943 полон шталаг Луфтваффе

308.                 Савчук Степан Данилович – 1904-1944

309.                 Савчук Феодосій Данилович – 1918-16.01.1945, мол.серж.,  пропав безвісти

310.                 Сікорський Андрій Остапович – 1907-1944

311.                 Сікорський Каленик Дорофійович – 1915-1941

312.                 Сікорський Карпо Остапович – 1909-1944

313.                 Собчук Андрій Никифорович – 1920-1944

314.                 Собчук Влас Іванович – 1901-17.10.1944

315.                 Собчук Володимир Михайлович – 1925-14.09.1944

316.                 Собчук Гнат Никифорович – 1925-1944

317.                 Собчук Іван Никифорович – 1911-1941

318.                 Собчук Костянтин Гаврилович -     -1944

319.                 Собчук Макар Якович – 1914-1941

320.                 Собчук Мирон Миронович – 1925-26.02.1945

321.                 Собчук Мирон Филимонович – 1905-1944

322.                 Собчук Митрофан Степанович – 1927-1945

323.                 Собчук Михайло Костянтинович – 1906-1944

324.                 Собчук Никифор Ксенофонтович – 1914-

325.                 Собчук Олександр Ксенофонтович – 1914-14.07.1944, сержант

326.                 Собчук Семен Зіновійович – 1922-1941

327.                 Собчук Трохим Леонтійович – 1896-1944

328.                 Собчук Трохим Назарович – 1900-1944

329.                 Стадник Володимир Климович – 1920-1941

330.                 Стадник Олександр Максимович – 1901-1944, політрук

331.                 Столярчук Богдан Антонович – 1924-16.03.1945

332.                 Столярчук Кіндрат Лукич – 1903-1944

333.                 Столярчук Сава Семенович – 1912-1944

334.                 Столярчук Флор Остапович – 1906-14.07.1944, гв. полковник

335.                 Сукач Іван Данилович – 1906-1944

336.                 Сусол Іван Каленикович – 1915 -08.10.1943

337.                 Тимчук Костянтин Феодосійович – 1925-08.05.1945

338.                 Тимчук Семен Власович – 1911-1944

339.                 Томашов Михайло Карлович – 1916-1941

340.                 Угриновський Срул Шмулевич –1921— 08.1941, пропав безвісти

341.                 Фаринюк Анатолій Єфремович – 1924-16.03.1945

342.                 Фаринюк Анатолій Олексійович – 1922-1944

343.                 Фаринюк Антін Варфоломійович – 1922-18.05.1942

344.                 Фаринюк Арсеній Кіндратович – 1906-1944

345.                 Фаринюк Василь Макарович – 1924-21.03.1945

346.                 Фаренюк Віктор Кіндратович – 1921-07.04.1944

347.                 Фаренюк Володимир Варфоломійович – 1925-16.01.1945, мол. сержант

348.                 Фаринюк Давид Федорович – 1915-1941

349.                 Фаринюк Іван Семенович – 1907-1944

350.                 Фаринюк Карпо Євлампійович – 1922-30.07.1944

351.                 Фаренюк Олексій Петрович – 1915-13.09.1944

352.                 Фаринюк Ростислав Олексійович – 1920-1941

353.                 Фаринюк Сергій Феодосійович – 1914-06.10.1944

354.                 Фаринюк Степан Остапович – 1905-30.07.1944

355.                 Фесюк Федір Трохимович – 1900-22.06.1944

356.                 Хитрик Ілля Іванович – 1906-1944

357.                 Цимбал Іван Іванович – 1900-1.05.1945, мол. сержант

358.                 Чарніс Наум Мойсеєвич – 1921

359.                 Чарніс  Шлойма Мотлович – 1921 – 1941 Пр. б.в.

360.                 Чехівський Антін Андрійович – 1903-12.08.1944

361.                 Чехівський Антін Лаврінович – 1906-1944

362.                 Чехівський Архип Ісакович – 1921-1941

363.                 Чехівський Василь Іванович – 1922-16.07.1944

364.                 Чехівський Данило Юхимович – 1903-30.05.1944

365.                 Чехівський Євдоким Фокович -     -1944

366.                 Чехівський Ісаак Данилович – 1901-25.05.1944

367.                 Чехівський Йосип Федорович – 1905-1944

368.                 Чехівський Кирило Феодосійович – 1909-1944

369.                 Чехівський Максим Климович – 1915-21.07.1944

370.                 Чехівський Маркіян Дмитрович – 1911-1944

371.                 Чехівський Микола Федорович – 1917-1944, полон, табір Майданек

372.                 Чехівський Михайло Филимонович – 1898-10.1942, пропав безвісти

373.                 Чехівський Павло Іванович – 1909-1944

374.                 Чехівський Петро Кузьмич – 1926-09.02.1945

375.                 Чехівський Петро Омелянович – 1906-27.04.1944

376.                 Чехівський Петро Феодосійович – 1906-1944

377.                 Чехівський Федір Наумович – 1902-1944

378.                 Чекала Віктор Людвігович – 1909-11.01.1945

379.                 Шахворост Антін Климович – 1915- 1941

380.                 Шахворост Антін Феодосійович – 1920-1941

381.                 Шахворост Денис Якович – 1914-21.10.1942

382.                 Шахворост Іван Михайлович – 1923-1944

383.                 Шахворост Михайло Лаврентійович – 1897-19.021943, полон

384.                 Шахворост Петро Климович – 1918-1941

385.                 Шахворост Семен Євлампійович – 1915-1944

386.                 Швайківський Павло Гнатович – 1910-1944

387.                 Шевчук Василь Ксенофонтович -     -1944

388.                 Шевчук Михайло Дмитрович – 1920-1941

389.                 Шевчук Онуфрій Маркіянович – 1911-16.02.1942

390.                 Шиманський Микола Савович – 1906-11.10.1944

391.                 Шнайдер Арсеній Євтихійович – 1897-20.04.1945

392.                 Шнайдер Дем’ян Панасович – 1904-31.05.1944

393.                 Шнайдер Йосип Петрович – 1922-1941

394.                 Шнайдер Леонід Євдокимович – 1905-08.1944, пропав безвісти

395.                 Шпільчевський Данило Оксентович – 1914-11.02.1942, загинув у полоні

396.                 Шпільчевський Петро Терентійович -     -1944

397.                 Шпольберг Ісай

398.                 Шпорта Андрій Леонтійович – 1898-31.07.1944

399.                 Шпорта Ксенофонт Іванович – 1911-1944

400.                 Юркевич Федір Петрович – 1916-1944

401.                 Якобнюк Іван Бенедиктович – 1926-1944

402.                 Янківський Гілярій Йосипович – 1919-10.08.1942

403.                 Янківський Іван Миколайович – 1921-06.1944, пропав безвісти

404.                 Янківський Мар’ян Леонтійович – 1909-20.01.1945

405.                 Янович Михайло Якович – 1919 – 11.1941, пропав безвісти

406.                 Янчук Ксенофонт Зіновійович – 1903-09.1944, пропав безвісти

407.                 Янчук Віктор Семенович – 1907 -- 08.1944, пропав безвісти.

Пам’ятник братам Павленкам – в1985, пам’ятник «Скорботна мати» в с. Гнатівка –- в 1989р. Відкрито Зал бойової слави в школі  в 2007 році.

Ворог завдав селу великої шкоди. Спалено всі колгоспні будівлі, МТС, ткацьку артіль та інші громадські споруди. Зруйновано і спалено 110 хат колгоспників,  забрано в рабство 289 чоловік молоді, 
У роки німецької окупації розстріляно більше 450 чоловік єврейського населення, а також активістів Михайла Плахотнюка, Василя Кондрацького, Петра Величка, М.Л. Олійника , Ю.Я. Козерука та інших.  
   Після війни в Сальницю повернулося тільки кілька єврейських родин, яким вдалося вціліти після німецько-фашистської окупації:

- Закутнер Лев з дружиною Югиною, дітьми Майєю та Ігорем;

-   Гітлернер Давид Наумович  з дружиною  Юданіною Раїсою та донькою Ольгою, згодом у 1947 народилася донька Фаїна;
 - Атензон Ушер Матвійович з дружиною Софією та сином Дмитром, згодом у 1947 народився син Леонід; в 1960 р. -- син Григорій;
  - Абель Ісаак Йосипович з дружиною Прилуцькою Сурою та донькою Людмилою;               
 - Сирота Шимон Моїсеєвич з дружиною  Кравець Розою та дітьми Поборцевим Володимиром і в 1946 році народилася донька  Марія;
  -  Гальперович Марія (Мунця) Михайлівна з дітьми Розою, Дорою, та сином Михайлом (Менделе);                 
- 60-річна Майзеліс Фріда ( Фрейдл) Меїрівна;

- Естіс Раїса Соломонівна ( в 1948 р. виїхала).
В селі збереглося єврейське кладовище, яке знаходиться в занедбаному стані.

       

                            Повоєнний період

Подвиг і праця – в Сальниці моїй,

Пам’ять і слава житимуть у серці,

Щоб не студив нам душі сніговій

І ливсь достаток, ніби із відерця.

                        (М. Дорош)

Завдані збитки по колгоспах і Сальницькій сільській раді становили 55 млн 349 тис. крб. (в старому численні).

Великої шкоди завдано війною артільному господарству і тваринництву. Так, посівна площа під зернові і технічні культури зменшилась на 50%, урожайність зернових культур становила 9-10 цнт. з 1 га, урожайність цукрових буряків -- 80-85 цнт. з га. На кінець 1944 року в колгоспах « Червоний партизан» та імені Ворошилова всього нараховувалось 112 голів худоби, в тому числі 5 корів, 28 свиней.

 Уже в перші тижні після звільнення села військкомат провів мобілізацію всіх чоловіків віком від 17 до 50 років. До середини червня 1944р. в селі залишилися старі, хворі та інваліди. Жінки і підлітки взяли на свої плечі домашні турботи, важку  роботу в колгоспі без техніки, добрив, насіння. Дуже не вистачало тяглової сили – волів, коней, замість них впрягали корів, ними орали, боронували. Звичайно, годі було чекати від таких тварин молока, лиш би живими були. В цілому, загальна ситуація на селі  погіршувалася вкрай несприятливими кліматичними умовами: після посушливого літа 1945р. настала малосніжна зима. Значна частина озимини загинула від морозів. Щоб пересіяти вибракувані площі – насіння не вистачало.
   Газети в той час рясніли заголовками – «По-більшовицькому керувати заготівлями», «Дати більше хліба країні – справа честі кожного колгоспу та радгоспу», «Кожен пуд хліба, зданий державі, прискорює виконаня плану нової п’ятирічки», «Хліб – зброя п’ятирічки». 6 жовтня 1946р. районна газета «Прапор перемоги» писала, що ланки Іщук Ганни та Мармузи Євгенії виростили і зібрали 480 цнт з 1 га. В 1947р. та ж газета писала, що ланка Шнайдер Євдокії зібрала по 160 пудів озимих з 1 га.  Та незважаючи на це за видноколом,  немов примара,  знову бовванів голод. Голови колгоспу і сільської ради примушували вивозити на поставку весь хліб, не залишаючи ні грама ні людям, ні насіння. 
   Уповноважені з Уланова, Вінниці цілими днями проробляли колгоспників з єдиною метою – виконати накази партії. Людей знімали з роботи, віддавали до суду. Люди розуміли, що основною причиною голоду, що насувався на них, була жорстока політика правлячої влади, яка незважаючи на реальне становище в країні, прагнула знову за рахунок села швидше залікувати рани, нанесені війною промисловості. Недарма люди говорили, що колгоспи для того й створені, щоб грабувати населення села. Так, бригадир колгоспу «Червоний партизан»  І.І.Вертельний заявляв: «У нас сколько бы не уродило хлеба, всё равно больше 200 грамм на трудодень не получишь, так как наши правители всю пшеницу отдадут за границу. Чтобы тот не жил на свете, кто придумал  эти колхозы..."

Очевидці та документи  розповідають, що навесні 1947р. доводилося харчуватись квітами білої акації, листям, половою, вживали й трупи мервих тварин. 
Секретар Вінницького обкому партії Стахурський наказав заготовити листа та розіслати його по всіх районах. В ньому говорилося: «...Период весны 1947 года открывает ещё большие возможности по изысканию дополнительных ресурсов питания, как-то: сбор зелени пригодной для употребления в пищу, изготовление муки из пырея, рогозы, улов рыбы в прудах и водоймах и т.д. Задача партийных организаций использовать все эти богатые источники, чтобы улучшить питание особо нуждающихся семей...
  Партийные организации должны усилить бдительность и ещё больше повести воспитательную работу среди трудящихся».
   Смертність у селі різко зросла.  При цьому комуністична партія подавала дані, що справи всюди налагоджуються.
     Не дивлячись на голодування  й злидні своїх громадян, забране силою зерно влада щедро відправляла в зарубіжні країни. Багато джерел прямо вказують, що українське збіжжя  відвантажували до Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Франції. Лише власний народ не міг на собі відчути отої «інтернаціональної допомоги».

Свідчення Петрунько Володимира Петровича: «Додому я дістався 13 березня 1947р. рівно через три роки після мобілізації. Вдома -- голод, холод. З їжі – тільки мішок картопляної муки. Я хочу розказати, що то була за мука: восени 1938р. батько закопав мішок картоплі, та вона чомусь зогнила і мати (батька забрали енкаведисти) не стала її відкопувати. А в голодному 1947р. вона її відкопала і побачила, що там така собі мука картопляна (крохмал). Мати пекла з неї бараболяники, вони були несмачні і негарно пахли, та все ж це була їжа.
 Згодом я дізнався, що мені, як фронтовику, належить отримати 10 кг житньої муки. Я поїхав в Уланів і привіз додому цілий скарб – 10 кілограмів  муки.

Після війни почали обкладати людей налогами. Позика 500 рублів, 300 шт. яєць, 300 літрів молока, 50–40 кг м’яса, восени картоплю по контрактовці – 2 цнт. Це все треба було відірвати від сім'ї, від голодних дітей і здати державі для відновлення зруйнованого війною народного  господарства». 

 Практично до 1960-х років працюючим колгоспникам не виплачувалась зарплата в грошовому еквіваленті. Селянам записували трудодні, а в кінці року на кожний трудодень нараховувалась та виплачувалась натуроплата. Це могло бути, в кращому випадку, декілька мішків зерна та вузлик цукру. Селянам пенсійного віку пенсія до 1960-х також не виплачувалась. Вони змушені були або йти в колгосп на роботу, або жити з власної присадибної ділянки, або бути на утриманні своїх дітей. Перші пенсії колгоспникам були у розмірі 12 карбованців, зарплата працюючим колгоспникам в 1960-ті роки була 40-50 радянських карбованців.

Розбудова села

    У 1950р. відбулося об'єднання колгоспів села в одну сільськогосподарську артіль «Червоний партизан». Укрупнення колгоспу сприяло розвитку багатогалузевого господарства.

За післявоєнні роки побудовано 67 капітальних приміщень, в тому числі майстерню, чотири зерносховища, млин, олійню, гараж, чотири дитячих садка, кузню, два склади міндобрив, тощо.

Колгосп розвивається в буряково-зерновому напрямку з молочно - м'ясним тваринництвом. Всієї землі в колгоспі 4974га., в тому числі орної 3713га, саду-151га, лісу-69га.

      А в кінці 40-х років держава накинула українцям ще одну чужорідну культуру коксагиз – багаторічний представник родини складноцвітних із корінням, в яких містяться частки каучуку, що входить до складу виготовлення гумових виробів. Батьківщина цього дива – міжгірські долини Тянь – Шаня. Квіти цієї рослини дуже схожі із цвітом кульбаби. Насіння утримується у кошичках у вигляді пуху. Тому важко цвіт кульбаби відрізнити від цвіту коксагизу.

У Європі цю трав’янисту рослину вирощували до 1933 року. Доки не появилась можливість виробництва каучуку синтетичним способом. А в СРСР вирощували той «пух» ще кілька років.

За високий урожай кок-сагизу в 1952р.   голові колгоспу  Олексію Єрмолайовичу Конделю, агроному Дорофію Федоровичу  Мулярчуку ланковій Мотрі Андріївні   Барабаш присвоєно почесне звання Героя Соціалістичної Праці, сім колгоспників нагороджено Орденами Леніна: 

Арсен Макарович Мулярчук,

Катерина Григорівна Ридванюк,

Антон Прокопович Бойко,

Панас Васильович Крикун,

Тодосія Вікторівна Багринцева,

Олексій Артемович Колос,

    Т.В.Кондель.

 Понад 100 чоловік нагороджено іншими орденами і медалями. Орденом Знак пошани нагороджено понад 30 колгоспників.

30 грудня 1962р. Уланівський район було ліквідовано, всі населені пункти разом з Сальницею були включені в склад Хмільницького району.

В 1965р. в Хмільницькому  районі з’явився небезпечний ворог картоплі – колорадський жук.

          В  1960-ті    село  активно  розвивалося та перебудовувалося. Найбільша кількість приватних та колгоспних будинків в селі було збудовано саме в цей період. Сільські чоловіки їздили в російську (після 1939р.) Карелію заробляти дерево на хати. З іншими будівельними матеріалами колгоспникам допомагав колгосп.   Хати будували спільними толоками. Плата була – накритий господарями стіл, адже грошей колгоспники тоді не мали.
      Сальниця  мала  міцний,  талановитий  керівний  колектив  села:  голова  колгоспу  Молдован   Іван  Антонович,  секретар  парторганізації колгоспу Кізь  Іван  Павлович  (офіцер  у  відставці),  голова  сільської  ради  Фаринюк  Яким  Михайлович  (офіцер  у  відставці),  секретар  сільської ради  Полонський  Костянтин  Микитович,  завгоспа  Бойко  Антон  Прокопович та ін.

Спогади Бойко Олександра Антоновича,1949 р.н., уродженця с. Сальниця:

     «Мій батько Бойко Антон Прокопович народився 1915 року в с. Сальниця в багатодітній родині, що мала 9 дітей, з яких вижило 4. Коли йому було 5 років, помер його батько від тифу. У 1930 р. пішов в колгосп, працював їздовим, 15-річному підлітку доводилося всю осінь возити підводою цукрові буряки на завод. У 1935р. був призваний на військову службу у кадрову армію. Як грамотний і фізично розвинений, служив у Бориспільській десантно-штурмовій дивізії, мав 10 стрибків з парашутом.

    З того часу і до кінця 1945 р. його життя повністю пов’язане з армією і чотирма війнами. Йому єдиному з майже 1000 сальницьких ветеранів випала така доля – 4 війни.

     Після строкової служби закінчив курси шоферів і влітку 1939р. був мобілізований на польську війну згідно пакту між СРСР і Німеччиною.

Приїхав з Галичини в листопаді 1939 і через тиждень був мобілізований на війну СРСР з Фінляндією. Воював на лінії Манергейма, був парторгом роти. Повернувся додому в травні 1940 р. поранений, обморожений, контужений. Контузія була такої сили, що все тіло було паралізоване протягом місяця, що згодом стало причиною важкої хвороби Паркінсона.

      Перед війною СРСР з Німеччиною працював зав.магазином в сільпо та секретарем комсомольської організації.

      23 червня 1941 р. був мобілізований на фронт, воював у самому пеклі війни: важкий відступ  з Західної України, оборона Москви, Ленінграда, наступ на Східну Прусію. Війну закінчив у Берліні в травні 1945р.Після 10-денної відпустки в Сальниці, продовжив службу у Берліні, згодом його артилерійський полк було направлено у Маньчжурію на війну з Японією. Додому повернувся  в кінці 1945 р. з важкими пораненнями. Був нагороджений медалями «За оборону Москви», «За оборону Ленинграда», «За взятие Кенигсберга», «За взятие Берлина», «За победу над Германией», «За победу над Японией», орден «Боевого Красного Знамени».

     Командування військової частини дало йому позитивно-рекомендаційну характеристику на керівну роботу, отже він посів посаду голови Сальницького ССТ.

       На початку 1950-х років був призначений головою Уланівської райспоживспілки, через рік звільнився через незгоду з бюрократично-волюнтаристською позицією секретаря Уланівського райкому ком. партії Кострікова (котрий невдовзі став першим секретарем Хмільницького райкому партії). Після цього працював завгоспом колгоспу аж до виходу на пенсію.

За високий урожай коксагизу був нагороджений орденом Леніна.

Перебуваючи на посаді завгоспа у 1950-60-х роках Антон Прокопович зробив для села і колгоспу більше, ніж будь-який голова колгоспу. Коли у 1954 р. він озвучив свій план електрифікації Сальниці, голова колгоспу Кондель О.Є. різко висловився проти, заявивши, що на це є державна програма. Не вірилося, що таке можна зробити, але  сільському дядькові у військовій формі вдалося через Вінницький обком партії, Міністерство, головнокомандуючого Чорноморським флотом у 1955р., привізши з Севастополя двигун від підводного човна, який став базою для електрифікації Сальниці.  Внаслідок проробленої ним роботи було випереджено державну програму  електрифікації на десяток років. В кінці 1960-х років став «пробивати» газифікацію зрідженого газу в селі і зумів зробити це швидше, ніж знаменитий Уланівський колгосп. З його ініціативи було започатковано будівництво Будинку культури, і під час будівництва ми тижнями не бачили батька, який постійно був у відрядженнях, вибиваючи потрібні будівельні матеріали.

      Бойко А.П. проводив активну громадську роботу. Був депутатом сільської ради і начальником ДНД. Активно боровся з псевдофронтовиками.

У 1970-ті роки важко захворів через поранення та контузію. Помер у 1984 році.

     Його дружина Дем’янчук Марія Миронівна працювала вчителькою Сальницької середньої школи, спочатку викладачем німецької, а потім української мови. Виростили і виховали 4 дітей».

   За  головування  Молдована  І.А.  колгосп  був  тричі   мільйонером,  передовиком  у  районі  і  області. Приміщення всіх тваринницьких ферм в Сальниці побудували колгоспники за часи його керівництва (МТФ, свиноферму, качатник) в 50-х роках, млин – в 1960 (до цього був водяний млин на Черемисівці, а також 12 вітряків), аптеку – 1968 р. Будинок побуту – в 1963 р.; в 60-х була збудована шосейна дорога з Уланова через Сальницю в Гнатівку. Колгосп мав свою пасіку, сад, городню бригаду пилораму,  автопарк,  три  тракторні  бригади  (ними  керували  Ляхов  Михайло,  Червоненко  П.П.,   Бойко  Трохим),    дві  ветеринарні  дільниці, автопарк.

Колгосп постійно славився гарними врожаями зернових і технічних культур, вчасно виконував плани з виробництва іншої сільськогосподарської продукції і продажу їх державі. Значно зросла кількість поголів’я ВРХ, свиней, овець, курей. Було проведено спеціалізацію щодо утримання і відгодівлі свиней, молодняка ВРХ.      В 1968 році головою колгоспу став Іваниця Іван Петрович. В 1972 році в Сальниці було урочисто відкрито новозбудований двоповерховий  Будинок культури з просторою сценою та оркестровою ямою, з великою глядацькою залою. На другому поверсі розміщувалася сільська бібліотека, на першому -- парткабінет.    

    З виступу голови колгоспу «Червоний партизан» І.П.Іваниці на 50-річчі з дня народження Я.Г.Шпорти(1922 – 1956) 15 вересня 1972 року:  «Батьківщина поета – Сальниця – це півтори тисячі дворів, біля шести тисяч населення  (гадаю, це цифри по обох селах -- Сальниці та Гнатівці (прим. авт.)). За недовгий час, відколи востаннє тут був Ярослав, у селі сталося багато разючих змін. Сьогодні в Сальниці біля тисячі телевізорів і радіоприймачів, біля сотні мотоциклів і автомашин. Майже в кожній хаті колгоспника – газ (балонний – (прим. авт.)) і пральна машина, власні бібліотеки. Далеко більша частина всього населення переселилася в нові добротні будинки. Колгосп, за яким закріплено близько 5 тисяч гектарів землі, став міцним багатогалузевим господарством, яке має 40 тракторів, 15 зернових комбайнів, 25 автомобілів, 150 електромоторів і багато іншої техніки. З кожним днем зростає економічна могутність колгоспу, добробут наших людей.

     Складаючи своєрідний звіт перед твоєю пам’яттю, дорогий земляче Ярославе, ми гордимося тим, що оплата одного вихододня з 1955 року зросла в 5 разів, грошові прибутки з 338 тисяч збільшились до 2 з лишком мільйонів карбованців, енергопотужність – з 1270 кінських сил до 4977, тракторів – з 12 до 40, урожайність з гектара – з 12 до 32 центнерів, в 3—4 рази зросло поголів’я худоби на фермах, виробництво м’яса й молока. За цей час збудовано восьмирічну школу, дитячий садок і дитячі ясла, медпункт, дві лазні, побутовий комбінат, аптеку, контору колгоспу, потужний млин, Будинок культури і багато інших будов. А як виросли люди! Досить сказати, що за 16 років понад 900 сальничан закінчили середні школи і технікуми, 200 чоловік – вищі навчальні заклади.

     Важко собі уявити, яким великим джерелом натхнення  стала б сьогоднішня наша дійсність для поетичної творчості Ярослава Шпорти.  (Джерело натхнення. // Червоний прапор  – 1972 – 19 верес. – 3 с.).
     В лютому 1972 року у Києві відбулася республіканська нарада агрономів усіх областей України. У ній взяв участь і головний агроном колгоспу «Червоний партизан» Михайло Панасович Кондрацький.

   Велику популярність на селі завоювала радіо-газета Поділля», що виходила в ефір двічі на тиждень. Збирали необхідні матеріали й редагували їх Михайло Мулярчук і Надія Гриньова. Вони регулярно інформували мешканців про колгоспні справи, новини, що сталися на території сільської ради, бичували нероб, любителів спиртних напоїв тощо. В селі виходила багатотиражна колгоспна газета «Ленінським шляхом».

З часом було проведено реорганізацію бригад. В лютому 1972 року кількість їх скоротилася до трьох – дві у Сальниці і одна у Гнатівці. Ними керували бригадири Павло Петрович Павленко, Олексій Артемович Колос і Дмитро Степанович Мазур.
  В ті роки строкова військова служба в Радянській Армії була обов’язковою. Кожен 18-річний юнак повинен був відслужити в Радянській Армії 2 роки, а в Військово-морському флоті – 3 роки. Якщо за станом здоров’я юнака звільняли від служби, це часто сприймалося ним як особиста трагедія.

    В мирний час в різні роки під час служби в лавах Радянській Армії загинули сальничани: капітан Шахворост Борис Олександрович, Тунік Анатолій Григорович, Кирильчук Микола Іванович, Бонісевич Володимир Всеволодович,, Павленко Микола Костянтинович, Макодай Дмитро Іванович.    

Похорон Туніка А.Г.

 Виконували свій інтернаціональний обов’язок в десятирічній війні  в Афганістані  10 юнаків-сальничан. На щастя, всі вони повернулися живими в рідні домівки.
  Станом на 1.01.1971р. в Сальниці проживало 3923 чоловік. 

В 1978р. під керівництвом інженера колгоспу Івана Трифоновича Сапуна в Сальниці розпочалося будівництво газопроводу. В листопаді 1982р. блакитний вогник запалав в перших будинках по вулиці Жовтневій (тепер вул. Братів Павленків).  До 2002р. було повністю газифіковано села Сальницю та Гнатівку.

З замітки секретаря парторганізації колгоспу «Червоний партизан»  Л.П.Павленка «Трудовий ентузіазм» в районній газеті «Червоний прапор» за 8.08.1980 р.: «Обговорюючи матеріали червневого (1980 р.) Пленуму ЦК КПРС, працівники рослинництва вирішили замість раніше прийнятих зобов’язань зібрати по 34 центнери зернових з гектара, одержати по 35. До першого вересня виконати план продажу хліба державі за п’ятирічку.

        Жнива—80 наші механізатори зустріли високою готовністю. Десять комбайнових екіпажів зобов’язалися намолотити по 6 – 6,5 тис. цнт. зерна. Приклад самовідданої праці покзують комбайнери М.Ю.Кожушко і А.Г.Гавура, які працюють з синами Михайлом і Костянтином, В.К.Слободянюк. На косовиці гороху відзначились О.М.Собчук, М.І.Безсмертний, М.І.Гриньов. Створено тимчасову партійну групу на чолі з М.А.Дубенчаком, яка морально підтримує трудовий ентузіазм хліборобів. Через стінну пресу, полівки, «блискавки», фотогазету висвітлює хід змагання механізаторів, пропагує методи праці передовиків, в «перці» критикує недбайливих.

        Хороший трудовий дарунок готують ХХVІ з’їздові партії тваринники. Вони вирішили п’ятирічний план продажу державі молока і м’яса виконати до 63-ої річниці Великого Жовтня (до 7 листопада 1980 р.). Такі доярки як Олена Корбут, Ганна Павленко, Олександра Мулярчук, Марія Козерук, Олена Осадчук, Валентина Степаненко зобов’язалися надоїти в цьому році по 3500—4000 кілограмів молока на корову.

        Хорошими показниками в праці вирішили зустріти форум комуністів буряководи, овочівники, будівельники, кормозаготовачі.
Враховуючи вимоги майбутнього стартового року 11-ої п’ятирічки, ми вирішили замість планових 38 тис. тонн органічних добрив заготовити і внести 50 тис. тонн. Думаю, немає потреби пояснювати, що це означає в нашій хліборобській справі. До відкриття з’їзду механізатори поставлять на лінійку готовності посівну техніку, хлібороби підготують насіння, проведемо всеобуч кадрів».

В 1982р. головою колгоспу став колишній головний агроном Кондрацький Михайло Панасович, який разом з сальничанами продовжував будівництво газопроводу,  насіннєвого  заводу в 1984 р., двоповерхової середньої  школи, що відкрилась в 1982 р. та приміщення пошти в 1983 р. Згодом в 1989 р. була збудована нова сільська рада, на другому поверсі якої знаходилася контора колгоспу.   
     На  охороні  правопорядку села стояв з 1964 по 1970 роки Григорій Олександрович Гудимович, потім -- старший дільничний інспектор міліції майор Василь Олександрович Гудимович. Указом Президії Верховної Ради УРСР Василя Олександровича Гудимовича було нагороджено медаллю «За відмінну службу по охороні громадського порядку».

    В 1986 р. у Чорнобильському пеклі  побувало 13 наших односельчан:

1.      Вихованець Іван Андрійович

2.      Гавура Валентина Володимирівна

3.      Бухенко Юрій Петрович

4.      Лисак Олексій Михайлович

5.      Мар’євич Леонід Іванович

6.      Мулярчук Василь Кирилович

7.      Собчук Леонід Миколайович

8.      Собчук Марія Петрівна

9.      Речич Владислав Сильвестрович

10.    Шнайдер Володимир Арсентійович

11.    Хитрик Яків Андрійович

12.    Янчук Оксана Дмитрівна

13.    Фесюк Михайло Григорович

     Всі вони чорнобильці Першої та Другої категорій.

Охорона здоров'я

До війни  сальничан лікували лікар Федір Соловйов,  акушерка Фаїна Літинецька, фельдшерка Дубинчак Ганна Кирилівна та ін. Допомагали вони мешканцям Сальниці та інших сіл, а також пораненим, і під час війни. 

 Після війни в Сальницькій дільничній лікарні було чимало відділень: приймальне, терапевтичне, пологове, хірургічне. 

В різні часи в лікарні працювали: терапевт Майстренко Іван Гнатович, фельдшери Майстренко Ганна Макарівна, Собчук Петро Карпович, Соловйов Федір, акушерка Донець Ганна Олександрівна. Ці фахівці зносили не одну пару взуття на болотистих вулицях Сальниці та навколишніх селах і вдень, і вночі допомагаючи хворим. 

Лікарня обслуговувала навколишні села: Гнатівку, Лісогірку, Маркуші, Лип’ятин, Мар’янівку, Воробіївку, Скарженці, Торчин, Сулківку.

 В 1960-х роках закрили пологове відділення, згодом хірургічне, а в 90-х – і терапевтичне. З 1950-х років лікарню очолив хірург Собчук Леонід Іванович, потім – терапевт Бабенко Надія Олексіївна, після неї -- педіатр  Павлюк Тетяна Іванівна. 

В 1981 році  старі приміщення лікарні, збудовані ще 1934 року, знесли, а лікарня перейшла в  приміщення старої школи в зв’язку з переходом учнів в нову школу.   

Зараз в селі залишилася лише амбулаторія загальної практики сімейної медицини, яку очолює терапевт Грубська Надія Василівна.   

 В 2014 році в амбулаторії було зроблено капітальний ремонт.

Медичний колектив Сальницької дільничної лікарні. 1960-ті.

Аптека

Атензон  (Ушер) Аскард Матвійович 05.06. 1904 р.н. був з заможної на той час родини. Його батько був у пана управляючим. Ушер мав дефект мовлення, тому не був військовозобов’язаним. До війни закінчив робфак медінституту м. Вінниця і 7 років працював в аптеці спочатку в Зозулинцях, а потім в Сальниці. Одружився з Софією Львівною (Зофією Лейбівною) Бекер з бідної єврейської родини, до війни у них народилося два сини 1939 та 1941 років народження.

     Коли почалася війна, їх сім’ю разом з іншими сальницькими євреями,  німці під конвоєм гнали в Уланівське гетто. Сім'ї Атензона вдалося втекти з гетто в Зозулинці. Усю війну вони змушені були переховуватись у довколишніх невеличких селах. Софія не схожа була на єврейку, до того ж з дитям на руках, тому її українські селяни частіше впускали до своїх домівок, а явного єврея боялися впускати остерігаючись розстрілу. Важко навіть уявити, як  настраждалася ця людина протягом двох з половиною років фашистської окупації ховаючись від німців. Голодний ночував взимку на горищах, в льохах, в ожередах, в лісах.  Відморозив собі ноги та все ж якимось дивом вижив.

    Після визволення Софія з сином (другий син помер) поверталися в Сальницю військовою машиною Студебекер, що їх  підібрала. На дорозі стояв немічний виснажений чоловік з піднятою рукою, в якому Софія з великим трудом впізнала свого чоловіка і вмовила шофера взяти його на перевантажену солдатами та цивільними машину. Ушер Матвійович довгий час хворів інфекційними хворобами шлунку.  Поступово він підлікувався, поправився.

     В Сальниці вони поселилися в свою невеличку хатину, половину якої займала маленька та чиста й затишна  аптека, де він працював завідуючим. Їм довелося знову одружуватися, тому що документи під час війни були втрачені.

   В кінці 1960-х років Атензони збудували в центрі Сальниці цегляний будинок, а в 1967 р. навпроти їх хати колгосп збудував нове приміщення аптеки.
 Софія Львівна працювала в Сальницькому сільському споживчому товаристві бухгалтером. Виховали  та вивчили трьох синів.

   Ушер-Аскард Матвійович майже 40 років  з 30.05.1944р.  і до 01.08.1983р. пропрацював завідуючим сальницькою аптекою допомагаючи людям і мудрою порадою, і вдало підібраними ліками, за що був нагороджений найвищою нагородою – любов’ю та повагою сальничан та мешканців довколишніх сіл. Черніцька Марія була фармацевтом. Паламарчук-Собчук Параска Панасівна (тьотя Паша) працювала довгий час санітаркою.

      В 1984 році, в зв’язку  з похилим віком батьків, старший син Атензон Дмитро Аскардович ((1939 р. н.), який працював головним інженером БМУ 1 м. Вінниці, що будував житловий масив «Вишенька», згодом працював  замуправляючим приватпідприємства «Вінницябуд» до 2010 р.) забрав їх в м. Вінницю, де  (Ушер) Аскард Матвійович і помер  10.04.1994р.

            (Записано зі слів молодшого сина Атензона Григорія 1960 р. н.)

     Пахолюк Зоя Степанівна.  08.08.1947 р. Після закінчення Житомирського фармацевтичного училище працювала в Уланові. Переведена на посаду завідуючої аптекою  №72 с. Сальниця з 01.10.1983 р. і працювала до 15.05.2014 року. Вона довгий час працювала разом з Галиною Миколаївною Ковтонюк  котра після закінчення Київське медичного училища з 1984  до 2009 року   працювала фармацевтом.  Санітарками працювали Шпорта Ганна Якимівна, Гриньова Ніна Омелянівна.

    Зараз аптека орендує частину приміщення Будинку культури, працює там лікар-педіатр Тетяна Іванівна Павлюк.

         

 Побутове обслуговування

До 70-х років індивідуальний пошив одягу був в звичайних хатах сальничан, за які Побуткомбінат виплачував орендну плату. Потім кравчині перейшли в приміщення, де зараз знаходиться поштове відділення, а, оскільки воно було затісне, то працівниці працювали в дві зміни: з 9.00 до 16.00 і з 16.00 до 23.00.

В 80-х роках Будинок побуту перейшов в двоповерхове колишнє приміщення контори колгоспу і знаходився там аж до свого розпаду в 2000-х роках.

 Керівниками Сальницького Будинку побуту в різні роки були: Мулярчук Володимир Семенович (закрійник), Мулярчук Ганна Семенівна, Бойко Галина Андріївна, Павленко Ніна Федорівна, Герасимчук Ольга Миколаївна.

 8 кравчинь шили сальничанам та жителям довколишніх сіл різноманітний одяг: пальта, сукні, костюми тощо. Крім цього в Будинку побуту працювала «Перукарня» -- перукар Плахотнюк Тамара Олексіівна, «Фотографія», «Ремонт взуття», «Ремонт електротехніки», «Ремонт телевізорів».

         Сільське споживче товариство (ССТ)

В радянські часи торгівля та громадське харчування були  державними. В Сальниці обслуговували населення слідуючі магазини: господарчий, продовольчий, взуттєвий, галантерея і трикотаж, комісійний, канцтовари та іграшки, кафе «Берізка», яке селяни називали «Чайна» (відкрите в 1958р).

Також ряд дрібних торгових одиниць: на фермі для доярок та тваринників, у школі, на віддалених від центру вулицях та ін. В Гнатівці – продовольчий магазин. Всі магазини підпорядковувались Сальницькому сільському споживчому товариству (ССТ), яке в селі називали сільпо (від рос. -- сельское потребительское общество (сельпо)). ССТ мало свого голову, завторга, бухгалтерів, що нараховували продавцям магазинів заробітну плату, касира, якому продавці здавали торгівельну виручку, товарознавця та експедиторів, що завозили товари в магазини з державних складів. 

     В різні роки головами Сальницького ССТ були: Кутц Ганна Олексіївна (до війни),  Шахворост Олександр Климович, Войцещук Олександр Прокопович, Молдован Іван Антонович, Павленко Віра Іванівна, Столярчук Андрій Степанович, Фаринюк Дюдмила Якимівна, Олійник Олександр Максимович.

Сальницьке ССТ об’єднувало слідуючі населені пункти: Сальниця, Гнатівка, Лісогірка, Мар’янівка, Червона Володимирівка, Скарженці, Митинці, Маркуші, Лип’ятин, Чеснівка, Рибчинці, Воробіївка, Торчин, Сулківка, Нова Сулківка. Сальницьке  ССТ підпорядковувалось Хмільницькій райспоживспілці, ті в свою чергу --  Вінницькій облспоживспілці і т. д.

                                          Історія храму

Перші відомості про храм сягають  1704 року. У 1783р. існував дерев’яний, трьохкупольний храм з матеріалу старої церкви, купленої у с. Глинськ Вінницького повіту, побудований на кошти священика Григорія Хрушинського і був розібраний у 1849р., місце його відзначене хрестом.
 В 1796р. він відносився до Уланівського благочинного округу.
 В 1839р. відбулося об’єднання уніатських священників з православними.               Нова церква Різдва Богородиці збудована у 1849 – 1865рр. на новому місці – кам’яна. Старий іконостас 5-ярусний. В 1872р. церква в Сальниці відносилась до 6-го Благочинного округу, Брацлавського повіту. (ПЦ, с. 636-638). На початку ХІХ ст. у парафії налічувалось 2669 чоловік. Церковної землі до революції 1917р. числилось: присадибної – 5 десятин, орної – 82 дес.1702 саженей, сін. з ліс. – 19 дес.1200 саж., а всього – 107 дес. 502 саж. В священника будинку не було, псаломничий будинок збудовано в 1891р.

   Священники, які служили у парафії:

уніатські священники:

-         Ієрей Мартин Ворловський,

-         Ієрей Григорій Крушинський, (1783р.)

-         Протоієрей Іоан Палюхевич (1794р.)

православні священники:

-         Ієрей Феодор (Олександр) Базалицький -- служив 40 років (1794-1834), похований біля церкви.

-         Ієрей Василій Хручинський (1855р.)

-         Ієрей Василій Красицький (1847—1859—1862—1872рр.)

-         Протоієрей Антоній Чемека (роки служби 1872-1895), похований біля церкви.

-         Протоієрей Никанор Ратушинський (роки служби, ймовірно, 1896-1920-ті роки), похований на кладовищі у м. Хмільнику.

-         Ієрей Федір Базиліцький (1916).

-         Протоієрей Михаїл Силін – похований на кладовищі с. Уланова.

-         Ієрей Георгій Петров (1943р.) – похований на кладовищі у с. Сальниці.

-         Ієрей Іоан Кізь – репресований у 1949р.  (Кізь Іван Никифорович, народився 1899 р. в с. Сальниця Літинського повіту ( тепер Хмільницький р-н), українець, освіта початкова, ієрей, проживав у м. Хмельницький. Арештований 30.11.1949 р. Звинувачений за ст.54-10 КК УРСР. Камянець-Подільським облсудом 26.01.1950 р. засуджений на 10 років ВТТ з конфіскацією майна. Реабілітований прокуратурою Хмельницької області 26.06.1991 р. (П-26541, архів УСБУ ХмО).

-         Ієрей Захарій Руденко.

-         Митрофорний протоієрей Володимир Леванчук (роки служби1988-1992).

-         Протоієрей Сергій Головащенко (роки служби -- 1992-2018).

-         Протоієрей Богдан Мариніч ( роки служби -- 2018 -).

Псаломщики та диякони:

-         Псаломщик Михаїл Дитянов (1797р.)

-         Псаломщик Максим Торедецький (1801р.)

-         Псаломщик Симеон Доброжанський (1855-1874рр.)

-         Псаломщик Никанор Ратушинський (1894р.)

-         Псаломщик Хрісанф Стопкевич (1912р.)

-         Диякон Іоан Петруданський (1801р.)

-         Диякон Іоан Тарнавський (1811р.)

-         Диякон Олександр Волошанович (1892р.)

 -   Диякон Максим Порадецький (1916р.)

      Після революції 1917р. радянською владою релігія була оголошена опіумом для народу. В листі Леніна Молотову для членів Політбюро від 19 березня 1922р. Володимир Ілліч наполягав на необхідності використати масовий голод в країні, щоб обібрати православні храми, розстрілявши при цьому якомога більше “реакционных священнослужителей”. Мало хто знає про ленінський документ від 1 травня 1919 р. №13666/2, адресований Дзержинському. Ось його зміст: “…необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов опечатывать и превращать в склады”.

      Церква аж ніяк не вписувалась у рамки офіційної ідеології і відчувала на собі все більший тиск з боку держави. Другу п’ятирічку Й. Сталін оголосив «безбожною п’ятирічкою», п’ятирічкою знищення релігій. Руйнували, або реорганізовували церкви, заарештовували, або страчували священиків. Церковнослужителів дискредитували, всіляко принижували і глумилися. Слова «піп», «куркуль», «глитай», «петлюрівець» сприймалися не інакше як синоніми.      В 20-х роках з сальницької церкви скинули хрести. Всі цінності й церковні речі безслідно зникли. Церковні розписи по хижацькому зруйновано й знищено.

 Спогади Марнопольської Наталі  Іванівни, 1926 р. н.: "Церкву в селі закрили, хрести і дзвони познімали, батюшка вже був дуже старий, то не розстріляли, вигнали з хати й забрали в Хмільник. Наші півчі носили туди йому їсти. Німці під час війни відновили в храмі церковні служби. Священик був десь з Росії. Я ще в березні 1948 року в ній вінчалася, а потім церкву знову закрили. В ній був клуб з бібліотекою, потім МТС, потім склад – Петраш заготовляв у населення бараболю, макулатуру. А потім впала стеля і лишилися одні обідрані стіни».

Віруючі перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись на людей нижчого гатунку. Панівний державний атеїзм спричинив глибокі моральні деформації суспільства, ріст бездуховності.

 В 1929р. комсомолець Мулярчук Павло Назарович вночі провів від хати-читальні до церкви радіо і встановив на місці хреста червоний прапор, що викликало обурення серед віруючих селян. Жінки позносили драбини, зв’язали їх одна до одної, на драбину вилізла Гавура Олександра й зняла радіо та прапор.

Сальничани продовжували потайки молитися, хрестити дітей, святкувати у колі сім’ї великі релігійні свята. Новонароджених хрестили в храмах Уланова, Маркушів, Торчина, де церкви були або збережені, або відновлені. Вінчатися селяни перестали. Померлих відспівували у домівках пожилі набожні жінки, що читали панихиду і відспівували покійника.

Служба в церкві відновилася лише під час німецької окупації.  В 1944р., після визволення Сальниці, за церквою було поховано полеглих в бою німців.

      В 1956р.  церкву було реорганізовано в клуб, в 1972 -- в МТС, потім -- в  склад, а потім довгий час стояли руїни. Лише 1988 р. за ініціативою жительки села Марнопольської Наталії Іванівни, яка зібрала підписи 700 жителів села, почався затяжний та копіткий процес реставрації церкви.

Спогади Марнопольської Наталі  Іванівни, 1926 р. н.: «В кінці 1980-х Антоніна Дем’янівна Мазур, що займала посаду голови сільської ради з 1982 по 1988 роки, підкинула мені ідею відновити закриту ще в 1948 році церкву. Для цього потрібен був дозвіл  з Москви. І я туди поїхала. Зі мною ще поїхав Костянтин Грабовський з Черемисівки. В Москві я була не раз, то ж проблем не було. Добилася до начальника у Раді з прав релігій. Він подивився якісь свої бумаги і сказав: «Я не понимаю, чего вы хотите, у вас церковь в селе числится как действующая. Она у вас уже открыта. Езжайте в свой район, область, там хлопочите». Дав нам схему заяви і сказав, щоб нам в районі та області на цій заяві поставили підпис і печать. Поїхали в область,  потім в район. Але відповіді на клопотання затримувались. Тоді ми написали листа до секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова.   «Ми, віряни Р.П.Ц. села Сальниці Хмільницького району Вінницької області, просимо Генерального секретаря ЦК КПРС тов. Горбачова М.С. допомогти відкрити нашу спустошену церкву без верха, вікон, без дверей. Ми вже просимо з вересня  1988 р. і нічого не можемо добитися… Ми ходимо молитися до церкви за 9 км в село Уланів. А оскільки ми люди вже похилого віку, то нам уже важко ходити. Ми зверталися кілька разів у райвиконком і їздили в Москву. Хмільницький район гальмує... Просимо допомогти, хай голова райкому партії Михальчук віддасть нам пустуючу церкву. Ми відремонтуємо її за свої кошти. У нас село велике -- 4800 жителів і 1300 дворів, є село Гнатівка і недалеко село Беспечна. Ми зберемося разом і відбудуємо нашу церкву…»

       Я  написала ще один лист вже в Київ:   «Голові Президії Верховної Ради Шевченко Валентині Семенівні

                               Заява.

   «Ми, віряни Російської Православної Церкви села Сальниці Хмільницького району Вінницької області, просимо голову Президії Верховної Ради УРСР тов. Шевченко Валентину Семенівну допомогти нам повернути нашу церкву. Церква наша опустошена без верха, дверей і вікон. Ми вже просимо з вересня 1988 року і ніяк не можемо добитись, тому дуже просимо вас, тов. Шевченко Валентино Семенівно, допомогти нам. Хай Михальчук, голова райкому партії, віддасть нам пустуючу церкву. Ми ремонт зробимо за свої гроші. Просимо зважити на наше прохання. Ми люди віруючі, перенесли весь тягар війни. Ми і скородили коровами землю, на плечах носили до скирти снопи і цілий тиждень ходили на роботу вдень і вночі, щоб дати хліб на фронт, а в неділю ходили до церкви. Ми молились за перемогу і не було наркоманів, алкоголіків та бандитів, бо боялися Бога, а зараз всі ситі але нічого нема доброго. Церква також дала б дохід державі...".

   Внизу 25 підписів сальницьких прихожан. Нарешті із «Совета по делам религий при Совете Министров СССР» від 07.03.1989 року надішла урядова «бумага», в якій писалося:

   «Просим срочно выслать в Совет по делам религий при Совете Министров СССР заявление о регистрации религиозного общества Русской православной церкви в с.Сальница и список его учредителей.

   И.О. заведующего орготделом Совета З.Ш.Шарипов»

     Врешті-решт дозвіл на реставрацію храму Москва надала». 

 Завдяки фінансовій підтримці жителів сіл Сальниці та Гнатівки церкву було відновлено та реставровано в 2000 році.  Інженер – Олександр Гавура родом з Сальниці, що мешкає в м. Одесі. Благодійниками внутрішнього розпису храму були  голови колгоспу П.П. Перун і О.О.Лісовик, яких владика нагородив церковними грамотами «…В Благословение за усердные труды во славу Святой Церкви», а також багато сальничан.
 Урочисте відкриття відновленого храму відбулося 8 травня 2001 року. Освячення проводив митрополит Вінницький і Могилів-Подільський Макарій. 
   До цього часу біля зруйнованої церкви в кінці 1980-х років побудували дерев’яне приміщення, посвятили  і проводили літургії, на приході служив митрофорний протоієрей  Володимир Леванчук. Сальничани знову почали вінчатися, відспівувати померлих родичів у храмі, хрестити дітей, ходити в церкву на богослужіння. 
 Розповідають люди про чудотворну ікону, що знаходиться в місцевому храмі Різдва Пресвятої Богородиі: "В церкві робили ремонт, і деякі рамки, паперові ікони і ті, які треба було трішки підмалювати та підрихтувати винесли в комірчину, ‒ розповідає місцева мешканка Тетяна Поліщук. ‒ Через деякий час одній жінці, яка ніколи не ходила в церкву, приснився сон. Сниться їй, що приходить до неї Богородиця така, як ніби з ікони, і плаче. Заливається сльозами і каже: "Колись я стояла і до мене приклонялися, а зараз я в заперті". Після цього сну жінка відразу пішла до отця Сергія в церкву та й розказала усе. Отець завів її в храм, щоб вона подивилася, може там є ця ікона, але жінка її не побачила. Аж тут отець згадав про ті, що винесли під час ремонту в комірчину. Увійшли туди і жінка відразу впізнала ту ікону. Це була Казанська ікона Божої Матері. Ікона була досить ветха, але відтоді почала оновлюватися і зараз вже оновлено половина ікони. А історія ця ‒ справжня і жінка, якій приснився сон, тепер ходить до церкви", ‒ каже Тетяна Іванівна Поліщук. 

  В 2010 році біля церкви, завдяки клопотанням отця Сергія було викопано та перепоховано на батьківщині останки німців, які загинули тут під час Великої Вітчизняної війни.

 

 23 лютого 2017р. в Сальниці було освячено капличку збудовану над облагородженим джерелом Божої Матері (з історією джерела можна ознайомитись з замітки «Легенди рідного краю",  що розміщена нижче).

   Взимку за кошти сальницької громади були куплені дві ікони, котрі встановили в храмі для намолення. 5 червня 2017р.  в день Святого Духа в Сальниці відбулася Хресна хода від храму до спорудженої каплички над цілющим джерелом. 

 Відбулося освячення новопоставленого хреста, ікон та самої каплички отцем Сергієм.

 Престольне свято --  21 вересня на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Відпуст  8 травня на святого Марка Ключника.  Церква підпорядковується Московському патріархату.

   В 1992 р. настоятелем церкви став протоієрей Сергій Головащенко, який правив службу і оновлював церкву  до 29.04.2018 року.

     Служить нині на приході настоятель храму ієрей Богдан Мариніч.

  

   

            

   

  ГОЛОВИ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ

  

        Янківський Ян Леонтійович – голова ревкому (революційного комітету) до 1930 року. Народився в Сальниці. 
   В 1930р. голова ревкому Янківський Ян Леонтійович прибув на виклик місцевих євреїв, котрі скаржилися, що на них напали бандити. Грабіжники наказали йому відійти три кроки назад, а коли той відмовився, самі відійшли і розстріляли його. Коли його молодший брат про це дізнався, то догнав банду і застрелив з рушниці одного з бандитів, а потім, остерігаючись розплати, виїхав до Польщі і прожив там усе своє життя. 
     Ян Леонтійович мав дружину та доньку. Було йому на той час років 25.

       Гітлернер-Орлов Давид Наумович – народився в 1904 р. в Сальниці.  Став головою новоствореної сільської ради в 1930 році. Потім був головою з 1946 по 1958 роки. Помер в 1996 р. в м.Києві.

Жигалівський Олександр Якимович—народився в 1912 році в Сальниці. Працював головою сільської ради в 1941 році. Загинув на фронті Великої Вітчизняної війни 0.05.1945р.

  Сухар Михайло Іванович – народився в 1914 році в м.Первомайську на Далекому Сході. Освіта вища. Був військовим льотчиком. Під час війни був збитий над Мар’янівкою, одружився в Сальниці. Головою сільської ради став одразу після визволення села (1944-1945 роки), потім начальник міліції. У 1947р. був засуджений. Після відбуття покарання працював управляючим радгоспом у Павлограді в Росії. Там в 1979р. помер.

   

    Гриньов Олексій Олександрович -- народився в 1918 році в Сальниці. Закінчив Ленінградське  вище  артилерійське училище, старший лейтенант, пережив блокаду Ленінграда, був військовим радником у Югославії. Працював головою сільської ради з 1959 по 1960 рік. Помер в 1982 році.

     Фаринюк Яким Михайлович – народився в 1918 році в с.Сальниця. Закінчив Житомирський педагогічний інститут  та артилерійське училище. Працював вчителем Скаржинецької середньої школи. Учасник фінської та Великої вітчизняної воєн, майор. Головою сільської ради працював з 1960 по 1976. Помер  в с. Сальниці в 1980 році.

    

 Перун Петро Петрович – народився 3. 03. 1944р. в с. Сальниця. Закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут. Працював головою сільської ради в 1977 році. Потім був головою колгоспу в селах Сьомаки, Великий Острожок, Сальниця (1990—1996). Помер в 2016 році в с. Сальниця.

          Самусь  Георгій Петрович – народився 6.05.1937 року в м. Берестечко Горохівського району Волинської області. 1974-1979 роки – навчання в Луцькому державному університеті на історичному факультеті. Працював вчителем Сальницької СШ з 1963 року. Головою сільської ради працював з 1978 по 1982 рік. Тепер працюючий пенсіонер – музичний керівник  Сальницького дитячого садка.

    

  Мазур Антоніна Дем’янівна – народилася 31.08.1948 року в с. Сальниця. Закінчила Вінницький педагогічний інститут. Працювала в Гнатівській восьмирічній школі піонервожатою, вчителем англійської мови, директором школи з 1976 по 1982 рік. Головою сільської ради працювала з 1982 по 1988 рік. Нині пенсіонерка.

       Пахолюк Микола Юхимович – народився 26.10.1946 року в с.Сальниця. Закінчив Камянець-Подільський сільськогосподарський інститут. Працював в с.Уланів головним інженером, потім в Уланівському СПТУ викладачем, головою профкому колгоспу «Червоний партизан» с.Сальниця. Займав посаду голови сільської ради з 1988 по 2002 рік. Помер у 2006 році.

 

     Мар’євич Леонід Іванович -- народився в 27.11.1960 році в с.Сальниця. Закінчив Кам’янець- Подільський сільськогосподарський інститут. Очолював парторганізацію колгоспу «Червоний партизан» с. Сальниця. Мав фермерське господарство. На посаді голови сільської ради з 2002 року і до січня 2021 року.

   В кінці січня 2021 р., в зв'язку з децентралізацією місцевої влади, на повторних місцевих виборах головою Уланівської ОТГ було обрано Крученюка Олександра Васильовича. В березні 2021 року він помер.

 У зв'язку зі смертю Уланівського сільського голови Крученюка О.В., в жовтні 2021 р. відбулися  позачергові місцеві вибори, на яких було обрано головою Уланівської сільської ради Гоцуляка Олександра Васильовича.

    Уланівська об'єднана територіальна громада об'єднала 36 сіл, в т.ч. і Сальницю. Старостою Сальницького староства (Сальниця, Гнатівка, Скаржинці) призначено Олександра Аркадієвича Олексієнка мешканця с. Уланів.

СЕКРЕТАРІ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ

 

Мулярчук Даша Савівна – народилась 27.01.1920 року в с.Сальниця. Закінчила вчительські курси. В різні роки працювала вчителем в школі, бухгалтером в МТС, довгий час в ощадбанку. На посаді секретаря сільської ради – з 1947 по 1948 рік. Померла в Сальниці.

Мар’євич Михайло Самійлович – народився в 1919 році в с.Сальниця. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Працював секретарем сільської ради з 1948 по 1956 рік. Помер 1989 року.

   Полонський Констянтин Микитович – народився 1924 року в с.Сальниця. Учасник Великої Вітчизняної Війни. Інвалід другої групи. Працював секретарем сільської ради з 1956 по 1982 рік. Помер 2010 року.

 

     Собчук Тамара Іванівна народилась 3.06.1954 року в с.Сальниця. 1971-1976 роки навчання в Київському інституті іноземних мов. Працювала на посаді секретаря сільської ради з 1982 по 2009 рік. Тепер пенсіонерка.

      Чехівська Людмила Миколаївна – народилась 8.02.1969 року в с.Павлівка Іллінецького району Вінницької області. 1987-1991 роки навчання в Вінницькій сільськогосподарській академії. Працювала з 1991 року головним економістом в колгоспі с.Ступник, з 2002 року – секретарем Сальницької середньої школи. На посаді секретаря сільської ради з 2009 року і понині.

                             ГОЛОВИ КОЛГОСПУ

 Гаєвський М. Л. – голова заснованого в 1930 році на базі панського помістя «Одай» колгоспу «Пролетар». В кінці року він об’єднався з колгоспом «Червоний партизан».

   

Стаднік Олександр Максимович – народився 1900 року. До встановлення радянської влади був наймитом пана Охрімовича. Навесні 1929 р. очолив сусідній колгосп ім. Ілліча. Сальницький колгосп “Червоний партизан” Олександр Стаднік очолював з 1933 по 1937 роки. Незважаючи на те, що цей партієць був неписьменний, його призначили третім секретарем Уланівського райкому партії. Маючи від роду неабиякий талант, Олександр Максимович самостійно навчився читати й писати. Перед початком війни з німцями його послали на навчання до Московської вищої партійної школи, одначе закінчити навчання не встиг. Він добровільно пішов на фронт і загинув в одному з боїв наприкінці 1941 року під час оборони Москви.
  Чернух Микола Павлович – очолював колгосп до війни.

 Павленко Йосип Петрович -- народився в 1916 р. в с.Сальниця. Працював головою колгоспу «Червоний партизан» після війни, згодом – електриком радіовузла колгоспу. Помер 1990 року.

    

  Захарчук Лука Зотович – народився 10.02.1904 р. в с.Сальниця. Закінчив 2 класи церковно-приходської школи, був наймитом, муляром. В 1941 році працював головою колгоспу в с.Мар’янівка. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної Війни. В 1944 р. став головою колгоспу “Червоний партизан” с.Сальниця, пока його не об’єднали з колгоспом ім.Ворошилова. Працював в школі завгоспом. Помер 1971 року.

       Мулярчук Каленик Євлампович – народився в 1915 р. в с.Сальниця. Працював головою колгоспу ім. Ворошилова з 1944 по 1948.

 Кондель Олексій Єрмолайович – народився 17.03.1907 року в м. Дніпропетровськ.  У В 1921 році сім’я переїхала в с. Лісогірку , а через чотири роки – в с. Сальницю. Працював на різних роботах. Із 1929 по 1931 роки – служив Червоній Армії , по мобілізації працював головою правління кооперативув м. Тараща Київської обл.  З 1931 по 1939 роки завідував поштою у с.  сальниця. 1939 року був обраний головою Сальницької сільської Ради. В 1941р. добровільно пішов в армію, де служив до грудня 1945 р. Був розвідником, артилеристом, кулеметником… Воював на Південно-Західному,  Центральному, Північно-західному,1-Білоруському, 2-Білоруському фронтах. Брав участь у штурмі Берліну. Після війни працював завторгом Уланівської райспоживспілки, з 1948р. – головою колгоспу “Червоний партизан” с. Сальниці по 1957 рік.

  За багаторічну сумлінну працю та за високий урожай коксагизу Указом Президії Верховної Ради СРСР від  28 серпня 1952 р. О.Є.Конделю присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, нагороджено багатьма орденами і медалями, грамотами і подяками.  Помер 22.05.1972 р. в м. Вінниця.      

    

Молдован Іван  Антонович -- народився 10.03.1912 в м.Ямпіль Вінницької області, в багатодітній селянській сім’ї. Закінчив Вінницький сільськогосподарський технікум та Київську сільськогосподарську академію. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Начальник батальйона. Після війни працював заступником голови колгоспу. В 50-х роках був направлений в Сальницю засновувати МТС, в 1957 році став головою колгоспу і очолював його на високому рівні до 1969 року. Через недолуге керівництво районних партійних чиновників був знятий з посади голови колгоспу на користь Іваниці І.П. Помер в с. Сальниця в 1996 році.   

      Іваниця Іван Петрович – народився 1927 року в с.Вугринівка міста Хмільника. Закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут. Працював сім років головою колгоспу в с. Голодьки. У січні 1969 р. очолив колгосп в Сальниці і працював до 1980 р. Потім очолив к-п ім. Леніна с. Маркуші з 23 січня 1980 р.  

    Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», «Жовтневої Революції» та шістьма медалями. Президією Верховної Ради УРСР І.П.Іваниці присвоєно почесне звання заслуженого працівника сільського господарства України. Помер в м.Хмільнику в 2005 році

      Кондрацький Михайло Панасович –  – народився 2.06.1927 року в с.Сальниця в селянській сім’ї. Закінчив Турчанівський сільськогосподарський технікум, що в Чуднівському районі Житомирської області. Працював агрономом Малинської МТС, Житомирський сільськогосподарський інститут. В 1956 році – агроном Уланівської МТС, потім обирається головою артілі ім.Щорса с.Лісогірка. З 1959 по 1979 роки –головний агроном колгоспу “Червоний партизан” с.Сальниця. З 1979 по 1991 рік – голова цього ж колгоспу. Крім орденів «Знак Пошани», «Трудового Червоного Прапора», багатьох медалей, Михайлу Панасовичу присвоєно звання заслужений агроном України. Помер в с. Сальниця.

     Перун Петро Петрович – народився 3.03. 1944р. в с. Сальниця. Закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут. Працював головою сільської ради в 1977 році. Потім був головою колгоспу в селах Сьомаки, Великий Острожок, Сальниця (1990—1996). Помер в 2016 році в с. Сальниця.

     Лісовик Олександр Олексійович – народився 6.03.1960р. в с.Коритне Білогірського району Хмельницької області. 1981-1986 роки навчання в  Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті. З 1986 по 1996 працював економістом колгоспу  “Червоний партизан” с.Сальниця. З 1996 по 2003 – голова колгоспу. З 2003 і по даний час – голова СФГ “Лісове”.

    

Незалежна Україна

    В 1991 році, з розпадом Радянського Союзу, почався повний занепад як села так і колгоспу.

Перун Петро Петрович (голова колгоспу з 1990 по 1996 рік) намагався виправити становище, та в колгосп більше  не надходила техніка, добрива.  Ціна на пальне зросла у кілька разів. Почався економічний та культурний занепад села. Безробіття, безгрошів’я змусили молодь покидати село в пошуках роботи в місті і до всього цього додалася ще й демографічна криза. Смертність у кілька разів перевищила народжуваність і населення з недавніх 4000 ледь перевалило за 2000. Зараз в Сальниці мешкає лише один житель єврейського походження.

В школі в 70-х роках навчалося більше 1000 учнів, в 2012 їх стало 220, в 2016р. – 196.

В 1999 році в с. Гнатівка закрили клуб і бібліотеку, в 2004 – школу, дитячий садок там закрили ще раніше. Учнів в Сальницьку школу почав перевозити шкільний автобус.

В 1996 році почалося розпаювання земель і в 2003 році (головою колгоспу був Лісовик Олександр Олексійович) колгосп повністю розпався. Майно колгоспу, як і землю розпаювали між колишніми колгоспниками. Селяни не мали ні техніки, ні добрив, ні пального, щоб обробити свої наділи і частина земель заросла бур’янами, приміщення та тваринницькі ферми почали руйнуватися.

Їхні наділи (1,5184 га) взяли в оренду великі сільськогосподарські підприємства та дрібні орендарі і поступово життя в селі почало налагоджуватися. Селяни почали отримувати орендну плату, яка поступово збільшується, ожила соціальна сфера, та, на жаль, закриті клуб, бібліотеку, школу та дитсадок у Гнатівці  вже  не відновити.
Сільськогосподарські товариства та підприємства, що орендують земельні паї мешканців Сальниці та Гнатівки:

-         ПрАТ «Зернопродукт МХП»;

-         СТОВ «Відродження-2008»;

-         ТОВ «Вінницька обласна МТС»;
-    ТОВ  "Обрій-Агро";

-         ВАТ «Хмільницька Агрохімія»;

-         СФГ «Лісове»;

-         СФГ «Надія»;

-         СФГ «Мар’євича»;

-         СФГ «Бистрика»;

-         СФГ «Любов»;

-   Приватні с/г підприємці: Мулярчук Анатолій Михайлович, Приходько Іван Петрович, Чехівський Микола Михайлович.
       27 листопада 2000р. надмірне обледеніння дротів, стовпів, дерев привело до надзвичайного лиха в області, в тому числі і в нас. Від величезної ваги льоду було пошкоджене радіо, електролінії, дерева. Припинено електропостачання, роботу телефонів, радіотрансляцію. Район було оголошено зоною лиха.
       В 2006 році, після розпаду колгоспу, три кімнати другого поверху зайняла сільська бібліотека.
В 2006 році в Сальниці була встановлена нова телефонна підстанція «Укртелекому», що арендує приміщення для підстанції на першому поверсі сільської ради.  320 абонентів приєдналося до цієї мережі в селі Сальниця та 11 -- в селі Гнатівка. 

         Весною 2014р. в Сальниці було збудовано новий водогін, до якого було приєднано 127 домоволодінь.

     В листопаді 2015р. згідно з Законом України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» в Сальниці було перейменовано наступні вулиці:

-         вулицю Леніна на Соборну;

-         провулок Леніна -- провулок Соборний;

-         Піонерська --Лесі Українки;

-         Чапаєва – Набережна;

-         Комсомольська – Козацька;

-         Щорса – Вишнева;

-         Радянська – Шпильова;

-         Червоноармійська – Сонячна;

-         Кірова – Європейська;

          -   Дзержинського – Травнева.

       У вересні 2016 року в Сальниці було закрито відділення ощадбанку.

  Щоб у плині часу не загубився героїчний подвиг вдів-страждалиць, сільською радою було вирішено спорудити поруч із пам’ятником на честь загиблих у війні односельчан, меморіальної стели «Вклонися вдові фронтовика». 28 жовтня 2016р. в день визволення України від німецько-фашистських загарбників в Сальниці було урочисто відкрито пам’ятник вдовам «Вклонися вдові фронтовика», на стелах якого викарбувано 126 прізвищ вдів фронтовиків Великої Вітчизняної війни Сальниці та Гнатівки. На своїх тендітних плечах вони винесли цілі покоління дітей війни і з темної ночі окупації та руїни вивели в люди, навчили жити по совісті. Без них ми не здобули б Перемогу. На їх плечах тримався тил. Вони підтримували життя, дух нації на окупованій території, титанічно працювали на відбудові народного господарства.
     В 2017 р.  в с. Сальниці завершилося будівництво водогону. Тепер водою з артезіанських свердловин користуються всі бажаючі сальничани.

       16 травня 2018 р. в с.Сальниця розпочав роботу агентський пункт з надання пенсійних послуг населенню громади. Пункт працює з 13-00 до 15-00 в другий та четвертий вівторок місяця в приміщенні Сальницької сільської ради.
    Завдяки відкритому віддаленому робочому місцю у селі Сальниця консультації зможуть отримати понад 2 тисячі мешканців, а також – жителі сусіднього села Гнатівка.
    16 вересня 2019 р. в приміщенні сільської ради на другому поверсі підприємицею з Старої Синяви, що на Хмельниччині, було відкрито пошивочний цех. Роботу отримали 10 кравчинь-сальничанок, що займаються пошиттям теплих курток та костюмів.

   В 2021 році в зв'язку з децентралізацією місцевої влади на повторних місцевих виборах головою Уланівської ОТГ було обрано Крученюка Олександра Васильовича. 

   Уланівська об'єднана територіальна громада об'єднала 36 сіл, в т.ч. і Сальницю. Старостою Сальницького староства призначено Олександра Аркадієвича Олексієнка мешканця с. Уланів.

Географічне та адміністративне положення села

           Cтаном на 1.01.2015р. в Сальниці та Гнатівці нараховується 1400 дворів, в яких проживає 2165 чоловік. Загальна площа земель в адміністративних межах сільської ради складає 5070,9 гектарів. Землі Сальницької сільської ради межують з землями с. Безпечна та с. Носівка Чуднівського району Житомирської області, а також з селами нашого району: Лип’ятин, Морозівка, Маркуші, Скарженці, Мар’янівка, Лісогірка.

   Село Сальниця розташоване на північний схід за 30 кілометрів від Хмільника і за  9 кілометрів від автотраси Хмільник-Бердичів. Найближча залізнична станція у місті Хмільнику. Село завжди входило і зараз входить до складу історичного регіону – Поділля.

З обласним центром Вінницею село зв'язане асфальтованою дорогою і прямим автобусним сполученням .

Сальниця знаходиться на межі між Подільським плато і Придністровською височиною. Поверхня хвиляста. Висота над рівнем моря 300м. Грунти чорноземні, глибокі, малогумусні до 4 % гумусу . Опади 550- 590 мм . Середня температура січня – шість градусів морозу, липня - 18 ,5 градусів тепла .

Корисні копалини: торф, який залягає на глибині п'ять і більше метрів, цегельно — черепичні і гончарні глини, піски. Поблизу села виявлені невеликі поклади бурого вугілля, яке не має промислового значення.

Сальниця -- красиве і мальовниче село, яке потопає  у фруктових садах, у зелені декоративних дерев.  Вулиці села прямі і широкі. Сальниця розміщена біля вододілу. Єдина невеличка річка,  що починається за 5 кілометрів на північний захід (між селами Лісогірка та Гнатівка), протікає через село як невеликий струмок. Називається вона Сальничка, хоча у деяких старовиних документах читаємо, що цю річку також називали Морозина, Морозова. На території Сальниці у річку впадають невеличкі притоки.  В минулому вона, очевидно, була значно більшою. Можливо і назва села походить від назви цієї річки. Сальничка впадає в р. Сниводу в районі с. Уланова з її лівого берега на 36-у кілометрі від гирла Сниводи. Довжина Сальнички складає 18 км, площа басейну 76,2км2.

Нам Незалежність світить звисокості!

З усіх-усюд запрошуємо в гості.

Живем в Європі – в цьому вища суть.

         У Сальниці мій рід, моя могуть!

    
                       Використана література:

     Дорош М. Н. Витоки. Призабуті сторінки нашої історії. Хмільницький район. Дослідження, оповіді, версії. – Вінниця, 2011. – с. 250-251.

     Дорош М. Хмільницький край – прабатьківська земля – Вінниця: О.Власюк, 2008.— с. 74-75,93,95-96, 99-100, 115, 123,146-147,160-161, 185-222.

     Дорош М. Червоний терор. Публіцистика. Документи.—Вінниця:О.Власюк, 2008.—с.34-35, 87-88,183-187.

       Дорош М.  У барвах прапора Вкраїни моя Хмільниччина  цвіте. Топономіка. – Вінниця: ТОВ «Меркюрі-Поділля», 2016. –  с.221-227.

       Матущак К.Ф., Ісаченко О.В. Зернини пам’яті людської. – Вінниця: «Меркюрі-Поділля», 2017. – с. 95—97.

       Маринич В., Михалиця О. Благодатна Хмільницька земля. – Вінниця: ТОВ «ТВОРИ», 2018. – 84 с.

    Паламарчук В., Фелоришин В., Дорош М. Летять лелеки в рідні Маркуші. Історико-краєзнавча розповідь. – Вінниця: ТОВ «Консоль», 2018. – 304 с. 

     Реабілітовані історією. Вінницька область. Кн. 1-5. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2006.

         Сальниця. Хмільницький район. // Історія міст і сіл Української РСР в 26 т. Вінницька область. – К.:ГРУРЕ АН УРСР, 1972.—с. 677.

        Сварчевський А. В.  Подільська Голгофа ХХ століття: літературно-документальне видання.  -- Вінниця:ТОВ"ТВОРИ", 2018. -- 240 с., іл. (с. 101).

       І Сальниця була містом.// Червоний прапор. – 1991. – 16 берез.

       Столярчук Флор Євстафович: [Біографічні дані про Героя Радянського Союзу уродженця с. Сальниця] [текст]// Життєві обрії .-- 2009.-- 20 березн. .--  с.5

         Розповідь про безсмертний подвиг: (Ф.Є.Столярчук) // Червоний прапор. – 1987. – 28 лют.

       Брати Павленки.  // Червоний прапор. – 1987. – 9 черв.

      Передовики культосвітньої ниви: (М.П.Мулярчук) // Культура і життя. – 1976. – 19 серп.

     Джерело натхнення. // Червоний прапор  – 1972 – 19 верес. – 3 с.

         Свідчення старожилів села.

  Робота над історією Сальниці продовжується. Старі та нові світлини, доповнення, зауваження, виправлення неточностей та можливих помилок сприйматимуться з вдячністю за телефоном 096 103 35 99 (Завідуюча Сальницькою сільською бібліотекою  Віра Іванівна Степаненко), а також на сайті "Фейсбук" на сторінці "Віра Степаненко".

Легенди  рідного  краю

                                                            

             Cальниця. Дороге серцю село, яке Всевишній ласкаво обдарував найродючішими грунтами і прозороводими ріками, оксамитовими лугами і розлогістю степів. Все це – наша мала батьківщина, що поєднала в собі всі принади і щедроти України.

         Історія Сальниці – то сувій легенд і переказів, ратна і трудова слава, рясне сузір’я знаменитостей.

       Існує три легенди щодо походження назви села. За однією з них, назва Сальниця походить від річки Сальнички, що протікає через село і бере свій початок за п’ять кілометрів на північному заході обіч села Гнатівка біля вододілу.  За іншою – назва походить від того, що в селі вирощували свиней на сало.  І третя легенда така: біля села пролягав Чорний шлях, який ще називали Чумацьким. По ньому чумаки перевозили з південних районів сіль і складали її у великому складі над берегом річки. Вода в тій річці була солонуватою від солі, що стікала зі складу і село назвали Сільниця, потім писар помилково замінив літеру «і» на «а», таким чином утворилася назва села -- Сальниця. 

         Існують також легенди щодо походження назв вулиць Сальниці.  Отже, Черемисівка розміщена за річкою і йти туди потрібно було через міст, звідси і пішла назва, що з роками реформувалася: Черезміст,  Черемис, Черемисівка. 

   Це питання також досліджував історик Микола Дорош. Виявляється, в давнину Чемериси (марійці) були колоністами князя Вітовта. Вони перебували на службі у литовської шляхти. Як це плем’я потрапило до литовців? Відомо, що золото ординці, вирушаючи у похід, залучали до війська підкорені племена, серед яких перебували й черемиси. Під час перемоги русько-литовського війська над ординцями Вітовт поселив полонених татар-черемисів на своєму пограничні для стримування набігів, оборони фортець та укріплень. Саме таку функцію черемиси виконували і в Сальниці наприкінці чотирнадцятого – початку п’ятнадцятого століть. Отже, зрозуміло, звідки походить топонім Черемисівка.

      Коротко про топонім Слобідка. Як стверджує Микола Дорош, власник Могилів-Подільської Кукавки Іраклій Морков був одружений з дочкою графа Антона Мініха із Новгородської губернії. Його дружина привезла з Кукавки своїх дворових людей (у тому числі й художника В. Тропініна). Їх необхідно було розселити у готових приміщеннях. Іраклій Морков частину своїх кріпаків перевіз із Кукавки до Сальниці, поселивши їх окремо від місцевих жителів, надавши їм права і «свободи» на 15 років.

   Скупчення вулиць Шпиля знаходилося у гаю, густо порослому деревами, і, коли комусь потрібно було дерево на будову, їм дозволялося спиляти дерево таким чином: «Піди спиль!», згодом назва реформувалася у Шпиль.

   Далі йде топонім – Шмунівка. Нібито від шуму листя дерев.  Мимохіть пригадався жаргонізм «шмон», тобто обшук. Може, й походить звідси Шмунівка, змінивши у слові «шмон» літеру о на літеру у. По – друге, а чи не приклали сюди руку колишні сальницькі євреї?

   Ланок. Тут усе зрозуміло: це місцина, де колись було невелике поле. Село розросталося і той ланок заселили.

   Викликає сумнів і Лиса гора – простір для будівництва, стверджує знаток топоніміки.
 Так під поняттям «лиса гора» слід розуміти гору, позбавлену рослинності чи забудови. Та після того, як там появилося житло чи дерева, назва однаково залишилася старою – Лиса гора. 

    За старою легендою у сиву давнину по Чорному шляху здійснювали набіги на Україну татаро-монголи і турки. І гнали по ньому поневолених українців в рабство. А обабіч шляху, недалеко від села, були насипані високі кургани. За однією із легенд то були козацькі могили, а за іншою – там були спостережні пункти, з яких козаки спостерігали за набігами ворогів на село.

    Цікава легенда пов’язана з так званими Буртами. Сальниця була крайньою точкою Галицько-Волинського князівства. Після боротьби сальничан з татаро-монголами, литовськими князями, польськими магнатами, село, яке тоді було містом, було майже повністю зруйноване і довгий час залишалося в руїнах. Лише напочатку ХУІІІ ст. село знову відроджується як опорний пункт польської шляхти. В центрі села польські поміщики побудували фортецю, оточену ставом і глибокими ровами. Фортеця мала підземні ходи, тунелі. За іншою легендою фортеця Бурти була побудована значно раніше і три рази знищувалася ворогами.

      Усі, напевно, чули вислів «сальницькі діди». Люди по-різному це розуміють. А яке значення цей вислів має насправді? Щодо цього також існує легенда. Зруйноване ворогами місто Сальниця ледь-ледь виживало. Належало воно тоді Ігнатію Коломні-Чеснівському, який зовсім не хотів, щоб поселенню вернулися давні привілеї. Село було оточене жовнірами, жодна душа не могла вийти з нього непоміченою. Єдиний, хто міг пройти вільно, це діди-жебраки, яких пропускали скрізь. І тоді сальничани довірили свою долю мудрим і шанованим односельцям, які переодягнулись в жебрацький одяг, взяли торби і дійшли до Варшави і там домоглися в короля відновлення давніх привілеїв.

       І ще раз діди рятували Сальницю вже в ХХ ст.  Після революції 1917 р. Сальниця однією із перших у краї взялась за розподіл землі. Але багато сальницьких земель було захоплено довколишніми поміщиками. Тоді авторитетні шановані громадою сальничани звернулися до громад навколишніх сіл з проханням повернути загарбані землі. Землі Сальниці були повернуті.

       І, нарешті, найцікавіша легенда. За селом, у мальовничому гаю є криничка. Щороку перед Великоднем у Чистий четвер матері набирають цілющої води, щоб скупати в ній дітей. Перед купанням вони моляться, запалюють свічки і просять у Божої Матері милості, здоров’я і добра своїм дітям. Вода там вважається цілющою.

       Історія цієї кринички сягає ХVІІ століття. Під час нападу татар оборонців у фортеці не було. Місцевий священик з дяком, рятуючи цінності храму, кинулись тікати в поле. Поминувши село, вони звернули на болотисту місцевість вздовж невеликого струмка, що впадає в річку Сальничку. Коні ворога грузли в болотистому грунті і, здавалося, порятунок поряд, адже вороги повернули назад, та ворожа куля наздогнала дяка. Упав він на берег і на тому місці виросла калина, а поруч – верба. Священик продовжував бігти по болоту і там загинув разом з церковними цінностями. Невдовзі на тому місці пробилося джерело, що рятувало людей цілющою животворною водою.

      Минули століття. Поля і берег, на якому сталася трагедія, належали церкві – місцевому священику. На березі діти пасли гусей і бігали до кринички пити воду. Маленька дівчинка, нахилившись до водного плеса, розгледіла у воді образ Божої Матері. Вона хотіла прутиком дістатися святого образу, проте картинка згорнулась і щезла в джерелі. Дівчинка покликала своїх ровесників. Діти обступили криничку, заглядали у її глибину і кожен бачив образи святих. Вдома діти розповіли про побачене батькам, а ті звернулися до священика, який не повірив селянам, а наказав наймитам засипати джерело, щоб не толочили люди сінокосу.

     Невдовзі у священника заболіли ноги. Ніяке лікування не допомагало. Одного разу батюшці приснився сон: зцілить його вода із засипаної кринички. Розкопали джерело, виклали дерев’яне цямриння, освятили і почалось поломництво вірян до святого джерела з навколишніх сіл. Вірили, і рятувала їх Матінка Божа від хвороб і нещасть. Над джерелом спорудили капличку. Це місце стало одним із тих незримих ниточок, що поєднував людину з Богом.
         В 1920-х роках, під час переслідування релігії радянською владою, капличку було зруйновано.

       За легендою, в 1947 посушливому році, люди, доведені до відчаю засушливим літом, здійснювали до цієї кринички хресні походи, там читали молитви, просили у Бога дощу. Після третього такого походу, пастухові, що пив воду з кринички, явилася Божа Матір. Невдовзі пішов довгоочікуваний дощ.
    Наше рідне село! Легендарний подільський краю! Гарне ти і в пору червневого колосіння, соняшникового раювання, бджолиного медоносу, вересневого сонцезгустку. Ідеш степами твоїми, посмугованими синіми стрічками річок у кучерявих вербах, вишитими блакиттю волошок і яскравих маків, і  не знаходиш слів у багатій-пребагатій мові, щоб визначити словом точним і всеосяжним кожну твою галузку,  кожну росинку твою, що срібною короною княгині вінчає травинку, перетворює звичайну гілочку у діамантову розкіш.

     (Записала зі слів Мулярчук Михайла Петровича та Гнатюк Олени Олексіївни -- В. Степаненко)